Можливими недоліками валютної інтеграції за теорією оптимальних валютних зон виступають наступні.
Неможливість використання валютної та грошово-кредитної політики для згладжування негативних наслідків впливу різних шоків. При жорсткості цін і заробітної плати конкурентоспроможність економіки, обумовлена величиною реального обмінного курсу, буде визначатися динамікою номінального курсу. У такій ситуації відмова від політики вільного курсоутворення означає для країни втрату важливого інструменту стабілізації.
Втрата незалежності грошово-кредитної політики. Це пояснюється тим, що такі цілі економічної політики, як стабільність обмінного курсу, мобільність капіталу і незалежність грошово-кредитної політики, не можуть бути виконані одночасно - грошові влади країни після утворення валютного союзу повинні вибрати тільки дві з них і пожертвувати третьою.
Втрата незалежності фіскальної політики, що можливо в разі введення формальних обмежень на розмір бюджетного дефіциту і обсяг державного боргу. У ситуації загальноекономічного спаду фіскальна політика може бути ефективним інструментом стабілізації рівня зайнятості, тоді як вимога до синхронізації фіскальної політики різних країн не дозволить достатньою мірою використовувати даний інструмент.
Збільшення відмінностей між багатими і бідними країнами або регіонами валютного союзу через існуючі відмінності в їх інвестиційній привабливості. Інвестиційні ресурси можуть прослідувати переважно в сприятливі з економічної точки зору галузі промисловості та регіони, що лише посилить міждержавні або міжрегіональні відмінності.
Крім зазначених втрат, які в основному носять середньостроковий і довгостроковий характер, виділяють так звані «втрати переходу», які виникають при утворенні валютної зони або валютного союзу. У їх числі витрати адаптації до нової валюти (введення в обіг нових грошових знаків, зміна систем обліку та методів оцінки товарів і послуг), витрати «меню» та ін.
О.А. Чугаєв всі наслідки валютної інтеграції поділяє на наступні групи впливу [13]:
вплив на ціни;
вплив на економічний розвиток;
вплив на фінансові ринки;
вплив на стійкість до шоків;
Аналіз робіт авторів альтернативного підходу теорії оптимальних валютних зон і О. Чугаєва дозволяє виокремити ряд критеріїв, в результаті оцінки яких можливо зробити висновок про оптимальність тієї чи іншої валютної зони:
порівняння мобільності факторів виробництва;
рівень диверсифікації виробництв;
порівняння темпів інфляції;
порівняння рівня заробітних плат і гнучкості цін;
рівень фінансової інтеграції;
питома вага експорту в структурі економіки.
Отже, подальший аналіз оптимальності конкретної
валютної зони, що обрана об’єктом дослідження буде спиратися на оцінку
наведених показників.
РОЗДІЛ 2. ОЦІНКА
ОПТИМАЛЬНОСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ВАЛЮТНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ
.1 Історичний процес європейської валютної
інтеграції
В економічній сфері Європейський Союз (ЄС) фактично став ще однією супердержавою завдяки своїй потужній економічній системі та високому рівню інтеграції. ЄС має унікальний досвід щодо інтеграції в різних сферах суспільного життя. Одним з таких напрямів є валютна інтеграція, яка досягла рівня валютного союзу. Із цим пов’язане впровадження єдиної валюти євро, формування інституціональної структури, передача функції проведення монетарної політики на наднаціональний рівень, процес гармонізації платіжного механізму та інші аспекти.
Процес валютної інтеграції в ЄС ще не закінчений: країни-члени ЄС, які не входять до Єврозони, використовують національні валюти і проводять незалежну монетарну політику. Але рішення Європейського центрального банку в сфері єдиної монетарної політики і динаміка курсу євро прямо чи опосередковано впливають на економіку практично всіх країн ЄС та світу. Євро стала другою найважливішою валютою у світі. Прослідкуємо історію формування Європейського валютного союзу задля комплексної оцінки ефективності створення даного валютного об’єднання.
Валютна інтеграція в Європі бере свій початок з підписання 25 березня 1957 Римського договору, згідно з яким шість країн: ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург з 01.01.1958 р. об'єднувалися в Європейське економічне співтовариство. Базовими принципами Римського договору проголошувалися проведення узгодженої економічної політики, забезпечення вільного транскордонного переміщення людей, товарів, послуг, капіталу і проведення загальної політики в галузі сільського господарства і транспорту. Римський договір заклав міцний фундамент подальшого розвитку економічної та валютної інтеграції в Європі[2].
У цей час Бреттон-Вудська валютна система у світі забезпечувала міжнародну валютну стабільність. Тому стимулів для значного валютного співробітництва було не так багато. Але струс на фінансових ринках у 1968-69 рр. призвів до девальвації французького франка і ревальвації дойчмарки (німецької марки). Це вже загрожувало стабільності й інших валют, а також системи цін у рамках Спільної аграрної політики [13].
Переломним моментом в історії валютної інтеграції стала зустріч представників держав Європейського економічного співтовариства на саміті в Гаазі 1-2 грудня 1969 р. Саме з цього року бере відлік перший знаковий період монетарних інтеграційних процесів в Європі. На саміті було прийнято рішення про створення Європейського економічного і валютного союзу, розробка стадій формування якого була покладена на прем'єр міністра Люксембургу П'єра Вернера. В 1970 р. було представлено «план Вернера» - десятирічний план створення економічного і валютного союзу. «План Вернера» припускав координацію економічної, податкової, валютної політики і лібералізацію ринку капіталу з метою створення єдиного простору, в рамках якого товари, послуги, люди і капітал оберталися б вільно без перешкод для вільної конкуренції. валюти.
Загалом «план Вернера» не був реалізований, так як був прийнятий частково (домовленість була досягнута тільки щодо реалізації першої стадії) і в невдалий час, оскільки крах Бреттон-Вудської валютної системи та рішення США відмінити фіксований курс долара у серпні 1971 р. супроводжувалися значною нестабільністю на валютних ринках. Це підірвало впевненість у існуючих фіксованих курсах між європейськими валютами. Погіршила ситуацію енергетична криза, що викликала високі інфляційні очікування і дестабілізацію проведення узгодженої економічної політики. Водночас «план Вернера» сприяв зрушенням в інтеграційному процесі.
Одним з основних результатів здійснення «плану Вернера» стало підписання Базельської угоди в 1972 р., що передбачає створення «європейської валютної змії» («змії в тунелі»), з метою скорочення амплітуди коливання курсів валют, що входять в європейське економічне співтовариство, і тим самим узгодження їхніх валютних інтервенцій. Межі коливань курсів валют країн ЄС по відношенню до долара США встановлювалися в діапазоні ± 2,25 %. Водночас функціонувала «валютна змія» не цілком ефективно, так як країни то приєднувалися, то виходили з неї. Даний режим також був підкріплений координацією валютно-економічної політики країн ЄС.
Наступний знаковий період валютної інтеграції в Європі починається в березні 1979 р., коли була створена європейська валютна система (ЄВС). Основою Європейської валютної системи була прив’язка курсів валют до ЕКЮ (Європейська валютна одиниця - ECU), штучно створеної валюти, курс якої базувався на зваженій середній курсів валют-учасниць цієї системи. Допустимі межі коливання становили +/-2,25 % (для італійської ліри +/-6 %). Механізм Європейської валютної системи включав три елементи:
валютна корзина - ЕКЮ (European currency unit - ECU);
механізм стабілізації курсів валют - Механізм валютних курсів (МВК - Exchange Rate Mechanism (ERM));
механізм фінансування валютних інтервенцій у рамках Європейського фонду валютного співробітництва [5].
Європейська валютна система в той період базувалася на таких принципах:
Курс ЕКЮ визначався на базі валютного кошика, що формувався з валют країн-учасниць європейської валютної системи, частка яких підлягала перегляду раз на п'ять років і залежала від питомої ваги країн у сукупному ВВП держав-членів ЄС, їхньому взаємному товарообігу й участі в короткострокових кредитах підтримки. Емісія ЕКЮ частково забезпечувалася золотом , в цілях чого був створений спільний золотий фонд на основі об'єднання 20 % офіційних золотих резервів країн ЄВС в Європейському фонді валютного співробітництва. ЕКЮ стало еталоном відхилень курсів валют і одночасно розрахунковою одиницею між центральними банками країн ЄВС.
Золото використовувалося в якості реальних резервних активів.
Застосовувався механізм міждержавного валютного регулювання для покриття країнами тимчасового дефіциту платіжних балансів і проведення валютних інтервенцій.
З 1989 р. починається третій знаковий період валютної інтеграції в Європі. Ж. Делор, голова Комісії ЄС, висунув триступеневий план створення економічного і валютного союзу на території Європи. Подальший інтеграційний процес, згідно з цією програмою, мав здійснюватися в три етапи. На першому етапі передбачалося скасування обмежень, що перешкоджають вільному транскордонного руху капіталу. На другому етапі передбачалося створити наднаціональний орган валютного регулювання і валютного контролю, а також завершити заходи щодо зближення макроекономічних показників країн ЄС. На третьому етапі планувалося введення єдиної європейської валюти.
Запропонований Ж. Делором план був закладений в основу Маастрихтського договору (23), підписаного 12 країнами Європейського союзу в 1992 р., що передбачав поетапне формування економічного і валютного союзу. Згідно з умовами Маастрихтського договору, для країн встановлювалися такі умови входження в економічний і валютний союз (так звані критерії конвергенції):
дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП;
державний борг не повинен бути більше 60% ВВП;
рівень інфляції не повинен перевищувати більш ніж на 1,5 % середній рівень інфляції трьох держав ЄС, де спостерігається найменший рівень інфляції;
розмір довгострокових процентних ставок не повинен бути більше 2 % середнього показника довгострокових процентних ставок трьох держав ЄС, де спостерігається найменший рівень інфляції;
коливання курсу національної валюти повинні бути в межах, передбачених механізмом обмінних курсів (валюта країни-союзниці повинна зберігатися стабільною по відношенню до євро принаймні два роки, і всі коливання повинні залишатися в певних рамках).
Формування економічного і валютного союзу відбувалося в три етапи.
На першому етапі (до 31 грудня 1993 р.) були зняті обмеження на рух капіталів та здійснення платежів, а також реалізовувалися програми по зближенню показників економічного розвитку країн ЄС.
На другому етапі (з 1 січня 1994 по 31 грудня 1998 р.) країни-члени ЄС проводили політику, спрямовану на досягнення заданих Маастрихтським договором критеріїв конвергенції. Також на даному етапі було створено Європейський валютний інститут.
На третьому етапі формування економічного і валютного союзу (з 1 січня 1999 р.) була реалізована програма запровадження євро.
Введення євро як загальної валюти переслідувало, насамперед, мету створення зони економічної стабільності, полегшення обмінів валют і узгодження економічних політик. Для досягнення даної мети необхідно було створити наднаціональну систему валютного регулювання і валютного контролю, внаслідок чого була створена Європейська система центральних банків (ЄСЦБ), яка має на меті підтримку стабільності цін і надання підтримки загальній економічній політиці ЄС.
Таким чином, європейська валютна інтеграція брала свій початок зі співробітництва в сфері торгівлі, переміщення факторів виробництва, запровадження узгодженої політики в деяких галузях економіки. На цьому етапі прослідковується зародження передумов створення валютної зони, що були описані розробниками теорії оптимальних валютних зон (таких, як мобільність факторів виробництва, високий ступінь економічної інтеграції та відкритість економіки). Тому рішення про створення валютного союзу і в подальшому Європейської валютної системи стало логічним наслідком поглиблення такого співробітництва.
Щодо етапів створення економічного і валютного союзу на території Європи, то вони є послідовним відображенням сутності поняття «валютна інтеграція», що було визначене в розділі 1. Зокрема, етап скасування обмежень на рух капіталу відповідає «процесу посилення міждержавних зв’язків у сфері валютних відносин», створення наднаціонального органу валютного регулювання і контролю передбачає «уніфікована валютно-фінансова політика», і нарешті, введення єдиної європейської валюти є необхідною умовою здійснення валютної інтеграції.