Табу (слово полінезійського походження) – система заборон на виконання певних дій – використання деяких предметів, вимовляння вголос деяких слів. Ця заборона не мала логічного пояснення і сприймалася усіма членами спільноти як те, що не потребує пояснення. Недотримання табу суворо каралося. Одне з перших, найбільш давніх табу стосується інцесту. Членам спільноти не дозволялося вступати в шлюбні стосунки з близькими родичами.
До розповсюджених у сучасного людства табу можна віднести заборону на вживання певних напоїв (спиртного у мусульман), їжі, певного, зумовленого національними традиціями, типу поведінки, носіння одежі, вживання чи невживання окремих слів (так званої «ненормативної» лексики, «нецензурних виразів»). Магічні дії і зараз є досить поширеними у світі. Це знаходить вияв в астрологічних прогнозах, покладанні на силу прикмет, заговорів, заклинань. У великій кількості зустрічаються й сьогодні «білі» та «чорні» маги, різноманітні гадалки, знахарі, які завжди знаходять свою аудиторію – тих, хто їм вірить.
Тотемізм (з мови індіанського племені – рід) – віра в існування тісного зв’язку людини або групи людей з якою-небудь твариною або рослиною (тотемом), що розглядається як предок, «прабатько» всієї спільноти. Дуже часто рід або людина носили ім’я свого тотема, покладалися на його допомогу, шанобливо ставилися до представників тотемних видів тварин.
У сучасній культурі тотемізм знаходить вияв у вшануванні священних тварин, а також у забороні вживати в їжу деякі їх види, кров, що вважаються нечистими. Це зберігається в релігійній обрядовості іудеїв, мусульман.
Фетишизм (з латинської – штучно зроблений) – віра в чудодійні властивості неживих предметів, які можуть впливати на перебіг подій у житті людини. Згідно з цим певні предмети можуть сприяти чи зашкодити людині. Таким предметом може бути кістка, камінь або щось спеціально виготовлене (талісман, амулет). У культурі сучасного суспільства фетишизм виявляється в багатьох релігіях, де практикується звертання до ікон, книг, амулетів, церков, хрестів, де має місце сподівання на їх надприродну силу.
Анімізм (з латинської – душа) – віра у надприродні істоти, що містяться в яких-небудь тілах (душі) або діють самостійно (духи). Душа може існувати й разом з тілом, і окремо від нього, покидаючи на певний час (сон, хвороба), чи назавжди (смерть, переселення). В уявленнях різних народів душа пов’язана або з диханням як ознакою життя, або з тінню, що є постійним супутником усіх предметів. У різних випадках душею наділяються або живі істоти та рослини, або навіть неживі (скелі, знаряддя праці, дерева).
Анімістичні уявлення є основою віри в потойбічний світ духів, у сновидіння, в життя після смерті. З анімізмом пов’язані обряди поховання небіжчиків, різні у різних народів, але єдині у вірі в їх надприродну доцільність.
Вивчаючи четверте питання, студентам потрібно знати, що першою формою людського співжиття було первісне суспільство. За найновішими даними, воно виникло на Землі понад 2 млн років тому й існувало в окремих районах до 5–4 тис. років до н. е. Вся епоха виникнення і розвитку первісного ладу поділяється на два періоди. На першому, який умовно називають «дикістю», людина поступово виділилася з тваринного світу, почала привласнювати готові продукти природи, створювала перші знаряддя праці, добувала вогонь. Тут виникли зародки виробничих відносин, які в своєму розвитку пройшли дві стадії (епохи): привласнюючого і відтворюючого господарства. У цей період зароджуються такі форми людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво, традиції тощо.
Нові матеріали археологічних експедицій в Україні та інших країнах світу постійно вносять корективи в хронологію первісного ладу. Так, ще зовсім недавно вважалося, що найдавніша людина на Землі – австралопітек – з’явилася 2 млн років тому, як про це свідчили наукові дані розкопок 60–80-х років XX ст. в Південно-Східніи і Східній Африці в Олдувайській ущелині (Танзанія), проведені доктором Л. Лікі та його послідовниками. Проте у 1994 р. зарубіжні археологи, проводячи розкопки в Африці та Азії, знайшли кістки австралопітека і за будовою його черепа дійшли висновку, що ця перша людина жила не 2 млн років тому, а 3–4 млн років тому. Отже, за цим сенсаційним відкриттям зарубіжних учених-істориків, напевне, послідує уточнення всієї пе ріодизації первісного ладу. Взагалі зазначимо, що періодизація історії первісного суспільства – це складна й остаточно не розв’язана наукова проблема.
Щодо часу появи найдавніших людей на території сучасної України, то спочатку історична наука стверджувала, що це сталося в період раннього палеоліту – 300–200 тис. років тому. Підтвердженням цьому є матеріали палеолітичної стоянки, яка існувала 200 тис. років тому поблизу с Лука-Врублівець (Кам’янець-Подільський район Хмельницької області, на Дністрі). Проте нещодавно українські археологи в одній із експедицій на Закарпатті знайшли кам яні знаряддя праці, виготовлені людиною, які датуються значно раніше – мільйон років тому. Це на сьогодні найстаріша пам’ятка в Європі палеолітичного періоду. З огляду на наведені факти можна зробити такий незаперечний висновок, що територія України була заселена першими людьми ще в праісторичну добу. Як свідчить археологія, антропогенез в Україні відбувався, напевне, відповідно до тих самих стадій розвитку людини, що й в інших регіонах Землі. На зміну найдавнішій людині – архантропу (пітекантропу), відомій під назвою «людина прямоходяча», яка з’явилась близько 2 млн років тому, прийшла людина типу палеоантропа (неандертальця), що сталося 150–100 тис. років тому. Близько 40 тис. років тому палеоантроп поступився місцем людині сучасного фізичного типу – «людині розумній», яку назвали кроманьйонцем.
Відповідні зміни відбулися і в організації первісного ладу. Першою формою суспільно-економічних відносин було «первісне людське стадо» – умовна назва первісного людського колективу, що безпосередньо прийшов на зміну зоологічному об’єднанню найближчих тваринних предків людини. Період існування первісного людського стада – це час становлення людини сучасного антропологічного типу, який збігається з епохою формування людського суспільства. Найдавніші люди займалися в основному збиральництвом і мисливством, застосовуючи перші знаряддя праці – гострі сколи з гальки, відщепи, ручні рубила з кременю, гостроконечники та ін.
Студентам варто знати, що велику роль у житті архантропів відігравав вогонь. Він обігрівав людей, використовувався для приготування їжі і під час полювання. Практично на всіх стоянках первісних людей в Україні знайдено сліди вогнищ.
Основою виробничих відносин первісного ладу була суспільна власність на засоби виробництва, яка існувала в нерозвиненому вигляді. Фактично вона була общинною, груповою власністю. Для того періоду характерні колективна праця і найпростіша кооперація, що грунтувалися не на поділі праці, а на об’єднанні зусиль колективу людей під час добування засобів для життя. За цих умов праця окремої особи виступала як суспільна. Слід зазначити, що основна мета її полягала не в задоволенні потреб окремих членів общини, а в забезпеченні умов існування общини в цілому. Відсутність додаткового продукту не створювала матеріальних умов для експлуатації людини людиною.
Студентам варто розуміти, що з розвитком матеріальної культури, зростанням колективної праці зароджувались основи духовної культури, зокрема мислення, мова, релігія, ідеологічні уявлення, елементи мистецтва і магії.
У добу палеоліту вдосконалюються знаряддя праці і вся господарська діяльність людини. На зміну загостреному каменю та дрючку приходять дерев’яний спис і списометалка – попередник лука, що підвищило ефективність полювання. Поширюються знаряддя з кістки, в тому числі голки, що свідчить про появу шитого одягу із шкіри звірів. Значного розповсюдження набуло будівництво житла – землянок. Поява житла і шитого одягу дала змогу людині розширити території свого розселення на Землі. Стоянки людей пізнього палеоліту відкриті археологами практично на всій території України. Причому такі з них, як Мізинська на Десні, Кирилівська, Межирічська, Пнцівська, як зазначає О. Знойко, не мали аналогів в Європі. Підтверджується це численними матеріалізованими пам’ятками духовної культури палеоліту. Важливе місце з-поміж них належить похованням. Вони вперше з явилися в різних районах світу, в тому числі й на території України. Всі палеолітичні поховання, здійснені в місцях проживання людей, у межах жител і поселень виступають як своєрідне жертвоприношення, що повинно було забезпечити спокійне життя їхнім родичам на тому світі, а не як поховальний обряд, що виник пізніше.
Духовне піднесення палеолітичної людини позначилося на її мистецтві. З цієї точки зору цікавим є твердження М. Чмихова про те, що найдавнішим предметом із елементами графіки є частина ребра бика, знайденого у Франції. На ньому зображені довгі глибокі паралельні лінії, пересічені короткими паралельними лініями, що утворюють в місцях перетину начебто кути, зигзаги з прямокутними зубцями. В Україні перші зразки мистецтва з’явилися приблизно в цю саму епоху. Із стоянок Молодове І (Чернівецька обл.) і Пронятин (Тернопільська, обл.) походять кістки тварин, прикрашені прокресленими лініями. На мамонтовій лопатці з Молодового І в центрі зображено тварину, а по боках – різні прямі і криві лінії. Предмети з пізньопалеолітичного мистецтва відомі на території Євразії, Малої Азії. Чимало їх виявлено й в Україні. Так, розпис червоною вохрою зберігся на лопатці та двох щелепах мамонта (Мізин) і на черепі мамонта (Mежиріч), прокреслені композиції – на мамонтових бивнях (Межиріч, Кирилівська стоянка в Києві, Гінці), різні риски та ямки, розташовані в певному порядку н виробах із кістки, рогу, каменю. На Мізинській стоянці знайдено кістяні пластинки з орнаментом (меандр, кути, «ялинки»), а також два браслети: один зроблено вигляді широкої пластинки, вирізаної з мамонтового бивня та орнаментоване зигзагом і меандром, інший – із п’яти дужок-пластинок, укритих рядами різьблених похилених ліній, що утворюють шеврони.
На згаданих палеолітичних стоянках в Україні виявлено також кістяні статуетки жінки, тварин, прикрашені геометричним орнаментом. Жіночі статуетки пов’язують із культом прародительки, інші – з мисливською магією.
Первісне мистецтво було тісно пов’язане з магічними обрядами, що справлялися у культових приміщеннях або святилищах – рукотворних або природних до яких, на думку відомих археологів В. Даниленка і М. Чмихова, відносять Кам’яну Могилу поблизу Мелітополя. Гроти Кам’яної Могили, починаючи з пізнього палеоліту, використовувалися як приміщення для релігійних обрядів.
Закономірно постає запитання: як ці гроти були оформлені для проведення релігійних обрядів? Один із дослідників пам’яток Кам’яної Могили М. Чмихов підкреслює, що всі гроти розмальовані зображеннями тварин великих розмірів – турів, мамонтів. Ці настінні малюнки пофарбовані і займають великі площі. Більшість зображень тварин оточена рядами вертикальних насічок, округлими ямками, крапками, що імітують рани від списів. Отже, виходячи із сюжетів цих зображень, можна стверджувати, що вони пов’язані з мисливською магією.
Аналогічний сюжет має композиція зображених тварин у Печері Чаклуна, яка входить до пам’яток Кам’яної Могили. Відмінність лише в тому, що серед зображень мамонтів, биків, печерних левів, носорогів трапляються образи людей (переважно жінок), часто в масках з рогами і шкурах. І тут сюжет малюнка свідчить про виконання зображеними образами якогось магічного обряду.
На думку дослідників, діапазон ритуальних зображень і предметів зі стоянок пізнього палеоліту, відкритих у різних районах Землі, в тому числі й в Україні, досить широкий і свідчить про зародження уявлень перших людей про природу і людське суспільство. Переконливим свідченням цього є тотемні символи австралійських аборигенів та близьких і за розвитком народів, у яких поширеними тотемними символами були видовжені пласкі камені, галька або шматки дерева. Ці культові предмети часто покривали орнаментом і натирали жиром. Орнамент уявляв собою реалістичні або схематичні (у вигляді концентричних кіл, спіралей, ліній, крапок, ямок) зображення тотемічних пращурів, змій, риб, черепах, птахів, тварин, рослин. Тотемічні символи під час обрядів використовувались по-різному: їх тримали в руках, клали на землю, встром-бляли в землю спеціально загостреним кінцем, обертали над головою за допомогою шнура. І коли останні під час обертання починали «гудіти» або «хурчати», це означало, що тотемний символ – чуринг допоможе людині чи небіжчику, бо тотем є найвищим символом єднання людини, суспільства і природи, а також минулого та сучасного.
Ще кілька цікавих моментів про тотемічні символи: одні з них були призначені для виконання деяких обрядів, інші вважалися універсальними. Їх зберігали в спеціальному сховищі, в яке стороннім, невтаємниче-ним і жінкам заборонялося входити під загрозою смерті. Верховним охоронцем тотемних символів був старійшина тотемних груп. Крім колективних чуринг, були й особисті, які дорослий чоловік завжди тримав при собі.
В Україні, на думку вчених, тотемними символами були ритуальні предмети зі стоянок пізнього палеоліту (Мізин, Кам’яна Могила, Костенки та ін.) у вигляді статуеток жінки, пташки. Найдавнішими символами тотемів-жінок виступали, на наш погляд, численні жіночі, тотемів-чоловіків – поодинокі чоловічі статуетки, тотемів-тварин – анімалістичні зображення.
Пізніше склалися уявлення про тотеми-птахів, плазунів, земноводних, а також тотемів-яєць та ікринок. Такими тотемами були рибоподібна плитка з Кам’яної Могили, яка мала риси жіночої фігури, і два яйцеподібних предмети з бивня мамонта, що закінчувалися гострими шипами (Костенки І). Крім того, палеолітична людність України почала використовувати тотеми-«гуділки» на зразок відповідного символу австралійських аборигенів, які були поширені по всій території Євразії від Атлантичного до Тихого океану.
Для того щоб картина духовності палеолітичної людності була повнішою, слід сказати про зародження музичної культури. На думку вітчизняних і зарубіжних дослідників, у добу палеоліту почали з’являтися перші музичні інструменти. Зазначимо, що в усіх народів світу вони були ідентичними. Про це свідчать їх зразки, знайдені в багатьох країнах у тому числі й в Україні. Наприклад, на палеолітичній стоянці Придністров’я знайдено чотири флейти, одна з яких мала дуже складну на той час конструкцію: на її роговому корпусі лишилися сліди шести отворів, за допомогою яких можна було відтворювати цілу гаму звуків. За свідченням дослідника Мізинської стоянки С. Бібікова, частину кісток мамонта використовували як перші ударні інструменти (гомілка, лопатка, тазова кістка, нижня щелепа тощо).
З огляду на зазначене можна зробити висновок, що культура людності в палеолітичну добу, зразки мистецтва, музики, вірувань на території України, як і в інших районах Землі, зароджувались у період пізнього палеоліту. Найвищим досягненням палеолітичної людини в духовній сфері можна вважати тотемічні символи, уявлення та зародження обрядів, які не виходили за межі мисливської магії.
Приблизно в IV–III тисячоліттях до н.е. люди почали використовувати для виготовлення прикрас і знарядь перший метал – мідь. Але вона поступається каменю в міцності й тому витіснити його не могла. Тож одночасно використовувалися мідні й кам'яні вироби, тому цей період отримав назву енеоліт (мідно-кам'яний вік). За формами життя, типом господарства він схожий на неоліт.
В епоху енеоліту землі України почали розподілятися на зони трьох господарських типів. Правобережжя стало колискою трипільської землеробської культури, а степовий південь – скотарства, пов'язаного із племенами ямної культури, що вели кочовий спосіб життя в степах від Дністра до Зауралля. У лісах і лісостепах поруч із мисливцями й риболовами траплялися й представники скотарства (середньостогівська культура IV–III тис. до н.е.). Попри наявні умови, більш-менш помітної конвергенції (змішування) між культурами не спостерігається. Проте, за археологічними даними, здобутки сусідів були відомі представникам кожної з культур, які все ж віддавали перевагу традиційному способу господарювання.
Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської обл., де її виявив київський археолог В. Хвойка в 1896 р. За деякими етноанатомічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших слов'ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування тубільців.
Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом IV–II тис. рр. до н.е. у селищах, які складалися з десятків, а інколи сотень невеликих будинків, зроблених із дерева й обмазаних глиною. Люди жили осібно, тяжіли до сімейного побуту. Ці форми збереглися й до пізніших часів. У найстаріших згадках про слов'ян у наших землях ідеться, що їм властиво жити сім'ями, в окремих будинках, кожний з яких стоїть осторонь від сусідніх.
У вжитку трипільців знаходилась велика кількість посуду. Його теж виробляли із глини, яку часто вкривали одно- або багатобарвним орнаментом. Характерною його ознакою був яскравий декоративний розпис, що вигідно вирізняв ці вироби серед сусідніх народів. Трипільці виробляли глиняні фігурки людей, серед яких переважають жіночі зображення типу «венер». Вони, скоріше за все, уособлювали вірування в духів предків і, у першу чергу, у материнських богів. Але серед цих фігурок зустрічаються зображення тварин, що можуть бути свідченням як залишків тотемічних вірувань, так і естетичних уподобань трипільців, пов'язаних з їхнім побутом. Деякі дослідники тлумачать позначки на кераміці як літери й навіть роблять спроби дешифрувати написи, які в разі доведення їхнього літерного характеру треба визнати найдавнішою формою звукового письма.
Близько ІІ тис. років до н. е. трипільська культура занепадає, її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки (названі так через поширення виробів, орнаментованих відтисками шнурка), а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу й, як вважають фахівці, уперше у світі приручило коня для верхової їзди. Індоєвропейці частково осідали на родючих землях і переходили до землеробства, частково продовжували кочувати в південних регіонах. Крім того, різні елементи культури трипільців стали складниками інших культур на території України.
Традиції трипільців розвивалися в межах так званих білогрудівської, а потім і чорноліської культур, які дослідники відносять до праслов'янсько-балтійських. Білогрудівська культура виникла на правому березі Середнього Подніпров'я, тобто в розвиненому землеробському регіоні колишньої трипільської культури. Близько XVI–XІI ст.ст. до н.е. білогрудівці опановували території Лівобережжя, сягаючи Сіверського Донця. Як і трипільці, вони зводили великі городища, які оточували міцними земляними валами, посиленими загостреними стовпами. IX–VII ст.ст. до н.е. датується панування чорноліської культури, пов'язаної з великим укріпленим городищем із трьома лініями валів і ровів у верхів'ях р. Інгулець (Кіровоградська обл.). Перетворитися на цивілізацію цій протокультурі теж зашкодили кочовики, які ввійшли в історію під іменем кіммерійців.
Навалу кіммерійців у цілому можна визнати явищем руйнівним для розвитку культури. Проте вони сприяли поширенню в степовому довкіллі здобутків народів, які зазнали від них поразки. У вигляді військової здобичі кіммерійці несли предмети престижного споживання: одяг, прикраси, ужиткові речі. Та найбільше вони сприяли поширенню кінського й військового спорядження, яке часто мало ознаки витворів справжнього мистецтва: фігурні пряжки, кольчуги, прикрашені складними орнаментами з ромбів, квадратів, спіралей, що утворювали довершений геометричний стиль. До того ж кіммерійці оволоділи секретами виготовлення зброї із заліза, знали ковальську справу й мали навички ковальської зварки металів.
Трьохсотлітній період перебування кіммерійців на українських землях завершився із приходом іраномовних племен скіфів у VII ст. до н.е., які мешкали тут до ІІ ст. до н.е.
Скіфська культура була однією з найяскравіших європейських культур залізного віку. Вона була поєднанням культур багатьох кочових, напівкочових і землеробських племен, зокрема, тих, які проживали в Україні до приходу кочовиків. Під впливом скіфів змінилося життя племен, що потрапили до складу Скіфії, заразом змінилися й самі скіфи, змішуючись із місцевими (зокрема, праслов'янськими), переважно землеробськими, племенами, інколи переймаючи їхній спосіб життя. Значний вплив на розвиток культури Скіфії справила грецька колонізація Причорномор'я, сприяючи поширенню досягнень античних цивілізацій, розвитку торгівлі в Скіфії та поза її межами. Територія Скіфії, як її описував Геродот, майже повністю відповідає межам сучасної України. Коли говорять про скіфські племена на українських землях, виокремлюють дві основні групи – послуговуючись термінологією Геродота, «царських скіфів», що вели кочовий спосіб життя, і «скіфів-орачів», у яких вбачають одних із прямих предків слов'ян. Геродот поділяв Скіфію на вісім регіонів, у кожному з яких жило певне плем'я. Між ними в V ст. до н.е. установився своєрідний симбіоз під проводом «царя». Головною галуззю господарства було кочове скотарство. Займалися вони й ремеслом – виготовленням залізних виробів, зброї тощо. Великим ремісничим центром і столицею було Кам'янське городище на Дніпрі площею 1200 га. Частина скіфів освоїла землеробство. Землеробське населення теж утворювало великі протоміста, найбільшими були Трахтемирівське городище на правому березі Дніпра (500 га), яке, правдоподібно, було культовим центром скіфських племен, та Більське городище на березі Ворскли. Важливе місце посідала торгівля з античним світом: в обмін на вироби ремесла та інші товари скіфи продавали продукцію, отриману від хліборобів Лісостепу, рабів, продукти тваринництва тощо.
Головним божеством у скіфів була богиня домашнього вогнища Табіті. Іншими богами були: Папай – бог неба, Апі – богиня землі, Гойтосір – бог сонця та ін. Єдиному богу, якому споруджувалися жертовники й привносили навіть людські жертви, був бог війни, символом якого виступав меч. До нас дійшли скіфські міфи (про Таргітая, про Скіфа).
Скіфська релігія в цілому була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень доскіфського населення Надчорномор'я. Вона досягла стадії розвинутого політеїзму. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. Поховальний обряд свідчить про віру й загробне життя. Скіфські поховальні пам'ятки є найважливішим джерелом пізнання скіфської культури. Дослідження грандіозних царських курганів (Чортомлик, Солоха, Огуз, Гайманова Могила, Товста Могила) відкрили чудові зразки озброєння, посуду, одягу й, звичайно, мистецтва, особливо торевтики.
В образотворчому мистецтві домінував звіриний стиль – зображення могутніх м'язистих тварин із гострими зубами й пазурами, сцен боротьби. Ювелірні прикраси в – звіриному стилі виготовляли грецькі майстри на замовлення знатних скіфів.
Значним був вплив скіфів на культуру багатьох народів Європи та Азії, хоча вирішального значення в етнічному розвитку праслов'ян скіфи не мали, проте скіфський стиль наявний в озброєнні, прикрасах, кінському спорядженні, успадкувались певні риси релігійних уявлень скіфів.
У II ст. до н.е. у південноукраїнські степи прийшли сармати – близькі скіфам за походженням і способом життя іраномовні племена. Вони розгромили скіфів і на шість століть опанували Надчорномор'ям. За археологічними даними, від початку сарматського завоювання хліборобське населення Скіфії просувається на північ і будує укріплені городища, значна частина з яких була скоро зруйнована, що свідчить про ворожнечу з кочівницьким світом і остаточне зруйнування колишнього скіфського симбіозу. Певна частина населення перебирається на Нижнє Подунав'я.