Материал: Бондаренко С.В. Авторське право та суміжні права_2008

Тому проблеми співвіднош ення міжнародно-правового і внутрішньодержавного регулювання виникають, насамперед, при зіткненні двох галузей права - конституційного та міжнародного.

Визнання пріоритету міжнародного права не знаходитиметься в протиріччі з державним суверенітетом і незалежністю за умови, що суверенна держава за власною волею і бажанням визнає цей пріоритет і належним чином у національ ному законодавстві визначить міру застосування принципів і норм міжнародного права на своїй території, міру співвідношення між національним і міжнародним правом.

Норми міжнародного права також фіксуються в різних джерелах, які визначені у статті 38 Статуту Міжнародного суду ООН. У цій статті вказано, що суд, який зобов'язаний вирішувати передані йому на розгляд спори на підставі міжнародного права, застосовує міжнародні конвенції; міжнародний звичай як доказ загальної практики, визнаної як правова норма; загальні принципи права, визнані цивілізованими націями; судові рішення та доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй як допоміжний засіб для визначення правових норм.

Порядок застосування міжнародних договорів у національному законодавстві визначено Конституцією України та законами України «Про правонаступництво України» від 12 вересня 1991 року, «Про дію міжнародних договорів на території України» від 10 грудня 1991 року та «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 року.

Згідно з нормою статті 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України.

Порядок укладення, виконання і денонсації міжнародних договорів України з метою належного забезпечення національних інтересів, здійснення цілей, завдань та принципів зовнішньої політики України, закріплених у Конституції України, визначено

241

Законом України «Про міжнародні договори України». Стаття 19 цього Закону передбачає, що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національ ного законодавства та застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

Зміст наведених статей дає підстави розглядати міжнародні договори не лише як основне джерело міжнародного права, а й як джерело права України.

Однак, міжнарод ні договори укладають з метою чіткого визначення прав і обов'язків держав-учасниць. Як показує практика, держави для досягнення компромісу погоджуються на встановлення міжнародним договором інших правил, ніж ті, що передбачено їх законодавством. Можливість виникнення такої ситуації та порядок її врегулюванн я регламенту є Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969, року до якої Україна приєдналася відповідно до Указу Президії Верховної Ради УРСР від 14 квітня 1986 року. У статтях 26 та 27 цієї Конвенції зазначено, що кожний чинний міжнародний договір є обов'язковим для його учасників і повинен ними добросовісно виконуватися. Учасник не може посилатися на положення свого внутрішнього права як на виправдання для невиконання ним договору.

Пунктом 1 статті 15 Закону України «Про міжнародні договори України» визначено, що чинні міжнародні договори України підлягають сумлінному дотриманню Україною відповідно до норм міжнародного права, а пунктом 2 статті 19 передбачено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачено у відповідн ому акті законодавства України, то застосовують правила міжнародного договору.

У зв'язку з цим серед науковців України існує думка про неузгодженість норм пункту 2 статті 19 Закону України «Про міжнародні договори України» та статті 9 Конституції України та необхідність внесення до вказаних актів відповідних змін.

Разом з тим статтею 18 Конституції України закріплено норму про те, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на

242

забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного й взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права, які є, на думку фахівців, не чим іншим, як конституційним закріпленням пріоритету норм міжнародного права над нормами національного законодавства.

Пріоритет норм міжнародних договорів над нормами національного законодавства закріплено у статті 10 Цивільного кодексу України: «Чинний міжнародний договір, який регулює цивільні відносини, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, є частиною національного цивільного законодавства України. Якщо у чинному міжнародному договорі України, укладеному у встановленому законом порядку, містяться інші правила, ніж ті, що встановлені відповідним актом цивільного законодавства, застосовуються правила відповідного міжнародного договору України».

Статтею 5 Закону України «Про авторське право і суміжні права» передбачено: «Якщо чинним міжнародним договором, згода на обов’язковіст ь якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в законодавстві України про авторське право і суміжні права, то застосовуються правила міжнародного договору».

10.3 Конвенція про охорону літературних і художніх творів

Потреба в єдиній системі охорони авторських прав призвела до формулювання та прийняття багатосторонньої Конвенції про охорону літературних і художніх творів, яка була підписана 9 вересня 1886 року в м. Берн (Бернська конвенція).

Конвенція є найдавнішим і найшановнішим із нині діючих, багатосторонніх міжнародних договорів у галузі авторського права, який відкритий для приєднання всіма державами.

Текст конвенції неодноразово переглядався й доповнювався з метою вдосконалення та приведення у відповідність вимогам часу міжнародної системи охорони авторського права. Зміни були пов’язані з швидким технічним прогресом у галузі використання творів авторів, необхідністю забезпечити міжнародно-правове

243

визнання нових прав і надати необхідний захист старим. Перегляди Бернської конвенції відбувалися у 1908, 1928, 1948, 1967 1971 роках; у 1889, 1914 і 1979 роках конвенцію доповнювали. На сьогоднішній день діє редакція, яка відповідає Паризькому акту від 24 липня 1971 року, зміненому 2 жовтня 1979 року.

Держави-учасниці конвенції, утворюють Союз для охорони прав авторів на їхні літературні та художні твори - Бернський союз. Їх метою як визначено в преамбулі Бернської конвенції, є «охороняти настільки ефективно і однаково, наскільки це можливо, права авторів на їх літературні та художні твори».

Положення Бернської конвенції поділяються на матеріальноправові, які визначають зобов’язання держав щодо охорони літературних та художніх творів; адміністративні, що присвячені питанням виконання адмініст ративних функцій і структури Бернського союзу; та заключні.

Враховуючи те, що між національними законодавствами договірних держав існують суттєві відмінності, для забезпечення ефективної охорони авторських прав, Конвенція містить норми мінімаль ної охорони, які застосовуються однаково. Якщо національне законодавство договірної держави мінімальний рівень охорони не забезпечує, то у цьому випадку застосовують норми Бернської конвенції, які слугують доповненням до національного законодавства. В інших випадках вирішення питання Конвенція покладає на законодавство договірних держав, яке може встановлювати вищий рівень охорони авторських прав порівняно з нормами Бернської конвенції.

Бернська конвенція ґрунтується на принципах, які закріплені у статті 5:

- національного режиму: твори, створені в одній із державчленів Союзу, повинні одержувати в усіх інших державахчленах Союзу таку ж охорону, яку вони надають творам своїх власних громадян;

- автоматичної охорони: національний режим надання правової охорони не залежить від яких-небудь формальних 244 умов, тобто, охорона надається автоматично і не

охорони і засобів захисту, що забезпечують автору охорону його прав, виключно законодавством держави, в якій виникає потреба в ній незалежно від існування охорони в державі походження твору.

Охорона, передбачена Бернською конвенцією, застосовується: до авторів, які є громадянами однієї з держав Союзу, щодо їх творів як випущених у світ, так і невипущених у світ; до авторів, які не є громадянами однієї з держав Союзу, щодо їх творів, випущених у світ вперше в одній із цих держав або одночасно в державі, що не входить до Союзу, і в державі Союзу. Автори, які не є громадянами однієї з держав Союзу, але мають своє звичайне місце проживання в одній із таких держав, прирівнюються для цілей цієї Конвенції до громадян цієї держави.

Під «випущеними у світ творами» розуміють твори, випущені за згодою їх авторів, яким би не був спосіб виготовлення примірників, за умови, якщо ці примірники випущені в обіг у кількості, здатній задовольнити розумні потреби публіки, беручи до уваги характер твору. Не є випуском у світ представлення драматичного, музичнодраматичного або кінематографічного твору, виконання музичного твору, публічне читання літературного твору, повідомлення по дротах або передача в ефір літературних чи художніх творів, показ твору мистецтва та спорудження твору архітектури.

Твір уважається випущеним у світ одночасно у кількох державах, якщо він був випущений у двох або більше держава протягом тридцяти днів після першого його випуску.

Охорона, передбачена Бернською конвенцією, застосовується, навіть якщо зазначені умови не були викона ні, до авторів кінематографічних творів, виробник яких має свою штаб-квартиру або звичайне місце проживання в одній із держав Союзу; до авторів творів архітектури, споруджених у будь-якій країні Союзу, або інших художніх творів, що є частиною будівлі чи іншої споруди, розташованої в будь-якій країні Союзу.

245