Виробництво документального кіна в Україні є більш жвавішим, ніж художнього. Вагомий внесок в нього внесли Л. Роднянська та студія «Контакт», яку вона заснувала, та С. Буковський, який зняв кіно про голокост, другу світову війну в Україні. Остання його робота «Живі» була присвячена людям, що пережили великий голодомор 1932–1933 рр.
Переходячи до розгляду другого питання, необхідно зауважити, що друга половина XX ст. демонструє тенденцію зближення стилів. Доступність, вседозволеність у всіх жанрах надає безмежну свободу вибору. Сучасна рок-культура втратила весь пафос протесту і майже цілком влилася у річище так званої масової культури (інші назви – маскульт, поп-культура, кітч).
Як явище масова культура формується в 20-і рр. XX ст. Її появі сприяв розвиток засобів масової комунікації – газет, популярних журналів, радіо, грамзапису, кінематографу. Все це демократизувало культуру, відкрило доступ до неї масовій аудиторії, і в той же час зумовило проникнення в культуру суто комерційних інтересів.
Термін «масова культура» підкреслює доступність, поширеність художніх та культурних цінностей, легкість їх сприйняття, яка не потребує особливого художньо-естетичного смаку. Масова культура доступна й зрозуміла людям різного віку, усім верствам населення незалежно від рівня освіти. Масова культура задовольняє попит сьогодення, реагує на будь-які нові події.
Негативне ставлення багатьох людей до сучасної масової культури зумовлене невигідним для неї порівнянням зі зразками високої культури минулого. Крайньою є думка, що масова культура – це антикультура або, принаймні, прояв фактичного безкультур'я. Більш виваженою є позиція, згідно з якою порівнювати масову культуру сьогодення доречно тільки з відповідними їй попередниками – різновидами «низької» культури, яка мала місце в усі культурно-історичні періоди від первісних суспільств включно.
Усі часи «низькій» культурі були притаманні певна тиражованість зразків, створення шаблонів сприйняття, тривіальне як естетичний ідеал, пріоритет розважальності і апеляція до нижчих Відчуттів та інстинктів. У сучасній масовій культурі всі ці риси виявляються як ніколи рельєфно.
Основними літературними жанрами маскульту є детектив (кримінальний, шпигунський, гангстерський), трилер, фантастика, історичний роман, мелодрама («жіночий роман»), готичний роман, вестерн, екзотична проза, комікси. Найчастіше масова література має авантюрно-пригодницький, розважальний характер, стає своєрідним допінгом, який намагається адаптувати пересічну людину сучасності до нівелюючого особистість отуплюючого життя, механізованого і запрограмованого у більшості своїх проявів.
Найпопулярнішими серед літературних жанрів масової культури є детектив і фантастика. Детектив у своїх різновидах (кримінальний, шпигунський, гангстерський роман) є твором, в основу якого покладено загадку, що розплутує приватний детектив або представник державних структур. Найвизначніші зразки цього жанру створили А. Крісті, Ж. Сіменон, Д. Чейз, Р. Стаут, Е. Ґарднер. Різноманітною за жанровими формами є фантастика. Тут можна зустріти наукову фантастику, дія якої відбувається у майбутньому.
Представники земної цивілізації зустрічаються з усілякими інопланетянами, рятують людство від глобальних катастроф тощо. У цьому напрямку працювали П. Андерсон, Г. Гаррісон, А. Кларк, С. Лем, А. Нортон, Р. Хайнлайн. Іншим різновидом фантастики є так звана література фентезі. Це казкова фантастика, подібна до старовинного героїчного епосу. Її герої – мужні й сильні варвари, лицарі, королі (Конан, Ельрік, Тонгор, Тарзан), які воюють з представниками темних (магічних) сил. Авторами фентезі є Е. Берроуз, Р. Говард, У. Ле Гуїн, М. Муркок, Ф. Фармер та ін. Ще одним фантастичним жанром є містичний роман та роман жахів. На їх сторінках діють різноманітні вампіри, відьми, нечиста сила. Визнаними майстрами літератури жахів вважаються Стівен Кінг («Темна половина», «Доля Єрусалиму», «Цвинтар домашніх тварин»), Р. Зельцер («Знамення»).
Досить поширеним у сучасній масовій літературі є жанр сентиментального («жіночого») роману. Це історії романтичного кохання, які заводять читача в ілюзорний світ з красивими жінками та сильними чоловіками, псевдоконфліктами, які щасливо розв'язуються наприкінці твору. Дії таких романів відбуваються здебільшого у далекому минулому. Героїня проходить багато випробовувань, переживає безліч карколомних пригод, щоб врешті решт опинитися в обіймах коханого. Найзнаніші зразки «жіночих» романів створили Ж. Бенцоні («Маріанна», «Флорентійка», «Катрін»), А. та Є. Голон («Анжеліка»), Б.Смолл («Гарем», «Рабиня пристрасті», «Цариця Пальміри»). Твори цього жанру, але на су часному матеріалі, пишуть Д. Коллінз («Лакі», «Шанс»), Ж. Сьюзен («Долина ляльок», «Машина кохання»), Б. Картленд, Д. Стіл. Великий вплив на сучасне життя, на стиль поведінки людини має кінематограф. Провідну роль у створенні масової кінопродукції відіграють Сполучені Штати Америки з їх «фабрикою марень» Голлівудом. Тут щорічно створюється кількасот кінокартин. Більшість з них розрахована на середнього споживача і намагається здивувати його великою кількістю кіноефектів, видовищних сцен. Продукція Голлівуду різноманітна у жанровому відношенні. Тут і історичні фільми («Сід», «Бен Гур», «Клеопатра»), і фантастика («Зоряні війни», «Термінатор»), і пригодницькі стрічки й бойовики («Індіана Джонс», «Коммандос», «Рембо»), фільми-катастрофи («Титанік»), мелодрами («Занесені вітром») тощо. Серед діячів сучасного кінематографу слід згадати режисерів Д. Лукаса, Д. Кемерона, С. Спілберга, С. Кубрика, Р. Земекіса, Р. Поланського, акторів А. Шварценегера, Л. ді Капріо, С. Сталоне, С. Сігала, Н. Кейджа, Д. Ніколсона, Д. Деппа, Ш. Стоун, Д. Робертс, К. Бесінджер, М. Пфайфер. Досягнення в галузі кінематографу відзначаються багатьма преміями, серед яких знаними є Золотий лев (Флоренція), Пальмова гілка (Канни), Ніка (Росія), премія Американської академії кіномистецтв Оскар. Остання є найпрестижнішою.
Ще одним різновидом масового кінематографу є телесеріали, або так звані мильні опери (така назва походить від того, що перший телесеріал було знято на замовлення компанії, яка виготовляла миючі засоби). Це багатосерійна епопея, у якій оповідається про історію якоїсь сім'ї або долю конкретної людини (переважно жінки). Мильні опери відрізняються повільним розвитком сюжету, штучним нанизуванням одних епізодів на інші, наявністю багатьох сюжетних ліній. Кількість серій у такому фільмі може нараховувати від 10–15 до 500–600. Класичними зразками мильних опер є американські серіали «Династія», «Даллас», «Санта-Барбара» • Багато серіалів випускає на світовий кіноринок Латинська Америка (Бразилія, Аргентина, Мексика). Серед них «Рабиня Ізаура», «Багаті також плачуть», «Просто Марія», «Тропіканка», «Я купую цю жінку» та ін.
Складовою частиною сучасної масової культури є й мода. Її індустрія також має своїх майстрів та кумирів. Серед сучасних модельєрів одягу велику популярність отримали Д. Версаччі, К. Кляйн, В. Зайцев, В. Юдашкін, І. Сен Лоран, К. Діор. Модною й престижною стала професія демонстратора одягу – моделі. Тисячі сучасних дівчат мріють про кар'єру К. Шиффер, Н. Кемпбел, Є. Герцигової, С. Кроуфорд.
Розрахована на первинний рівень сприйняття й художнього мислення, на примітивну й естетично не розвинуту людину масова культура базується на створенні ілюзій, мрій, міфів. Суттєвим завданням цих ілюзій є створення зразків поведінки й стилю життя. Цей ідеальний тип людини отримав термінологічне визначення «імідж» (образ). Людина свідомо отримує певний тип для наслідування, який здебільшого асоціюється з поняттям «престиж», «репутація».
Отже, культурна ситуація XX ст. покликала до життя багато різних художніх течій. Попри всі суперечності та конфлікти епохи, діяльністю представників різних художніх течій, різних національних культур формується багатолика, суперечлива світова культура.
Перед вивченням третього питання необхідно пам’ятати, що проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила «Основи законодавства про культуру», якими передбачені заходи подальшого розвитку української національної культури. У цьому ж році була розроблена Державна національна програма «Українська освіта в XXI ст.», а Верховною Радою прийнято «Закон про освіту». В цих документах передбачена демократизація освіти, посилення технічного забезпечення шкіл, видання підручників, створення університетських комплексів, мережі ліцеїв. Певних успіхів досягнуто у поступовому переведенні на україномовний режим середньої та вищої шкіл. За перші три роки незалежності кількість першокласників, які навчаються українською мовою, зросла з 43,5% до 67,7%. Відкрито значну кількість приватних гімназій, ліцеїв, навіть вузів.
Однак важко судити про те, наскільки в цілому покращилася якість отримуваної в Україні освіти, а якісні показники значно важливіші від кількісних. Реальна переоцінка застарілих цінностей радянської доби в широких колах українського суспільства напряму залежить від якісної переорієнтації освітніх процесів, впровадження відповідних сучасним потребам методик і технологій. У цьому напрямку в загальнонаціональних масштабах вже зроблено чимало, однак ще більше належить зробити у найближчому майбутньому. Ще у 1992 р. було відновлено діяльність Києво-Могилянської академії – навчального закладу нового типу, де викладання і навчання ведеться українською та англійською мовами. Здійснюється перехід на триступеневу підготовку: бакалавр, спеціаліст, магістр. Вузи стають більш автономними. У системі Національної академії наук України створено декілька нових наукових інститутів: Інститут української археографії, Інститут української мови, Інститут народознавства. Однак низький рівень фінансування призвів до того, що наукові установи втратили до 50 % свого складу. Вже протягом цілого десятиліття спостерігається «відплив» частини інтелектуальної еліти у країни з більш сприятливими умовами життя.
Узагалі фінансово-матеріальні ускладнення в усіх сферах сучасного життя досить негативно впливають на суспільні настрої широких кіл громадськості та кожного конкретного громадянина, часто породжуючи соціальний песимізм, зневіру в можливість принципового покращення стану справ у близькому майбутньому, а відтак – і соціальну апатію, яка нерідко виливається у протиправну поведінку. На жаль, досі більшість громадян ще почувають себе «споживачами» тих чи інших благ, не даючи собі ніякого звіту в питанні про їх створення, що є одним з рудиментів «радянського» способу мислення. Живучи за рахунок продажу природних ресурсів за кордон, що мало місце за часів «застою», ми звикли очікувати звідкись певних матеріальних благ. Неможливість постійно існувати в такому «режимі» призвела до розвалу Радянського Союзу. Сьогодні ніхто не допоможе українцям вийти з кризи, крім нас самих. Для цього необхідні усвідомлення спільності нашої біди і об'єднання зусиль для її подолання. Намагання багатьох наших сучасників вирішити свої проблеми виключно самотужки реального вирішення цих проблем не принесуть, усі ми пов'язані спільністю історичної долі. Природна закономірність кризових періодів в історії різноманітних суспільств полягає в тому, що істотне покращення ситуації відбувається саме тоді, коли це суспільство усвідомлює спільність поставленої часом проблеми і сполучає доти розрізнені зусилля в одному напрямку. Так було в усі часи в усіх народів. Сучасне українське суспільство не є винятком з цього правила. Тому кризовий стан об'єктивно відбиває тривання процесів утворення в Україні повнокровної політичної нації після довгого періоду бездержавного існування.
Об'єднати населення України у життєспроможну націю може патріотично налаштована еліта, здатна на самопожертву і безкорисливе служіння суспільним ідеалам. У зв'язку з цим до істотних культурно-політичних зрушень у незалежній Україні слід віднести запровадження системи президентських нагород 1995 р. як форму консолідації нової, справді національної еліти. Окрім Почесної відзнаки Президента, затверджено орден Богдана Хмельницького, відзнаку «За мужність», орден Ярослава Мудрого, орден княгині Ольги. Серед нагороджених діячів культури і освіти багато достойних цих почесних відзнак непересічних особистостей, наших сучасників.
Незважаючи на економічну кризу та інші негаразди, значних успіхів за роки незалежності досягай українські спортсмени. У цьому можна бачити продовження кращих традицій попереднього часу (з 639 олімпіських медалей, завойованих радянськими спортсменами, на рахунку українських – 444, в тому числі 196 золотих). Успішно виступили українські спортсмени на Олімпійських іграх в Атланті (США, 1996р.). За підсумками змагань Україна увійшла в десятку кращих спортивних держав світу.
Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених в основному історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них «Сад Гегсиманський» за мотивами твору І. Багряного, «Пастка» (за твором І. Франка), телесеріал «Роксолана» (за романом П. Загребельного) та ін. На 34 кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму «Ізгой» (за мотивами повісті А. Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (реклама, телебачення). Деякі з них знімаються у фільмах іноземних кіностудій. Подією в кіномистецькому житті не тільки Польщі, а й України стала історико-пригодницька картина «Вогнем і мечем» за участю кількох українських акторів, зокрема Б. Ступки. Створюються українсько-російські, українсько-французько-російські («Схід-Захід») та інші кінокартини. Закінчилися зйомки українсько-китайської кіноверсії повісті М. Островського «Як гартувалася сталь», надзвичайно популярної в Китаї з його давніми традиціями подолання різноманітних кризових періодів і надзвичайно корисної нам у наших скрутних умовах. Цей фільм знімався на українській землі повністю українським акторським складом. У 2000 р. на кіностудії ім. Довженка закінчилися зйомки суто української масштабної кінострічки, присвяченої гетьманові Мазепі, відзнято екранізацію романа П.Куліша «Чорна рада», готується українська кіноверсія «Пригод бравого солдата Швейка».
Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов'язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р. Віктюк, Б. Жолдак, С. Донченко, Б. Шарварко. Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів, телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Суттєво змінило зміст своїх програм українське радіо. Вони стали професіональними, національноспрямованими. Проте зростає комерціалізація засобів масової інформації – газет, каналів телебачення, радіостанцій, серед яких значна частина орієнтуються на невибагливого і дезорієнтованого читача, глядача, слухача, поширюючи низькопробну й нерідко просто безвідповідальну інформацію та сурогатні вироби мас-культівського ширпотребу. В країнах зі стійкими культурними традиціями подібні «твори» мало впливають на загальну культурну атмосферу в суспільстві, хоча й там на їх шляху вибудовуються перешкоди. У нас же, при відсутності кращих зразків, їх нерідко деструктивний характер залишає значно глибші рубці на душах людей, передусім молодих, які нерідко сприймають розраховані на невігласів чи дикунів новітні «брязкальця» за останні досягнення сучасної світової культури. Масова культура є фактором, з яким необхідно рахуватися у вільному демократичному суспільстві, однак перетворювати цей різновид розважальної субкультури шоу-бізнесу на замінник або відповідник особистої чи колективної культури було б неприпустимою помилкою.
Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов'язаний з іменами І. Білик, П. Зіброва, Т. Повалій, О. Пономарьова, Руслани, А. Кравчука, Ані Лорак, В. Павлика, І. Сказіної та низки інших імен. Їх поява і творча еволюція щільно пов'язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожний з перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх більш-менш -примітних населених пунктах України.
Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку, продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І. Драч, В. Дрозд, Р. Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д. Павличко. З іншого боку, література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман.
Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д. Громова та О. Ладиженського), А. Валентинов, М. та С. Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н. Гавриленко).
Поки що можна констатувати слушність думки визначного українського консерватора початку XX ст. В 'ячеслава Липинського, який в «Листах до братів-хліборобів» змалював картину проблематичності формування повноцінної нації на території, що здобула незалежність не шляхом принципової визвольної боротьби, а внаслідок розпаду метрополії. Однак останніми роками інерційність мислення і рудименти старого життя усе далі відходять у минуле, а в сучасному культурному житті України можна відзначити обнадійливі позитивні тенденції, які віддзеркалюють процес національного духовного відродження українського народу. Яким буде його майбутнє, багато в чому залежить від цілеспрямованості в досягненні мети і згуртованості різних верств і ланок суспільства, передусім, звичайно, органів державного управління, але щось, хай і невеличке, можливо, непомітне в загальному процесі, залежить від кожного громадянина української держави. Протягом XX ст. українська культура розвивалася в складних умовах, її поступ мав здебільшого суперечливий характер. Незважаючи на це, здобутки українських митців у галузі літератури, образотворчого мистецтва, досягнення вчених є вагомими й оригінальними. Складнощі будівництва національної держави за сучасних умов не повинні лякати молоде покоління громадян України, яке має стати гідним кращих національних традицій, повноправно увійшовши у III тис. нової ери в ролі зміцнілого в роки сучасних випробувань, здорового й культурно збагаченого, цілком свідомого майбутніх завдань, національно згуртованого організму.
Переходячи до розгляду четвертого питання, варто константувати, що світовий досвід свідчить, що необхідною передумовою інтелектуального прогресу нації є її національна ідентифікація людей, яка неможлива без урахування і використання історико-культурної спадщини. В умовах незалежної держави відмова від ідеологічних догм тоталітарної системи, визнання плюралізму в духовній сфері зумовили більш демократичний і лояльний підхід до визначення духовної спадщини, а також, що не менш важливо, інше ставлення до неї. Відповідно до сучасних реалій, духовна спадщина народу України включає надбання національної культури українського народу, що створені як в Україні, так і за її межами, в діаспорі, всюди, де твориться українська культура. Пріоритет у цьому, безумовно, має духовний потенціал, що нагромадився в Україні. Критерієм того, що становить духовну спадщину українського народу, є відповідність культурного доробку загальнолюдським цінностям, тобто визнання того, що духовні надбання нації набувають загальнолюдського визнання.
Студентам треба знати, що протягом десятиліть у діаспорі нагромаджено значний духовно-культурний потенціал, створено чималі наукові, літературні, художні цінності, там працювали і працюють багато видатних українських науковців, письменників, митців. За далеко неповною статистикою, у країнах Заходу проживає понад 5 мільйонів громадян українського походження, а в межах пострадянського простору – до 10 мільйонів чоловік. Українські емігранти змогли зберегти свою національну ідентичність завдяки потужній праці на ниві культури. Представники української інтелігенції будували школи, народні доми, «Просвіти», читальні, церкви і церковні громади, засновували часописи, друкували книжки.
Українська громада протягом усього періоду її проживання на американському континенті постійно демонструвала світові прагнення зберігати й розвивати національні традиції. Вона виявляла велику турботу про освіту українських дітей, вирішувала проблеми щодо відкриття шкіл, де діти змогли б вивчати українську мову, історію України, прилучатися до української культури. Найдавніший такий національно-культурний осередок «Галичина» створено в Манітобі (1899). У 1905 р. у Вінніпегу відкрито спеціальну школу (її українці називали учительським семінаром) для підготовки вчителів з україномовного середовища.
Між двома світовими війнами українська література в еміграції зросла і укріпилася світоглядово. Вона поповнилась іменами таких поетів і письменників, як Олег Ольжич, Юрій Клен, Леонід Мосендз, Олена Теліга, Євген Маланюк, Оксана Лятуринська. Ці майстри знаменували блискучий період і в історії української літератури взагалі.
Пожвавленню літературного життя Канади 20-х років сприяв і Мирослав Ірчан (справжні ім’я та прізвище – Андрій Баб'юк), який в 1923 р. приїхав до Канади, де розгорнув літературно-видавничу діяльність. Свої міркування про причини виїзду українського населення до інших країн М. Ірчан висловив у нарисі «За океаном». Драматичними творами, написаними в Канаді – «Родина щіткарів» та «Підземна Галичина» – він зробив значний внесок в українську літературу та культуру, майстерно висвітливши соціально-політичне становище західноукраїнських трудящих у цей період. Але сум за Україною спричинив його повернення на батьківщину в 1929 р. У Харкові він очолив письменницьку організацію «Західна Україна» і редагував журнал під такою самою назвою. Розстріляний у 1937 р.
Українці другої еміграційної хвилі відрізнялись від першої, трудової, насамперед тим, що були в основному освіченими людьми, лише незначна частина з них була неписьменною. Саме цим пояснюється їх швидке пристосування до нових умов життя і праці, активної участі у громадському житті. З цих людей вийшло найбільше лідерів громадсько-політичних і культурно-освітніх організацій. Наприклад, «батьком» українського співу в Америці називають композитора, диригента і хормейстера Олександра Кошиця. Своєю творчістю О. Кошиць пропагував українську культуру за кордоном, знайомив з мистецтвом українського хорового співу, що став своєрідним каталізатором у пожвавленні діяльності мистецьких колективів у Північній Америці.
У 1929 р. до США прибув Василь Авраменко, який згодом став засновником української народної хореографії. За короткий період він створив понад 50 ансамблів, які діяли по всій країні. Він влаштовував виступи своїх вихованців у багатьох штатах Америки, прагнув до того, щоб з українським мистецтвом познайомилось якомога більше американців. У 1934 р. танцювальний ансамбль В. Авраменка (близько 300 осіб) виступив у Метрополітен Опера Гавс у Нью-Йорку, а сам він став засновником школи народних танців у Нью-Йорку та студії звукових фільмів.
З усіх українських митців найбільшої світової слави зажив Олександр Архипенко, який прибув до США ще в 1923 р. Він увійшов в історію мистецтва як один з основоположників культури модернізму. Мав індивідуальні виставки в Німеччині, Франції, Англії. У Нью-Йорку відкрив власну школу, створив понад 750 композицій, серед яких бронзові плити-барельєфи Б. Хмельницького і М. Грушевського, що експонувалися в найбільших музеях світу, постійно виступав з доповідями на мистецькі теми в американських університетах та мистецьких товариствах. Митець виготовив скульптури князя Володимира Великого, Тараса Шевченка та Івана Франка, які були встановлені в Українському культурному парку в Клівленді, а скульптурна постать Кобзаря прикрасила місто Керхенсон у штаті Нью-Джерсі.
Уся українська література, друкована в Канаді після Другої світової війни, є широкою панорамою тематики, літературних напрямів і стилів. Тут патріотична героїка і ностальгійна лірика, романтика і політична література, гумореска, сатира і мемуаристика, нариси, байки, шкільні підручники, журнали, сторінки в газетах для молоді тощо. Саме після Другої світової війни з’явилася в Канаді українська літературна критика.
Особливо плідною була перекладацька творчість К. Андрусишина та В. Кіркконнела. У їх доробку – антологія «Українські поети 1189–1962» (1963), що охоплює вісім століть української поезії від «Слова о полку Ігоревім», та перше, майже повне видання «Кобзаря» англійською мовою під назвою «Поетичні твори Т. Шевченка. Кобзар» (1964). У США до українських літературних критиків належать Г. Дібров, П. Косенко, М. Щербак, Б. Рубчак, в Австралії – Д. Нитченко, в Англії – О. Воропай.
Непрості умови розвитку української літератури на американському континенті привели літературознавців і письменників усієї діаспори до об'єднання творчих сил. 26 червня 1954 р. в Нью-Йорку було засноване об'єднання українських письменників в еміграції «Слово». До його основоположників належали В. Барка, І. Багряний, Б. Бойчук, В. Гайдарівський, С. Гординський, Й. Гірняк, П. Голубенко, Г. Костюк, І. Кошелівець, Н. Лівицька-Холодна, Є. Маланюк, Т. Осьмачка, У. Самчук та ін. Поступово стали формуватися два осередки організованого культурного життя з кількома друкарнями, часописами та журналами у Вінніпезі та Торонто.