Найдавнішими джерелами права давньосхідних країн були звичаї. В той же час, як свідчать історичні джерела, збереглися окремі письмові правові пам’ятки, датовані
ІІІ—ІІ тис. до н. е.
3.1. Джерела права Вавилоу. Закони царя Хаммурапі
З найдавніших джерел права Стародавнього Сходу, що дійшли до нас, слід відзначити правові пам’ятки Міжріччя: закони Урукагіни (бл. 2400 р. до н. е.), шумерські закони часів правління династій Ісіна і Ларси (ХХІ—ХVІІІ ст. до н. е.), «Закони Хаммурапі» (ХVІІІ ст. до н. е.).
У цьому ряду центральне місце займають Закони вавилонського царя Хаммурапі. Вони були вибиті на великому (біля 2 м) чорному базальтовому стовпі. Вгорі лицьової сторони стовпа зображений рельєф царя, який стоїть перед богом Сонця Шамашем — захисником суду. Підрельєфом накреслено текстзаконів, що заповнюєобидві сторонистовпа.
Текст розділяється на три частини. Першою частиною є значний за обсягом вступ, в якому Хаммурапі оголошує, що боги передали йому царство для того, «щоб сильний не гнобив слабшого». Потім подається перелік благодіянь, які Хаммурапі надав містам своєї держави. Після вступу розміщені статті законів, які, в свою чергу, закінчуються ґрунтовним висновком.
Всього пам’ятка нараховує 282 статті. Вони не містять загальних принципів, відсутня система у викладі, хоч певна логіка має місце.
При складанні збірника в його основу було покладено старе звичаєве право, шумерійські судебники, нове законодавство.
Закони Хаммурапі представляли скоріше реформоване законодавство, що так і не дійшло до всіх районів Вавилонської держави. Вони не являють собою вичерпну кодифікацію законів, і, отже, ще більша кількість звичаєвих правових інститутів, відомих з матеріалів інших джерел, ще не піддана обробці. Це, мабуть, залежало від характеру реформ законів, що містилися в джерелах, і було виключно звичайним явищем для законодавства більш пізніх епох. Здавна відомі і закони, що мали силу, не потребували поправок і навіть не вимагали свого закріплення в письмовій формі. Всі, кому потрібні були відомості про закони, були більш-менш знайомі з основними правовими нормами, свідчення про які передавалися далі в традиційній усній, і часто досить точній формі.
Стосовно загального рівня юридичної техніки Законів Хаммурапі потрібно зазначи-
ти, що його правові норми носять явно виражений казуїстичний характер. Але при цьому всі представлені випадки розбираються досить докладно. Ці закони, як правило (що було типово для будь-якого казуїстичного тексту), починаються зі слова «якщо», після котрого подається опис конкретної ситуації, до якої і відносилася відповідна юридична норма цивільного або кримінального права. Вавилонська система правових норм реалізовувалася на базі судових процесів, що проводилися державними чиновниками. Будь-який процес завжди прив’язувався до конфліктних ситуацій, які можна було досить легко спостерігати. Ці події мали бути сформульовані у вигляді простих тверджень або спростувань, яким пізніше можна було надати силу доказів, що підкріплювалися клятвою або доводилися божим судом.
Закони Хаммурапі на відміну від інших східних кодифікацій не містять релігійного і морального елементу.
3.2. Давньоєгипетські та давньоєврейські пам’ятки права
З інших давньосхідних царів, можна відзначити єгипетського фараона Рамзеса II, під час царювання якого (XIII ст. до н. е.) з’явився «закон», зміст якого було направлено на зміцнення єгипетської армії, закріплення соціальної організації суспільства і бюрократизацію державного апарату.
55
До цього ж часу відносять виникнення староєврейського права. Напівлегендарний пророк Мойсей, з ім’ям якого пов’язується початок освоєння євреями Палестини, в XIII ст. до н. е. склав релігійні заповіді і перші закони. Реальна більшість приписаних Мойсею правових розпоряджень, що ввійшли до старозавітної книги Біблії «Ісход» і «Левіт», з’явилися в Іудейському царстві в IX—VII ст. до н. е.
Стародавні правила, приписані в Біблії пророку Мойсею, встановлювали організацію староєврейського суспільства на суворій і вузьконаціональній основі. Єврейська община формувалася як замкнений соціальний організм, пов’язаний загальними традиціями, релігійними правилами і, головне, особливими відносинами з Богом, недоступними іншим народам. Згідно із заповітом, єврейський народ уклав свого роду «політичний договір» з Богом, за яким народ зобов’язувався зберігати передані через Мойсея правила і закони, але і Господь повинен був дотримуватися свого особливого благовоління до народу. Такий умовний договір вніс у політичну організацію і основи правового життя древніх іудеїв вагомий теократичний елемент.
Основою всього староєврейського права стали так звані Десять заповідей, згідно з Біблією, передані через Мойсея єврейському народу прозрінням. Заповіді стали принципово новим словом в історії права: вперше оформилися не казусні, а загальні правила правової поведінки, хоч і значною мірою релігійні за змістом. Заповіді умовно містили три групи розпоряджень:
Перша — головні вимоги староєврейської релігії: єдинобожжя, заборона на покло-
ніння іншим богам і на ідолопоклонство.
Друга — постанови релігійно-життєвого характеру, вимоги до способу життя: до-
тримання суботнього, вихідного від всіх справ дня, шанування батьків.
Третя безпосередньо стосувалася загальних правових відносин і заборони такої поведінки, яка, за заповітом, вважалася злочинною не тільки в людському, але і в релігій-
ному значенні: не вбивай, не перелюбствуй, не кради, не лжесвідчи на ближнього твого, не бажай дружини ближнього твого, ні дому його, ні поля його, ні раба його, ні вола його, ні всього, що є у нього.
У VIII ст. до н. е. в Єгипті з’являється кодекс царя Бокхоріса, що складався з восьми книг (40 сувоїв). За цими законами вперше було заборонено обернення в рабство боржників, а селянам дозволялося проводити відчуження і заставу своїх наділів. Вперше застосування права перестало бути монопольним заняттям жерців і договори перестали писати мовою священних формул.
3.3. Правові джерела Китаю
Поява писаних законів у Китаї фактично відноситься до VI—V ст. дон. е., хоча, згідно з історичною традицією, вХст. дон. е. вцарствіЧжоунібиіснувавКарнийкодекс, що нараховував 3 тисячі статей. Поява писаного законодавства в сер. І тис. до н. е. булапов’язана з посиленнямсоціальногорозшаруваннякитайськогосуспільства. Невипадковооднимізперших писаних законів був Закон про поземельний податок, прийнятий в VI ст. до н. е. в царстві Лу, щозакріпивліквідаціюобщинногоівстановленняприватногоземлеволодіння.
Одним з перших матеріальних свідоцтв писаних законів у Китаї став знайдений бронзовий триножник з текстом «Огляду законів», датований 536 р. до н. е. Його основою стало поняття «у син» — п’яти найбільш поширених видів покарань за злочини: таврування, відрізання носа, відрубування однієї або обох ніг, кастрація і страта. Лише на рубежі V—IV ст. до н. е. з’явився один з перших зводів законів — «Книга законів царства Вей». Він складався з 6 розділів: закони про злодіїв, про розбійників, про ув’язнення, про впіймання злочинців, про знаряддя страти і тортур.
Цей збірник поклав початок подальшій практиці розробки збірників законів. У ханьському Китаї в III—II ст. до н. е. проводилася величезна робота по опису, перепису, коментуванню і відновленню древніх законів. «Книга законів царства Вей» була в цей час доповнена ще рядом розділів, зокрема нормами права про військову справу, державне коневодство і фінанси.
56
3.4. Правові пам’ятки Індії
Специфічні риси права, що відобразили особливості культурного, соціальноекономічного і державного розвитку Стародавньої Індії, виявилися передусім у джерелах права, серед яких особливе місце займали дхармашастри — збірники релігійноетичних, правових розпоряджень, правил (дхарм) і артхашастри — трактати про політику і право. Поняття дхарми багатогранне. Це і релігійна доброчесність, і мораль, і норма поведінки, і зведення правил, обов’язкових для кожного правовірного індуса, що регламентували різні сторони його життєдіяльності.
Нарівні з терміном дхарма в давньоіндійському праві існувало поняття «н’яя», схоже з європейським — закон, яке мало вужче значення у порівнянні з дхармою. Н’яя означала загальноприйняту норму поведінки, порушення якої спричиняло покарання, що застосовувалося державою.
На жаль, точного часу появи дхармашастр, які в подальшому відтіснили артхашастри, не відомо. Вони містили матеріали різного походження і достовірності, сліди пізніх вставок, численних виправлень. Практично жодна дхармашастра не може бути датована більш точно, ніж в межах двох-трьох століть, бо ці брахманські твори будувалися за традиційними канонами, властивими літературі даного жанру, а саме коментар священних книг індусів — вед, з незмінними посиланнями на древніх мудреців.
З дхармашастр, із змістом яких можна хоч частково ознайомитися, потрібно відзна-
чати Манусмріті, або Закони Ману (II ст. до н. е. — II ст. н. е.). Поява Законів Ману і
подальших дхармашастр знаменувала якісно новий етап у розвитку правової думки Стародавньої Індії, яка все більше зазнавала світського впливу і пристосовувалася до потреб практичного застосування. Це позначилося на поглибленні самого поняття дхарми, яке тлумачилося в контексті правил життя чотирьох варн.
Правові норми в Індії були більш упорядковані. Починаючи із законів Ману, вони стали будуватися на основі 18 мотивів (норм) судового розгляду.
Перша група мотивів стосувалася договірних відносин — несплата боргу, застава, продаж чужого, участь у торговому або іншому об’єднанні, потім йдуть норми, що стосуються несплати платні, порушення угоди, скасування угоди купівлі-продажу, суперечки господаря з пастухом.
Наступна група мотивів мала іншу спрямованість. Від зобов’язальних відносин укладач переходить до конкретних т.зв. деліктів — злочинів. Це спори про кордон (земельних ділянок), наклеп і образа дією, крадіжка, вбивство, насильство і перелюбство. Всі ці діяння, а також потрава худобою урожаю, раніше інших були закріплені в дхармашастрах, які складали ядро давньоіндійського деліктного права. Вони входили в поняття химса — шкоди, нанесеної особистості людини.
Подальші мотиви судового розгляду, непрямо пов’язані з попередніми, стосувалися порушення норм шлюбно-сімейного і спадкового права, а також азартної гри, що прирівнювалася до злочинів.
Маючи внутрішню логіку, система викладу норм у шастрах відповідно до 18 мотивів судового розгляду значно відрізнялася від сучасної галузевої системи, бо тут не можна розділити норми цивільного і карного права та ін.
Поява писаних законів на Сході стала найважливішою віхою в розвитку права Стародавнього Сходу, але вони не могли змінити властивий всьому порядок, за яким безпосередньому наказу вищестоячої особи, аж до правителя, або правилам моральності, зведеним у ранг загальноприйнятих настанов, відводилося головне місце в регулюванні життєдіяльності тієї або іншої країни давньосхідного суспільства. Закони не витіснили і досить поширених у всі часи на общинному рівні норм звичаєвого права, які продовжували регулювати різноманітні сторони суспільних відносин.
57
За недостатністю джерел ми не маємо можливості схарактеризувати державноправові інститути, тобто сукупність норм, які регулювали суспільні відносини у процесі організації та здійснення державної влади. Оскільки ці норми походили безпосередньо від вищої влади і охоплювали своїм регулюванням відносини, суб’єктами яких були особи при владі, то і необхідності їх надійного закріплення не було.
Цього не можна сказати про т. зв.
•цивільно-правові інститути, які регулювали майнові та пов’язані з ними немайнові відносини,
•кримінально-правові інститути, котрі визначали злочини та відповідні до них міри покарання.
Так як норми цих інститутів відносились до широкого кола осіб, які мали їх знати, то вони знайшли своє відображення та закріплення у «законодавстві» тих часів. Тому ми маємо можливість більш детально з ними ознайомитись.
4.1. Цивільно-правові інститути
Серед цивільно-правових інститутів найдавніших часів слід відмітити: інститут права власності, зобов’язань, спадкування, інститут, який регулював сімейно-шлюбні відносини.
Правове регулювання власності
Правові пам’ятки країн Стародавнього Сходу надають можливість розглянути розвиток форм власності і, зокрема, становлення приватної власності на землю, рабів та інше майно.
Поряд з державною власністю досить рано з’являється приватна власність на рухоме майно — рабів. Власність на раба захищалася дуже енергійно. У Вавилоні людину, яка вивела за міську браму чужого раба, сховала рабів-утікачів або рабиню, чекала страта. Цирульник, який виводив тавро раба, втрачав пальці. За Законами Хаммурапі, якщо раб скаже хазяїну «ти не мій пан», то такому рабу слід було відрізати вухо. В той же час раб мушкенума мав право оженитися на вільній дівчині, мати дім, майно.
Тривалий час зберігалася общинна земельна власність. Але поступово починала розвиватися і державна (палацева) власність на землю. Великими землевласниками в Єгипті та Вавилоні були храми. Закони царя Хаммурапі розрізняють власність палацеву, храмову, общинну і приватну, включаючи в перелік об’єктів приватної власності поле, сад, дім, рабів та інше майно. В цих Законах розглядається і особливий правовий режим так званого майна «ілку». Таке майно у вигляді поля, сада, дома, худоби надавалось воїнам за умови їх служби. Воїн володів і користувався майном «ілку», але не мав права продати, обміняти його. Якщо ж воїн відмовлявся йти в похід, посилав замість себе іншу людину, він мав бути страчений, а його майно переходило найманцю.
У порівнянні з іншими країнами Сходу, власницькі майнові відносини у стародавніх євреїв були розвинені слабше. Їх земельні володіння тривалий час не набували статусу сімейної власності: вважалося, що євреї володіють землею як би на умовах спадкового утримування від Бога за обов’язок виконувати його закони. Землі ділилися в роду по сім’ях на 49 років, в 50-й, «ювілейний» рік проводився повний перерозподіл земель, прощалися всі борги, відпускалися на волю раби. Перерозподіл власності проводився і в кожний 7-й, «суботній» рік. Тим самим право намагалося зберегти умовно патріархальну рівність сімей. Кожний єврей, старший за віком 20 років, зобов’язаний був нести з наданого сім’ї володіння військову службу (Тим, хто щойно одружувався, надавалася відстрочка від «призову» на один рік).
На особливому положенні була земельна власність священнослужителів — левітів, або храмова, яка практично знаходилась в їх необмеженому розпорядженні і ніяким переділам не підлягала.
58