Материал: idpzk

зберігалася страта. Вона призначалася за 48 конкретних видів злочинів (замість 115 до революції), а єдиним засобом її здійснення була визнана гільйотина (з 1792 р.).

В умовах революційної диктатури й терору кодекс, однак, втратив своє значення для кримінальної юстиції. Протягом 1793—1794 рр. була прийнята велика кількість декретів, які сформували зовсім нові склади злочинів. Покаранням майже за всі нововведення призначалася страта. Переслідування поширилися на всіх, хто виступав за монархію, ховав припаси їжі. У листопаді 1791 р. у практику було введено заочний осуд емігрантів за обвинуваченням у створенні заколотного угруповання. Принцип об’єктивного зобов’язання поширювався на «ворожих іноземців», хто не зумів або не встиг довести відданість справі революції й республіки. В останній рік значне місце у кримінальному праві посіли санкції проти різного роду «шкідників».

Упорядкування кримінального права було зроблено тільки з відновленням республіканської конституції. Новий кодекс 1795 р. в основному повторював систематизацію й покарання кодексу 1791 р., але більшою частиною був присвячений судовому процесові. З проведенням судових реформ початку Консульства та Першої імперії ряд його положень стали суперечити новим інститутам, що й зумовило потребу в новому кодексі, початок підготовчих робіт над яким було покладено в 1801 році.

Кримінальний кодекс Франції 1810 р. За вказівкою консулів для проведення роботи щодо підготовки нового кодексу була сформована комісія, до якої увійшли відомі адвокати і правознавці. Фактичним главою кодифікаційних робіт став Тарже. Проект за назвою «Кримінальний, виправний і поліцейський кодекс» був поданий у Державну раду в 1804 р. і тільки в лютому 1810 р. зі значними змінами він був схвалений, а з 1 січня 1811 р. набув чинності разом із Кримінально-процесуальним Кодексом.

Кримінальний кодекс 1810 р. складався з 484 ст. і поділявся на 4 книги: 1) Про покарання кримінальні і виправні та їх наслідки; 2) Про осіб кримінальних, звільнених від відповідальності і відповідальних за злочини і провини; 3) Про злочини, провини та їх покарання; 4) Про поліцейські порушення та їх покарання. Це була досить своєрідна структура, і обумовлювалася вона класифікацією правопорушень. Усе, що могло стати об’єктом кримінальної репресії, поділялося на 3 групи: 1) злочини, піддані власне кримінальним покаранням; 2) провини, що каралися т. зв. виправними покараннями; 3) порушення, за які призначалися поліцейські покарання.

Кодекс установив суворе розпорядження формальної законності у кримінальному праві: «Ніяке порушення, ніяка провина і ніякий злочин не можуть бути карані покараннями, що не встановлені законом до того, як вони були зроблені» (ст. 4). Такий принцип привів до того, що кваліфікація злочинів у кодексі була надто деталізованою, технічно багатослівною. Однак у цьому містилося одне з найважливіших правил усієї нової кримінальної доктрини, спрямованої на те, щоб різко обмежити можливе свавілля суддів.

Стосовно до військово-кримінальних порушень, провин і злочинів зберігалася власна система законодавства.

Кодекс 1810 р. фактично був першим в історії європейського права (і світового) кримінальним зводом, у якому на принципово нових засадах систематизувалися всі кримінальні діяння, визначалися конкретні критерії їх караності. У цьому полягає особливе значення кодексу. Він поставив чинне кримінальне законодавство на рівень вимог класичної школи кримінального права, сформованих в епоху Просвітництва, для якої характерним є ідеал помірного й розумного законодавства на принципах природного права.

Як перший «класичний» кримінальний кодекс буржуазії французький КК 1810 р. зробив значний вплив на розвиток кримінального законодавства в багатьох європейських і латиноамериканських державах, а також у колишніх французьких колоніях в Африці й Азії.

Протягом XIX ст. КК 1810 р. піддавався декільком реформам, здебільшого ліберального характеру: в 1832 р. було скасоване таврування, інші залишки середньовічних форм покарання, в 1848 р. — страту за політичні злочини, а в 1863 р. знижені санкції за численні злочини, що не становили великої небезпеки.

544

Винятком стали прийнятий у 1885 р. Закон про довічну висилку у Французьку Гвіану «непоправних рецидивістів» за навіть дрібні злочини, і ряд інших актів, прийнятих під упливом ідей антрополого-соціологічного напрямку у кримінальному праві.

УXX ст. найбільш суттєва реформа КК Франції була проведена на базі Конституції 1958 р., коли було переглянуто текст понад 100 статтей кодексу, заново викладені розділи, що стосуються державних злочинів і зазіхань на громадський порядок. У 1975 р. як основні почали призначатися додаткові покарання (позбавлення прав, конфіскація автомобіля); у 1981 р. скасовано смертну кару; в 1983 р. уведені роботи у громадських інтересах і система «денних ставок».

Кримінальний кодекс Франції 1992 р. Незважаючи на постійне вдосконалення,

КК1810 р. мав значні недоліки, що й зумовило необхідність розробки і прийняття нового Кримінального кодексу. Ним став прийнятий у липні 1992 р. Кримінальний кодекс, який набув чинності з 1 березня 1994 року. Його поява ознаменувала перехід Франції на якісно новий рівень розвитку кримінального права, для котрого пріоритетом стають загальнолюдські цінності, перевага міжнародного права над внутрішньодержавним, суворе дотримання принципу законності, адекватність заходів боротьби з найбільш небезпечними злочинами сьогоднішнього дня.

Кодекс має досить складну структуру. Оскільки кримінально-правові норми можуть видаватися не тільки законодавчими, але й виконавчими органами державної влади, він поділяється на дві частини: законодавчу та регламентаційну. При цьому регламентаційна частина включає, з одного боку, положення, прийняті Державною Радою в межах виконання делегованих повноважень Парламенту, з іншого — положення, прийняті в межах власної компетенції, та визначальні ознаки конкретних видів порушень і санкції за них.

Основна частина законодавчих положень представлена в чотирьох книгах: Книга I присвячена загальним положенням КК і являє собою його Загальну частину; Книга II відкриває Особливу частину кодексу і встановлює кримінальну відповідальність за злочини і провини проти людини; книга III включає положення про кримінальну відповідальність за злочини, провини проти власності; книга IV встановлює відповідальність за злочини і провини проти нації, держави та громадського спокою. Книга V, що доповнила текст КК з ініціативи Сенату, містили лише дві статті, які встановлювали кримінальну відповідальність за жорстоке ставлення до тварин.

У1993 і 1994 рр., до набуття КК чинності, його положення були доповнені новими нормами: про відстрочку призначення покарання з судовою затримкою, про періоди надійності для осіб, котрі скоїли тяжкі вбивства, тощо.

Регламентаційна частина була прийнята на основі декрету Державної Ради в березні 1993 р. і згодом доповнена. Положення, видані з метою виконання законодавчого доручення, уточнюють, роз’ясняють і доповнюють законодавчу частину КК. Тому система і структура цієї частини в точності відповідає системі та структурі законодавчої частини КК, а всі положення згруповані у п’ять книг: «Загальні положення», «Злочини та провини проти людини», «Злочини та провини проти власності», «Злочини та провини проти нації, держави і громадського спокою», «Інші злочини та провини». Положення, які стосуються конкретних видів порушень і санкцій за їх здійснення, включені у книгу VI «Порушення». Ця книга являє собою встановлення, прийняті в межах автономної компетенції виконавчої влади.

Таким чином, сьогодні КК включає шість книг, остання — цілком регламентаційна. Перші п’ять включають і законодавчі, і регламентаційні положення.

Уцілому новий КК Франції характеризується, з одного боку, наступністю, з іншого — еволюцією своїх положень порівняно з колишнім КК. Наступність виражається в термінології, розподілі злочинних діянь на три основні групи (злочини, провини і порушення), правових наслідках замаху, тлумаченні співучасті, збереженні основних видів покарань. Наступність відображається в системі Особливої частини чинного КК Франції, оскільки злочинні діяння проти особистості і проти власності розміщені поруч, утворюючи «блок» зазіхань на приватні інтереси (у КК 1810 р. усі злочини поділя-

545

лися на дві основні групи: проти публічних інтересів і проти інтересів приватних осіб), далі випливають зазіхання на публічні інтереси, однак поняття останніх наповнюється новим змістом. Наступність відбилася також у нормах Особливої частини. Деякі види злочинних діянь увійшли до КК без будь-яких суттєвих змін, інші піддалися незначному редагуванню, спрямованому на уточнення їх диспозицій.

Еволюція торкнулася положень КК про кримінальний закон, про суб’єкт злочинного діяння, про обставини, що виключають злочинність діяння, про звільнення від кримінальної відповідальності і покарання тощо. Кодекс досить докладно регламентує чинність кримінального закону в часі й просторі, уводить кримінальну відповідальність юридичних осіб та розробляє для цих суб’єктів кримінальної відповідальності спеціальну систему покарань, по-новому формулює поняття неосудності й уводить поняття зменшеної осудності, встановлює нові обставини, що виключають кримінальну відповідальність (крайня необхідність, помилка у праві), закріплює принцип індивідуалізації кримінальної відповідальності і пропонує судді великий вибір засобів такої індивідуалізації. Особлива частина відбила іншу ієрархію цінностей, що охороняються правом, у якій на першому місці стоїть особистість, а також увела ряд нових видів злочинних діянь.

Загалом новий французький КК увібрав у себе все найкраще, що було вироблено у кримінально-правовій доктрині та судовій практиці Франції, в теорії і практиці інших держав (тих, які належать до системи загального права), а також у сфері міжнародного права.

Разом із тим КК 1992 р. не містить поняття злочинного діяння, а лише підтверджує сформовану у французькому праві класифікацію діянь, увівши новий критерій їх диференціації — тяжкість правопорушення. Кодекс не розкриває поняття провини та її форм, за винятком навмисної, хоч у тексті досить часто використовується терміни «навмисне», «необережне», «недбалість», «винний» тощо. Поняття ненавмисної провини законодавець намагається визначити через перелік можливих варіантів поведінки. До цього прийому він вдається при викладі диспозиції ненавмисного заподіяння смерті: заподіяння іншій людині смерті помилково, за необережністю, неуважністю або недбалістю тощо.

Кодекс не містить і загального визначення співучасті, а лише називає види співучасників. Слід зазначити й відсутність норм про кримінальну відповідальність неповнолітніх осіб. З цього питання КК відсилає до спеціального закону про відповідальність неповнолітніх, у якому визначені умови застосування покарань до осіб, котрі досягли 13-річного віку на час здійснення правопорушення.

Крім КК Франції, кримінально-правові норми й інститути містяться в інших кодексах, спеціальних кримінальних законах і законах, які у цілому не мають кримінальноправового змісту.

Одним із джерел кримінального права є також Кримінально-процесуальний кодекс (КПК). Сьогодні у Франції діє КПК 1958 р. (з подальшими змінами та доповненнями). У ньому міститься важливий принцип кримінального права: «Ніяка особа, виправдана на підставі закону, не може бути знову піддана кримінальному переслідуванню... за те ж саме діяння, навіть якщо воно інакше кваліфіковано». Подаються також поняття провини і порушення. До КПК включені й норми про умовне звільнення, встановлені терміни давності притягнення до кримінальної відповідальності й виконання обвинувального вироку для деяких категорій злочинних діянь.

Тут же містяться важливі з матеріально-правової точки зору положення про звільнення від кримінальної відповідальності співробітників поліції, які з метою встановлення осіб, котрі: скоїли злочини, пов’язані з незаконним обігом наркотиків; здобувають, зберігають або транспортують, передають наркотики особам, які скоюють названі злочинні діяння або здійснюють інші дії, зазначені в КПК, за винятком підбурювання.

У цьому Кодексі існують навіть норми, котрі встановлюють кримінальну відповідальність за деякі злочинні діяння. Так, у ст.404 встановлене кримінальне покарання у вигляді тюремного ув’язнення терміном від 2 місяців до 2 років за надання опору чи влаштування безладдя під час судового засідання.

546

До джерел кримінального права Франції належить також Кодекс військової юстиції 1982 р., у якому вміщені норми про кримінальну відповідальність за військові злочини.

Кримінальна відповідальність встановлюється й іншими кодексами: Дорожнім (за автотранспортні порушення 1—4 класів), Трудовим, Кодексом житлових і нежитлових приміщень, Кодексом інтелектуальної власності, Митним кодексом, Податковим кодексом, Містобудівним кодексом, Кодексом про захист прав споживачів

(здебільшого мова йде про провини в галузі економіки та фінансів).

Кримінальна відповідальність за цілу низку провин передбачена окремими законами, котрі не увійшли до жодного з кодексів. Наприклад, Законом 1966 р. про комерційні товариства, Законом 1983 р. про азартні ігри, Законом 1984 р. про діяльність кредитних установ і про контроль за ними, Законом 1985 р. про судову реорганізацію й ліквідацію підприємств тощо.

Таким чином, незважаючи на прийняття нового Кримінального кодексу, процес кодификації у Франції не можна вважати завершеним.

Джерелами сучасного кримінального права Франції є й міжнародні угоди, укладені нею. Міжнародні договори — складова частина французької правової системи. Про це свідчать положення Конституції Франції та нового КК, якими закріплено принцип переваги міжнародного права над внутрішньодержавним. Згідно зі ст. 55 чинної Конституції, «міжнародні договори або угоди, належним чином ратифіковані або схвалені, мають силу, що перевищує силу законів, з моменту опублікування за умови застосування кожної угоди або договору іншою стороною». Реалізація зазначеного принципу зумовила включення до кодексу нових норм, зокрема, норм про відповідальність за злочини проти людства, а також норм, котрі хоч і існували у кримінальному праві Франції, однак були приведені у відповідність до міжнародно-правових угод (норми про незаконне поширення наркотиків, катування, сутенерство, викрадення транспортних засобів тощо). Крім того, кодекс прямо вказує на застосування французького закону про кримінальну відповідальність до осіб, які здійснили тяжкі злочини проти держав, котрі підписали Північноатлантичний Договір, встановлює відповідальність за різні зазіхання, пов’язані з незаконним збиранням або розголошенням інформації секретного характеру, що стала об’єктом спеціальної угоди між Урядом Французької Республіки та Королівством Швеція, підписаної 22 жовтня 1973 р.

Джерела кримінального права Німеччина

Кримінальне законодавство. Основи правової системи Німеччини були закладені після створення в 1871 р. Германської імперії. Розробка єдиного для Німеччини кримінального законодавства підпорядковувалася завданню посилення влади буржуазії та юнкерства. З цією метою у травні 1871 р. як кримінальний кодекс Германської імперії набуло чинності Кримінальне уложення Північно-Германського союзу 1870 р., яке відзначалося порівняно високою юридичною технікою.

В основу проекту цього кодексу покладено Прусський кримінальний кодекс 1851 р. зі змінами. Кримінальний кодекс 1871 р. в основному відповідав теоретичним концепціям класичної школи буржуазного кримінального права, декларуючи формальнодемократичні принципи буржуазної законності й ретельно регламентуючи інститути Загальної та Особливої частин кримінального права. У ньому закріплено принцип, відповідно до якого підлягали покаранню тільки діяння, недвозначно заборонені законом на момент їх скоєння.

Уложення складалося з трьох частин, перші дві з яких були присвячені загальним питанням кримінального права: розмежуванню злочинів, проступків і поліцейських порушень, кримінальної відповідальності, принципам покарання, замаху, співучасті тощо. Третя частина була присвячена конкретним видам злочинів та покарань і виконувала функцію особливої частини кодексу.

547

До встановлення фашистської диктатури в Німеччині не раз створювалися комісії з метою реформи КК 1871 року, котрі підготували вісім проектів нового кодексу, жоден з яких не був реалізований. Перші суттєві зміни КК почалися ще в епоху Веймарської республіки (1919—1933 рр.), коли були прийняті Закони про грошовий штраф 1921— 1924 рр., які відкрили шлях для широкого застосування цього виду покарання при призначенні покарання за злочинне діяння. У 1923 р. був прийнятий Закон про відправлення правосуддя по справах неповнолітніх, у 1933 р. уведена система заходів виправлення

ібезпеки.

З1933 по 1945 рр. діяло націонал-соціалістичне кримінальне право, яке відзначалося крайньою реакційністю, властивою фашистській правовій політиці та ідеології. Серед законодавчих актів цього періоду слід назвати Указ «Проти зради германському народові і злочинних дій» 1933 р. (уведена смертна кара й каторжні роботи за політичні та загально — кримінальні діяння), Закон «Проти підступних посягань на державу й партію для захисту партійних форм одягу» (від 20 грудня 1934 р.), «Закон проти утворення нових партій» (від 14 липня 1933 р.), за яким особи, котрі прагнули утворити нову партію, підлягали ув’язненню на 3 роки, Закон «Про захист німецької крові та німецької гідності» (від 15 вересня 1935 р.).

Після розгрому фашизму в силу Потсдамських угод і постанов Союзної Контрольної Ради, яка здійснювала верховну владу у країні в період її окупації, на всій території Німеччини скасовувалася дія кримінальних законів, прийнятих протягом 1933—1945 рр., натомість була відновлена дія кримінального кодексу в редакції до

1933 року.

Незабаром після утворення в 1949 р. Федеративної Республіки Німеччини почалася підготовка реформи КК 1871 р., спрямована на пристосування кримінального законодавства до потреб розвитку країни. У прийнятій у 1949 р. Конституції ФРН містяться важливі кримінально-правові положення: наприклад, ст.102 Конституції скасувала страту, ст. 103 проголосила головною вимогою принцип законності («діяння підлягає покаранню, якщо його караність була встановлена законом до здійснення діяння»), установила «ніхто не може бути покараним за те саме діяння на підставі загального кримінального закону», ст.104 допускає позбавлення волі тільки на підставі кримінального закону й за вироком суду.

За Конституцією, кримінальне право, а також норми щодо виконання покарань відносяться до сфери конкуруючого законодавства: воно може походити як від республіки в цілому, так і від кожної з земель окремо. При цьому в разі, якщо федеральний законодавець видав норми в тій чи іншій сфері кримінального права, то втрачають чинність норми законодавства земель; у тій же сфері, де відносини не врегульовані федеральним законодавством, чинними є норми законодавства земель.

Компетенція федерації визначається як «умовна»: законодавець втручається у визначених випадках, коли цього потребують інтереси необхідності регулювання того чи іншого питання на території всієї країни: а) коли це питання не може бути врегульоване законодавством земель досить ефективно; б) коли регулювання питань порушує інтереси інших земель або федерації в цілому; в) коли врегулювання питань федеральним законодавством потрібне для збереження «правової або економічної єдності» ФРН. Визначення самої необхідності є прерогативою самого федерального законодавця.

З1951 р. Бундестаг приступив до видання так званих законів про зміну кримінального права, що здебільшого стосуються Особливої частини КК і спрямовані на його загальну модернізацію, «розчищення» від застарілих положень тощо. Так, закон про зміну КК від 4 серпня 1953 р., привів до опублікування нової редакції КК від 25 серпня 1953 року, відколи з назви КК було вилучено «для Німецької імперії» й замінено назвою «Кримінальний кодекс».

Для більш радикальних змін основних інститутів кримінального права, каральної політики, системи покарань та інших засобів репресії, у ФРН використовувалася інша правова форма — так звані закони про реформу кримінального права. З 1954 р. роз-

горнулася робота утвореної Бундестагом комісії з підготовки «великої реформи» кри-

548