Материал: Економічна історія України том 2

536 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

1996 р. було видано близько 80% приватизаційних сертифікатів. 5‚3 млн українців взагалі не звернулися по них‚ і 2‚5 млн їх не використали25.

Результати сертифікатної (ваучерної) приватизації були доволі суперечливими. З одного боку, мільйони українців фактично вперше включилися в ринкові відносини через необхідність реалізовувати свої сертифікати. В Україні був створений ринок цінних паперів. Ваучерна приватизація поряд з грошовою стала потужним чинником створення приватного сектора економіки.

Водночас вона не досягнула задекларованої мети, – мільйони українців, що отримали ваучери, не перетворилися на акціонерів приватизованих підприємств. Навіть більше‚ значною мірою вона вилилась у «прихватизацію»‚ яка вела до масштабних порушень прав уявних і реальних дрібних співвласників і до ще більшої поляризації у розподілі суспільного багатства. При цьому керівництво підприємств усіма можливими засобами концентрувало приватизаційні сертифікати у власних руках: від купівлі ваучерів за безцінь, до елементарного їх привласнення. За підрахунками аналітиків‚ 25% майна великих і середніх підприємств потрапило до рук 80% власників сертифікатів‚ котрі не працювали на тих підприємствах. Це означало‚ що 75% їх майна опинилося в руках 20% власників сертифікатів‚ які формально були членами «трудового колективу» – в цьому разі «на горі» дивним чином опинялися або колишні керівники підприємств та члени їхніх родин.

Формально в Україні з’явилося 19 млн акціонерів‚ реально ж переважна більшість з них не мала доступу до власності‚ приватизованої за допомогою їхніх сертифікатів: право власності на акції здебільшого не оформлювалося документально (внаслідок юридичної неграмотності населення)‚ статутні документи і навіть імена власників акціонованих у такий спосіб підприємств часто залишалося таємницею за сімома печатками26.

Таке «усуспільнення» підприємств фактично означало зосередження прав власності в руках їх керівництва – за підрахунками українських аналітиків, до 2001 р. 58% приватизованих підприємств належали до цієї категорії27. Пограбування дрібних акціонерів і перерозподіл майна на користь великих відбувалося також через створення трастових пірамід‚ і через навмисне знецінення акцій‚ і шляхом фіктивних банкрутств підприємств‚ що перебували у «корпоративній» власності‚ і просто елементарного ігнорування права утримувачів акцій на частину прибутків.

Попри зазначені труднощі та згадані негативні соціальні наслідки, 1995– 1997 рр. стали визначальними у процесі приватизації. Він став незворотнім‚ у нього включалися (хай і вельми своєрідно) навіть ті‚ хто спершу йому протидіяв. У цей період дещо прискорився процес «великої приватизації» – як завдяки енергійним і наполегливим діям уряду з ліквідації субсидій і дотацій (як завжди не доведеним до логічного завершення)‚ так і внаслідок фінансової підтримки міжнародних фінансових інститутів (що надали кредит на приватизацію у 300 млн дол. США). До середини 1997 р. фактично було завершено «малу приватизацію» – до приватної власності перейшло 95% (46 тис.) малих підприємств‚ призначених для приватизації28. Відбувся приватизаційний бум у сільському господарстві – якщо на кінець 1994 р. було приватизовано 8‚9% земель (3‚7 млн га)‚ то на кінець 1997 р. – 65‚5% (27‚4 млн га) – ця цифра залишалася майже незмінною до початку 2000-х рр.29

У 1998–2003 рр. у середньому приватизувалося 5–6 тис. підприємств на рік‚ при цьому в хід пішли великі підприємства‚ обласні енергетичні компанії‚ транспортні підприємства. Для 2003–2004 рр. була притаманна політика‚ яку журналісти назвали досить своєрідно: «великий стрибок» назвали «великий хапок». Деякі оглядачі пов’язували її з наближенням президентських виборів і перспективою радикальної зміни влади. За два роки у фактичну власність SCM перейшли 8 великих підприємств гірничої та металургійної промисловості, ІСД збагатився на 3 підприємства такої ж спеціалізації, «Інтерпайп» отримав такі перлини, як «Криворіжсталь» (разом з SCM), «Запоріжсталь» і Нікопольський завод феросплавів, група «Приват» стала власницею п’яти підприємств гірничої та металургійної промисловості30.

Найпоказовішими історіями щодо способів освоєння цих активів можна вважати щонайменше дві, які викликали найбільший суспільний резонанс.

Навесні 2003 р. було приватизовано Нікопольський завод феросплавів. Його контрольний пакет акцій було продано за 405‚5 млн грн. (при тому‚ що найближчий конкурент, дніпропетровська група «Приват»‚ пропонував понад мільярд)31. Через рік‚ у червні 2004 р., контрольний пакет (93‚02%) найбільшого в Європі металургійного комбінату «Криворіжсталь» спільно придбали за 802 млн дол. США акціонерні товариства. Трохи більше, ніж за рік‚ у жовтні 2005 р.‚ «Криворіжсталь»‚ повернену в державну власність‚ продадуть ще раз‚ вже на справді відкритому конкурсі, за 4 млрд 792 млн дол. США – майже у 6 разів дорожче32.

Якими ж були загальні підсумки приватизації? У 1992–2003 рр. у Україні було приватизовано 90 449 підприємств державної та комунальної форм власності‚ причому 52‚4 тис. (58%) перейшло до рук приватних власників у 1994–1997 рр.33 До 2003 р. у державній власності залишалося 15% підприємств (в основному – великих)34. На початок 2000-х рр. підприємства з державною формою власності виробляли 23‚8% (у 1995 р. – 50‚8%)‚ підприємства‚ сором’язливо поіменовані в офіційній статистиці «колективною власністю» – 75%. У сільському господарстві питома вага приватного сектора в загальному обсязі продукції у 1995–2000 рр.

зросла з 29‚4 до 64‚7%35.

Державний бюджет за десять років приватизації отримав суму‚ що вражає уяву – 6 млрд грн. (1200 млн дол. США). Перший віце-прем’єр в уряді В.Януковича‚ колишній голова Державної податкової адміністрації М.Азаров‚ котрий назвав цю цифру, так оцінивши її: «Виявляється‚ половину економіки країни оцінили в 1 мільярд доларів США? Це вже говорить про те‚ що приватизація здійснювалася за схемами‚ далекими від тих‚ за якими мала здійснюватися згідно із законом. Ми не змогли зробити її інструментом розвитку економіки. Вона не відповідає навіть фіскальним оцінкам»36. Як колишній глава податкового відомства‚ він не міг не знати масштабів цих процесів.

Уже завершивши політичну кар’єру‚ Л.Кучма досить своєрідно підбив підсумок «великого переділу». В одному з інтерв’ю взимку 2006 р. назапитання‚ чи можна стверджувати‚ що більшість об’єктів було приватизовано чесно‚ екс-президент відповів: «Безумовно, ні! А в якій країні ви бачили чесну приватизацію?»37.

Приватизація перетворилася на найнаочніший приклад українського варіанта державного капіталізму, за якого вона не тільки стає засобом збагачення державних

538 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

чиновників‚ а й призводить до зрощення держави з приватним бізнесом та їх нелегальної взаємодії. Вона призвела до створення досить вузького прошарку великих власників‚ який монопольно володіє та розпоряджається найприбутковішою частиною власності. Мрія про створення прототипу «середнього класу» за рахунок рівномірного розподілу державної власності так і залишилася мрією.

Якщо казати про економічний бік‚ то можна зауважити‚ що у будь-якому разі перехід засобів виробництва у приватні руки та формування основ ринкової економіки навіть у такому знівеченому вигляді‚ як це сталося в Україні‚ призвів до ефективнішого господарювання, порівняно з періодом «загальнонародної власності» й особливо порівняно з «епохою рантьє».

Економічні результати «великої приватизації» стали очевидними на початку 2000-х рр.‚ коли посилилася роль ринкових механізмів у розвитку економіки й розпочалося зростання виробництва. Тоді ж стала очевиднішою тенденція до легалізації створених під час «прихватизації» капіталів‚ що можна вважати позитивною тенденцією для економіки.

У соціальному плані приватизація була вкрай несправедливою. Вона не тільки не сприяла формуванню прошарку дрібних власників‚ а й призвела до несправедливого перерозподілу суспільного багатства‚ його поляризації. Способи її проведення сприяли деморалізації суспільства‚ породили стереотипи соціальної поведінки‚ що становлять загрозу не лише для суспільства в цілому‚ а й для самих нових приватних власників‚ оскільки власність‚ яка не має суспільної (а часто і юридичної) легітимності, довго залишається об’єктом зазіхань та конфіскаційних інстинктів як з боку окремих осіб‚ так і з боку держави. Крім того‚ втеча у тіньовий сектор доходів від приватизації і мізерні надходження від неї до бюджету були одним з опосередкованих чинників падіння життєвого рівня категорій населення‚ котре живе на державну зарплату‚ допомогу чи пенсію (у першу чергу вчителі‚ лікарі‚ студенти‚ пенсіонери).

4. Спроби реформ та економічна стабілізація, 1990-ті – початок 2000-х

Перемога Леоніда Кучми в президентській кампанії 1994 р.‚ була оцінена як прихід до влади прагматика‚ реформатора й політика, здатного приборкати розбрат між гілками влади й вивести країну із соціально-економічного кризи. Це спричинило деяке посилення оптимізму в суспільстві‚ в якому накопичилась очевидна втома від нездатності «верхів» до рішучих і продуманих дій у соціальноекономічній сфері. Від нового президента чекали рішучих дій в економіці. Однак ані у президента‚ ані в урядів не було шансів реалізувати плани реформ у повному масштабі. Політичні рішення часто наштовхувалися на економічні інтереси різних груп впливу – постійна боротьба за владу з парламентом‚ протидія «лівих»‚ що здобули в ньому більшість‚ «конституційна епопея»‚ кримська криза 1994–1995 рр.‚ перехід на світові ціни на ринку енергоносіїв (1993–1994 рр.) – усе це не могло не позначитися на якості й темпах економічних перетворень.

Не все було гаразд і з самими планами реформ. Точніше, спочатку не було самих планів. Перший прихід до влади групи людей‚ яких називали «реформаторами»‚ на чолі з Л.Кучмою у 1992–1993 рр. супроводжували спроби оперативно

реагувати на виклики‚ пов’язані з розвалом централізованої економіки. Саме тоді було задумано заходи та дії стратегічного характеру‚ що вказували на початок розробки програми реформ (наприклад‚ приватизація). І вже тоді виникли суперечності між амбіціями й устремліннями жменьки економістів та інтелектуалів‚ що дійсно думали про реформи‚ та переважної більшості політиків й «нових капіталістів»‚ що переймалися виживанням і наживою‚ між інтелектуальними та менеджерськими здібностями реформаторів і розмаїттям і складністю завдань‚ що стояли перед ними, і, нарешті, між готовими рецептами реформ‚ пропонованими міжнародними кредитними організаціями (МФВ‚ Світовий банк та ін.), та культурними особливостями країни‚ що часто робили ці рецепти в кращому разі не надто прийнятними*.

На початку 1994 р. групою українських економістів та фінансистів за участі експертів Світового банку й Міжнародного валютного фонду було розроблено перший план економічних реформ. Виникла реальна перспектива отримання серйозних стабілізаційних кредитів від міжнародних організацій – у загальному обсязі близько 5,5 млрд дол. США. Програму «Шляхом радикальних економічних реформ» президент представив парламенту у жовтні 1994 р. Це дійсно був план швидкого й рішучого реформування економіки за сценарієм «шокової терапії»‚ в якому головна мета – створення основ ринкової економіки – досягалася не тільки рішучими структурними перетвореннями‚ а й значними соціальними втратами. Останнє‚ проте, не дуже рекламували‚ хоч і визнавали публічно та обіцяли‚ що різке падіння рівня життя буде нетривким.

Було запропоновано скасування державних замовлень і контрактів‚ демонополізацію‚ скорочення державних дотацій і запровадження практики банкрутств збиткових підприємств‚ масштабну лібералізацію імпортно-експортних операцій. Було також передбачено цінову лібералізацію, за винятком цін на хліб, комунальні послуги та громадський транспорт (тут ішлося про поступове‚ контрольоване підвищення цін). При цьому мало б обмежуватися зростання заробітної плати‚ що було пов’язано з необхідністю скорочення дефіциту бюджету і стабілізації національної валюти (1996 р. планувалося запровадження гривні). Серед найвражаючих пунктів програми були конкретні пропозиції зі здійснення масштабної приватизації. Підсумком програми мала стати макроекономічна стабілізація й перехід до розвитку. За прогнозами Світового банку, реалізація цієї програми мала привести до 6–7% зростання внутрішнього валового продукту вже в 1996 р.38

Дещо несподівано програму було схвалено парламентом – за неї проголосувала навіть значна частина комуністів (щоправда, напередодні «ліві» фракції запровадили мораторій на приватизацію). Поступливість «лівих» (зокрема соціалістів) пояснювалася як реальним розумінням необхідності реформ‚ так і страхом втратити авторитет в очах суспільства‚ яке очікувало змін. До того ж ухвалення програми в цілому означало, що парламент так само буде затверджувати необхідні для її реалізації закони. Відповідно у будь-який момент цю програму реформ можна

* Утім, у цьому разі вибору часто не було: кредити, що надавалися міжнародними організаціями, певний час були єдиним фінансовим важелем для забезпечення «уповільнення падіння». Про те, що вони опосередковано спряли розквіту «економіки рантьє», західні консультанти вважають за краще не говорити.

540 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

було пригальмувати або взагалі пустити з рейок. Подальші події засвідчили‚ що послідовне‚ неухильне й швидке проведення реформ «згори» було неможливе саме через приреченість реформаторських «верхів» маневрувати між різними групами інтересів, йти на політичні компроміси та навіть відмовлятися від наміченого. Протягом 1994–2004 рр. розроблялося щонайменше сім національних економічних програм і стратегій – вони були виконані лише частково або не виконані зовсім.

Ідеологія стартової програми економічних реформ полягала у швидкому досягненні макроекономічної стабілізації. Для цього потрібно було створити широку соціальну базу ринкових реформ‚ а досягти цієї мети планували через масову приватизацію державної власності. Приватизація мусила привести до переходу від директивної економіки до ринкової‚ в якій приватизовані підприємства чинили б згідно з законами ринку‚ а не за директивними розпорядженнями планових органів. Реалізація різних програм приватизації тривала протягом десяти років. Найдраматичнішою стала середина 1990-х рр.‚ коли було розпочато програму сертифікатної (ваучерної) приватизації – за задумом її ініціаторів, вона мала створити в Україні клас власників-акціонерів. Це справді сталося‚ тільки до цього класу не потрапила більшість населення‚ котра перетворилася на об’єкт пограбування – за співучасті державної бюрократії.

Важливою передумовою й одним з центральних елементів реформ були лібералізація та впорядкування фінансового ринку. У жовтні 1994 р. в Україні було відкрито Міжбанківську валютну біржу і за півроку запроваджено єдиний обмінний валютний курс‚ регульований ринком і грошовими інтервенціями Національного банку. Наприкінці 1994 – на початку 1995 рр. було скасовано державні замовлення для підприємств (ті набули права вільного виходу на ринок) і ліквідовано кількісні обмеження експорту й імпорту. Кількість груп товарів‚ що підлягали квотуванню і ліцензуванню, зменшилася вдесятеро. Податок з доходів підприємства 1995 р. було замінено податком на прибуток – це створило початкові умови для нормалізації податкової сфери.

У січні 1995 р. сталася ще одна важлива‚ хоч і досить суперечлива з погляду результатів новація – президентським указом було дозволено утворення фінансовопромислових груп (ФПГ) – холдингів‚ які об’єднували банки й промислові підприємства у найважливіших секторах економіки (парламент виступив зі своєю програмою створення подібних груп, у результаті їхній процес фактично відбувався поза стабільним правовим полем). По суті, йшлося про створення транснаціональних промислово-фінансових комплексів (у першу чергу – спільно з Росією)‚ які об’єднували промислові і фінансові ресурси для відновлення і створення внутрішньовиробничих зв’язків. Як показали подальші події‚ державна підтримка ФПГ створювала сприятливі умови для формування та легалізації великого капіталу й одночасно була солідним прикриттям для олігархічних кланів у їхній тіньовій діяльності.

Одночасно були відпущені ціни‚ зокрема на енергоносії. При цьому держава відмовилася від обмежень у зростанні цін, за винятком деяких стратегічно вагомих для експорту-імпорту видів продукції (що створило передумови для надання преференцій та пільг окремим бізнес-групам) та найбільш соціально важливих галузей (квартплата‚ ціни на побутову електроенергію та газ‚ громадський транспорт). Вод-