Материал: idpzk

ня поділяються на дві групи: 1) злочини, що «самі по собі є злом», тобто суперечать уявленням людей про добро і зло, про моральне й аморальне (убивство, тілесні ушкодження, розкрадання, шахрайство тощо); 2) діяння, що стають злочинними тільки в силу заборон, уведених державою, незалежно від того, засуджуються вони мораллю чи ні.

Така класифікація має для Англії певне практичне значення, оскільки закон і судова практика в багатьох випадках не вимагають, щоб кримінальна відповідальність за злочин, що не є «аморальним», покладалася судом за наявності провини підсудного.

Деякі англійські юристи вважають за необхідне встановити різні процесуальні правила судового розгляду для кожної з цих груп злочинів. «Аморальні» злочини, на їх думку, повинні розглядатися за участю присяжних, а інші — тільки суддями-профе- сіоналами без участі присяжних.

Покарання в Великобританії та Сполучених штатах Америки

У законодавстві розгляданих країн не існує загального визначення покарання, його сутності й цілей, а лише встановлюється система покарань (а нерідко — й інших кримі- нально-правових заходів), що можуть бути призначені за злочинне діяння. Вона включає такі основні види:

1)страта;

2)позбавлення волі (переважно різні види тюремного ув’язнення);

3)штраф.

Особливістю англійського кримінального права у вченні про покарання є проголошення триєдиної мети покарання — відплата, залякування й виправлення. Юридична доктрина США в цілому зазнала на собі впливу основних теорій про покарання, розроблених англійськими юристами.

Англія (Великобританія). За англійським правом, санкції складаються з абсолютно визначених (страта й довічне ув’язнення) і відносно визначених (ув’язнення на термін від одного дня до 25 років і штраф, розміри якого, з низкою обмежень, залежать тільки від судової практики).

Абсолютно визначені санкції. Страта формально може бути призначена за скоєння трьох злочинів: а) за зраду суверену або державі; б) за піратство з насильством (за Законом про піратство 1837 р.), за підпал королівських (державних) кораблів, портів, складів (за законом про охорону портів 1772 р.). Вона не може бути застосована до осіб, молодших 18 років, і до вагітних жінок. У першому випадку особа підлягає тюремному ув’язненню на невизначений термін (цей термін визначає Її Величність), а в іншому — страта замінюється довічним ув’язненням згідно зі ст.1 Закону 1931 року.

До недавнього часу в Англії існувала страта за вбивство, але з 1970 р. цей вид покарання скасований. Слід зазначити, що вже протягом багатьох років страта в Англії не призначається взагалі: вона замінена довічним тюремним ув’язненням.

Відносно визначені санкції. Після скасування каторжних робіт у 1948 р. існує тільки один вид позбавлення волі — тюремне ув’язнення, що диференціюється залежно від його терміну. Мінімальний термін, який може бути призначений за один злочин, дорівнює одному дню, максимальний — 25 рокам.

В Англії тюремне ув’язнення розглядається як один з універсальних видів покарання, оскільки воно забезпечує нібито реалізацію всіх трьох цілей покарання: відплати, залякування і виправлення.

Відсутність чітких критеріїв в англійському кримінальному праві для визначення міри покарання зумовила вироблення судовою практикою системи певних стандартних термінів покарання за різні злочини. Ця система в юридичній літературі називається системою тарифів, котра, однак, не має обов’язкової сили: суди можуть визначати покарання на свій розсуд).

Покарання у вигляді позбавлення волі здійснюється в установах з різною суворістю режиму, однак каторжні роботи, що колись широко застосовувалися, з 1948 р. скасова-

553

ні. В Англії ведуться пошуки нових форм позбавлення волі: наприклад, створення «відкритих в’язниць» і особливо установ для молодих правопорушників. Законом про повноваження кримінальних судів 1973 р. встановлені обмеження для призначення вироку з позбавленням волі особам, котрі не досягли 21 року й котрі раніше не перебували у в’язницях.

Законом про кримінальне правосуддя 1991 р. уведені обмеження для застосування позбавлення волі до інших категорій громадян.

Пробація (буквально — випробування) — найбільш поширена, але не єдина форма умовного осуду в Англії, з’явилася в 1887 р. У зв’язку з прийняттям Закону «Про випробування вперше засуджених». У 1907 р. З прийняттям Закону «Про випробування злочинців» цей інститут в англійському кримінальному праві сформувався остаточно. На сьогодні норми про пробацію консолідовані в законах 1948 і 1967 рр. про кримінальну юстицію. У 1965 р. були видані «Правила про пробацію».

Пробація припускає залишення засудженого на волі за умови виконання ряду встановлених судом вимог:

•не відвідувати певних, визначених судом (за законом) місць;

•утримуватися від зустрічей з певними, визначеними судом, особами;

•залишатися вдома у вечірній час;

•регулярно відвідувати церкву тощо.

Порушник умов пробації, що призначається, як правило, на термін до трьох років, за клопотанням-пред’явленням соціального працівника, котрий наглядає за його поведінкою, може бути підданий штрафу або іншим заходам, не пов’язаним з позбавленням волі (наприклад, обов’язку бути протягом кількох годин на день у «центрі відвідувань для молодих людей»). З 1973 р. застосовується також відстрочка у виконанні вироку до позбавлення волі або до штрафу.

Грошовий штраф як вид покарання в Англії призначається не тільки за малозначні злочини, але й за діяння, які раніше відносилися до фелонії. Виняток становлять лише діяння, що караються абсолютно визначеними санкціями (стратою або довічним ув’язненням).

Згідно зі ст. 13 Закону 1948 р. про карну юстицію, штраф може бути призначений: а) замість іншого покарання (наприклад, тюремного ув’язнення); б) на додаток до іншого покарання, тобто одночасно з іншим.

Розмір штрафу за загальним правом обмежується лише вказівками, що містяться у Великій Хартії Вільностей (1215 р.) «покарання не повинні бути надмірними» та у Біллі про права (1689 р.), який забороняє застосування «покарань надмірних, жорстоких або незвичайних». У нормах статутного права іноді визначається максимальний розмір штрафу. Несплата штрафу тягне його заміну покаранням у вигляді тюремного ув’язнення.

В Англії існують і такі види покарання, як позбавлення активного й пасивного виборчого права, позбавлення прав водія терміном до трьох років тощо. Тілесні покарання були скасовані лише в 1948 році. До 1967 р., за свідченням літературних джерел, вони зберігалися як дисциплінарний засіб впливу в місцях позбавлення волі, але після 1967 р. скасовані й там.

Сполучені штати Америки. У США основними покараннями є страта, позбав-

лення волі і штраф.

Страта з часу утворення США передбачалася федеральним законодавством і кримінальними законами штатів як покарання за найбільш небезпечні державні злочини. У XX ст., особливо після другої світової війни, в США, як і в інших розвинутих капіталістичних країнах, посилився рух за скасування страти. Супротивниками страти є організації борців з расовою дискримінацією (в США більшість серед страчених за вироком суду завжди складали негри, хоча їх частка у населенні ніколи не перевищувала 12 %) та інші. Активність супротивників страти привела до її скасування в ряді штатів, хоча в деяких з них (штат Орегон) вона по декілька разів заборонялася і знову відновлювалася.

554

З 1950-х рр. почалося все помітніше скорочення кількості смертних вироків, що виносяться щорічно. Після 1967 р. у США фактично встановився мораторій на виконання смертних вироків, котрий, однак, не мав юридичних основ і не перешкоджав винесенню смертних вироків судами більшості американських штатів у тих випадках, коли вони вважали це необхідним. Це призвело до появи «черги смертників», яка поступово зростала. У такій ситуації Верховний Суд США в рішенні по справі Фурмена (1972 р.) визнав смертні вироки, винесені відповідно до чинного тоді «довільного» розсуду, кримінальними законами, котрі суперечать Конституції США й зажадав перегляду законодавства штатів, яке регулює підстави та умови винесення смертних вироків.

Після цього рішення кримінальне законодавство штатів, що передбачало страту, зазнало суттєвих змін. У рішенні по справі Грегга, винесеному в 1976 р. з урахуванням нового законодавства штатів, і в ряді наступних рішень Верховний суд США визнав страту таким покаранням, яке не суперечить Конституції США, однак обмежив можливість її застосування. Нині смертні вироки можуть бути винесені судами штатів лише за такі злочини:

•тяжке вбивство;

•позбавлення життя, що стало результатом іншого тяжкого злочину.

При цьому, за вимогою Верховного суду США, закони будь-якого штату повинні надати судові присяжних можливість вибору між стратою й довічним ув’язненням. У відповідь на численні вимоги Верховний суд США в 1988 р. увів ще одне обмеження, якого не існувало в законах багатьох штатів: страта не може застосовуватися до неповнолітнього, котрому не виповнилося 16 років.

Сьогодні страта передбачена законодавством 36 американських штатів. Залежно від законів окремих штатів вироки приводяться у виконання за допомогою:

а) електричного стільця, б) газової камери;

г) через розстріл чи повішення; д) смертоносної ін’єкції (як альтернативний новий вид страти допускається у 16

штатах).

Межі застосування страти дуже неоднакові. Якщо за федеральним законодавством вона може бути застосована у 28 випадках, то за законодавством штатів (наприклад, штату Масачусетс) — в 1 (тяжке убивство при здійсненні зґвалтування); є штати, де страта передбачається у 2, 3, 4-х випадках. При цьому конкретні злочини, за які встановлена страта, значно відрізняються один від одного за формулюванням їх складу.

Позбавлення волі в США є одним із найпоширеніших за законодавством і практикою його застосування видів покарання.

За усталеним правилом, загальних максимальних термінів позбавлення волі не встановлюють ні федеральні закони, ні закони штатів. У більшості штатів і за федеральними законами допускається можливість довічного позбавлення волі. Воно може бути призначене: 1) за певних обставин тому, хто був або міг бути засуджений до страти; 2) як самостійну міру за найбільш небезпечні злочини; 3) за сукупність вироків і злочинів; 4) особі, котра має 2 або 3 судимості за фелонії. При цьому довічне ув’язнення нерідко є єдиною й обов’язковою мірою.

Для чинного законодавства США не є рідкістю й санкція у 30, 40, 50 років тюремного ув’язнення; допускається винесення як визначених, так і невизначених вироків. Суди в одних випадках вдаються до невизначених вироків, а в інших — до визначених, у третіх — до змішаних. У цілому ж, як свідчать літературні джерела, найчастіше практика використовує невизначені вироки.

Штраф у США також є поширеним видом покарання за законодавством і практикою його застосування. Він може бути як основним, так і додатковим заходом покарання. Застосовується штраф, як правило, у випадках, коли підсудний спроможний його сплатити. Якщо ж він не має коштів, суди вдаються до тюремного ув’язнення. Крім того, призначення штрафу не означає того, що особа уникла позбавлення волі. Закони федерації і штатів передбачають велику можливість заміни штрафу тюремним

555

ув’язненням. Останніми роками з’явилися норми, що закріплюють можливість виплати штрафу вроздріб у визначений термін.

Однак ці види не вичерпують усього переліку покарань, на які можна натрапити в американському законодавстві й вироках судів. Існує велика кількість додаткових видів покарання: 1) позбавлення виборчих прав; 2) заборона обіймати деякі посади або займатися певною діяльністю; 3) конфіскація майна; 4) заборона користування майном протягом встановленого терміну; 5) арешт; 6) примусовий розпродаж майна тощо.

Федеральне законодавство як додаткове покарання передбачає також позбавлення американського громадянства осіб, засуджених за зраду, збройний замах на уряд США з метою його усунення.

Американське кримінальне законодавство передбачає спеціальні види покарання для юридичних осіб (корпорацій): до них можуть бути застосовані штрафи (за фелонію — до 10 000 доларів, якщо не передбачене інше), стосовно до юридичних осіб може бути обрана пробація, а також оприлюднення винесеного судом вироку.

Сьогодні в більшості американських штатів система покарань упорядкована. Відповідно до поділу злочинних діянь, на ряд категорій поділяється і система покарань. При цьому для кожної категорії передбачена своя система покарань.

3.2. Основні інститути кримінального права країн континентальної правової сім’ї

Система злочинів

За весь період розвитку кримінального буржуазного законодавства у Франції так і не було сформовано законодавчого визначення злочинного діяння. Як і в переважній частині зарубіжних країн, французькі юристи в основу його визначення покладають тільки формальний критерій. У зв’язку з цим злочинне діяння кваліфікується ними як таке, що порушує закон, передбачено й карається кримінальним законом.

До класифікації злочинних діянь в історії кримінального законодавства Франції існували різні підходи. Так, під упливом ідей просвітницько-гуманістичного напрямку у КК 1791 р. були закріплені положення, згідно з якими всі злочини могли мати своїм об’єктом тільки інтереси суспільства або інтереси особистості, з чого випливала й відповідна класифікація злочинів.

Сприйнявши в цілому цей підхід, КК 1810 р. поділив злочинні діяння на три категорії: злочини, провини й порушення. Критерієм класифікації служила природа покарання, передбаченого за скоєння того або іншого діяння. Злочинне діяння визнавалося порушенням, провиною або злочином залежно від того, чим закон його карав: поліцейським, виправним або болісним і ганебним, тобто кримінальним покаранням. Отже, кодекс використовував лише формальний критерій, визначаючи сутність злочинного діяння через призначуване за нього покарання.

Злочини та провини проти публічних справ були висунуті на перше місце за важливістю: це відповідало загальному уявленню про перевагу суспільного блага перед особистим. У більшості випадків за них призначалася страта. У свою чергу, вони поділя-

лися на три групи. До злочинів проти зовнішньої безпеки держави були віднесені:

підняття зброї проти батьківщини, зносини з вороже налаштованими до Франції державами і сприяння їм у «ворожнечі», будь-які дії, що могли спричинити збройні конфлікти. Особливу підставу цих злочинів склали зазіхання на внутрішню безпеку держави: замах на імператора або членів імператорської родини, змови з цією метою, спроба розв’язання громадянської війни тощо. За ці злочини також призначалася страта або інші тяжкі покарання.

До злочинів і провин проти конституції були віднесені, по-перше, посягання на ви-

борчі права громадян (погрози під час виборів, фальсифікація результатів тощо), подруге, численні посадові злочини (порушення прав громадян чиновниками, їх змова,

556

нехтування адміністративними чи суддівськими обов’язками). Значна частина злочинів тут каралася ганебними покараннями, що мали виступати характеристикою громадського осуду злочинців.

Нарешті, до злочинів і провин проти публічного миру були віднесені фальшивомонет-

ництво, підробка державних печаток, знаків оплати, банківських документів, виготовлення помилкових офіційних документів, підробка приватних паперів та їх використання, хабарництво, зловживання владою тощо. Порушеннями громадського спокою вважалися різного роду критика влади, допущена в пасторських проповідях, посланнях; створення злочинних угруповань каралося дуже суворо.

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. уперше встановив матеріальний критерій диференціації злочинних діянь — тяжкість діяння.

Іншим критерієм диференціації злочинних діянь служить те, чи скоєно злочинне діяння навмисно чи з необережності (поняття провини КК не містить). Відповідно до цього критерію, злочини — це тільки навмисні діяння, необережні й такі, що є кримінальними провинами. Провинами можуть бути й навмисні діяння, але такі, котрі мають меншу тяжкість, ніж злочини (як бачимо, діє перший критерій диференціації). Що стосується порушень, то для притягнення до відповідальності і призначення покарання достатньо простого недотримання встановленого правила або порушення заборони, без будь-якого з’ясування форми провини особи.

Класифікація злочинних діянь має велике практичне значення, визначаючи систему покарань: кримінальних — для злочинів, виправних — для провин і «покарань, призначуваних за порушення» (поліцейських), — для порушень. Нею визначається можливість притягнення до кримінальної відповідальності при замаху та співучасті.

Замах на злочин звичайно караний, замах на провину — тільки у випадках, передбачених законом, замах на порушення — ніколи. Співучасть карається при здійсненні злочинів і провин, при здійсненні порушень тільки тоді, коли це прямо передбачено постановою виконавчих органів влади, що визначає «склад» порушень (поняття складу злочину невідоме французькому кримінальному праву).

Класифікація злочинних діянь має також значення для давності й реабілітації. Терміни давності залучення до кримінальної відповідальності та виконання покарання залежать від категорії діяння. Реабілітація як спеціальна процедура можлива тільки в галузі злочинів і провин.

На відміну від Франції, в Німеччині існує закріплене в КК ФРН формальне визначення злочинного діяння: «протиправне діяння — тільки таке, яке містить склад злочину, передбачений кримінальним законом». Але, як і у французькому законодавстві, на першому плані формальною ознакою злочину виступає заборонність діяння нормами права.

Щодо класифікації злочинів, то кодексом закріплюється розподіл усіх злочинних діянь на дві основні групи: злочини і провини. Злочинами є протиправні діяння, за котрі передбачено як мінімальне покарання позбавлення волі на термін не менше одного ро-

ку або більш суворе покарання. Провини — це протиправні діяння, за які передбачено позбавлення волі на більш короткий термін або грошовий штраф. При цьому обтяжу-

ючі або пом’якшувальні обставини, передбачені положеннями Загальної частини для особливо тяжких або менш тяжких випадків, не мають значення для цієї класифікації. Таким чином, критерієм класифікації є суто ознака — характер і розмір передбаченого у КК покарання. На відміну від французького кримінального права, така класифікація злочинних діянь у німецькому кримінальному праві ніяк не пов’язана з підсудністю.

Система покарань

Спільним у кримінальному законодавстві Франції та Німеччини є те, що в ньому так і не склалося загального визначення поняття покарання, його сутності та цілей. Загалом воно розглядається як захід державного примусу, що призначається спеціальними вповноваженими органами (судами, трибуналами) і полягає в певних несприятливих наслідках для особи, засудженої за скоєння злочинного діяння.

557