В кінці епохи неоліту були відкриті колесо і плуг, почали використовувати робочу худобу, з'явилися торгові міста. До 3500 р. до н. е. у зоні алювіальних ґрунтів Південної Месопотамії і Єгипту виник міський спосіб життя, з'явилися перші держави і царська влада, монументальне мистецтво й архітектура, писемність; отже, можна говорити про виникнення цивілізації.
Протягом II тис. до н. е. тривала бронзова доба‚ що характеризувалася розповсюдженням металургії бронзи (сплаву міді з іншими металами, найчастіше — оловом), бронзових знарядь праці, зброї і прикрас. Епоха бронзи — час відокремлення скотарства від землеробства й виникнення чисто скотарських племен, які кочували зі своїми стадами величезними просторами Євразії. У кінці періоду племена об'єднуються у племінні союзи, які ведуть між собою запеклі війни. У цей час з'являється поливне землеробство, писемність, архітектура. Розквітають рабовласницькі цивілізації Західної Азії, Північно-Східної Африки, формуються цивілізації Південної і Східної Азії.
На початку І тис. до н. е. поширюється металургія заліза і виготовлення залізних знарядь праці і зброї — розпочинається залізна доба. Застосування заліза дало могутній стимул розвиткові виробництва і тим самим прискорило суспільний розвиток.
Для цієї епохи характерна найбільша виразність племінної організації як організації соціально-потестарної, а й як форми культурно-мовної, т. е. власне етнічної, спільності.
Цьому сприяли такі процеси, як розвиток міжобщинного обміну та міжобщинної кооперації праці, ослаблення родової та посилення за її рахунок племінної організації. Кристалізація етнічного аспекту племінної організації безпосередньо сприяло зміцнення її соціально-потестарного аспекту, етнотворча роль вже навіть переддержавних форм життя у повсюдно виникаючих вождествах.
Етнічному стану епохи була властива ієрархічна структура, що намітилася на попередній стадії. Племена-і як етносоціальні організми, і як етнікоси-утворювали надплемінні утворення, які також виступали в обох цих іпостасях етнічних спільностей. При цьому надплемінні етносоціальні організми зазвичай збігалися з об'єднаннями родинних племен, а надплемінні етнікоси, як і раніше, були одноплемінними. Важливою особливістю ієрархічної структури етнічних спільнот епохи класоутворення, мабуть, вважатимуться те, що спільністю основного рівня тепер ставало не плем'я, а надплемінне освіту.
Етнічні спільності епохи класоутворення суттєво відрізнялися від відомих нам на попередній стадії розвитку. У епоху навіть пізньої первісної громади етнічним спільностям ще була властива скільки-небудь помітна соціальна диференціація, і тому їх культура була однорідною. Крім того, племінна організація в ту епоху незалежно від ступеня виразності племінної самосвідомості через ендогамію і свою відносну відособленість була організацією в основному кровноспорідненою. Тепер, з розвитком суспільного розшарування та визріванням класової нерівності почалося розщеплення загальнонародної культури і стали складатися відмінності у культурі соціальної верхівки та широких верств населення.
Це було початком процесу, завершальну стадію якого В.І. Ленін образно назвав наявністю двох культур у кожній національній культурі. Одночасно набули чинності численні механізми руйнування кровноспорідненої спільності племені. У процесі переходу від родової громади до сусідської стали слабшати та рватися зв'язки між родичами. Переставала бути нормою племінна ендогамія. З розвитком грабіжницьких воєн, що супроводжувалися завоюваннями та міграціями, почалося масове змішування родів та племен. Виникнення об'єднань племен, який завжди між собою споріднених, також сприяло етнічному змішанню. У цьому напрямі діяло розвиток домашнього рабства з його широко практикується відпусткою рабів на волю, шлюбами між вільними і рабами і використанням рабинь як наложниць.
Основні етнічні спільності класоутворення - об'єднання племен як етносоціальні організми, соплемінності як етнікоси - добре відомі за античним і ранньосередньовічних джерел. Ними були, наприклад, ахеяни та доряни найдавнішої Греції, латиняни та сабіняни найдавнішого Риму, німецькі «племена» саксів, баварів, тюрингів тощо, східно-слов'янські-полян, древлян, вятичів, кривичів, дреговичів і т.д.
У ході процесів класоутворення об'єднання племен і відповідно до соплемінності переростали в перший історичний тип етнічних спільнот класових суспільств — народності. Переростання міжплемінної спільності народність могло статися і до і після виникнення класового суспільства.
Шлюб — це санкціонована суспільством форма взаємин між статями та ставлення до потомства, тобто засіб регуляції статевих стосунків і відтворення населення.
Початок формування шлюбних відносин у зароджуваному суспільстві пов'язаний із потребою в особливих соціальних нормах для регуляції статевого спілкування всередині роду, приборкання біологічного інстинкту.
Так, накладалися заборони (табу) на статеве спілкування між чоловіками та жінками даного роду в певні періоди (підготовка до полювання, саме полювання). Табу привели до виникнення звичаїв, котрі згодом породили екзогамний шлюб (міжродовий, міжплемінний).
Заборони поширювалися тільки на членів свого роду, обмежували статеве спілкування тільки між кревними родичами, однак вихідців з інших родів і племен не стосувалися. Виникнення екзогамного шлюбу збігається з процесом формування гомо сапієнс, що з'явився приблизно 40 тис. років тому.
Таким чином із ендогамії, тобто статевого зв'язку між представниками тільки одного роду, через агамію, тобто тимчасову заборону статевих зносин, виникла екзогамія — систематичні статеві зв'язки між представниками різних родів. Виникає груповий (дуально-родовий) шлюб, де всі мужчини одного роду є чоловіками всіх жінок іншого роду, мужчини ж цього другого роду, відповідно, — чоловіками жінок першого.
У рамках групового шлюбу виробничі та дітородні стосунки були відірвані одні від одних. Груповий шлюб іще не став шлюбом персональним, тобто скільки-небудь постійних «подружніх» пар не існувало. За таких відносин визначити лінію батьківства було неможливо Походження дітей лічилося тільки по матері, визнавалася тільки жіноча лінія рідства. Діти знали тільки своїх матерів.
Сестри з їхніми дітьми, кревні брати та інші родичі й становили материнський рід. Матеріальною основою групового шлюбу виступало головним чином домашнє господарство, оскільки мисливство вже не завжди могло забезпечити добробут роду.
Поступово в рамках дуально-родового шлюбу на ґрунті взаємних потягів почали складатися досить постійні пари. Парний шлюб не регулювався спільнотою — його підтримувала тільки добра воля партнерів, тому він ще не був моногамним. Чоловік міг бути зв'язаний такими парними стосунками з кількома жінками, так само як і жінка — з кількома чоловіками.
Такий шлюб скоріше був первісно-егалітарним, тобто рівноправним. Дана форма шлюбу виникла приблизно 25—24 тис. літ тому, що зумовлювалося переходом до нових форм господарських, економічних відносин усередині роду, виникненням особистої власності.
Поява останньої, надлишків продуктів у деяких членів роду поклала початок дарообмінові як черговому крокові на шляху до усталення сім'ї, перетворення її на господарську одиницю суспільства. Чоловік дарував «своїй» жінці з чужого роду частину надлишку, жінка ж могла дарувати йому свою. І доки існував дарообмін, підтримувався зв'язок між чоловіком і жінкою. Так виник індивідуальний парний шлюб.
Виникнення та зміцнення приватної власності привело до усталення класових відносин, що лягли підвалинами в сучасного виду шлюб — моногамію. Своєї класичної форми моногамний шлюб і моногамна сім'я досягають лише в зрілому класовому суспільстві.
Індоєвропейці — носії індоєвропейських мов.
До індоєвропейців відносяться багато давніх та сучасних народів: вірмени, балти, германці, греки, іллірійці, індійці, іранці, італіки, кельти, слов'яни, тохари, фракійці, фригійці, хетти.
Найбільш розповсюджена серед лінгвістів та археологів «курганна гіпотеза» передбачає, що прабатьківщиною індоєвропейців була територія Північного Причорномор'я в межиріччі Дніпра та Волги, а самі вони були напівкочовим населенням степових районів сучасних сходу України та півдня Росії, що жило в цих місцях в V—IV тис. до н. е. З предками індоєвропейців, відповідно до цієї гіпотези, ідентифікується населення, що відносилося до середньостогівської, самарської та ямної культури. В подальшому у зв'язку з переходом цих племен до бронзової доби та прирученням коня почались інтенсивні міграції індоєвропейських племен у різних напрямках. При цьому проходила мовна асиміляція індоєвропейцями місцевого доіндоєвропейского населення, що призводило до того, що сучасні носії індоєвропейських мов значно відрізняються за расово-антропологічним типом.
Вперше на археологічному грунті проводиться розподіл арійських племен на три групи: ішоарійців, давніх іранців та нуристайців. На основі порівняльного аналізу та методу каліброваного радіовуглецевого датування було доведено, що саме на теренах України проходило як зародження, так і найпошириніше розповсюдження та удосконалення колісного транспорту в середовищі індоєвропейських скотарів. Тут же проходила доместикація (одомашнення) коня, а також було винайдено найдавнішу в світі систему кінської упряжі. Територію України можна вважати первинним осередком індоєвропейської цивілізації, де вона і пройшла весь свій шлях від зародження, розвитку та розповсюдження по всій майбутній індоєвропейській ойкумені (ойкумена - освоєна людством частина світу).
Господа́рство відтво́рююче — спосіб життя, який ґрунтується на землеробстві та скотарстві. У цьому випадку люди вже споживають продукти, створені власне ними: хліб, вирощені овочі та фрукти, м'ясо та молоко свійської худоби.
Виникло внаслідок подолання кризи привласнюючого, зокрема, мисливського господарства під час переходу від льодовикового періоду (плейстоцену) до сучасного міжльодовикового періоду (голоцену) приблизно 10 тис. р. тому.
Відтворювальне господарство дало змогу отримувати надлишковий продукт і спричинило до експлуатації чужої праці, появи приватної власності.
Ірига́ція або зро́шування (лат. irrigatio від irrigo — «зрошую», «поливаю») — підведення води на поля, що відчувають нестачу вологи, і збільшення її запасів у шарі ґрунту, де знаходяться коріння рослин, з метою збільшення родючості ґрунту. Іригація є одним з видів меліорації. Зрошування покращує постачання корінню рослин вологи і живильних речовин, знижує температуру приземного шару повітря і збільшує його вологість.
Вже у найдавніші часи зрошення досягло ступеня мистецтва, у якому було засновано добробут цілих країн. Про проведення води для зволоження полів згадується у багатьох місцях Біблії. Місцевість між Євфратом і Тигром славилася вже в давнину сільськогосподарським прогресом, досягнутим за допомогою систематичного зрошення. З незапам'ятних часів існують зразки зрошувальних споруд у країнах найдавнішої культури: у Китаї, Індії та Єгипті, а в Новому світлі - в областях зниклого царства ацтеків. Єгиптяни не задовольнялися періодичними розливами Нілу запліднення своїх полів; а провели його води, за допомогою розгалуженої системи каналів, по всій своїй родючій ділянці до краю пустелі. Згодом перейшли тут до коліс, що піднімали воду на висоту.
Мезолітичні знаряддя праці. Структура ранньої первісної общини.
Господа́рство привла́снююче — перша в історії форма господарювання, коли люди споживали готові продукти природи: впольовували диких тварин, збирали їстівні рослини та плоди, рибалили.
Це форма господарства, що ґрунтується на вилученні з навколишнього середовища продуктів харчування, створених природними процесами (мисливство, рибальство, збиральництво). Господарство привласнювальне властиве ранньому первісному суспільству. Існує також як спеціалізована форма господарства в цивілізованих суспільствах (промислове мисливство та рибальство, збиральництво лікарських рослин, китобійний промисел та ін.).
Мезолітичні майстри навчилися виготовляти мікроліти – дрібні насадки для стріл, гарпунів, списів та макроліти – великі кам'яні знаряддя (наприклад кам'яні сокири).
Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином організовано. Його структуру становили сім'ї, роди, фратрії (декілька родів), племена, союзи племен. Родова община – це колектив людей, об'єднаних кровно-родинними зв'язками, спільністю майна і праці. Спільна праця породжувала спільну власність.
Структура первісного суспільства.
Рід – є громаду, колектив людей, тісно пов'язаних кровною спорідненістю (дійсною або передбачуваною) і провідних загальне господарство.
У родової громаді відсутня будь-яка поділ людей за майновою ознакою, тобто. немає соціальної нерівності.
Декілька родів, пов'язаних між собою кровними узами, спільністю звичаїв, традицій, звичок, характером діяльності та іншими загальними ознаками, об'єднувалися в племена, а кілька племен – у союз племен.
Суспільна влада у первісному суспільстві.
Рід, а тим більше плем'я складалися з великої кількості людей. Для виробництва і розподілу, на вирішення інших питань життя і побуту суспільства потрібна була якась організація, що має владою, тобто. можливістю надавати вирішальний вплив на поведінку людей.
Загальні збори. Усі найважливіші питання життя роду вирішувалися на загальних зборах. На цих зборах мали право бути присутніми, висловлювати свою думку всі дорослі члени роду. Рішення, прийняті зборами роду, ставали обов'язковими кожному за родича. Загальні збори обирали старійшину, який керував повсякденною діяльністю.
Старійшини. Спочатку нічим не відрізнялися з інших членів роду, виконували всі види загальної праці. Керуючи колективом людей, старійшини виконували спільну волю. Влада старійшин мала моральний характер. Вони не отримували будь-якої матеріальної винагороди чи пільг та привілеїв за свою роботу. Головними завданнями старійшин були, по-перше, організація колективних робіт роду, по-друге, попередження міжродових суперечок.
Порада старійшин. Старійшини родів складали раду старійшин племен. Засідання ради старійшин проходили відкрито. Під час обговорення будь-яких питань на засіданні ради старійшин могли бути присутніми та висловлювати свої пропозиції всі дорослі члени родів (племені). Питання, які вирішував цей колегіальний орган, були досить важливими.
Військові ватажки. Військовими ватажками ставали, як правило, люди, що відрізняються особливими фізичними якостями: силою, хоробрістю, спритністю, сміливістю і обов'язково надзвичайно сильною волею, а також умінням прогнозувати наступ або захист від ворога та її організовувати практично.
Жерці (чаклуни, ворожі, відуни, шамани, священики, знахарі). Цей орган управління займався, умовно кажучи, організацією свідомості людей. Не знаючи багато чого про мир і щодня переконуючись у тому, наскільки сильні сили природи, люди боялися їх. Вони приписували природі божественну силу. Жерці були ніби сполучною ланкою між людьми та різними богами. Жерці допомагали «задобрити» богів шляхом скоєння культових обрядів і жертвопринесень, вселяли віру у те, що сили природи милостиві до людини.