Період існування первісного суспільства за часом був найтривалішим в історії людства. За найновішими даними, він бере початок не менш як півтора мільйона років тому. В Азії та Африці перші цивілізації виникли на межі IV—III тис. до н. е., в Європі та Америці — в І тис. до н. е. Періодизація історії первісного суспільства становить складну і поки ще не вирішену наукову проблему.
У сучасній науці існує кілька періодизацій первісного суспільства:
- загальна (історична),
-археологічна,
-антропологічна та ін.
Із спеціальних періодизацій первісної історії найважливішою є археологічна, в основу якої покладено відмінності в матеріалі та техніці виготовлення знарядь праці. Відповідно до цього історію первісного суспільства поділяють на три періоди — кам'яний, бронзовий і ранній залізний.
Кам'яний вік (приблизно 2 млн. — 6 тис. років тому) поділяється на давній кам'яний вік, або палеоліт, і новий кам'яний вік, або неоліт. Між палеолітом і неолітом виокремлюють перехідну епоху — мезоліт.
Палеоліт поділяється на ранній (нижній, давній) палеоліт (1,5—1 млн. років тому) і пізній (верхній) палеоліт (40—12 тис. років тому). Мезоліт датують приблизно XII—VI тис. до н, е. Неолітичні пам'ятки Європи і Азії датуються переважно VIII—V тис. до н. е. Кінець епохи неоліту, коли з'явилися перші знаряддя з міді, називають енеолітом.
Археологічна періодизація дає змогу скласти загальну періодизацію культури первісного суспільства:
1) становлення первісного суспільства;
2) розквіт первісного суспільства;
3) розклад первісного суспільства.
За часів становлення первісного суспільства виникли початкові форми його організації, почала зароджуватись як матеріальна, так і духовна культура. Початкова форма організації суспільства називається первісним людським стадом або праобщиною, початок якої, ймовірно, збігається з виокремленням людини з тваринного світу та утворенням суспільства, з виготовленням і застосуванням знарядь праці. Кінець періоду існування праобщини збігається з переходом від раннього до середнього або пізнього палеоліту.
Археологічні джерела
Велике значення мають речові джерела, які збереглися з давніх часів, чи, як їх по-іншому називають, археологічні пам’ятники. Речові джерела – це залишки матеріальної культури певного суспільства. До речових джерел належать: знаряддя праці, залишки стародавніх споруд, прикраси, посуд та ін.
Археологічними джерелами є не тільки речі, але й залишки поселень і жител, поховань, майстерні, святилища, канали дороги тощо. Вивчення еволюції житла чи поселення дозволяють судити у якійсь мірі про еволюції сім`ї і суспільного життя – колективні житла змінюються сімейними, неукріплені – укріпленими та ін..
Археологічні пам’ятники вивчаються та виявляються в процесі розкопок. В кінці ХІХ ст. в археологічній науці склалось поняття про археологічну культуру, має велике значення для вивчення первісної історії.
Етнографічні джерела
Етнографічні дані мають важливе, хоча і трохи обмежене, значення. Етнографічні матеріали дають уявлення про первісну культуру людини сучасного типу.
Племена і народності, які зберегли риси первіснообщинного ладу живуть у різних місцях земної кулі й понині. Основні риси господарства, суспільного устрою, матеріальної і духовної культури цих відсталих у своєму розвитку племен,в далекому минулому були властиві всьому людству.
Для реконструкції цього минулого має величезне значення вивчення пережитків, які особливо яскраво спостерігаються в обрядах(весільних, святкових та ін.), в одязі, прикрасах, плануванні житла, у фольклорі (казках, піснях, загадках) тощо.
Завдяки етнографічним джерелам вдалося отримати більш зрозуміле уявлення про різні етапи суспільного розвитку в минулому.
На каркас археологічних фактів етнологія наносить первісну культуру, даючи можливість, з допомогою своїх досліджень, відчути її живе дихання.
Лінгвістичні джерела
Важливим джерелом уявлення про минуле народу можуть слугувати лінгвістичні дані. Всі сучасні мови складались по мірі розвитку суспільства і зберегли в собі залишки далекого минулого.
Вивчення взаємовідносин і ступені спорідненості сучасних мов призводить до встановлення фактів історичних зв’язків між народами, так як мовні сім`ї – це групи мов, тобто народів, пов’язаних спільним походженням.
Серед інших лінгвістичних даних велике значення мають дані ономастики – науки про найменування. Її три складові частини – антропоніміка, етноніміка і топоніміка– однаково важливі для відтворення минулого.
Письмові джерела
Кількість письмових джерел швидко зростає у процесі археологічних розкопок, і буде зростати в майбутньому. Але необхідно підкреслити, що письмові джерела залишаються другорядними для історії первісного суспільства. Це пояснюється характером письмових джерел. На перших порах - це царські написи про походи, завоювання та храмові, що відображали велике храмове господарство.
До того ж, майже всі без виключення стародавні тексти дійшли до нас у неповному вигляді, містять багато незрозумілих моментів.
Але все таки, писемні джерела дають нам унікальну інформацію. Геродот, наприклад, коли пише про скіфів – повідомляє про звичаї, легенди, пануючі у суспільстві. Так чи інакше, якби не свідчення Геродота – ми би знали про скіфське суспільство набагато менше, орієнтуючись лише на археологічні матеріали.
Важлива також історико-географічна ознака подій, яка можлива на основі лише письмових джерел. В них знаходяться етноніми – найменування народів, унікальний матеріал для створення етнічних карт древніх епох, в тому числі первісності.
Антропологічні та інші природничі джерела
Велике також значення мають антропологічні джерела – кісткові залишки первісних людей. Чим старіше епоха, до якої належать ці залишки, тим більше мистецтва необхідно щоб витягти з них повноцінну інформацію.
Тільки ретельне порівняльно-анатомічне дослідження дає можливість реконструювати недостатні відділи і створити уявлення про ціле по часинам.. Цьому допомагає ретельно розроблена в антропології система вимірювання скелета.
Дані для реконструкції природного середовища, в якому вирувало життя первісних людей, надають історику такі науки, як геологія, палеозоологія, палеоботаніка. В двох останніх випадкам ми судимо про склад приручених домашніх тварин та формах культивуючи злаків. Ці дані важливі для реконструкції життя первісного суспільств Значення даних медицини, геології, фізики, хімії, інформатики, географії та інших наук первісної історії зростає с кожним роком. Ці джерела є необхідними для вивчення історії первісного суспільства.
Як самостійна область науки антропологія виникла пізно - наприкінці XVIII - на початку XIX століття
Однак найбільш ранні спроби зрозуміти місце людини в природі, його подібність з іншими організмами, його своєрідність, варіації людського типу по різних країнах, вікові зміни, пояснити його походження є, очевидно, настільки ж древніми, як саме наукове знання взагалі. Основні етапи формування антропологічних знань збігаються з поворотними періодами історії людського суспільства.
Переходи від однієї соціально-економічної формації до іншої, що супроводжувалися бурхливою переоцінкою цінностей, боротьбою між старим і новим світоглядом, підйомом чи катастрофою тисяч індивідуальних доль не могли не вести до глибокого роздуму про сутність людської природи. Люди хотіли знати про "призначення" людини, про сили, що привели людину у світ і які, озброївши її розумом, підняли над усіма живими істотами й у той же час зробили жертвою незлічимих нещасть і соціальної несправедливості. Зачатки наукових знань про людину виникли в надрах античної філософії.
В Древньому Китаї вважали, що бог не створював людей за власною подобою і людина - це власне ніщо.
А ось японці мали дуже цікаву релігію, яка складалася з п`яти концепцій:
-світ зародився сам собою, ніхто його не створював.
-сила життя, початок сексу поклали боги: все що природно, те не огидне,
-єдність природи та історії,
-багато богів,
-Бог Сінто створив тільки японців.
В Древньому Єгипті, вважали, що люди утворилися зі сліз бога Сонця - Хепра, чи Ра.
Люди, що жили в давнину у Північній Америці гадали, що люди могли походити від ведмедів, а у Індонезії - що від людиноподібних мавп. Саме там до мавп відносились як до рівних, як до якогось лісного народу.
Поряд різних версій щодо виникнення і розвитку життя на землі існує і така, що життя розвилося у космічному просторі, а вже потім було занесено на Землю.
Теорія Дарвіна.
Рушійні сили еволюції
-ембріональна схожість-плід в утробі практично не відрізняється від плодів інших хребетних тварин;
-фізіологія та анатомія, в тому числі будова, функціонування і розташування внутрішніх органів;
-біологічна будова організму, в тому числі потреба в азоту, вуглецю, кисню і воді;
-рудиментарне явище антропогенезу – це органи, в тому числі волосся на тілі та куприк, що є втраченим хвостом;
-атавізми, тобто органи, втрачені в процесі еволюції-волосся у жінок, розвинені ікла і хвіст.
18. Концепції розуміння категорії «раса». Проблема походження людських рас. Класифікація людських рас (класифікація Й. Денікера, класифікація Я. Рогінського та М. Левіна, класифікація В. Бунака, класифікація Г. Дебеця).
Людська раса – це група людей з певними загальними вродженими особливостями, які відрізняють їх від інших. Всі люди, до якої б раси вони не були віднесені антропологами чи біологами, належать до одного виду – Homo spaiens (Людина розумна).
Австралоїдна раса або австралійські аборигени, іноді розглядається як підгрупа європеоїдів, тому що у них є багато схожих особливостей, незважаючи на темну шкіру. Корінні народи США зазвичай відносять до того ж класу, що і монголоїдну расу.
Найбільші відмінності між расами:
-мова;
-волосся і риси обличчя;
-колір шкіри.
Остання риса пов'язана в першу чергу з різною кількістю пігменту меланіну, що міститься у шкірі. Меланін захищає тіло, поглинаючи ультрафіолетову сонячну радіацію. Ультрафіолетові промені можуть зруйнувати шкіру і призвести до появи раку, якщо їх не відфільтровувати таким чином. Відтінки шкіри можуть бути представлені за шкалою Фелікса фон Лушана від майже чисто білого до чисто чорного.
Такі відмінності, як волосся, шкіра і риси обличчя, майже без сумніву є вродженими, але якимось чином це контролюється погано і, без сумніву, не є чимось простим. За колір шкіри, наприклад, відповідає від 2 до 4 пар генів (Гени – це одиниці в кожній клітині тіла, які несуть у собі вроджену інформацію). Відомо, що деякі з цих генів виробляють світлу шкіру, а деякі – темну. Людина, у якої більше генів, які відповідають темній шкірі, буде темнішою, а та, у якої більше генів, що відповідають за світлу шкіру– світлішою.
Расові класифікації — спроби науково обґрунтовано згрупувати людське населення згідно антропологічним особливостям індивідуумів, що мають найбільшу частотність прояву в певних географічних регіонах (історичних ареалах). Класифікації відрізняються як за принципами побудови, так і за залученими даними, що покладені в основу систематизації. В антропологічній літературі такі спроби займали значне місце в наукових дослідженнях. Важливими проблемами расових класифікацій залишаються об'єктивність, повнота охоплення, точність виокремлення, ієрархічне положення окремих груп.
Класифікації закритого типу:
кавказька (європейці, західні азіати, північні африканці);
ефіопська (темношкірі африканці);
малайська (індокитайці та населення островів Тихого океану);
монгольська (населення Східної Азії, ескімоси і саами);
американська (індіанці).
Класифікації відкритого типу:
Група А. Шерстоподібне волосся, широкий ніс (бушмени, негритоси, негри, меланезійці).
Група B. Звивисте волосся (ефіопи, австралійські аборигени, дравіди, ассирійці).
Група C. Хвилясте темне волосся і темні очі (індійці, афганці, іранці, араби, бербери, іберійці, середземноморці).
Група D. Хвилясте, чи пряме світле волосся і світлі очі (північні й східні європейці).
Група E. Пряме, чи хвилясте темне волосся і темні очі (полінезійці, індонезійці, айни, індіанці Латинської Америки).
Група F. Пряме волосся (індіанці Північної Америки, патагонці, лопарі, туранці, монголоїди, фіно-угорці, єнісейці).
Період 80-40 тисяч років тому пов’язаний з появою сучасного типу людини розумної - неоанропа (кроманьонця), а 35 тисяч років тому (в епоху плейстоцену, останього Льодовикового періоду) розпочався яскравий та стрімкий розвиток первісного суспільства.
Саме для цього часу є поява і розквіт мистецтва як такого, що досяг найвищого рівня в останній стадії палеоліту - мадлені (15-10 тисяч років тому).
Це - зображення на стінах печер, графічні малюнки на гальці та кістці, скульптура у вигляді статуеток, вирізаних із бивня мамонта, музичні інструменти у вигляді флейт, виготовлені з кістки. До пізнього палеоліту мають стосунок галереї малюнків, які вирізняються такою узагальненістю та виразністю, що деякі з відомих сучасних художників (як от Пікассо) вважали їх досконалими творами мистецтва і навіть бачили у них зразок абсолютної самобутності художнього вираження.
Для печерного мистецтва характерні найдавніші натуралістичні зображення - відбитки людської руки, серії прямих та хвилястих паралельних ліній, проведені пальцями по сирій глині, палеолітичне гравірування, розписи, барельєфи, окремі витвори з глини.
Печерний живопис неоантропа відомий на території Європи. Здебільшого, ці памятки сконцентровані на території Південної Франції та Північної Іспанії. Це - печери Альтаміра (бл. 15 500 р. тому), Ляско (18 000 р. тому), Ламут, Пер-нон-Пер, Марсула, Мас д'Азиль та інші. На стінах були знайдені зображення тварин: бізонів, коней, оленів. Малюнки виконані фарбами: чорною із сажі та червоною з охри.
Якщо палеоліт був для первісної людини школою організованості, колективності, то мезоліт стає школою спритності та особистої ініціативи. У цей період розтанув льодовик, розширюється простір, протікають ріки, виростають ліси. мисливці починають освоювати невідому й пустельну землю, що звільнилася від льодів. Світ отримує третій вимір. Людина у своїх далеких мисливських переходах звертає увагу на небо, змушена орієнтуватися за сонцем і зірками, враховувати місячні і темні ночі. У мистецтві цього часу найпоширеніші зображення - людина з луком і шаман.
Людина продовжує освоювати печери. Але зявляється новий тип їхнього використання - сакральний. За стилем зображення печерні малюнки можно віднести до "умовно реалістичних", вони відбивають початок процесу стилізації, де фігури людей і тварин починають передаватися різними лініями схематичного характеру. Такого характеру виявлені зображення і в "Кам"яній могилі" неподалік від стоянки мезолітичного періоду.
Базою соціокульт. піднесення передньоазійсько-східно-середземномор. суспільств на кінець енеоліту стає якісне вдосконалення всієї системи виробництва та перерозподілу завдяки планомірному й послідовному розширенню іригаційних систем у сухому поясі та розвитку комплексного багатогалузевого господарствава в узбережній зоні Сх. Середземномор'я, особливо Егеїди. Ці перетворення були можливі лише завдяки формуванню надобщинних і надродових – племенних (типу чифдомів-вождівств) – органів влади й управління, міцної професійної адміністрації, яка поступово набувала вигляду ранньодерж. апарату. Її діяльність – навіть без скільки-небудь істотного вдосконалення сільськогосподарських знарядь праці – сприяє якісному підвищенню заг. продуктивності харчового виробництва. Завдяки феномену влади–власності та посиленню ролі редистрибутивної системи ця верхівка концентрує у своїх руках сусп. додатковий продукт, чим забезпечує як власне престижне споживання, так і утримання навколо себе штату військових, ремісників, прислуги та ін. Відтак відбувається становлення ранньокласових сусп-в та перших цивілізацій.
Таким чином, за умов первісності зокрема на її пізній, передцивілізаційній стадії спостерігаємо виразну поліваріантність істор. розвитку з формуванням двох осн. шляхів розвитку землеробсько-скотарських суспільств: східного, пов'язаного з посиленням ролі племінних інститутів у системах вир-ва й перерозподілу, і західного, де відповідні тенденції не набувають значного поширення і господарство ґрунтується на системі більш-менш автономних, об'єднаних в общини родин. Перший, східний, шлях характеризується забезпеченням зростання ефек-тивності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивно-госп. формою концентрації додаткового (а значною мірою й необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) організованим при ставках вождів-князів ремеслом та через цент-ралізовано налагоджену зовн. торгівлю. Колективізм вир-ва й редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції і зумовлюють тотальне панування влади-власності над парцелою, що відображається в усіх аспектах суспільно-політ. та культурно-культового життя. Цей шлях, – завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політ., символічно-проективних тощо здобутків, – веде до створення цивілізацій давньосх. типу Близького, Середнього і Далекого Сходу та доколумбової Америки. Другий, західний, шлях до початку залізного віку був не здатний забезпечити вихід сусп-в, що його репрезентують, на ци-вілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше – із 1 тис. до н. е., коли в переважно помірній зоні Євразії, на периферії давніших, виникають ранньо-держ. структури осілих землеробів та (за умов підкорення частини останніх) кочових скотарів, відбувається міська революція і формуються перші міста.