Материал: Економічна історія України том 2

116 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

«Капіталу»: «Суспільство… не може ні перескочити через природні фази розвитку, ні скасувати їх декретами»107. Адже війна, на думку В.Леніна, сприяла формуванню передумов для комуністичних перетворень не лише завдяки централізації економіки, а й за іншими показниками: «Не було ще ніколи» такої розрухи, таких кривавих страхіть, таких бідувань, такого краху всієї культури. Не чиє б то не було нетерпіння, не чия б не була пропаганда, а об’єктивні умови, небаченість цього краху всієї культури – ось що змушує переходити до контролю за виробництвом та розподілом, за банками, фабриками і т.ін.»108. Такий крах влаштовував більшовиків, оскільки лише завдяки йому перспектива ліквідації приватної власності видавалася реальною.

Вперше про потребу якнайскорішого переходу до комуністичних перетворень, або, висловлюючись словами самого вождя, до будівництва «держави-комуни», В.Ленін заявив у «Квітневих тезах» (1917 р.). І там же він виклав їхню суть: конфіскація всіх поміщицьких маєтків і перетворення їх на радянські господарства «під контролем Рад батрацьких депутатів і на громадський рахунок», націоналізація всіх земель і «господарювання на спільних засадах, а господарювати повинні Ради батрацьких депутатів», запровадження контролю рад за суспільним виробництвом і розподілом продуктів, злиття всіх банків в один загальнонаціональний банк109. Для успішного здійснення запланованого Ленін вважав за доцільне формалізувати запропоновані зміни. Для цього, на його думку, більшовикам потрібно було перейменувати свою партію на комуністичну, ухвалити нову, комуністичну за змістом, програму, а для поширення комунізму в світі створити новий інтернаціонал – Комуністичний110.

Реалізація видозмінених програмних засад потребувала необмежених владних повноважень. Тому другим чинником впливу на економічну політику слід назвати боротьбу більшовиків за утримання влади. Залежно від ступеня контролю над суспільством більшовицькі керманичі впроваджували програмні засади комунізму у життя.

Визначивши у «Квітневих тезах», що «своєрідність поточного моменту в Росії полягає в переході від першого етапу революції, який дав владу буржуазії… до другого її етапу, який повинен дати владу в руки пролетаріату і бідніших верств селянства», вождь висунув гасло «Ніякої підтримки Тимчасовому урядові!»111. Важелем для здійснення своєї програми він вбачав ради, в яких більшовики ще не мали більшості, але сподівалися, що час та обставини змінять розстановку сил. Ленін зазначав: «Рада робітничих депутатів – єдино можливий уряд, уряд, ще не бачений в світі, окрім Комуни… Ніякого уряду, окрім Ради робітничих і батрацьких депутатів. Сказати про Комуну – не зрозуміють. Але сказати, що замість поліції – Рада робітничих і батрацьких депутатів, навчіться управляти – нам ніхто не перешкодить, – (це зрозуміють)»112. Саме ради як єдиний і неподільний орган влади у разі контролю над ними могли дати більшовикам можливість здійснити грандіозні перетворення.

Щоб завоювати ради, потрібно було досягти відповідності більшовицьких гасел прагненням активних народних низів. Тому в серпні 1917 р. були внесені суттєві корективи в найбільш уразливі для широких верств населення питання – про мир та земельне, а комуністичні гасла були приховані. Перехоплене в есерів гасло

«Землю – селянам!», помножене на обіцянку швидко втілити його в життя разом

звистражданим «Мир – народам!», тобто вимогою негайно завершити війну (на заміну гасла про перетворення імперіалістичної війни на громадянську) допомогло більшовикам завоювати прихильність насамперед тієї частини селянства, яка на той час була одягнута в солдатські шинелі. Ленін у вересні 1917 р. публічно всіляко відхрещувався від суті (але не форми!) власного ж програмного бачення розвитку села: «Навіть для революції соціалістичної* аж ніяк не «потрібне зречення від усіх своїх майнових прав десятків мільйонів громадян». Навіть для соціалізму (а контроль над банками і фабриками ще не є соціалізм) нічого подібного не потрібно. Це – найбільший наклеп на соціалізм. Жоден соціаліст ніколи не пропонував відняти власність у «десятків мільйонів», тобто у дрібних і середніх, селян»113.

Разом із гаслами «Фабрики – робітникам!», в яке робітничі маси вкладали відмінний від більшовицького керівництва зміст, і пропагандою «права націй на самовизначення аж до відокремлення», яке було взято на озброєння ще в березніквітні 1917 р., нові гасла у питанні про мир і землю допомогли більшовикам опанувати ключові ради робітничих і солдатських депутатів і шляхом маніпуляцій здобути більшість на ІІ Всеросійському з’їзді рад. Після Жовтневого перевороту вони були змушені видати низку законодавчих актів, якими втілювали обіцяні гасла в життя. Ленін добре розумів, що в жовтні 1917 р. час для власне комуністичних перетворень ще не настав, бо невиконання обіцяного в умовах ще неутвердженої влади могло призвести до її втрати.

Якщо досвід політичної боротьби більшовики мали, то організацією господарства вони ніколи не займалися. Відповідно й алгоритму дій, який би привів до реалізації їхнього бачення майбутнього, у більшовицьких керманичів не було. Тому третім чинником впливу на економічну політику слід назвати процес набуття досвіду та формування конкретних форм управління промисловістю та сільським господарством.

Як приклад можна назвати зміну ролі та функцій Вищої ради народного господарства (ВРНГ) РСФРР, якій спочатку планувалося надати необмежені функції

зуправління всією економікою, а згодом їх було звужено до управління централізованою промисловістю. Майже зовсім випала з кута зору нової влади планомірна робота у сфері податкової політики, яка з 1919 р. на селі переросла в продрозкладку, відчутними були коливання в земельній політиці тощо.

Невизначеність і хитання у здійсненні економічної політики мали й інші джерела. Ще в 1915 р. В.Ленін наголосив що «можлива перемога соціалізму спочатку в небагатьох і навіть в одній окремо взятій капіталістичній країні»114. В 1916 р. він уже стверджував як «непорушний висновок: соціалізм не може перемогти одночасно в усіх країнах. Він спочатку переможе в одній або декількох країнах, а інші протягом деякого часу залишаться буржуазними або добуржуазними»115. Однак навіть після захоплення влади в Росії керівники більшовизму вважали, що час цей мав бути нетривалим. Тому четвертим чинником впливу на економічну політику більшовиків слід назвати ідею світової революції.

*По суті – «комуністичної». Але в публічній діяльності в 1917 р. визначення «комуністичний» більшовиками ще не використовувалося.

118 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Протягом 1917–1920 рр. економічна політика Кремля постійно коливалася внаслідок віддалення чи гіпотетичного наближення цієї ідеї до реалізації на практиці. Сама світова революція в баченні більшовиків була невід’ємною складовою комуністичного будівництва. Тому при віддаленні перспектив її втілення на економічну політику найбільше впливали нагальні потреби організації внутрішньоросійського господарського життя, а при наближенні – орієнтовані назовні потреби експорту революції.

В 1923 р. Ленін визнавав: «Пам’ятається, Наполеон писав: «On s’engage et puis… on voit». У вільному перекладі це означає: «Спочатку треба встряти в серйозний бій, а там вже видно буде». Ось ми встряли спочатку в жовтні 1917 р. в серйозний бій, а там вже побачили такі деталі розвитку (з точки зору світової історії це, безсумнівно, деталі) як Брестський мир або неп і т. ін.»116. Як перше, так

ідруге назване Леніним стало наслідком нереалізованості ідеї світової революції. Але в 1918 р. йшлося про її нетривале відтермінування. Агітуючи за укладення Брестського миру, Ленін наголошував (цитата подається російською, оскільки переклад не передає емоційної сили аргументів. – Авт.): «Если европейская революция опоздала родиться, нас ждут самые тяжелые поражения, потому что у нас нет армии, потому что у нас нет организации, потому что этих двух задач решить сейчас нельзя. Если ты не сумеешь приспособиться, не расположен идти ползком на брюхе, в грязи, тогда ты не революционер, а болтун, и не потому я предлагаю так идти, что это мне нравится, а потому, что другой дороги нет, потому что история сложилась не так приятно, что революция всюду созревает одновременно»117.

Після укладення Брестського миру основні зусилля Кремля були зорієнтовані на господарське будівництво всередині країни, але повалення монархії в Німеччині та Австро-Угорщині знову посилили сподівання на світову революцію. Наведемо два вислови, що ілюструють ситуацію. Обидва вони належать провідному більшовицькому економісту В.Мілютіну, одному з керівників ВРНГ. В обох випадках його слова відповідали суті ухвалених рішень, а тому їх порівняльний аналіз допомагає зробити висновки щодо позиції Кремля в цілому. У першому з висловів, зробленому у травні 1918 р. на І Всеросійському з’їзді раднаргоспів, він, звертаючись до наслідків Брестського договору, наголошував: «Відміни у кордонах викличуть тільки переміщення центральноїпромисловостідоУралутаСибіру… Колибнавітьмалась цілковита ізольованість Росії, так з економічного боку вона цілком зможе справитись з ситуацією завдяки існуючим ресурсам»118. Та вже у грудні 1918 р. на ІІ Всеросійському з’їзді раднаргоспів тональність виступу В.Мілютіна була геть іншою: «Єдиний шлях до порятунку – це збройне повстання пролетаріату Західної Європи

істворення єдності цього виступу, злиття в одне радянської Німеччини, Франції і Англії. Ось картина, з якої ми повинні виходити у побудові наших перспектив»119.

Названі чотири чинники (комуністичний світогляд, боротьба за владу, відсутність досвіду в господарському управлінні й ідея світової революції) впливали на економічну політику більшовиків. Та в Україні діяв ще й п’ятий фактор впливу, який коригував названі чинники і мав часом вирішальне значення – більшовики були змушені зважати на національні особливості України. Йдеться не лише про потребу враховувати національно-культурні потреби та побутові особливості

українців, що теж було потрібно, а й про протидію народжуваному українському руху, економічні засади якого природно мали протилежний більшовицькому централізму вектор. Склалася парадоксальна ситуація: щоб запобігти економічній децентралізації, більшовицькі керманичі були змушені декларативно підтримувати національно-культурні вимоги українців. Для цього на противагу УНР Центральної Ради була створена радянська УНР, а після загибелі Української Держави українська радянська державність була відновлена у вигляді УСРР.

Урахування національних особливостей мало ще один аспект. Центром більшовизмубулаЦентральнаРосія. Самецятериторіяпостійнозалишаласяпідконтролем нової влади і звідси відбувалося її поширення на Україну, яке з часом мало дедалі більш організований збройний характер. Формальне створення української форми радянської влади призвело ще й до формування взаємовідносин між радянськими українським і російським урядами. Економічні директиви центру часом ставали предметом суперечок між керівництвом радянської України та Кремлем. Про розвиток промисловості центральної Росії влада турбувалася в першу чергу, оскільки її втрата, на відміну від відступу з України, означала загибель більшовизму. Тому логічним і необхідним для виживання Кремля було його ставлення до України як до джерела різного роду ресурсів. Аналізуючи економічну політику більшовиків в Україні, варто враховувати й цю обставину, бо завдання допомоги «голодній Півночі» було одним із головних для влади радянської України.

Ставлення до національних особливостей України значною мірою визначало успіхи та невдачі більшовиків протягом 1917–1920 рр. Щоб підкорити Україну, більшовики витратили три спроби. Перша – з грудня 1917 по квітень 1918 р. Друга припала на січень-серпень 1919 р. І лише з третього разу, з грудня 1919 р., більшовики остаточно опанували Україну. Під час кожної зі спроб економічна політика радянської влади мала власні особливості й відрізнялася від того, що здійснювалося в Росії. Тому аналіз соціально-економічних перетворень більшовицького керівництва в Україні протягом 1917–1920 рр. доцільно розглядати поетапно і через призму вказаних чинників.

Особливості економічної політики на початку 1918 р. Після перевороту в Петрограді більшовицькі керманичі дістали змогу втілювати свої задуми в життя. Комуністичний світогляд з характерною для нього вимогою монополізації і централізації усього господарського життя спонукав їх до протидії Центральній Раді, яка намагалася добитися економічної автономії. Коли після ухвалення ІІІ Універсалу Генеральний секретаріат усвідомив конечну необхідність, а Раднарком* – неминучість і невідворотність українських спроб добитися економічного самоврядування, то з’явився «Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради», переданий Раднаркомом 17 (4) грудня 1917 р. Хоча в тексті самого ультиматуму фінансово-економічні вимоги не висувалися, однак того ж дня була отримана телеграма від В.Оболенського – на той час комісара (голови)

* У цьому разі й далі у тексті, присвяченому першому періоду радянської влади в Україні, під терміном «Раднарком» маємо на увазі вищий виконавчий орган радянської Росії, оскільки уряд радянської України мав іншу назву. Починаючи з 1919 р., вживаючи термін «Раднарком», ми обов’язково додаватимемо назву республіки.

120 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Державного банку радянської Росії та Г.Пятакова – його першого заступника, в якій ставився вже інший, «фінансовий» ультиматум. Наголошувалося, що доки українська влада не визнає комісарів від «Київського Совєта робітничих депутатів», гроші до Київського державного банку перераховуватися не будуть120.

Генеральний секретаріат у відповідь ухвалив ряд рішень, за умови виконання яких Раднарком потрапляв у важке становище. Серед них заборона відправлення продовольства до Росії без отримання готівкових грошей, з яких третина мала бути золотом121, а також прискорення підготовки друку власних грошей»122, затверджені 22 (9) грудня 1917 р. Малою Радою законопроекти: про перетворення Київської контори Державного банку на Український державний банк, «Державні кошти України» (всі податки і прибутки – в українську скарбницю), «Головна скарбниця (казначейство)» (централізований всеукраїнський розподіл коштів), «Цукрова монополія» (керувати монополією українським фінансовим органам)123.

Ситуацію терміново потрібно було змінювати. Немає підстав стверджувати, що в Раднаркомі існував чіткий і заздалегідь обдуманий план поглинення України. Дії формувалися залежно від ситуації. Однак після того, як перший з’їзд рад України, що відбувався в Києві 17–19 (4–6 грудня) 1917 р., дав більшість прихильникам Центральної Ради, більшовицьке керівництво віддало перевагу створенню паралельного Центральній Раді українського радянського центру. Делегати Всеукраїнського з’їзду рад переїхали до Харкова і приєдналися до з’їзду рад ДонецькоКриворізького басейну. Об’єднаний з’їзд відбувся 24–25 (11–12) грудня 1917 р. і був проголошений «справжнім» Всеукраїнським з’їздом рад. На ньому було проголошено про створення радянської УНР. Обраний на з’їзді вищий орган радянської влади між Всеукраїнськими з’їздами рад було названо ЦВК рад України, який в свою чергу обрав уряд – Народний секретаріат.

Перші рішення Народного секретаріату засвідчили важливість економічних передумов його утворення. Вже наступного дня після утворення цього органу за підписом народного секретаря з питань фінансових В.Аусема вийшла постанова такого змісту: «Всі розпорядження Української Центральної Ради та її Генерального секретаріату, які установлюють для України осібні від всієї Російської Федерації правила в галузі грошової циркуляції – відміняються»124. У постанові Народного секретаріату від 2 січня 1918 р. (20 грудня 1917 р.) розкривалися причини подібного рішення. Зокрема, наголошувалося, що Генеральний секретаріат намагається випустити «невартові (невартісні. – Авт.) паперові гроші, т.є. користається найбрутальнішим обманом народу, який не розбирається в тонкощах фінансового питання та грошовій циркуляції». Водночас із таким, здавалося б, цілком слушним застереженням, провиною і ледь не злочином Генерального секретаріату називалося те, що він «також домогався від Ради Народних Комісарів уплати однієї третини слідуємих грошей за хліб золотом»125. На таку, здавалося б, логічну між двома рівноправними партнерами вимогу російський Раднарком, звичайно, не погодився. Створити «свою» Україну виявилося дешевше.

Перше практичне рішення Раднаркому щодо радянської України у фінансовій сфері теж засвідчило підтримку Народного секретаріату. 30 (17) грудня була ухвалена постанова Раднаркому, зміст якої був такий: «Слухали: Про переведення 13 680 000 руб., призначених для Києва, до Харкова для виплати заробітної плати