Материал: Економічна історія України том 2

Розділ 30

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В ДОБУ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1956–1965)

1.Економічна політика Кремля періоду «відлиги»

Правління М.Хрущова увійшло в історію як період суттєвих зрушень у всіх сферах соціально-економічного, політичного й суспільнокультурногожиття. РеформаторськийкурсМ.Хрущова був зумовлений усім ходом попереднього розвитку країни. В останні роки правління Й.Сталіна тоталітаризм досяг тих меж, за якими вже не міг існувати, не підриваючи при цьому всіх соціальних зв’язків суспільства. Інакше кажучи, сталінізм вичерпав себе як система, система неорганічна, штучна, непродуктивна й антигуманна. В країні наростала демографічна криза. Репресії, як метод управління державою, вичерпали себе. Сталінізм і сталінщина могли перетворитися на свою протилежність, тобто створити реальну загрозу існуванню самої системи. Тим більше, що в нових умовах можна було управляти вже іншими способами й іншими методами. Адже мета репресій, терору – це, в першу чергу, – залякати масу населення, створити систему тотального страху. Це було досягнуто: страх, як домінанта в суспільстві, уже існував не тільки на рівні суспільному, а й на індивідуальному. Страх домінував на генетичному рівні. Крім державного контролю, крім цензури влади, з’явилися такі чинники, як самоцензура, само-

контроль.

Найповніше стан соціально-економічної перенапруги радянського суспільства серед політичного керівництва країни відчував саме М.Хрущов. Улітку 1971 р., за кілька місяців до смерті, він писав у своїх мемуарах: «Ми отримали після Сталіна важку спадщину. Країна була розорена… Країна була доведена

до межі безупинними капіталовкладеннями в оборону. Військова промисловість розвивалась і в ширину, і в глибину. Численна армія тиснула на бюджет. Вона коштувала величезних матеріальних засобів. Відволікались численні людські ресурси, які могли б бути використані для розвитку мирної економіки»1.

Реформаторський курс М.Хрущова зумовлювали чинники й зовнішнього характеру. Хоча радянські керівники рідко виїжджали за кордон, але знали, як жили люди в іншому світі. Та й маси радянських людей, побувавши в Європі, психологічно змінилися. З’явилося інше сприйняття радянської дійсності, інші сподівання. Досвід Європи мав великий вплив на рішення партійно-радянського керівництва СРСР. Треба було йти в ногу з життям. Основна причина реформаторського курсу М.Хрущова, на справедливу думку С.Кульчицького, Ю.Шаповала, С.Білоконя й інших істориків, полягала в тому, що система, створена більшовиками, не була природною. Більшовицька система була штучним витвором, що виник спочатку в головах теоретиків, які згодом цю теорію впровадили, насадили в реальному житті. А оскільки це була неприродна соціально-економічна система, то, зрозуміло, вона не могла існувати довго. Так чи інакше вона мала бути трансформована або шляхом радикальним, або еволюційним. Суспільство, без сумніву, повинно було повернутися до свого природного стану.

За повоєнне десятиріччя Радянський Союз ціною великої крові, величезних зусиль став дійсно наддержавою. І це також один із чинників того, що інновації мали з’явитися.

Серед суб’єктивних чинників реформ М.Хрущова – це, поза сумнівом, прагнення до самоствердження, до особистого лідерства. Переживши період так званого колективного керівництва, М.Хрущов зумів подолати всіх суперників на шляху до політичного Олімпу, вніс власний колорит і своєрідність до реформаторського курсу. Хоча його зміст і загальна спрямованість були наперед визначені: розширення меж політичної демократії, прискорений економічний розвиток і поліпшення матеріального життя народу.

В основі основ радянської системи лежала економіка. Її мобілізаційний характер дав можливість у порівняно короткі терміни, щоправда, дуже дорогою ціною, відбудуватизруйнованевійноюгосподарство. Хочайогорозвитоквідбувавсяекстенсивним шляхом, а управління здійснювалося переважно директивно-розпорядними методами, воно зберігало свою цілісність. Виробничий потенціал як всієї країни, так і кожної союзної республіки зокрема поступово, але неухильно зростав.

У 50-х рр. ХХ ст. значний економічний потенціал здобула й Україна. Вона стала одним із центрів металургії і машинобудування, нарощувались темпи енерго-

іелектромашинобудування. Зростали потужності Харківського тракторного заводу

іХарківського заводу транспортного машинобудування, Краматорського заводу верстатобудування. В республіці збільшився видобуток нафти і вугілля. В західній її частині утворено новий вугільний басейн. Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося використання природного газу Шебелинського родовища на Харківщині.

Однак промисловість України, як і усього СРСР, у більшості галузей була технічно відсталою. Новітні досягнення науки і техніки впроваджувалися повільно і малопродуктивно. Темпи промислового розвитку країни не були високими.

408 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

І в цих умовах М.Хрущов, якого вважали «хорошим господарником»2, вдався до масштабних реформ, які мали підняти країну, за його задумом, на нові рубежі у змаганні з капіталістичним світом. Мета реформ полягала в тому, щоб вивести промисловість і сільське господарство з кризи, розширити права республік і місцевих органів влади в економічних питаннях, права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці, прискорити науково-технічний прогрес, скоротити розрив в економічному розвитку від західних країн, сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

Варто зазначити, що головні напрями економічної політики Кремля й у роки хрущовської «відлиги» залишалися практично незмінними. Завдання загальної модернізації знову було зведено до прискореного розвитку народного господарства, високих темпів приросту суспільного валового продукту. Як справедливо зауважив відомий російський історик В.О.Шестаков, «високі темпи економічного зростання були найважливішим чинником легітимації режиму. Фетишизація темпів стає суттю і хрущовської економічної політики… Вирішенню цього питання Хрущов підпорядкував усі інші завдання – десталінізацію і лібералізацію радянської системи, церковну політику і політику в сфері художньої творчості»3.

Економічна політика Кремля визначалася передусім уявними і реальними воєнними загрозами і викликами повоєнного часу. Радянське керівництво вірило у можливість перемоги комунізму над капіталізмом без війни. Воно вже не будувало фантастичних планів домогтися світового панування, однак прагнуло будь-якою ціною досягти воєнно-стратегічного паритету із Заходом. Тому найголовнішим для себе завданням вважало розвиток ракетно-ядерних сил.

Різко скоротивши чисельність збройних сил, зменшивши в державному бюджеті питому вагу витрат Міністерства оборони (з 1953 по 1960 р. вона скоротилася з 31,2 до 11%), керівництво взяло курс на якісне зростання військового потенціалу країни. З 1959 р. оборонні галузі промисловості почали постачати армію і флот новітніми видами озброєнь. Тоді був створений новий вид збройних сил – Ракетні війська стратегічного призначення, розгорнулася масштабна програма розвитку військового суднобудування, зокрема будівництво атомного підводного флоту. Починає різко змінюватися співвідношення мирної і військової продукції на підприємствах авіаційної та суднобудівної промисловості.

Загалом, радянська модель економіки від самого свого початку була воєнізованою. Такою вона залишалась і в повоєнний період. Значні людські, матеріальнофінансові та науково-технічні ресурси були сконцентровані спочатку на створенні ядерної і термоядерної зброї, а пізніше – на засобах її доставки. На це держава виділяла колосальні кошти. У всіх оборонних галузях прискореними темпами збільшувалася чисельність робітників і службовців, зростали виробничі потужності. У масовій кількості створювалися спеціалізовані науково-дослідні інститути, лабораторії, конструкторські бюро. Військова галузь розбудовувалася за рахунок скорочення споживання населення. Радянські люди продовжували жити з «затягненими пасками». Відповідно в суспільстві поглиблювалися сумніви в ефективності системи, доцільності таких жертв у мирний час, у молоді формувалося критичне мислення щодо політичної лінії керівництва держави.

Оборонна політика, по суті, визначала динаміку економічного розвитку країни, хоча, зрозуміло, підняти рівень економіки, рівень життя народу і одночасно паритетно протистояти військовій могутності Сполучених Штатів Америки було явно нереально. Звідси непослідовність, суперечливість внутрішньої політики Кремля – то масштабні дії, спрямовані на поліпшення добробуту народу, рівень життя якого не можна було навіть порівняти з життям народів Заходу, то згортання соціальних програм, демократичних процесів і новий виток мілітаризації економіки.

Після смерті Сталіна радянські керівники в міжусобній боротьбі за владу один за одним декларували ідею «соціалізації» економіки. Кожен з них прагнув проявити себе ініціатором і прихильником рішень і практичних дій, спрямованих на те, щоб радянській системі надати людського обличчя, щоб покращити життя народу.

Досягнення названої мети неминуче ставило питання про співвідношення темпів розвитку групи А і групи Б. Випереджаючий розвиток групи А обґрунтовувався ленінсько-сталінськими підходами та політико-ідеологічною доцільністю. Пріоритети для важкої промисловості визначалися за рахунок свідомого утиску сільського господарства. Причому село взагалі виступало економічним донором, постійно піддаючись фактичній руйнації з боку держави. Така ситуація була однією з основних причин низького рівня добробуту населення, хронічного відставання життєвих стандартів від західних зразків. Обидва партійно-радянські лідери, якими були у 1953 р. Г.Маленков і М.Хрущов, були зорієнтовані на ідею, що реформування в країні слід розпочинати зі зміни підходів до розвитку легкої і харчової промисловості та сільського господарства.

Декларація нового курсу розвитку економіки не означала зміни пріоритетів, стратегії, пропорцій, не змінювалися мотиваційні чинники праці. Соціальноекономічна політика в своїй основі продовжувала базуватися на рішеннях влади, ухвалених ще за Сталіна.

Навесні 1955 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР поширили закритий лист стосовно стану справ у промисловості. В ньому констатувався, зокрема, факт відставання СРСР від Заходу у сфері впровадження нової техніки і продуктивності праці. В листі не фігурували істинні причини відставання, а називалися традиційні: невміле керівництво, самозаспокоєність, втрата багатьма керівниками почуття відповідальності перед партією і державою за доручену справу, втрата перспективи і орієнтації в технічній політиці. Як і раніше, відповідальність за труднощі в економіці перекладалися з вищого керівництва на виконавців.

Суттєві недоліки у розвитку економіки і, зокрема, машинобудування були озвучені на Всесоюзній нараді працівників промисловості, яка відбулася в травні 1955 р. Йшлося про низький рівень продуктивності праці, вкрай повільне впровадження нової техніки, недосконалість господарського механізму, відсутність навіть елементів госпрозрахунку та ін. Неперспективність радянської системи господарювання яскраво продемонстрував, сам того не бажаючи, міністр верстатобудівної та інструментальної промисловості А.І.Костоусов, який заявив: «створилося таке становище, при якому удосконалення машин, які випускаються, матеріально не стимулюється, і в ряді випадків приносить підприємствам збитки. Виготовлення

410 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

удосконалених вузлів потребує матеріальних затрат. Але так як ціни на машини затверджуються як постійні, то завод, який оновлює свої машини, несе збитки»4.

Роком раніше в країні була задіяна державна програма модернізації обладнання, але вона так і залишилася програмою. Адміністративно-командна економіка не була природно чутливою до новацій і не сприймала їх. Не допомагали цьому ні організаційні заходи (28 травня 1955 р. була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення справи вивчення і запровадження в народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної і зарубіжної науки і техніки», відповідно до якої був створений Державний комітет з нової техніки), ні зростаючі фінансові вливання (з 1950 по 1959 р. витрати на науку збільшилися в країні у 3,7 раза). Досягнення науки і техніки, а вони дійсно були, впроваджувалися в практику переважно адміністративним шляхом.

Екстенсивний шлях розвитку, яким постійно рухався СРСР, з часом ставав усе менш продуктивним. Зростаючі масштаби економіки входили у все більшу суперечність з надміру централізованою командною системою управління. Постійно зростав апарат управління, посилювалися відомча відособленість, бюрократизм і паперотворчість. Наростала енергоємність економіки, знижувалась загальна ефективність народного господарства. Це змусило М.Хрущова шукати нові шляхи, форми і методи для стимулювання його розвитку і вдатися до нових реформ.

ХХ з’їзд КПРС запрограмував подальшу демократизацію економічного життя. Відповідно до його рішень розширювалися права республіканських міністерств в управлінні підприємствами. Для союзних республік у державних планах СРСР у централізованому порядку встановлювалися лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік. Це об’єктивно створювало можливості для комплексного розвитку всіх галузей народного господарства України.

У 1957 р. з метою наближення управління до виробництва були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них створювалися територіальні органи управління народним господарством. Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі підприємства даного адміністративного економічного району становили єдиний народногосподарський комплекс. Управляти ним мала рада народного господарства (раднаргосп). В Україні реорганізацію органів управління промисловістю і будівництвом здійснено після прийняття у березні 1957 р. сесією Верховної Ради УРСР відповідного рішення. Було створено 11 економічних адміністративних районів, почали діяти раднаргоспи. В розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 підприємства. Передбачалося, що реформа допоможе зробити виробництво ефективнішим, раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз’єднаність і відомчі перешкоди. Реформі не підлягали військова промисловість і енергетика, що мало своєрідний вплив на її характер, зміст і наслідки.

Під пильним оком партійно-радянського керівництва країни і передусім М.Хрущова перебувало сільське господарство. Протягом 1953–1964 рр. відбулося 11 пленумів ЦК КПРС з питань розвитку галузі. Ще на двох вони розглядалися поряд з іншими питаннями. Було проведено понад півсотні загальносоюзних і