Материал: idpzk

стійно озброєна сила. У разі війни набиралося ополчення. Кожний ном виставляв встановлену кількість рекрутів; такий же обов’язок лежав на храмах і на великих землевласниках, на користь яких були встановлені повинності селян. Пізніше з’являлися загони «колісничних»; тобто воїнів, що билися на запряжених кіньми колісницях. Армія відображала таким чином майнову диференціацію, що існувала в суспільстві. Широкий розвиток у період Нового царства отримала в Єгипті система найманих військ.

Відмінною рисою Єгипетської держави був різко виражений військовий характер. Загарбницька політика, яку вели єгипетські фараони протягом декількох століть, наклала особливий відбиток на всю систему державного управління. Державний апарат пристосовувався до потреб військової політики. Військові командири наділялися функціями громадських чиновників.

У Вавилоні за часів Хаммурапі військо формувалося в основному з ополченців. Було і постійне військо з найманців і рабів. Воно складало особисту гвардію царя і несло поліцейську службу. При ньому було створено постійну армію з вільних воїнів («редум» і «баірум»), яким надавалися ділянки землі за військову службу. Для обробки землі на час відсутності воїна, який знаходився у поході, йому давалася робоча сила. Закони Хаммурапі, прагнучи захистити воїнів від насильства начальників, останнім загрожували стратою у випадку, якщо вони зроблять спробу привласнити собі працю або майно воїна. Всі ці нововведення зміцнили армію, підвищили її боєздатність.

Армія в Індії, особливо в період існування імперії Маур’єв, була грізною силою для сусідніх країн. Керівництво армії покладалось на військову раду, що складалася з 30 чоловік, які об’єднувалися в шість колегій, на чолі кожної стояв старший офіцер — адхиакша. Крім колегій, що відали чотирма родами військ індійської армії — піхотою, кавалерією, слонами і колісницями, існували колегія по управлінню військовим флотом і колегія, що відала транспортними коштами армії. В Індії існувала розвинута система військового навчання.

Армія відіграла величезну роль і в Китаї, історія якого відома досить частими війнами і селянськими повстаннями. Війни вплинули безпосередньо на становлення китайської держави. Основу військової сили ранньокитайських держав складали воїнинапівпрофесіонали, що входили до армійських груп і розміщалися у військових поселеннях і таборах. Джерела повідомляють про 14 армій, що знаходилися в розпорядженні вана. Посади командуючих групою армій передавалися у спадщину. Воїнські повинності в імперії Цинь існували поряд з будівельними і гужовими. В армію брали чоловіків від 23 до 56 років, які повинні були пройти річну підготовку, нести гарнізонну службу протягом року і один місяць на рік служити в ополченні за місцем проживання. На охорону державних кордонів без вказівки термінів служби направлялися передусім чиновники, що провинилися, ті хто втратив свободу за борги, заручники, бродячі торговці і, тільки в останню чергу, вільні землеробці.

Поступово формувалася і постійна армія, що знаходилася на місці скарбниці. Вона складалася з охоронців імператора, частин, що охороняли столицю. Так, ловити бандитів і розбійників було обов’язком військового відомства. Начальник імператорської гвардії, охоронець вана, займав важливе місце при дворі.

Найвищого рівня розвитку армія досягла в Єгипті, Індії і Китаї, оскільки ці держави вели загарбницьку, завойовницьку політику. Але і в Вавилоні, за часів Хаммурапі, армія також досить зміцніла завдяки його спробам правового закріплення положення воїнів, їх майна, їх недоторканості. В Індії була досить розвиненою система військового навчання.

Армія і правоохоронні органи (суди, поліція), які виконували функції придушення опору рабів і охорони рабовласницької власності, займали провідне місце в механізмі давньосхідних держав. Але ці впливові органи не являли собою самостійної сили. Вони були складовою частиною ще простої, але вже досить стрункої системи державних органів. Основними принципами організації і діяльності механізму держави давньосхідних країн були: класовий принцип представництва інтересів різних верств населення у всіх ланках державної влади; зосередження всієї влади в руках однієї людини — прави-

47

теля, якому підкорявся централізований, бюрократично-чиновницький апарат, що забезпечував закріплення класової нерівності, експлуатацію рабів і незаможної частини вільного населення; антидемократизм у формуванні і діяльності державних органів; свавілля і деспотизм у діяльності складових частин механізму держави в їх взаємовідносинах з населенням країни.

§3. Форми давньосхідних держав

Давньосхідні держави набули своїх остаточних форм не відразу. Їх державнополітичний розвиток почався з етапу номових держав — адміністративно-господар- ських об’єднань общин, що тільки починали втрачати свій родовий і первісносуспільний характер. Це наклало відбиток на форму політичного режиму, який багато в чому ще зберігав риси демократизму і егалітаризму родоплемінного ладу, і на одну з перших державних форм правління — монархію.

3.1. Давньосхідні монархії

Ранню давньосхідну монархію не можна характеризувати як монархію в пізнішому значенні — настільки своєрідною вона була за своїми зв’язками з суспільством, що її породило. За характером ці зв’язки головним чином мали більш економічно розпорядливий, релігійний і військово-адміністративний характер, ніж політичний і правовий.

Давньосхідна монархія виникла шляхом переродження влади виборного релігійного і господарського вождя союзу общин, на базі якого утворилася протодержава, у владу правителя-монарха. Основні його функції — виконання обов’язків жерця і організація публічного господарства — визначали і зміст влади:

•по-перше, правитель наділявся повноваженнями відправляти релігійний культ, виконувати і тлумачити волю божества, організовувати святилища, релігійні церемонії, приносити жертви і вимагати жертовних підношень; у цих межах правитель діставав права контролювати діяльність общин і навіть окремих сімей, звідси ж виникали повноваження правителя втручатися у внутрішньородові і сімейні справи;

•по-друге, правитель отримував повноваження регулювати збір продуктів, які виділялися на загальнодержавні потреби, встановлювати розміри податків або натурального відпрацювання, розподіляти земельний (або інший ресурсний) фонд країни, організовувати в разі необхідності видачу продуктів населенню або привілейованим верствам, визначати міру участі общин, родів і кожного підвладного в загальнодержавних роботах.

Спочаткумонарх, яквождь надобщинноговиборного управління, зберігав прихильність до інститутів традиційного управліннястаршинства — радамжерців, старійшин, знаті.

На наступному етапі свого розвитку давньосхідна монархія характеризувалася посиленням ролі і влади монарха як військового вождя союзу племен або номів. Правитель наділявся повноваженнями щодо керівництва об’єднаним військом, бойовим командуванням, з часом і по власне первинній організації державної військової сили. Тут рішучіше оформлялися його поліцейські і репресивні повноваження, опорою яких були постійні військові загони, що створювалися при ньому як раніше при військовому вожді. На основі цього ступень його примусових владних повноважень стає значно вищою: зрештою монарх здобував право визначати долю підданого, аж до питання про життя і смерть. Це свідчило про встановлення особливого політичного режиму, при якому піддані живуть у постійному страху, не захищені законом. Оскільки цей режим дістав назву despoteia (з древньогрецької — необмежена влада), давньосхідну монархію стали іменувати східною деспотією. Однак це не зовсім правильно, тому що східна деспотія — це своєрідна форма держави, яка характеризувалася:

•монархічною формою правління з необмеженою владою спадкового монарха (деспота), який обожнювався і виступав одноосібним законодавцем і вищим суддею;

48

•централізованою державою, значно збільшеною в розмірах до рівня імперії, як наслідок завоювання, з повноцінною і самостійною системою адміністрації, суду, фінансів, підпорядкованою єдиним державним потребам;

•деспотичним режимом, із всеохоплюючим наглядом за безправними підданими

збоку розгалуженого адміністративного апарату, підпорядкованому деспоту. Концепція «східної деспотії» бере свій початок ще від «батька історії» Геродота

(V ст. до н. е.). У літературно-політичних дискусіях XVIII ст. про правильно побудовану державу «деспотія» визначалася як неправильна, згубна для суспільства монархія, де государ владний був вільно розпоряджатися не тільки адміністрацією країни, але і майном, і навіть життям підданих. Приклади такого свавільного правління черпали, як правило, з історії середньовічного Сходу (Туреччини, Персії) або історії давнини. Твердження, що і давнім, і середньовічним суспільствам Сходу органічно властива однаково деспотична форма держави, міцно трималося протягом XVIII—XX ст., аж до останнього часу. Дійсно, в тому або іншому вигляді вказані вище риси можна виявити в історії імператорського Риму, феодальної Азії і навіть у більш пізній час Європи. Але своєрідність східної деспотії полягала в причинах, обумовивших її появу й існування.

Основною з них є збереження протягом досить тривалого часу поземельної общини і досить слабкого розвитку приватної власності на землю. Необхідність створювати і підтримувати в порядку іригаційні споруди, без яких не могло розвиватися землеробство в давньосхідних країнах, підвищувало значення держави, передусім, його правителя. У масовій свідомості правителі наділялися всесильними повноваженнями не тільки внаслідок божественного характеру своєї влади — царственості, але і внаслідок одноосібної ролі, що відводилася їм у підтримці безпеки, правосуддя, соціальної справедливості в суспільстві. Своїм консерватизмом, своєю відчуженістю від зовнішнього світу, своїм небажанням втручатися в політику («заважати» зосередженню такої необмеженої влади — Л. Б., С. Б.) сільська община сприяла перетворенню центральної влади в деспотію.

Поряд з загальними рисами східні деспотії окремих країн мали свої особливості. Більш ґрунтовний аналіз державно-правових інститутів країн Стародавнього Сходу показує, що до «класичних» східних деспотій можна віднести лише Єгипетську і Китайську. У Вавилоні і Індії влада верховних правителів, як уже зазначалося, не була абсолютною. Влада царя Стародавньої Індії обмежувалася мантрипарішадом, а давньовавилонського — сильним духовенством і верхівкою багатих міст.

3.2. Давньосхідні «республіки»

Характеризуючи основну форму давньосхідних держав — монархію, було б неправильним обійти увагою факт існування в країнах Стародавнього Сходу й інших державних форм. За даними відомого сходознавця І.М. Д’яконова, в Месопотамії існувало кілька десятків шумерійських міст-держав з аристократичною формою республіканського правління. Є відомості про існування ранньокласових республік і в Стародавній Індії. Такі форми правління звичайно затверджувалися там, де збереглися міцні родові традиції. Найчастіше республіки, так звані «гани» і «сантхи», знаходилися в лісовій, важкодоступній місцевості.

Організація влади тут засновувалася на демократичних засадах. Для країн Стародавнього Сходу вона мала унікальний характер. Посада глави держави в гані була виборною і змінною, фактично він здійснював виконавчу владу. Будь які накази (укази) та інші розпорядження видавалися головою виконавчої влади тільки від імені гани. Найбільш важливі питання вирішувалися в раді кшатріїв-раджей, куди входили вожді знатних родин цієї варни. Склад ради досягав 500 чоловік. Обраний правитель республіки залежав від даного органу.

Джерела вказують на існування народних зборів, сходи всіх вільних громадян перших трьох варн, де також розглядалися державні справи. У тих ганах, де влада зосере-

49

джувалася у народних зборів, форма держави являла собою, умовно, «унітарну демок-

ратичну республіку», там, де влада належала раді, — «унітарну аристократичну республіку».

Таким чином, ми бачимо, що навіть для самих ранніх державних форм характерна певна різноманітність. Домінуючою, звичайно, є східна деспотія, що являла собою централізовану імперію з деспотичним державним режимом і монархічною формою правління. Характерною рисою монархії цього часу є визнання вищого, божественного авторитету і необмежених деспотичних повноважень правителя.

Давньосхідні монархії, що виникли як логічне і природне продовження соціальних форм управління протодержав з їх складною адміністративною ієрархією на чолі з вождем, влада якого набула авторитарного і сакрального (релігійного) характеру, виявилися більш ефективними для забезпечення функцій великих держав — імперій того часу. Республіканські ж форми правління для Стародавнього Сходу — скоріше виключення з правила. Традиції примітивної племінної демократії, які вони зберегли на певному етапі, виявилися життєздатними для маленьких державних утворень. У кінцевому результаті на Сході вони поступилися місцем, що закономірно, монархічним формам правління.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій виникнення та розвитку держав Стародавнього Сходу за запропонованою раніше формою.

Завдання 3. На основі матеріалу §2 другої теми, визначте, які спеціальні методи історико-правового дослідження були у ньому використані.

Завдання 4. Складіть схему державного механізму однієї з країн Стародавнього Сходу (на вибір): Єгипет, Вавилон, Індія, Китай.

Завдання 5. Складіть порівняльну таблицю «Форма давньосхідних держав» за приблизною схемою:

50