Курсовая работа (т): Основні проблеми соціально-економічного розвитку України

Станом на 1 січня 2001 року у Вінницькій, Київський, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Хмельницький та Черкаській областях на 1000 осіб працездатного віку припадало понад 1000 непрацездатних і тільки в Харківській та Чернівецькій областях цей показник був дещо нижчим від загальнодержавного (961 особа) й відповідно становив 922 і 913 осіб.

У структурі непрацездатних за період з 1991 по 2001 рік зменшилася частка дітей і відповідно зросла кількість осіб, старших від людей працездатного віку. Найінтенсивніше зменшувалася частка осіб, молодших від людей працездатного віку, в Київській, Хмельницькій, Черкаській та Харківській областях і відповідно становила 14, 13, 13, 11 %. У Вінницькій, Тернопільській, Полтавській областях цей показник був 10 і 9 %, тобто в межах загальнодержавного. За цей же період у всіх областях спостерігалося збільшення кількості осіб, старших від людей працездатного віку. Зокрема, в Київській області цей показник становив 15%, Сумській і Хмельницький - відповідно 14 і 13 %. У Черкаській, Харківській, Вінницькій та Полтавській областях зазначене збільшення коливалося від 11 до 9 %.

Зростання частки пенсіонерів у загальній структурі сільського населення зумовило збільшення середнього віку жителів села. Якщо в 2001 році по Україні середній вік осіб, які проживають у сільській місцевості становив майже 40 років, то в Сумській області - 43,8, Хмельницькій - 43,2, Вінницькій - 46,2, Черкаській 42,7 року і тільки у Чернівецькій цей показник був 37,4 року, тобто нижчий, ніж у цілому по державі. Стосовно середнього віку чоловіків в областях Лісостепу, то він, за винятком Чернівецької, на 1-3 роки більший, ніж у цілому по державі, що становить понад 36 років. Зокрема, в Сумській області сільські чоловіки мають середній вік 39,3 року, Хмельницькій - 38,7, Черкаській - 38,4, Полтавській - 38,3, Вінницькій - 38 років. Щодо середнього віку сільських жінок, то він також у ряді областей Лісостепу більший, ніж у середньому по державі, і становить близько 43 років. Так, у сільських жінок Сумської області середній вік - 47,4 року, Хмельницької - 46,9, Вінницької - 46,2, Полтавської - 45,7 року. Це призвело до того, що серед хліборобів зазначених областей жінок у середньому на 12% більше порівняно з чоловіками. Порушення оптимального співвідношення статей призводить до погіршення природної основи демографічного розвитку сіл лісостепової зони. У контингенті, який формує демографічну основу відтворення в сільській місцевості, жінок стає менше, ніж чоловіків. Серед дітей дівчаток лише 49%, а у поколінні батьків жінок ще менше - 48,8%. Викликає занепокоєння те, що серед найактивнішої дітородної частини сільського населення (вік 20-29 років) жінок лише 48%.

.        ДЕМОВІДТВОРНІ ТЕНДЕНЦІЇ НА СЕЛІ

Абсолютне і відносне зменшення чисельності сільських жінок є наслідком скорочення покоління батьків, тобто демовідтворної дітородної частини сільського населення. Одна з основних причин такого становища - інтенсивний міграційний відплив жінок дітородного віку із села. Якщо протягом 1970-2000 років зменшення кількості хлопчиків та дівчаток віком до 15 років було майже однаковим і становило відповідно 37 і 37,4 %, то темпи зменшення жінок віком 15-49 років майже вдвічі швидші, ніж чоловіків цього ж віку. Кількість чоловіків віком 20-29 років за цей період збільшилася на 11,4%, а жінок зменшилася на 10,3%, що в найближчі 5-10 років об’єктивно призведе до звуження демографічних передумов відтворення сільського населення, яке нині переживає демографічну кризу. Так, питома вага сільських населених пунктів, де не було дітей віком 0-5 років, за 1991-2001 роки зросла майже в усіх областях Лісостепу, за винятком Чернівецької та Тернопільської областей, у яких вона відносно стабільна - 0,3-1,3 %. У Сумській області цей показник становить 25,1%, Полтавській - 18,4, Харківській - 17,1, Київській - 10,2, Вінницькій - 7,4, Черкаській - 6,3, Хмельницькій 3,9%. У деяких областях за вказаний період збільшилася й питома вага сільських населених пунктів, де не було дітей і підлітків віком 6-17 років. Це стосується, насамперед, Сумської області, в якій зазначений показник найвищий - 17,7%, Київської та Черкаської, де частка таких сіл відповідно становить 5,8 і 4,4 %. У Полтавській та Харківській областях хоча і зменшилася загальна кількість таких населених пунктів, але їхня питома вага залишається дуже великою - відповідно 13, 7 і 9,7%. За винятком Чернівецької й Тернопільської областей, зросла питома вага сільських населених пунктів, у яких не було молоді віком 18-28 років. Якщо в названих областях цей показник найвищий у державі (відповідно 0,3 і 0,5 %), то в Сумській і Полтавській - він відповідно 13,6 та12,2 % і є найвищим в Україні. Досить велика питома вага таких населених пунктів у Харківській області - 9,3% та Київській - 5,8 %, що вище від загальнодержавного рівня - 5,4 %.

За роки незалежної України (1991- 2001) помітною стала тенденція до різкого зменшення кількості сільського населення в пунктах зони Лісостепу, в яких не було народжених взагалі (табл. 3.1). І надалі вона залишається досить великою. Станом на 2001 рік у Сумській області таких населених пунктів налічувалося 387, Полтавській - 376, Харківській - 413, Київській - 155.

Таблиця 3.1

Динаміка зміни питомої ваги сільського населення в областях Лісостепу, в яких не було народжених, за 1999-2001 рр., %

Взагалі простежується як по Україні у цілому, так і в сільській місцевості Лісостепу значне зниження народжуваності за 1990-2000 роки. Абсолютна кількість народжуваних в Україні зменшилася на 67,2 тис. чоловік, або на 31,4%. Загальний коефіцієнт народжуваності (кількість народжень із розрахунку на 1000 чоловік населення) знизився від 12,7% у 1990 році до 9,3 у 2000-му, або до 26,8%. Тенденція до зниження народжуваності спостерігається в усіх областях лісостепової зони. Зокрема, у Полтавській вона знизилася від 11 до 6,9%, в Сумській - відповідно від 9,2 до 7%, Київській - від 10, 6 до 7,5%, Харківській - від 10,9 до 7,8%.

Результати наукових досліджень свідчать, що до 1996 року основною причиною зниження сумарного коефіцієнта було скорочення чисельності сільських жінок дітородного віку внаслідок їхнього інтенсивного відпливу з сільської місцевості, а починаючи з 1999 року, до цього фактора додався ще й інший - згасання дітородної функції жінок віком 15-49 років, до того ж має місце тенденція зменшення кількості шлюбів і збільшення розлучень, що також не може не впливати на рівень дітонародження. Наприклад, якщо у 1970 році в сільський місцевості України було зареєстровано 178,4 тис. шлюбів і 17,8 тис. розлучень, а в 1990-му кількість шлюбів становила лише 133,5 тис., а розлучень - до 27,2 тис., то у 2000 році кількість шлюбів зменшилася до 80,1 тис., а розлучень збільшилася до 34,8 тис. Стосовно сільської місцевості лісостепової зони, то за період з 1990 по 2000 рік коефіцієнт шлюбності з розрахунку на 1000 чоловік населення дещо зріс у Сумській і Тернопільській областях, а в Чернівецькій - від 4,9 до 6,3%, що є найвищим показником по Україні в цілому. Водночас у Вінницькій області за цей же час він знизився від 8,4 до 5,4%, Київській - відповідно від 7,1 до 4,8, Полтавській - від 5,4 до 4,3, Харківський - від 4,5 до 4,1, що нижче від загальнодержавного показника - 5,1%.

На зниження народжуваності суттєво впливає і сучасний рівень благополуччя селян, який нині у більшості випадків зводиться до елементарного виживання. Державна ж політика далека ще від того, щоб відшкодовувати сім’ї її витрати на утримання принаймні 2-3 дітей. Тому цілком природно, що на соціально-економічну кризу селянство зреагувало зниженням народжуваності.

.        КОЕФІЦІЄНТ ЖИТТЄВОСТІ СЕЛЯН

Старіння сільського населення, а за таких обставин об’єктивно прогресує показник смертності, знижується коефіцієнт життєвості селян, скорочується середня тривалість життя. Кількість померлих сільських жителів по Україні збільшилася від 272,6 тис. чоловік у 1990 році до 301 тис. у 2000-му, або на 10,5%, а коефіцієнт смертності (кількість померлих на 1000 селян) підвищився від 17,2 до 19 %. Останній показник в усіх областях Лісостепу, крім Чернівецької й Тернопільської, де він нижчий від загальнодержавного рівня, значно вищий. У 2000 році, зокрема, у Вінницькій області він становив 21,9%, Київській - 22,7, Полтавській - 23,5, Сумській - 25,3, Харківській - 21,2, Хмельницькій - 22,1, Черкаській - 22,6, і найвищим був у Чернівецькій області - 27,8%.

Особливо інтенсивно зростає смертність чоловіків працездатного віку. За 1990-2000 роки у цілому в сільській місцевості України вона підвищилася в 1,5 рази і в 1,4 рази перевищує смертність працездатних жінок. І хоча є обнадійливою наявна тенденція щодо зниження дитячої смертності у всіх областях Лісостепу (табл. 4.1) досить високою залишається смертність новонароджених та немовлят до одного року. Так, смертність дітей віком до одного року в 2000 році з розрахунку на 1000 народжених у сільській місцевості більшості областей лісостепової зони була вищою, ніж у її міських поселеннях. Наприклад, у Київській області на 1000 народжених у міських поселеннях вісім випадків смертності немовлят віком до одного року, а в сільській - 10,4; у Полтавській - відповідно 7,3 і 8,9; Сумській - 11,5 і 16,2; Тернопільській - 10,9 і 13,2; Харківській - 11,1 і 12,0; Хмельницькій - 11,7 і 12,2; Черкаській - 9,9 і 11,3. І лише у Вінницькій та Чернівецькій областях випадків смертності дітей віком до одного року в міських поселеннях було більше, ніж у сільських, і становило відповідно 10,7 і 9,2 та 12,5 і 9,8.

населення сільський смертність демографічний

Таблиця 4.1

Динаміка коефіцієнтів дитячої смертності у сільській місцевості областей лісостепової зони

За останні десять років (1991-2001) в усіх областях Лісостепу відчутно збільшилася питома вага сільських населених пунктів, у яких кількість померлих переважає кількість народжених. Так, у Вінницькій області вона підвищилася на 17% і становила 95%; у Київській цей показник зріс на 18% і досяг 96,8%, що є найвищим в Україні. У Хмельницькій, Полтавській, Сумській областях питома вага таких населених пунктів збільшилася на 20-22 % і в 2001 році становила відповідно 99,6; 94,4; 93,9 %, що також значно більше від загальнодержавного рівня - 88,4%. Досить швидкими темпами за останні десять років зростала питома вага таких населених пунктів у сільській місцевості Харківської (на 28%), Тернопільської (на 26%), Чернівецької (на 24%) і в 2001 році становила відповідно 92,6; 91,4; 60,1 %. Щоправда, питома вага таких населених пунктів у Чернівецькій області є найменшою не лише серед областей лісостепової зони, але й у цілому по Україні, за винятком Закарпатської області. У той же час Черкаська область хоча й має найнижчий показник зростання питомої ваги сільських населених пунктів, у яких кількість померлих перевищує кількість народжених (14%), водночас їхня питома вага в 2001 році становила 96,4%, що є одним із найвищих показників не тільки своєї природно-економічної зони, але й України у цілому.

Зростання рівня смертності із зниженням народжуваності зумовило природне скорочення сільського населення в усіх областях Лісостепу (табл. 1.88). Аналізуючи співвідношення кількості народжених і померлих, можна зробити висновок, що з розрахунку на 1000 сільських жителів природний приріст найінтенсивніше скорочується в Сумській, Полтавській, Київській, Черкаській та Харківській областях. До того ж цей негативний процес як у перелічених областях, так і у Вінницькій, Хмельницькій значно перевищує показник в цілому по Україні.

. РИНОК РОБОЧОЇ СИЛИ НА СЕЛІ

Важливою ланкою соціально-демографічних процесів на селі є соціально-професійна структура сільського населення, на яку значною мірою вплинула зміна форм власності та господарювання в АПК. Якщо серед працівників, зайнятих безпосередньо в сільськогосподарському виробництві, співвідношення вікових параметрів майже збереглося і продовжує залишатися досить значною частка працівників передпенсійного та пенсійного віку, то у сфері зайнятості, використанні наявного трудового потенціалу мають місце досить суттєві зміни, негативні тенденції, які виявляються у суттєвому скороченні попиту на робочу силу як безпосередньо в аграрному виробництві, так і за його межами. Наприклад, в усіх областях Лісостепу спостерігається неухильне зменшення кількості сільського населення, зайнятого у виробничій та соціальній сферах сільської місцевості. Зокрема, в Чернігівській області за період з 1990 по 2000 рік такого населення стало менше на 48%, що є найвищим показником серед областей лісостепової зони. У Тернопільській, Сумській, Київській і Харківській областях цей показник становить 42-40 %. Дещо нижчий він у Вінницькій, Полтавській, Хмельницькій та Черкаській областях.

Незважаючи на зростання чисельності сільських жителів, зайнятих у фермерських господарствах, ця форма господарювання всупереч деяким сміливим сподіванням ще не здатна повною мірою акумулювати значну кількість сільських жителів, що вивільняються або вивільнились із громадського сектора, який практично останніми роками припинив своє розширення. Не в кращому стані знаходиться й соціальна сфера села. Особливо гостра ситуація склалася в малих і віддалених селах, де процес руйнації соціальної інфраструктури відбувається катастрофічними темпами й набув надзвичайного характеру В цілому в областях лісостепової зони скорочення працюючих у сільській соціальній сфері за 1990-2000 роки коливається від 25% (Черкаська, Чернівецька області) до 38-48 (Сумська, Тернопільська, Харківська, Вінницька області). Водночас продовжується тенденція (започаткована ще за радянських часів), пов’язана із зростанням кількості сільських жителів працездатного віку, зайнятих у підсобному і домашньому господарствах. І причина тут не тільки в бажанні селян працювати на власних земельних наділах, а й у труднощах їхнього працевлаштування на селі, тобто це явище може бути однією з форм прихованого безробіття.

Взагалі на ринку праці складається досить складна ситуація щодо зайнятості сільського населення, яка має тенденцію зростання. Актуалізує її щорічне інтенсивне підвищення пропозиції робочої сили при скорочені попиту на неї, що має місце як у Лісостепу, так і в цілому по Україні. Так, на кінець 90-х років кількість вільних робочих місць у досліджуваній галузі, що визначають попит на робочу силу, становила лише 3,6 тис. одиниць, або 20,7% порівняно з початком 90-х років, коли цей показник сягав 17,4 тис одиниць. Внаслідок цього зменшилася частка вільних робочих місць у галузі в загальному спектрі суспільного виробництва. На початок 1998 року показником 5,1% сільське господарство було на четвертому місці (після торгівлі, громадського харчування, промисловості та будівництва), тоді як у 1996-му - на другому (11,2%).

Кон’юнктуру ринку праці ускладнює і той факт, що кількість новостворених робочих місць у сільському господарстві рік у рік зменшується. Дія зазначеної несприятливої тенденції і такого чинника, як ємність ринку праці, суттєво зменшили можливості забезпечення бажаючих роботою за сільськогосподарським фахом. У той же час на ринку праці зростають масштаби пропозиції з боку вивільнених працівників. Тільки протягом 90-х років їхня кількість збільшилася у 2,5 раза. Особливо гостро постало питання з працевлаштуванням такої категорії незайнятих працівників, як службовці. Недостатнім попитом користується в сільському господарстві праця жінок та молоді.

. ПРОБЛЕМА БЕЗРОБІТТЯ

З формуванням ринку праці, зміною трудових відносин в усіх областях Лісостепу, як і у цілому по Україні, прискореними темпами зростає безробіття на селі, яке має багато форм вияву: вимушене, приховане, повне, структурне, технологічне, циклічне, часткове тощо. Тому можна стверджувати, що реальний стан щодо безробіття значно гірший, ніж офіційно зареєстрований. Поряд із офіційним існує нерегламентований ринок робочої сили, який не фіксується статистичними органами й не регулюється державою. Це підриває мотивацію праці в громадському секторі виробництва, не забезпечує соціального захисту залучених до нього селян і сприяє приховуванню доходів, що утруднює, а часто робить неможливими організований розподіл, розміщення трудових ресурсів, їх ефективне використання.