Материал: Європейська валютна інтеграція та її сучасні проблеми

Отже, історичний процес європейської валютної інтеграції відповідає теоретичним засадам здійснення валютної інтеграції і деяким аспектам теорії оптимальних валютних зон.

.2 Аналіз виконання членами Європейського валютного союзу критеріїв конвергенції

Аналіз оптимальності європейської валютної інтеграції доцільно почати з оцінки виконання вимог, які висувалися при приєднанні країн до Європейського валютного союзу. Такими вимогами виступають Маастрихтські критерії конвергенції, і хоча вони є загальними критеріями вступу до Європейського союзу, їх виконання має забезпечити уникнення негативних наслідків валютної інтеграції.

Перший критерій визначає, що дефіцит державного бюджету не повинен перевищувати 3 % ВВП. Проаналізувавши статистичні дані про дефіцитність бюджетів країн ЄС в період з 1995 по 2012 роки (рис. 2.1), можна зробити висновок, що в 1995 році лише 3 країни з 15 учасниць ЄС не порушували даний критерій - Люксембург, Данія і Ірландія, а середній показник в ЄС складав 7,2% від ВВП. В період введення єдиної валюти євро дефіцит державного бюджету, вищий за критеріальний рівень, спостерігався лише у 2 країнах - Греції і Португалії, а в 9 з 15 країн було зафіксовано профіцит бюджету. Протягом наступних років ситуація погіршилась: у Німеччині, Бельгії, Нідерландах і Великобританії профіцит бюджету змінився дефіцитом, у всіх інших країн, окрім Данії та Іспанії цей показник погіршився, і в 2005 році поріг в 3% ВВП переступив дефіцит державного бюджету 5 країн. На сучасному етапі середній показник дефіциту державного бюджету ЄС складає -3,9% від ВВП об’єднання у 2012 році, і жодна держава не звітувала про профіцит державного бюджету. 16 країн з 27 учасниць не виконують перший критерій конвергенції, при цьому в найгіршому становищі знаходиться Іспанія, Греція та Ірландія. Новоприйняті в 2007 році Болгарія і Румунія утримують показник в прийнятних межах, причому ці країни ще не перейшли на спільну з союзом валюту.

Другою вимогою, яку мають виконувати країни-учасниці ЄС та претенденти на вступ є дотримання рівня державного боргу на рівні, не вищому за 60% ВВП. Перевіримо виконання цього критерію країнами ЄС до і після введення єдиної валюти і на сучасному етапі (рис. 2.2).

У 1995 році 6 країн-учасниць ЄС з 15 дотримувались зазначеного обмеження і середній рівень державного боргу в усьому ЄС становив 68,6% від розміру ВВП. До 2000 року всі країни, окрім Німеччини і Греції спромоглися зменшення обсягу державного боргу і, в результаті, тільки 5 країн мали рівень державного боргу, вищий за рекомендований. Протягом наступних 5 років після введення євро ситуація погіршилась у Франції (66,4%), Німеччині (68,6%), Португалії (67,7%), а ще 4 країни не змогли знизити рівень державного боргу до 60%. Середній рівень по ЄС у 2005 р. складав 63,1% (з урахуванням новоприйнятих у 2004 році Мальти, Угорщини і Кіпру, що мали неоптимальний рівень державного боргу, проте не вищий за 70%).

Рисунок 2.2 - Державний борг країн ЄС за 1995-2012 рр., % до ВВП

У 2012 році 15 країн з 27 членів ЄС не відповідали критерію за державним боргом: у найгіршому положенні виявились Греція, Італія, Португалія, Ірландія, в яких рівень державного боргу перевищив 100% ВВП, а середній показник в ЄС підвищився до 85,2%.

На рис. 2.3-2.4 проілюстровано середньорічний рівень інфляції в країнах ВВП у 2000 і 2012 роках (у % до показника 2005 р.). За Маастрихтським критерієм, рівень інфляції не має перевищувати більше чим на 1,5% середній рівень трьох країн-членів ЄС з найнижчим індексом інфляції.

У 2000 році в період введення євро найнижчий рівень інфляції спостерігався в Португалії, Ірландії і Греції і в середньому складав 84,71%, тому оптимальний рівень інфляції всіх інших країн не мав перевищувати 86,21% (горизонтальна лінія на рис. 2.3). Як бачимо, даному критерію відповідали лише три зазначені вище країни та Іспанія. Середній рівень інфляції в ЄС перевищував оптимальний на 2,25 процентних пункти.

Рисунок 2.3 - Середній рівень інфляції в країнах ЄС у 2000 р., % до 2005 р.

У 2012 році країнами з найнижчим показником інфляції були Ірландія, Швеція і Нідерланди, очевидно, що ці ж країни і відповідали заданому критерію - середній рівень інфляції в них становив 111,8% (оптимальний рівень - 113,3% - горизонтальна лінія на рис. 2.4). Показники інфляції в Німеччині і Франції були близькими до оптимального, а всі інші країни ЄС перевищували встановлене обмеження в середньому на 12,2%, причому найвищі показники демонстрували здебільшого новоприйняті держави. Середній рівень інфляції в ЄС становив 118,43%.

Також, щоб бути прийнятим до Європейського союзу, необхідно, щоб довгострокова процентна ставка за державними облігаціями строком на 10 років не перевищувала більше, ніж на 2% середній рівень трьох країн-членів ЄС, що досягли найкращих результатів в темпах інфляції.

Рисунок 2.4 - Середній рівень інфляції в країнах ЄС у 2012 р., % до 2005 р.

Отже, у 2000 р. оптимальний рівень довгострокових процентних ставок був встановлений на рівні 7,73% і всі країни-члени ЄС дотримувались цього критерію (рис. 2.5). Середній рівень по всіх країнах ЄС становив 5,52%.

Рисунок 2.5 - Рівень довгострокових процентних ставок країн ЄС у 2000 р.,%

У 2012 р. рекомендований рівень довгострокових процентних ставок знизився і був зафіксований на рівні 5,23% (рис. 2.6). Середній рівень в усьому ЄС був нижчим на 1,55%, проте 9 країн з 27 перевищили оптимальний показник (з них 4 країни - з новоприйнятих). Найвищі ставки спостерігались в Греції (рекордно висока ставка в 22,5%), Португалії (10,55%), Ірландії (6,17%) та Іспанії (5,85%).

Рисунок 2.6 - Рівень довгострокових процентних ставок країн ЄС у 2012 р.,%

Якщо приймати Маастрихтські критерії за критерії оптимальної валютної інтеграції, то аналіз зазначених вище показників дозволяє зробити висновок, що Європейський союз не є оптимальним валютним простором. Невідповідність показників 2012 року оптимальним спричинена поглибленням європейської боргової та валютної кризи, проте і в 2000, і в 2005 роках критерії конвергенції на практиці не виконувались жодною країною на 100%.

2.3 Оцінка відповідності Європейського валютного союзу критеріям оптимальних валютних зон

Питання достовірності Маастрихтських критеріїв для визначення оптимальності європейської валютної інтеграції залишається спірним, тому доцільно дослідити виконання критеріїв, що висунуті розробниками теорії оптимальних валютних зон.

Розглянемо основні аспекти традиційного підходу теорії оптимальних валютних зон на практиці деяких країн Єврозони в період 1995-2012 рр. (до і після впровадження єдиної валюти, беручи до уваги країни, що ввели євро у 1999-2001 рр.).

Перший критерій оптимальної валютної зони - мобільність факторів виробництва (а саме, праці і капіталу). З моменту створення єдиного ринку ЄС у 1993 році, прикордонний контроль (скасований у 1995 році) не було головним бар'єром вільного руху робочої сили. Мовні і культурні відмінності обмежували переміщення робочої сили між країнами ЄС в більшій мірі, ніж між регіонами США. Навіть у межах держав Європейського союзу рух робочої сили обмежено. Частково це пов'язано з правовим регулюванням: в окремих країнах ЄС право отримувати допомогу з безробіття пов'язано з постійним місцем проживання, що ускладнює пошук вільних робочих місць в далеко розташованих регіонах, і в підсумку знижує здатність протистояння економічним шокам.

Як результат низької мобільності робочої сили підвищується загальний рівень безробіття в країнах Єврозони (рис. 2.7).

Рисунок 2.7 - Рівень безробіття в країнах Єврозони за 2000-2012 рр., %

Рисунок 2.8 - Ринкова інтеграція - інтенсивність прямих іноземних інвестицій в Єврозоні за 2002-2011 рр.

Наступним критерієм оптимальності вважається внутрішній розмір регіональної торгівлі. Виграш держави буде тим більше, чим щільніше інтегровано його народне господарство в економіку валютної зони.

Рисунок 2.9 - Внутрішній експорт країн Єврозони за 1995-2012 рр., % до ВВП

Зробити висновки про ступінь інтеграції можна, дослідивши внутрішній товарний ринок. На рис. 2.9-2.10 проілюстровано внутрішній рівень експорту та імпорту між країнами Єврозони: як бачимо, більша частина країн експортує та імпортує 10-20% від свого виробничого обсягу в інші країни ЄС. Це достатньо високий показник, проте значно нижчий, ніж, наприклад, між регіонами США. Тому, внутрішній торговий оборот Єврозони не є достатньо великим, щоб слугувати беззаперечним аргументом оптимальності Єврозони. При цьому в динаміці особливих підйомів показників торгівлі після введення єдиної валюти також не спостерігається.

Рисунок 2.10 - Внутрішній імпорт країн Єврозони за 1995-2012 рр., % до ВВП

Теорія оптимальних валютних зон свідчить, що активна торгівля допомагає державам-учасникам оперативно пристосовуватися до порушення рівноваги на ринку виробничих ресурсів. Основним елементом мінімізаціі чистоти і масштабу економічних шоків є однорідність структури народного господарства. Не можна сказати, що структура економік країн Європейського союзу повністю гетерогенна (про це свідчить великий обсяг внутрішньогалузевої торгівлі), проте, існують серйозні відмінності. Країни Північної Європи краще, ніж південні держави забезпечені капіталом і кваліфікованою робочою силою, у зв'язку з цим, товари, у виробництві яких необхідна велика інтенсивність низькокваліфікованої робочої сили, переважно виготовляються в південних регіонах.

Доступ до ресурсів підтримки - наступний критерій оптимальної валютної зони. Якщо через гомогенність, відсутність гнучкості або з інших причин валютний курс загрожує вийти за допустимі рамки, валютний режим зможе вижити тільки за умови надання суттєвої підтримки іншими країнами. Ця підтримка може виражатися у вигляді трансферту ресурсів, наприклад, бюджетних трансфертів. Вони дозволять компенсувати безробіття, що виникло в результаті переоцінки валютного курсу або негнучкого ринку праці.

Проте в даний час бюджет Європейського Союзу та бюджети національних держав розмежовані, а загальний бюджет Союзу за розміром сягає 1,24% ВНП європейських країн. Бюджетна політика країн-членів Євросоюзу децентралізована і заснована на рішеннях урядів окремих держав-членів ЄС, а бюджет Союзу спрямований, скоріше, на функціонування самої організації, а не на вирішення загальнонаціональних проблем. З аналізу бюджетних дефіцитів країн ЄС можна зробити висновок, що бюджет Європейського Союзу в даний час не є важливим інструментом економічної політики ЄС. Він виявився найбільш негнучким інструментом політики спільноти. У європейській економічній архітектурі відбулося безліч змін за останні 10 років, проте бюджет ЄС за цей час не зазнав серйозних змін. (24)

Виходячи з аналізу факторів оптимальності традиційного підходу, можна констатувати, що ринки товарів і факторів виробництва ЄС не інтегровані в належній мірі і Європейський союз, а також Економічний і валютний союз (Єврозона) не відповідають критеріям оптимальної валютної зони. Торгівля з партнерами по ЄС зазвичай не перевищує четверту частину ВВП країн-учасників. І, якщо на шляху рух капіталу не існує особливих бар'єрів, мобільність робочої сили вкрай далека від належного рівня, необхідного для адаптації ринку у випадку порушення рівноваги. Тому, можна констатувати, що в момент створення Єврозони (1999 рік) не було переконливих економічних аргументів для її існування. Заснування Економічного і валютного союзу було скоріше політичним, ніж економічним кроком.

Проте варто згадати також ефект конвергенції . Незважаючи на те , що в момент створення Єврозона не відповідала критеріям оптимальності , підстава Економічного і валютного союзу могло створити імпульс до того , щоб нове об'єднання з плином часу стало оптимальної валютної зоною. Професор університету Берклі Ендрю Роуз (Andrew Rosse) проаналізував 26 досліджень, що стосуються впливу ефекту Єврозони на Європейську торгівлю і констатував , що , залежно від консервативності інтерпретації , Економічний і валютний союз збільшив обсяг торгівлі в рамках Єврозони від 8 до 23% [27]. Е. Роуз пояснив даний ефект синхронізацією бізнес циклів. На думку професора, в ході розширення торгівлі і синхронізації економічних циклів, зменшується потреба Єврозони в грошово-кредитній політиці, що наближає Економічний і валютний союз до стану оптимальної валютної зони. У свою чергу, до тих пір, поки Єврозона не відповідає критеріям оптимальності, продовжує існувати ймовірність стохастичних шоків.

Альтернативний підхід теорії оптимальних валютних зон передбачає аналіз оптимальності, виходячи з аналізу можливих переваг і недоліків від валютної інтеграції. Розглянемо деякі з них на практиці Єврозони.

Перевагою валютної інтеграції є підвищення цінності грошей з точки зору засобу заощадження, засобу обміну й міри вартості.

Цінність грошей як засобу обігу визначається їх купівельною спроможністю. На рис. 2.11 наведена динаміка паритету купівельної спроможності країн Єврозони до і після введення спільної валюти. Як бачимо, даний показник з 2001 по 2009 рік практично по всіх країнах мав тенденцію до зростання. А показник Великобританії, яка не приєдналася до зони євро, є найнижчим з наведених країн.