Контрольная работа: Фактори виникнення монополій. Надлишок споживача або додаткова вигода

В умовах екстерналій ринкова рівновага не є ефективною. Вплив зовнішніх ефектів знижує результативність ринкового розподілу ресурсів.

Якщо фірми, випускаючи товари, пов'язані зі шкідливими викидами, не несуть витрат на зменшення забруднення довкілля, то ринкові ціни на ці товари будуть заниженими. Зважаючи на низькі ціни, покупці будуть пред'являти підвищений попит на них, виробництво буде розширюватись ресурси - переливатись в ці галузі. Але насправді витрати суспільства будуть значно вищими з врахуванням коштів на очищення забруднених територій, тому надлишкові ресурси використовуються в даних галузях неефективно, виробництво товарів із штучно заниженими цінами повинне бути скорочене. Проілюструємо вплив зовнішніх ефектів у сфері виробництва графічно.

Виробник, діяльність якого спричиняє негативний зовнішній ефект, виробляє за кривою пропонування, яка відповідає його приватним граничним витратам S = МРС. Через те, що виробник не сплачує за шкоду, яку завдає третім особам, і не несе витрат, пов'язаних з усуненням негативного ефекту, його крива МРС розташована нижче кривої граничних суспільних витрат МSС, які включають витрати на очищення забрудненого середовища МЕС: MSC=MPC+MEC

Через це рівноважна ринкова ціна на продукцію виробника Р1 нижча за суспільні витрати (ОВ). Якби були враховані витрати на усунення зовнішнього ефекту, то продукція приватного виробника стала б дорожчою (Р* ) .

Дешева продукція стимулює попит споживачів, і виробник − забруднювач максимізує прибуток, виробляючи обсяг Q1, який більший за суспільно оптимальний 0*. Отже, держава в інтересах суспільства повинна обмежити діяльність такого виробника.

Графік 9. ілюструє іншу ситуацію − вплив негативного ефекту, спричиненого діяльністю одного виробника на стан іншого. Шкода, яку завдає діяльність одного виробника іншому, породжує в останнього додаткові витрати, пов'язані з необхідністю усунення негативного впливу. Тому його граничні витрати зростають з МРС1 до МРС2, відповідно зростає і рівноважна ціна з Р1 до Р2, а обсяг продажу скорочується до Q2. За відсутності негативного зовнішнього ефекту обсяг випуску був би більшим (Q1) .

Отже, якщо виробництво пов'язане з негативними зовнішніми ефектами, то ресурси економіки використовуються неефективно. Виробник − забруднювач штучно перебирає надлишкові ресурси, а інший виробник недоотримує їх і випускає менше продукції порівняно з ефективним випуском.

Крива пропозиції товарів і послуг з негативними зовнішніми ефектами враховує тільки граничні приватні витрати, які менші за граничні суспільні витрати.

Наприклад, найочевидніші зовнішні витрати пов'язані із забрудненням навколишнього середовища. В умовах забруднення виробники перекладають частину своїх витрат на споживачів, що знижує приватні витрати виробництва. Крива пропозиції не включає всіх витрат, які пов'язані з виробництвом товарів, що викликають забруднення.

Отже, з точки зору суспільства, фірма, що користується позитивним ефектом, не тільки завищує обсяг виробництва, але й занижує ціну. А фірма, що продукує позитивний ефект, недоодержує виторгу і прибутку. В той же час необмежене розширення виробництва фірмою, що користується позитивним зовнішнім ефектом, також недоцільне. Тому держава за допомогою економічної політики повинна усувати небажані тенденції, що виникають внаслідок дії зовнішніх ефектів.

Для регулювання діяльності мікроекономічних суб'єктів уряд може застосовувати різні інструменти економічної політики. Одні з них є прямими, адміністративними, а інші імітують ринкові механізми.

До прямих методів регулювання належать заборона або встановлення обмежень на викиди речовин, які забруднюють довкілля.

До ринкових методів можна віднести встановлення прав власності на ресурси і можливість вільного обміну цими правами та запровадження коригуючих податків і субсидій.

Ринкові методи переводять додаткові суспільні витрати або вигоди з зовнішніх ефектів у приватні внутрішні витрати чи вигоди окремої фірми. Цей процес отримав назву інтерналізації або трансформації зовнішніх ефектів. За допомогою цих заходів усунення екстерналій оптимізується розподіл ресурсів, відбувається суспільне здешевлення виробництва продукції

Величина сукупних витрат суспільства на очищення довкілля буде мінімальною, коли граничні витрати на скорочення викидів будуть однаковими для всіх забруднювачів природи. Проте реалізація цього правила має свої особливості. Фірми випускають продукцію і забруднюють середовище за різних технологій. Зміна кожної технології потребує своїх витрат. Тому для одної фірми очистка може обійтись досить дешево, а для іншої - набагато дорожче. А деяким фірмам доведеться взагалі припинити виробництво. Отже, граничні витрати зменшення викидів можуть значно різнитись.

Друга особливість пов'язана з тим, що витрати на очистку швидко зростають. Наприклад, як показали емпіричні дослідження, витрати на очищення забруднення нафтою до 70% обсягу досип, низькі, але ліквідація решти 30% забруднення вимагає надзвичайно високих витрат. З іншого боку, величина граничних суспільних вигод від зниження забрудненості падає. Після того, як очистка, наприклад, води зменшила очевидну небезпеку її споживання до певного рівня, гранична цінність подальшого підвищення якості води оцінюється людьми надзвичайно низько. Теоретично це можна проілюструвати наступним графіком.

Крива граничних витрат на очищення МС різко зростає, а крива граничних вигод МВ спадає в міру зниження проценту забруднення. У такому випадку оптимальний рівень зниження забруднення знаходиться у точці перетину кривих МС і МВ.

Збільшення очистки далі рівноважної точки Е занадто різко збільшує величину затрат, тому 100% очистка вважається неефективною. Зрозуміло, що держава з метою економії ресурсів прагне знизити рівень забруднення найдешевшим способом. Але розрахунки такого оптимального варіанту надто складні, щоб можна було довести індивідуальне завдання з очистки до кожної фірми - забруднювача.

Одним з відомих теоретичних методів інтерналізації негативних зовнішніх ефектів є податок Пігу. Ідея податку Пігу полягає у тому, щоб за допомогою податку довести приватні граничні витрати до рівня суспільних. Для цього треба визначити суспільно оптимальний обсязі випуску і встановити у точці оптимуму такий податок, ставка якого (і) дорівнює граничним зовнішнім витратам виробництва додаткової одиниці продукції.

Аналогічний підхід може бути застосований для інтерналізації негативних і позитивних зовнішніх ефектів за допомогою субсидії Пігу. Наприклад, фірмі, що створює негативний зовнішній ефект, встановлюється доплата за скорочення обсягу випуску. Проте субсидія, яка за обсягами скорочення шкідливого виробництва може дати той же результат, що і податок, вважається менш прийнятною. У разі надання субсидії замість надходжень до бюджету матимуть місце видатки, що створює проблему затвердження видаткової частини державного бюджету. Величина чистого виграшу суспільства також буде меншою, оскільки сукупний виграш суспільства потрібно зменшити на суму субсидії. Нарешті, може з'явитися чимало нових фірм, які бажали б розгортати шкідливе виробництво, отримуючи компенсацію за його скорочення.

На практиці застосовувати податок чи субсидію Пігу дуже складно, тому що треба визначити грошову оцінку зовнішніх впливів і відповідно до цього встановити їх рівень. У чистому вигляді вони не використовуються. Але, наприклад, у Німеччині з метою контролю за використанням водних ресурсів ще на початку XX століття почали застосовувати податки на забруднення. Вважають, що цей захід сприяв відносній чистоті річок у басейні Руру. монополія конкуренція надлишок споживач

Позитивним моментом встановлення податків на забруднення є той, що фірми можуть самі вибирати найдешевші методи очищення. Фірмам, які знизили рівень забруднення на одиницю продукції, встановлюються нижчі ставки податку. Ті ж фірми, які не змогли досягти цього, повинні сплачувати високі податки. Відповідно витрати виробництва таких фірм зростуть, зростуть і ціни на їх продукцію, що призведе до скорочення попиту на "брудні" вироби і наступного згортання їх виробництва. Так поступово граничні приватні витрати досягнуть рівня суспільних. Недолік податкового методу в тому, що потрібно постійно відслідковувати обсяги викидів і відповідно змінювати ставку податків.

Інший підхід ґрунтується на застосуванні штрафних санкцій. Цей метод простіший. Він не вимагає визначення точки суспільного оптимуму. Величина штрафу визначається фізичним розміром завданої шкоди. Фірма, яка забруднила довкілля, повинна здійснити відрахування за кожну одиницю шкідливих викидів. Недолік штрафних санкцій полягає у тому, що фірма може вибирати, що для неї дешевше. Якщо витрати на очищення викидів менші, ніж величина штрафів, то фірма уникає штрафів, а коли витрати на очистку перевищують розмір штрафів, то вона швидше заплатить штраф.

У США рівні забруднення контролюють за допомогою нормативів. Введено два типи нормативів: технічні, які вимагають застосування у виробництві певних пристроїв для очистки викидів, і нормативи викидів на одиницю виробленої продукції (граничне допустимі викиди). Це відносно простий з точки зору практичної реалізації метод. Критики такого виду контролю виходять з того, що технічні нормативи можуть стати на перешкоді запровадженню нових, більш ефективних методів очистки. Досягнення нормативного рівня викидів може позбавити фірми стимулу для пошуків способів подальшого зменшення забруднення. Крім того, фірми однієї галузі можуть застосовувати різні сировину і паливо, з різним вмістом шкідливих домішок, тому витрати на досягнення нормативного обсягу забруднення будуть дуже різними. Не всі нормативи досягають мети. Наприклад, нормативи на викиди газів автомобілями відносяться лише до нових моделей. А оскільки нові моделі дорожчі внаслідок удосконалення всіх систем автомобіля, в тому числі й пристроїв очистки викидів, це не сприяє заміні старих машин з вищим рівнем викидів на нові, отже, забруднення зменшується незначно.

Отже, тепер з усього вищесказаного можна стверджувати, що система патентування є своєрідною системою, за допомогою якої держава захищає винахідника від ситуації, в якій інші могли б використовувати результати його винаходу та отримувати за це певні прибутки чи взагалі якісь вигоди від користування даним предметом (послугою тощо). При цьому винахідник відчуває підтримку держави, а це в свою чергу стимулює його подальшу діяльність.

Проте не завжди інтерналізація зовнішніх ефектів потребує втручання держави. Покращенню ситуації часто сприяють приватні рішення. Наприклад, існують громадські організації, які виступають на захист довкілля або створюють фонди, за підтримки яких більше молоді може одержати освіту. Інший спосіб - організація взаємодії зацікавлених у вирішенні проблеми сторін.

Англійським економістом Р. Коузом був запропонований новий підхід до проблеми врегулювання негативних зовнішніх ефектів без участі держави, в основу якого покладені права власності. Р. Коуз вважав, що у деяких випадках ринок може самостійно справитись з проблемами зовнішніх ефектів. Він стверджував, що коли приватні сторони мають можливість прийти до згоди і не несуть надмірних додаткових витрат з розподілу ресурсів, то вони здатні укласти взаємовигідну угоду і досягти ефективного результату. Це твердження одержало назву теореми Коуза.

Теорема Коуза: Коли права власності визначені, а трансакційні витрати дорівнюють нулю, проблема зовнішніх ефектів може бути знята за допомогою особистих угод.

Обмеження використання теореми Коуза - невелика кількість зацікавлених осіб при укладанні угоди. Теорема Коуза підкреслює, що ретельне визначення прав власності може бути фактором зменшення зовнішніх ефектів.

Практичне використання висновків теореми Коуза.

Якщо досягнута загальна угода про рівень шкідливих викидів, то виникає можливість вимагати від виробників, які забруднюють навколишнє середовище, щоб вони купували ліцензію, чи «право» на шкідливі викиди.

Держава мас можливість сформувати ринок прав щодо забруднення природного середовища: продаж прав на забруднення у формі ліцензій на шкідливі викиди встановить ціну забруднення, що буде стимулювати фірми до його зниження (Графік 16.).- кількість ліцензій, або кількість дозволених одиниць шкідливих викидів.

Захисники навколишнього середовища або суспільство мають змогу підвищувати ціну, щоб викупити ліцензії у тих, хто його забруднює.

Це дозволить зменшити кількість ліцензій у обігу, і тим самим впливати на рівень забруднення. Але для вирішення проблеми потрібно визначити права власності на ресурси і можливість вільного обміну ними правами. Якщо, наприклад, фермер або риболовецька артіль, які потерпіли від забруднення озера, є його власниками, закон стоїть на варті прав приватної власності. Тому вони можуть у судовому порядку вимагати заборони діяльності фірми, яка створює зовнішній ефект. Фірма - забруднювач, перед якою постає перспектива закриття, буде прагнути вступити у переговори. У цьому випадку сторони можуть досягти домовленості і без втручання суду. Фірма може запропонувати фермерам і рибалкам компенсацію за завдані збитки або погодитись сплачувати певну суму за можливість скидати в озеро визначену кількість відходів. Ділове співробітництво сторін на взаємовигідній основі дозволить обом оптимізувати свій стан. Фірма буде готова платити фермерам і рибалкам, доки втрати прибутку від скорочення виробництва не почнуть переважати платні за дозвіл на забруднення. Фермери і рибалки будуть погоджуватись отримувати платню, доки вона компенсує їх втрати.

Або навпаки, якби власником озера була сама фірма - забруднювач, рибалки і фермери погодились би сплачувати фірмі за скорочення викидів відходів виробництва в озеро. Однак, зацікавленим сторонам іноді не вдається вирішити проблему, пов'язану з екстерналіями через різні причини. Це можуть бути великі витрати на укладання угоди (трансакційні витрати), -наприклад, треба заплатити юристу, запрошеному для складання контракту. Або сторони можуть просто порушити договір. Або зацікавлених осіб дуже багато і переговори з кожним обходяться надто дорого. Кожна сторона хоче заключити угоду, якомога більш вигідну для неї.

Коли мова йдеться про розподіл доходів, то виграє той, хто першим отримав права власності на ресурси. Все залежить від трансакційних витрат, пов'язаних з встановленням прав власності. Той. хто має більші витрати, має менше шансів одержати вигоду від переговорів. Крім того, успіх переговорів залежить від точності оцінки кожним учасником своїх вигод і витрат, розмірів можливих збитків і шкоди. У деяких випадках їх неможливо оцінити через технічні причини, в інших - через нечітко визначені права власності або з соціальних причин.

Найпростіший метод вирішення проблем - об'єднання тих виробників, що завдають шкоду, з тими, хто від неї страждає, в єдину господарську одиницю (те саме стосується і позитивних зовнішніх ефектів). У такому випадку зовнішні ефекти стають внутрішніми, з'являються стимули для оптимізації тих чи інших видів діяльності з метою більш ефективного використання ресурсів, які стали спільною власністю.

Ще один новий підхід поєднує в собі елементи теореми Коуза та штрафних санкцій. Він був апробований у США і одержав схвальні відгуки економістів. Це - запровадження дозволів на викиди з правом їх продажу - купівлі. Тут повністю задіяний ринковий механізм. Держава визначає допустимий для даного регіону обсяг викидів і, виходячи з цього, продає підприємствам цього регіону права (ліцензії) на забруднення території на певний період. Дозволи на забруднення мають ринкову цінність, фірми можуть купувати і продавати їх. Кожен власник ліцензії вибирає, використати самому право забруднення чи продати його іншій фірмі. Фірми, що знизили рівень викидів порівняно з дозволом, можуть продати його тим фірмам, які не мають можливості зменшити забруднення. Купивши дозвіл на додаткові забруднення, фірми можуть розширювати виробництво, враховуючи те, що загальна маса викидів залишиться у межах дозволених по регіону. Так само нові фірми, які хочуть розпочати свою діяльність у даному регіоні, повинні купити таку кількість дозволів, щоб загальний рівень забруднення не зріс. Так створюється ринок зовнішніх впливів. Введена у 80-х роках у США. ця система, за даними деяких дослідників, дала можливість скоротити державні видатки на контроль за забрудненням повітря. Цей підхід включає в себе також переваги системи стандартів.

Наприкінці 1997 р. у місті Кіото відбулася міжнародна конференція, на якій було прийнято рішення про фіксацію викидів парникових газів в атмосферу на рівні 1990 р. і запровадження міжнародної торгівлі квотами на викиди. За попередніми оцінками, тонна викидів буде коштувати від 20 до 100 дол. Сполучені Штати Америки, де зниження викидів пов'язане з величезними збитками, має намір купувати квоти у інших держав. Перспективною державою продавцем квот на викиди вважається Україна, в якій під час спаду 90-х рр. виробництво скоротилося більш як на 60% і досі значне число промислових підприємств не працюють на повну потужність.