Форми організації навчання у
вищій аграрній школі
Зміст
1. Поняття про форми організації навчання
. Лекція
.1 Історичний аспект
.2 Лекція в сучасній вищій школі
.3 Типи лекцій
.4 Підготовка лекції
.5 Структура лекції
.6 Стиль лекції
.7 Управління аудиторією
. Семінарське заняття
. Лабораторне заняття
. Практичне заняття
. Організація і методика проведення практики студентів
. Навчальна ділова гра
. Розігрування ролей
. Ігрове проектування
. Імітаційні вправи
. Заняття з аналізу виробничих ситуацій
Додатки
. Поняття про форми організації навчання
Для ефективного оволодіння знаннями, уміннями та навичками дуже важливо не тільки застосовувати найбільш оптимальні способи навчальної роботи, а й враховувати тривалість безперервного викладу матеріалу студентам, їх індивідуальні властивості, кількісний склад тощо. Ні принципи, ні методи та прийоми навчання не можуть забезпечити умови для продуктивного оволодіння навчальним матеріалом, якщо процесу навчання не надати відповідних організаційних форм [42].
Форми організації навчання характеризують зовнішній аспект процесу оволодіння знаннями: кількість студентів, місце і тривалість навчання, особливості спілкування викладача і студента. Таким чином, форма навчання відображає зовнішні, організаційні особливості педагогічного процесу [43].
У вищих аграрних навчальних закладах з успіхом використовують
різноманітні форми організації навчання - індивідуальні, групові, масові,
аудиторні і позааудиторні. Щодо конкретних форм організації
навчально-пізнавальної діяльності студентів, то найбільш поширеними є лекція,
семінарське заняття, лабораторне заняття, практичне заняття, навчальна ділова
гра, самостійна робота, предметний гурток, конкурс, олімпіада, екскурсія тощо.
Розглянемо методичні особливості підготовки та проведення деяких з них.
. Лекція
В Законі України "Про вищу освіту" зазначено, що:
"Основними видами навчальних занять у вищих навчальних закладах є: лекція;
лабораторне, семінарське, індивідуальне заняття; консультація" [20].
Лекція є найпоширенішим засобом передачі та сприймання навчальної інформації і,
водночас, її проведення є найвідповідальнішим обов’язком викладача. Читання
лекцій дозволяється професорам та доцентам, і лише при їх відсутності - старшим
викладачам. Досягнення цілей лекції найперше залежить від лекторської
майстерності викладача, його вмінь так вибудувати її структуру, володіти
педагогічною технікою, управляти аудиторією, щоб після заняття студенти були в
полоні думок і ідей, в самостійному пошуку продовжували мислительну діяльність,
щоб лекція пробуджувала кращі людські почуття. На цих аспектах лекційної
майстерності зупинимося більш докладно.
.1 Історичний аспект
Лекція - від латинського lеctіo, що означає - читання. Як організаційна форма ( і метод ) навчання лекція з’явилася більше1000 років тому назад. На перших порах розвитку науки навчання було тільки передачею знань від старшого покоління молодшому. Природно, що основним засобом для цього було слово. Учні слухали переказ вчителя (найпоширеніший спосіб передати здобутки культури на перших порах розвитку), щоб в майбутньому передати знання наступному поколінню. Таким чином, переказ - це первинна форма лекції. Г.Ващенко наголошує, з старих часів навчання було міцно пов’язане з релігією. Учні заучували певний матеріал зі слів вчителя. Наприклад, учні індуських брахманів механічно засвоювали тисячі релігійних віршів, витрачаючи на заучування багато часу і енергії. Зокрема такий характер навчання був у школах, що існували при храмах. Він тривав довгий час навіть після винаходу письма, бо книги були дуже дорогі і мало поширені.
З появою книг лектор з кафедри читав текст, а студенти середньовічного навчального закладу сиділи і слухали. Оскільки в ті далекі часи фактичних наукових даних було мало, то ті чи інші положення, оголошені магістром (лектором) з кафедри вважалися незаперечними, істинними. Природно, якщо "вчитель сказав" (magіstеrdіxіt), то це не підлягало обговоренню. Книг було мало, вони переписувалися від руки і мудрості науки студенти вимушені були слухати з вуст лектора - читача. Професор, сидячи за кафедрою читав послідовно тексти священних книг, твори Аристотеля, інших мислителів, а студенти записували за ним.
В XVІ сторіччі книги стали друкуватися на верстатах, і з’явилася реальна можливість забезпечувати ними кожного студента. В цей час в університетах Західної Європи деякі педагоги відмовилися читати книгу, а на лекціях подавали інформацію своїми словами. Спочатку це викликало обурення основної маси викладачів, але поступово читання книги на лекції витіснилося її переказом. Вже в XVІІ ст. в Києво-Могилянській академії майже всі лекції проводилися як переказ книги своїми словами.
В подальші часи, з розвитком науки, коли з’явилося багато робіт у царині гуманітарних і точних наук, лекція у вищій школі також змінилася. Лектори почали давати свої коментарі, висловлювати особисті думки, співставляти твердження різних авторів, з’ясовувати суперечливі місця, вдавалися до прикладів, порівнянь. Тобто, лектори не обмежувалися інформацією з книги, а доводили свою думку студентам, переконували їх в істинності своїх суджень, розкривали причинно-наслідкові зв’язки. Так поступово лекція як переказ книги удосконалювалася, перетворюючись в лекцію пояснення. Вона, як вказує Г. Ващенко, стала сповіданням поглядів професорів.
Історія знає багато видатних вчених, які були прекрасними лекторами і залишили нам високі зразки ораторського мистецтва. Найвідомішим грецьким оратором був Демосфен, римським - Цицерон. Промови цих митців слова відзначалися високою моральністю, стрункістю, доказовістю, логічністю та вишуканістю. Величезною популярністю користувалися такі професори, як Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель. Слухали знаменитих німецьких професорів і українські студенти, які потім поширили ідеї класичної філософії на теренах Батьківщини.
Серед російських професорів найперше слід назвати М. Ломоносова, який поважно ставився до живого слова, вважав за необхідне систематично і послідовно вчитися "красномовству". Він першим визначив характер лекційного викладу, поєднуючи його з дослідом, з навчальними експериментами.
Великий український педагог К. Ушинський у спогадах про університетське життя згадує лекції Т. Грановського - професора історії Московського університету. Ушинський говорить, що він мав найбільший успіх у студентської аудиторії. І коли в околишніх трактирах, своєрідних молодіжних клубах, не було жодного студента, це означало, що лекцію читає професор Т. Грановський. Його лекції захоплювали студентів, були надзвичайно цікавими, мали "історичне значення" [76]. А. Герцен, високо оцінюючи лекторську майстерність Т. Грановського, красномовно описує закінчення однієї з його лекцій: "На останній лекції аудиторія була заповнена вщент. Коли він (Т. Грановський) при підведенні підсумків став говорити про слов’ян, якесь тремтіння пробігло по аудиторії, сльози були на очах і обличчя у всіх набрали шляхетного вигляду…"Дякую тим, - так закінчив він, - котрі з симпатією слухали мене і поділяли доброчинність моїх наукових переконань, дякую і тим, котрі, не поділяючи їх, з відкритим чолом, прямо і благородно висловлювали мені свою протилежність. Ще раз дякую усім" [10].
Значним успіхом користувалися лекції професора М. Павлова, який з 1820р. читав курси фізики, мінералогії та сільського господарства в Московському університеті. В згадках один з його студентів відмічав: "Коли я вперше прослухав лекцію Павлова, то я був глибоко вражений, наче якась пелена спала з розуму мого, і в голові моїй засяяло нове світло. Переді мною відкрився новий світ ідей, новий погляд на науки… одним словом, в перший раз збудилося моє мислення, і я побачив відкриття перспектив філософських знань, котре так сподобалося моєму юному розуму" [21, с. 229-230].
Серед вітчизняних вчених слід назвати ім’я М. Пирогова, який був прекрасним лектором. На жаль, побутує думка про те, що він намагався усунути лекцію з навчального процесу, віддавши пріоритети самостійному оволодінню знаннями. Дійсно, він на перше місце ставив самостійну роботу студентів, а лекціям відводив другорядну, допоміжну роль. М. Пирогов говорив, що студенти повинні готуватися з книг, а все, що незрозуміло, повинно бути розтлумачено лектором на лекції. Він вважав, що лекція зберігається у двох випадках: коли педагог володіє новим, оригінальним, ніде не видрукуваним матеріалом і коли лектор прекрасний оратор. З сторінок щомісячного бюлетеня "Циркуляр" М. Пирогов, працюючи попечителем Київського навчального округу (1858 - 1861 рр.), намагався підвищити якість лекцій, узагальнював кращий досвід роботи педагогів: "Зробимо наші лекції незамінними для слухачів ні книгою, ні зошитом. Зробимо з них незамінний засіб засвоєння знань, який наповнюється і з природи, і з книг" [29, c. 490].
За час існування лекції на неї було багато нападок. Найперша проблема - заміна лекційного методу самостійним вивченням науки. Наприклад, переоцінивши можливості самостійного вивчення науки студентами, деякі викладачі університетів 60 - 90 років Х1Х століття пропонували взагалі не використовувати лекцію в навчальному процесі. Інші вчені відводили їй другорядне місце, а навчання пропонували будувати на основі самостійного читання навчальної і наукової літератури. У 1881 році викладач Артилерійської академії Б. Герасимов навіть видав книгу "Усунення лекції в академічній чи університетській системі викладання наук", назва якої відбиває відношення автора до лекційного методу. М.І. Костомаров, видатний український учений, також переймався цими проблемами, коли в 1860-х роках працював в Петербурзі на посадах науковця та викладача. Він пропонував впровадити в університетах систему публічних громадських лекцій з вільним доступом до них всіх бажаючих. Фактично, ця пропозиція ліквідовувала лекцію як обов’язкову форму навчання. В подальшому ці ідеї відбилися в "Правилах про студентів", які були видані 16 травня 1885 року. Згідно положень цього документа, студенти не були зобов’язані відвідувати лекції, а перевірка їх навчальних досягнень здійснювалася лише на екзаменах. Цих поглядів дотримувалися частина викладачів не тільки в 60-90 рр. ХІХ ст., а навіть і на початку ХХ ст.
Другий з’їзд працівників технічної і професійної освіти (1896р.) рішуче виступив на захист лекції. Учасники дискусії з методів навчання погодилися з тим, що живе слово на лекції стоїть вище всіх методів викладу і не може бути замінене ніякою книгою.
Але у викладацькому середовищі не вщухали дискусії стосовно доцільності лекції, її місця в системі методів навчання, поєднання з самостійною роботою тощо. Противники лекційного методу опонували до таких положень:
лекційна система привчає до пасивного, некритичного сприйняття чужих думок, не розвиває пізнавальних здібностей студентів, самостійності мислення;
лекція не дає можливості учням продумати і засвоїти потік наукової інформації;
чим самостійніше засвоюються знання, тим глибше корені проростають в пам’яті і розумі учня;
основа вивчення наук в університеті - особистий досвід, спостереження і роздумування, критичний аналіз наукових фактів. Засвоєння знань репродуктивним способом недоцільне;
пізнати дійсність можна лише через особисті відчуття, методи викладання повинні дати студентам не лише знання, а й уміння і навички;
жодна система навчання, а лекційна в першу чергу, не дає позитивного результату, якщо не буде "вільного спонукання до занять", якщо не сформується "вільний інтерес до науки";
лекція була необхідна в схоластичний період, коли галузь наукових знань була бідною, а книги рідкістю. До того ж, мала кількість учнів в свій час при цих умовах і викликала необхідність і доцільність читати лекції;
щорічне повторення одних і тих же за змістом лекцій викладачем принижує його гідність, він перетворюється на "грамофон" [21, с. 109].
Прибічники означених поглядів пропонували свої підходи організації навчального процесу, а саме: провідна організаційна форма навчання в університетах - практичні заняття; створення невеликих студентських груп, щоб викладач мав можливість керувати роботою кожного; заміна традиційної лекції як провідного методу викладання лекцією - бесідою; самостійна робота студентів по оволодінню навчальним матеріалом повинна передувати співбесіді з викладачем; допомога студентам повинна надаватися лише тоді, коли вона безумовно необхідна; навчання студента підпорядковується виконанню індивідуального плану самостійних занять та самостійної роботи під керівництвом викладача.
Намагання зовсім усунути лекцію і замінити її лабораторно - бригадною формою навчання, при якій студенти працюють під доглядом професора - інструктора, були і на початку ХХ століття. Засуджуючи ці підходи, називаючи такі рішення в нашій освіті "безглуздям", Г. Ващенко все ж лекційний метод називав "пасивним методом". Український педагог обґрунтовує "вади лекції", до яких він відносить:
. Уже саме визначення лекційного методу вказує на те, що він більшою чи меншою мірою є методом пасивного навчання. Тут учень відіграє роль ніби сприймального апарату, в нього переливають чужі знання.
. Лекційний метод може розвинути пам’ять, дати певну суму знань, та він не розвине самостійної критичної думки.
. Не може бути двох людей, що в них якась фраза викликала б ті самі думки. Розуміння мови залежить від попереднього досвіду людини.
. Коли процес такого пізнання діяльності через словесне навчання провадиться довго, то виробляється шкідливий тип так званого вербального мислення. Це значить, що людина мислить завченими словами, не вкладаючи в них певного, визначеного змісту [7, с. 193].
Поряд с тим, він зазначає: "Коли лектор володіє не лише знаннями, а й словом, він своїм викладом захоплює аудиторію, збуджує інтерес до науки, викликає у студентів бажання самим працювати над нею, впливає на них морально, виховує у них шляхетні почуття" [C. 192]. В нас справедливо виникає питання: то чому ж лекція - пасивний метод ?
Дискусія про доцільність лекційного способу організації оволодіння навчальним матеріалом продовжується і сьогодні. В науково - методичному журналі "Шлях освіти" ( 2002р., № 1) знаходимо такі думки: "…Лекція … як метод навчання є досить непродуктивною ( лише 5% засвоєння інформації). Оскільки вже весь світ відмовився від лекцій в освіті, позитивним є прагнення Міністерства освіти і науки переконати в цьому педагогічну громадськість" [C. 34]. Дійсно, важко переконати педагогів у тому, що практичні вправи ефективніші за лекцію, бо дозволяють засвоїти 75 % інформації [70, с. 35]. Тим більше, що в Законі України "Про вищу освіту": "Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких формах: навчальні заняття; самостійна робота; практична підготовка; контрольні заходи.
Основними видами навчальних занять у вищих навчальних
закладах є: лекція; лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття,
консультація" [20].
Лекція взагалі - це логічний, системно-послідовний, усний виклад питань науки, техніки чи культури, мистецтва для аудиторії слухачів. У вищій школі застосовують академічну лекцію - логічний, системно-послідовний, обмежений рамками часу усний виклад певної частини теоретичних основ галузі науки в аудиторії сталого типу слухачів.
Лекція призначена для того, щоб закласти основи наукових знань, визначаючи напрям, зміст і характер всіх видів навчальних занять, і, найперше, самостійної роботи студентів. Вони вводять студентів в науку, знайомлять з методологією досліджень, відкривають шлях до самостійного творчого пошуку, сприяють систематичному формуванню знань.
Залежно від призначення конкретної лекції, її цілі можуть бути різними. Але завжди розв’язуються постійні завдання лекції - розвиток мислення студентів, формування їх наукового світогляду, виховання позитивного ставлення до праці, проблемного бачення перспектив розвитку майбутньої професійної діяльності тощо.
Мета лекції залежить і від галузі наукових знань, що викладається. Наприклад, лекція з фізики має такі навчально-наукові цілі: а) виявити, показати і, по можливості, експериментально дослідити явища, що вивчаються; б) встановити якісні і кількісні залежності між явищами; в) на основі прийнятих гіпотез побудувати теорію галузі явищ, що вивчаються; г) дати порівняння теорії з дійсністю і практикою.