Материал: Економічна історія України том 2

ночас Національний банк України вдався до жорсткої фінансової політики: різкого обмеження кредитів (особливо тих‚ що забезпечувалися додруковуванням грошей) і дотацій (вони стосувалися в основному соціальної сфери)‚ обмеження емісій‚ пов’язаних із соціальними виплатами‚ заморожування рівня зарплат. Це дозволило досить швидко приборкати інфляцію. Якщо у 1993 р. вона становила майже 48% на місяць, то 1996 р. – 2‚8% на місяць‚ 1997 р. – менше 1%39. Проте це викликало велике невдоволення у суспільстві. Соціальні видатки реформ довелося покривати передусім пересічним громадянам: зарплати не виплачувалися по півроку й більше‚ заощадження бюджетних коштів насамперед вдарило по освіті й охороні здоров’я, було підвищено тарифи на комунальні послуги – при зниженні заробітної плат.

Урезультаті навесні 1995 р. керівник держави заявив про надмірне захоплення монетаристськими методами реформування економіки і закликав до побудови «соціально орієнтованої» ринкової економіки. У жовтні того ж року вочевидь під тиском директорського лобі та «лівих» президент проголосив курс на створення «української моделі» економічного розвитку. Це означало, по суті, посилення регулятивних функцій держави‚ захист внутрішнього ринку‚ державний контроль за цінами та посилення вертикалі виконавчої (читай президентської) влади. Заява викликала переполох серед міжнародних кредиторів (аж до припинення запланованих кредитних траншів) і серйозні тертя з реформаторами в уряді.

Увересні 1996 р. сталася довгоочікувана подія – користуючись вже згаданим різким зниженням інфляції та бюджетного дефіциту‚ уряд і Національний банк ввели в обіг національну валюту – гривню. На місяць було заморожено ціни й до середини жовтня завершено обмін купонокарбованців на гривню за курсом 100 000 до 1. Курс гривні до долара – 1‚8 до 1 – залишався незмінним до осені 1998 р.‚ коли під впливом азійської економічної кризи та дефолту в Росії довелося піти на її майже 60%-ну девальвацію (що прислужилося експортним галузям). За загальним визнанням‚ грошова реформа не мала конфіскаційного характеру і стала одним із найуспішніших заходів у програмі економічних перетворень.

Запровадження гривні‚ зниження інфляції‚ скорочення бюджетного дефіциту та уповільнення темпів падіння виробництва сигналізували про бодай часткову макроекономічну стабілізацію. Водночас очевидною ставала необхідність поглиблення реформ.

По-перше‚ зростали структурні проблеми: частка важкої промисловості та сільського господарства‚ орієнтованих на експорт‚ у валовому національному продукті залишалася високою. Тут домінували природні монополії‚ тоді як питома вага сфери послуг і легкої промисловості‚ зорієнтованих на внутрішній ринок‚ залишалася низькою (якщо не зважати‚ що ці сфери знаходили себе у тіньовій економіці й тому показники їхнього розвитку неадекватно висвітлювались в офіційній статистиці). Сам внутрішній ринок був вузьким через низькі доходи населення та його слабку інфраструктуру.

По-друге‚ дедалі більше загострювалися проблеми непомірних державних видатків‚ надмірної регулятивної ролі держави та вбивчої для економіки податкової політики. Вона, з одного боку, створювала вкрай несприятливі умови для розвитку продуктивної сфери‚ а з другого – допускала податкові пільги‚ винятки та привілеї для тих, хто мав доступ до влади.

542 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

По-третє‚ жорсткі монетарні заходи викликали цілком очікувану протидію у вигляді «віртуальної економіки». Йдеться передусім про нееквівалентні бартерні оборудки‚ взаємозаліки боргів та вибивання під «майже збанкрутілі» підприємства державних субсидій.

Для прикладу‚ підприємствам було вигідно офіційно вважатися збитковими або нерентабельними (такими, що не приносять прибутку) й одночасно виводити свою продукцію до сфери бартеру та взаємозаліків‚ які було важко контролювати‚ а тим паче оподатковувати. При цьому таке підприємство цілком офіційно претендувало на енергоносії та матеріально-технічне забезпечення за пільговими‚ неринковими, цінами. «Ласкаве теля двох маток ссе», – каже українське прислів’я. І це стосувалося сотень підприємств‚ які вважалися збитковими і при цьому отримували доходи в тіньовому ринковому секторі та субсидії – у державному. Це призводило не тільки до розквіту кримінальної за суттю економіки та втягування до неї все більшої кількості підприємств‚ а й до кризи неплатежів‚ яку держава намагалася подолати переважно адміністративними методами*. Криза неплатежів і ухилення від податків‚ у свою чергу‚ призводили до скорочення податкових надходжень до бюджету‚ а це вело до все тієї же багатомісячної невиплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери і звуження внутрішнього ринку. Зрозуміло‚ така віртуальна економіка потребувала «взаємного порозуміння» між бізнесом‚ фіскальними органами та владою й сприяла формуванню розгалужених корупційних схем‚ які пронизували державу з верх до низу.

Наприкінці 1996 р. група економістів на чолі з віце-прем’єр-міністром В.Пинзеником підготувала програму реформ під назвою «Економічне зростання 1997»‚ що передбачала подолання кризи неплатежів за рахунок радикальної реформи оподаткування та скорочення бюджетних витрат – зниження розміру податків і розширення податкової бази‚ ліквідації податкових пільг і привілеїв‚ обмеження бюджетних витрат‚ жорсткого регулювання енергетичних монополій (останні залишалися джерелом стягування ренти).

Програму‚ подану прем’єр-міністром П.Лазаренком‚ парламент швидко затвердив, проте далі‚ вже за звичним сценарієм‚ її було провалено у головній складовій – податковій реформі. З семи законів‚ запропонованих для впровадження реформи‚ було ухвалено тільки два. Інші відправили «на доопрацювання». Одночасно було організовано бюджетну епопею (бюджет 1997 р. затвердили лише у середині року). Практично програма В.Пинзеника була останньою серйозною законодавчою спробою довести до кінця критично важливу частину програми реформ 1994 р. Не маючи реальної підтримки ні з боку глави уряду П.Лазаренка‚ зайнятого особистим збагаченням (що згодом вилилось у корупційний скандал міжнародного масштабу)‚ ні з боку президента‚ В.Пинзеник пішов у відставку. З ним пішли й надії на продовження курсу реформ.

* Найекзотичніший спосіб «вибивання» податків застосував уряд В.Пустовойтенка. Наприклад, він зібрав керівників регіонів і підприємств-боржників на нараду у палаці «Україна» в Києві й не випускав їх доти, доки не отримав гарантій щодо сплати боргів. Наступного разу він же організував для боржників польові навчання з цивільної оборони з тими ж вимогами – «свобода» в обмін на сплату боргів.

Пауза в реформах, що виникла на початку 1997 р.‚ затяглася майже на три роки. У 1998 р. Україні довелося долати наслідки світової економічної кризи‚ дефолту в Росії та парламентських виборів. У 1998 р. Л.Кучма напередодні президентських виборів звернувся до новообраного парламенту з концепцією економічного зростання на 1999–2005 рр. – вона передбачала посилення втручання держави в економіку та, за задумом, мусила сприяти тимчасовому замиренню з Верховною Радою. У липні 1998 р. президент видав доленосний економічний указ‚ що спрощував систему обліку‚ оподаткування та звітності суб’єктів малого підприємництва і створював у перспективі сприятливі умови для малого бізнесу (указ почав діяти на повну силу в 2000 р.).

На початку 1999 р. Л.Кучма виступив з новою програмою – «Україна 2000». Вона містила досить суттєві соціальні плани‚ цілком очевидні напередодні президентських виборів. Тим часом міжнародні кредитори припинили виплату кредитів‚ якими Україна переважно розраховувалася за борги з Росією та фінансувала внутрішній борг.

Ситуація вимагала переходу від програм і декларацій до практичних дій. У грудні 1999 р.‚ після обрання на другий термін‚ Л.Кучма видав справді епохальний для економіки указ – «Про негайні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». По суті, йшлося про ліквідацію колгоспно-радгоспної системи. На відміну від багатьох інших «аграрний» указ було не тільки оприлюднено‚ а й досить енергійно впроваджено у життя урядом В.Ющенка.

Розподіл колгоспних і радгоспних земель на паї та перехід цих паїв до рук селян‚ що тягнувся з 1996 р.‚ значно пожвавішав. До квітня 2000 р. було ліквідовано колгоспи‚ радгоспи‚ як чинні‚ так і ті, що приховувалися під вивіскою КСП. До січня 2001 р. 6‚5 млн селян стали власниками пайових сертифікатів‚ які давали їм право власності на частину колишніх колгоспних і радгоспних земель загальною площею 26‚5 млн га. На цей момент було завершено приватизацію дрібних земельних наділів (підсобних і присадибних господарств)‚ власниками яких стали 11‚5 млн жителів України40. Близько 400 тис. селян вилучили свої земельні паї в натуральному вигляді (тобто землею)‚ 74% з них об’єднали отримані землі з власними особистими присадибними ділянками‚ заклавши основу для дрібних фермерських господарств. У 2000–2001 рр. назавжди відійшли у небуття колгоспи та радгоспи – на їх місці постало 14‚7 тис. нових господарств – господарські товариства (46%)‚ сільськогосподарські кооперативи (23%)‚ приватні підприємства (20%). Держава втратила монополію на землю сільськогосподарського призначення – у приватну власність перейшло 70‚5% угідь. Зміни в структурі супроводжувалися заходами економічного стимулювання: держава списала борг у 7 млрд дол. США‚ накопичений сільськогосподарськими підприємствами за попередні роки. Було змінено структуру кредитування: замість пільгових кредитів, які роздавали раніше, було відкрито програму субсидування під відсотки через комерційні банки‚ що не лише дозволило інвестувати гроші тільки в необхідні виробництва‚ а й підвищило відповідальність за їх використання (показники повернення кредитів становили небачені досі 90%).

Одержання селянами прав на землю та реальне наповнення цих прав відкрили шлях орендним відносинам. Проте саме тут виявилися перші суперечності

544 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

земельної реформи. З 6‚5 млн власників пайових сертифікатів майже 5‚6 млн вважали за краще передати їх в оренду‚ причому 85% договорів оренди було укладено з господарствами‚ із земель яких вони отримали паї41. Формально це виглядало чудово – селяни віддають землю в оренду великому власнику‚ не відбувається подрібнення земель‚ що створює добрі технічні умови для їх обробки й управління виробництвом.

На практиці все було не так привабливо. Сільськогосподарські підприємства «нового типу» нагадували колишні радгоспи та колгоспи – 15 тис. нових структур‚ створених на базі КСП (що, у свою чергу, виникли у другій половині 1990-х на базі радгоспів і колгоспів), у багатьох випадках зберегли колишні управлінські ієрархії‚ які були часто єдиною реальною владою на селі. Їхня верхівка‚ колишні голови колгоспів і директори радгоспів‚ підлеглі їм місцеві управлінські структури були не тільки фактичними розпорядниками та власниками успадкованого від КСП майна‚ але також мали сталі зв’язки і вплив у районних і обласних структурах влади. Враховуючи загальну атмосферу свавілля бюрократії і новітньої буржуазії‚ особливо відчутну на селі‚ й успадковані від радянських часів традиції всевладдя начальства і безправ’я селян‚ неважко зрозуміти‚ що масове перетворення власників наділів на орендодавців супроводжувалось не менш масовим примусом. «Орендні відносини» нерідко перетворювалися на пряме свавілля орендаря: невчасна плата за землю чи внесення її в натуральній‚ а не грошовій формі можна вважати найм’якішими проявами цієї ситуації.

Такі «місцеві особливості»‚ складна соціальна ситуація на селі та загальний рівень «постколгоспного» безправ’я‚ деморалізація і правова безпорадність селян призвели до того‚ що землю фактично стали відчужувати не тільки через оренду‚ а й шляхом скупки‚ причому за безцінь. Ще в другій половині 1990-х рр. земельні паї скуповували приватні фірми по 100–200 грн./га (за середньої номінальної вартості на той час у 8‚7 тис. грн./га). Охочих продати право на свій пай не бракувало‚ особливо серед пенсіонерів‚ що становили близько половини утримувачів паїв. У 2000–2001 рр. цей процес прискорився: за офіційними даними, було продано паїв на загальну площу близько 1‚1 млн га за ціною від 500 до 16‚5 тис. грн. за пай (за його номінальної середньої вартості 30 тис. грн.)42. Використовувався й інший спосіб «порівняно чесного» вилучення землі у власника – пайовий сертифікат можна було використовувати як внесок до статутного фонду сільськогосподарського підприємства‚ товариства‚ кооперативу тощо. Ступінь добровільності такого внеску безпосередньо залежав від здатності керівництва створюваного підприємства умовити пайовика.

Темпи відчуження селянської землі сягнули такого розмаху‚ що в січні 2001 р. Верховна Рада ухвалила закон‚ який забороняв будь-яку форму відчуження земельних паїв‚ крім передачі у спадок. Того ж року президент своїм указом встановив обов’язковий розмір орендної плати – не менше 1% вартості земельної ділянки. У жовтні 2001 р. було ухвалено Земельний кодекс‚ який став правовою базою для відносин власності на землю. Проте реалізація його положень на практиці досі залишається справою майбутнього. У жовтні 2004 р. за ініціативи «Нашої України»‚ БЮТ і СПУ Верховна Рада подовжила мораторій на продаж землі до 1 січня 2008 р. Через рік було видано указ президента про виконання державних законів у

сфері земельних відносин. На виконання його тільки за перші п’ять місяців 2006 р. було відкрито 215 кримінальних справ й опротестовано понад тисячу актів щодо відчуження земельних ділянок‚ притягнуто до відповідальності 990 чиновників43. Це був тільки початок‚ що зачепив вершечок айсберга. Питання продажу землі на ринку тим часом залишилося відкритим, тобто тимчасово закритим. Суспільство стало свідком постійних гучних скандалів, пов’язаних з фактичним привласненням землі та формуванням групи тіньових «лендлордів», які були фактичними власниками десятків тисяч гектарів.

Як і в промисловості‚ приватизація у сільському господарстві дійсно призвела до створення підвалин ринкових відносин. Проте тут вона також відбувалася за принципом прискореної концентрації власності у руках «нової буржуазії» і нових великих землевласників‚ які у більшості своїй виросли з суспільних груп‚ що свого часу заперечували саме право приватної власності на існування. Головними «прихватизаторами» стали колгоспно-радгоспні «лендлорди». Важливі економічні перетворення вже за традицією здійснювалися значною мірою коштом населення, і їх супроводжували величезні соціальні втрати.

Утім‚ й у такому вигляді зміни привели до важливих економічних зрушень: зросла ефективність у розподілі ресурсів і продуктивність праці‚ знизилися витрати виробництва. Загальний обсяг сільськогосподарської продукції за 2000–2002 рр. зріс на 22‚5%. Це дало поштовх розвитку харчової промисловості: вітчизняний виробник практично витіснив з ринку продукцію іноземного виробництва – у 2004 р. на нього припадало 95% продажів на внутрішньому ринку44. Попри це сільське господарство, як і раніше, лишалося технічно відсталим і погано організованим. Потреби країни у виробництві сільськогосподарської продукції забезпечували щонайменше 25% працездатного населення (для порівняння: у країнах ЄС – 5%‚ у США – 3%). Щодо виробництва зерна на душу населення Україна відстає не тільки від передових постіндустріальних країн‚ а й від колишніх партнерів по соціалістичному табору – Болгарії‚ Польщі‚ Румунії‚ Угорщини. На межі 1990–2000-х рр. Україна з експортера цукру перетворилася на імпортера (щоправда, вона ще забезпечує внутрішні потреби в цьому продукті).

В періодичних спробах економічних реформ одним з проривних стало рішення Л.Кучми про впорядкування енергетичної сфери. Про ситуацію у цьому секторі можна судити навіть з таких фрагментарних даних: на початок 2000 р. власниками обласних енергетичних компаній (обленерго) виступали 80 приватних фірм неукраїнського походження. Більшість з них узимку 1999/2000 рр. відмовилися укладати договори про постачання електроенергії з державною компанією «Укренерго». Що стосується нафтогазового ринку‚ то тут, за даними тодішнього голови Державної податкової адміністрації М.Азарова, лише у 2000 р. прогнозувалося виведення в офшорні зони, тобто за межі оподаткування і фінансування державного бюджету, близько 4‚5 млрд грн. (близько 900 млн дол. США).

Саме тут уряд В.Ющенка завдав найболючішого удару по найприбутковіших схемах: було максимально скорочено взаємозаліки та бартер‚ а багаторічних боржників‚ які отримували надприбутки‚ змусили платити гроші до бюджету. В результаті по всіх галузях промисловості відбулося зниження питомої ваги бартерних розрахунків – з 34‚6% у червні 1999 р. до 19‚2% у червні 2000 р.45 Грошові