Курсовая работа (т): Основні проблеми соціально-економічного розвитку України

Основні проблеми соціально-економічного розвитку України

ВСТУП

Сучасне українське село, як і держава у цілому, переживає складний процес трансформації, зумовлений ходом економічних реформ, які в ідеальному варіанті за своєю суттю й спрямованістю мали відповідати умовам національного відродження, переходу до цивілізованої соціально орієнтованої економіки на основі глибокого розуміння об’єктивної необхідності та необоротності ринкових змін. Водночас реальність значно складніша від ідеалу: наявна суперечність між економікою і соціумом, економічною ефективністю та соціальною справедливістю. Практика ж цивілізованого розвитку підтверджує необхідність забезпечення соціальної й економічної рівноваги в суспільстві, усталеної відповідності між економічною і соціальними сферами, узгодженості інтересів окремих людей з інтересами різних соціальних груп та спільнот суспільства у цілому. В будь-якому суспільстві існує органічний взаємозв’язок між економічними і соціальними явищами та процесами взаємозумовленості їхньої динаміки й спрямованості. Соціально-економічна двоєдиність виражає як цілісність суспільства, так і загальну суперечність у ньому між економічними та соціальними факторами розвитку.

Різноманітні зв’язки у механізмі взаємовпливу “людина - економіка” реалізується через систему соціальних чинників, які регулюють економічну діяльність суб’єктів. Вони й постають своєрідним людським виміром економічного розвитку. Тому людина, її життя, свобода, права та інтереси мають бути в центрі соціально-економічних перетворень на селі. Людина - основний суб’єкт суспільних відносин, вона є активно творчим чинником економічного життя. Логіка її економічної поведінки визначається сукупністю факторів як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. І це цілком закономірно з урахуванням того, що людське буття, як відомо, має безліч вимірів. Одним із фундаментальних аспектів його дослідження є вивчення підвалин, засадних підстав, з яких і на яких можливе утвердження людини в цілому світі. Людина - складний універсам у калейдоскопі його фізичних, біологічних, соціальних, духовних підстав, зорганізований згідно з об’єктивними законами у діяльну цілісність, яка збагачує палітру оточуючого нас світу. Саме такою цілісністю і має бути людина в центрі соціально-економічного виміру. Його емпіричними показниками можуть бути дані про загальну чисельність населення, а також демографічна, професійно-кваліфікаційна, освітня та інші структури й тенденції, що визначають якісні характеристики та якісне становище людини. І сільське населення не є тут винятком. Знання наявного стану його соціально-демографічної структури у зв’язку зі змінами форм власності та напрямів господарювання конче актуальне і необхідне. Вивчення динаміки чисельності сільського населення, змін у його складі за статтю, віком, родом занять, професією, зіставлення даних про народжуваність та смертність тощо мають безпосереднє відношення і значення не тільки для розуміння сучасних демографічних процесів, але й для прогнозування та розробки демографічної політики. Такий класифікаційний підхід дає можливість у подальшому проаналізувати рівень зайнятості жителів села, виявити рівень трудової активності різних вікових категорій, визначити характерні риси і тенденції щодо формування ринку робочої сили в АПК тощо.

.        ВІДТВОРЕННЯ СІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ

Статистика свідчить, що протягом ХХ ст. чисельність жителів українського села невпинно зменшувалася, набувши сталої тенденції. Абсолютна чисельність сільського населення за період з 1913 по 2001 рік скоротилася на 12,6 млн. чоловік, або на 44,4%, а питома вага його за цей час зменшилася в 2,5 рази. І причини тут не стільки в закономірному процесі суспільного розвитку, що, звичайно, певною мірою виявляє свій вплив, скільки у трагічних сторінках нашої історії, які найбільше позначилися на долі українського селянства. Йдеться про дві світові війни, що не обійшли нашу землю; три відомі голодомори, які були спрямовані виключно проти волелюбного українського селянина й, нарешті, про наслідки адміністративних “перетворень” на селі радянської доби. Все це повною мірою позначилося на динаміці змін чисельності селян і населення України взагалі (табл. 1.1)

Таблиця 1.1

Зміни чисельності населення України

Протягом 90-х років зменшувалась як абсолютна чисельність сільського населення, так і його частка у загальній кількості населення України. Скорочення чисельності сільського населення має певні регіональні особливості й відбувається різними темпами. Так, якщо в областях зони Степу, Полісся, Карпат негативні демографічні процеси на селі набули широкого розвитку тільки в 70-ті - 80-ті роки, то в областях Лісостепу вони розвивалися дуже активно ще з 50-х років і різними темпами поширюються й нині (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

Динаміка чисельності сільського населення на початок року

Скорочення сільського населення зони Лісостепу, що розпочалося понад 50 років тому, було наслідком не стільки зменшення природного приросту стільки зовнішніх чинників: насамперед адміністративних заходів щодо перетворення значної кількості поселень у міські, міграції сільських жителів у міста, яка була викликана постійним розширенням промислового виробництва і невиробничої сфери у містах України; освоєння нових джерел мінеральної сировини (вугілля, нафта тощо) на сході колишнього СРСР, що потребувало безпосереднього поповнення робочої сили. І якщо до середини 50-х років скорочення сільського населення перекривалося підвищеним рівнем народжуваності у сільській місцевості, то в подальшому у зв’язку з суттєвим впливом ряду нових факторів (освоєння цілинних земель Казахстану й інших так званих організованих наборів робочої сили; активне проведення у життя заходів щодо адміністративних обмежень у розвитку так званих безперспективних сільських поселень; зміни 60-70-х роках в організаційно-територіальному устрої колгоспів і радгоспів, матеріально-технологічній базі сільськогосподарського виробництва: так звані індустріалізація, спеціалізація і концентрація галузі; нерозвиненість культурно-побутової сфери, низький рівень оплати праці, вузька сфера застосування праці, високий рівень некваліфікованої фізичної праці тощо) й зниженням природного приросту набула буття стала тенденція відносного та абсолютного зменшення чисельності сільського населення. Найбільш прискореними темпами це відбувалося в зоні Лісостепу у період між 1970 і 1980 роками, коли сільських жителів стало менше на 1323,6 тис. чоловік, що майже вдвічі більше, ніж за попередній період (з 1959 по 1970 рр.). Особливою інтенсивністю вказаний процес відзначався у Вінницькій (286,3 тис. - перше місце), Хмельницькій (202,7), Сумській (179,0), Полтавській (176,6), Київській (142,5), Черкаській (124,8 тис.) областях. Дещо повільніші темпи зменшення чисельності сільського населення спостерігалися в Харківській (116,5 тис.), Тернопільській (94,6), і особливо у Чернівецькій (0,4 тис.) областях. У наступні 10 років (1980-1990) зберігалась тенденція зменшення чисельності сільських жителів, але її темпи трохи сповільнилися. Першість у цій сумній статистиці продовжувала утримувати Вінницька (на 244,4 тис. чоловік) і Хмельницька (на 192,3 тис.) області, а на третє місце перемістилася Київська (на 147,9 тис. чоловік), що є наслідком Чорнобильської катастрофи. Порівняно з попереднім десятиріччям, прискорилися темпи зменшення чисельності сільського населення у Черкаській (133,6 тис. чоловік) і Тернопільській (105,3 тис. чоловік) областях.

В останнє десятиріччя, тобто за роки незалежної України (1990-2001), динаміка зменшення чисельності наявного сільського населення в областях лісостепової зони сповільнилася на 35% проти попереднього десятиріччя (1980-1990), хоча і залишається досить високою порівняно з іншими природно-економічними зонами України. Але позитивним є те, що сповільнення темпів скорочення чисельності сільських жителів спостерігається нині в усіх областях Лісостепу, щоправда інтенсивність цього процесу різна (рис. 1.1).

Рис. 1.6. Динаміка зменшення чисельності сільського населення, тис. чоловік

Якщо в Тернопільській, Закарпатській і Сумській областях спостерігається майже у два рази сповільнення темпів зменшення чисельності сільського населення, то дещо повільніші вони в Полтавській, Харківській областях і зовсім повільні у Київській, яка за загальною кількістю скорочення чисельності сільських жителів вийшла на перше місце серед областей своєї природно-економічної зони.

.        ПРОБЛЕМИ ДЕМОГРАФІЧНОГО НАВАНТАЖЕННЯ

Розв’язати усі проблеми демографічної кризи на селі, які нагромаджувалися протягом століття, за 12 років, тобто за роки незалежної України, за будь-яких обставин є нереальним завданням. А якщо до цього додати, що весь зазначений період наше сільське господарство знаходиться у процесі трансформації, реформування, яке відбувається повільно, мляво й часом некероване, особливо на місцях, що призводить до погіршення умов та зниження півня життя людей, зменшення реальних доходів сільського населення, то стає очевидним складність такого завдання. Тому відчутний процес сповільнення темпів скорочення чисельності сільського населення за останнє десятиріччя слід всіляко закріпити й розвинути, надавши йому рис, властивостей необоротності та сталої тенденції у кожній з областей Лісостепу. Це в свою чергу потребує всебічних знань, дослідження реального стану й необхідних змін соціально-демографічної структури сільського населення у зв’язку як із зміною форм власності, так і напрямів господарювання, щоб виявити основні проблемні завдання й аспекти в соціальному розвитку українського села, які набули актуалізації на нинішньому етапі його реформування. А проблем тут достатньо. І найпершою із них є зменшення кількості осіб до працездатного віку, що є природною основою відтворення селянства, при одночасному зростанні абсолютної та відносної чисельності пенсіонерів (табл. 2.1). Найтривожніша ситуація склалася у Сумській області, де в загальній кількості сільського населення найменше (17%) представників, молодших від осіб працездатного віку, і найвищий показник кількості представників, старших від осіб працездатного віку (35,6%), серед областей Лісостепу.

Таблиця 2.1

Розподіл постійного сільського населення за віком в областях Лісостепу на 1 січня 2001 р.

Досить значна кількість осіб, старших від людей працездатного віку, серед сільських жителів Хмельницької (35,5%), Вінницької (34,5), Черкаської (33,6%) областей. Дещо краще становище у Тернопільській області, де 30,6% людей, старших від осіб працездатного віку, а 20,6% припадає на молодших від осіб працездатного віку. І оптимальна ситуація Чернівецькій області, де ці вікові категорії майже урівноважуються: відповідно 23,1% молодших і 24,6 - старших від осіб працездатного віку.

Процес інтенсивного старіння сільських жителів актуалізує зростання демографічного навантаження працездатного населення, яке об’єктивно змушене спрямовувати свої життєві зусилля не стільки на відновлення нових поколінь, скільки на утримання батьків і прабатьків (табл. 2.2).

Таблиця 2.2