Материал: idpzk

риканськими військами. Головні напрямки діяльності знов створеного японського уряду були обумовлені Потсдамською декларацією 1945 р., яка передбачала знищення японського мілітаризму, ліквідацію влади великих монополій (дзайбацу), покарання військових злочинців, розпуск збройних сил та заборону існування військової промисловості, демократизацію всього суспільно-політичного життя держави.

Історичні засади сучасної японської держави

Організаційно-правові засади нової за суттю та формою японської держави були закладені в умовах військової окупації, що її мали здійснювати американські збройні сили. При головнокомандувачі окупаційними військами як консультативний орган було створено Союзну раду, що складалася з представників Великої Британії, СРСР та Китаю. Для розробки головних напрямків політики, пов’язаної з виконанням Японією зобов’язань щодо умов капітуляції, була створена далекосхідна комісія з представників 11 держав, котрі воювали з Японією. Відповідно до Потсдамської декларації, розпускалися армія та військово-морський флот, ліквідовувалися військові міністерства й генеральний штаб. Водночас були розпущені всі військово-фашистські організації та віддано наказ про очищення державного апарату від осіб, котрі були пов’язані з фашистською або мілітаристською діяльністю. Було віддано під суд 28 головних військових злочинців, у тому числі декілька колишніх прем’єр-міністрів.

На початок жовтня 1945 р. було видано наказ про «демократичні свободи», який проголосив політичні права та свободи (свободу слова, друку, мітингів і демонстрацій, створення партій тощо). У листопаді почали зростати буржуазні політичні партії, кількість яких досягла 120. Найбільшою з них були ліберальна партія, створена на базі колишньої партії мігкейто. У жовтні 1945 р. були визволені з в’язниць керівники комуністичної партії, котра поновила свою діяльність, у той же час була створена соціалістична партія. З 17 грудня 1945 р. запроваджувалося загальне виборче право: активне з 20, а пасивне — з 25 років. У цьому ж місяці 1945 р. на засаді директиви окупаційної влади синтоїстська релігія була відокремлена від держави, а в новорічному зверненні до народу імператор публічно відмовився від свого «божественного походження». Далі була проведена демократична реформа освіти, що скасувала у школах «моральне виховання» в дусі «імператорського шляху».

Ці реформи знаменували якісно новий етап у розвитку японського суспільства й держави, однак вони не були послідовними. Відокремлення «синто» від держави не позбавляло імператора ролі духовного лідера держави, «символу держави та єдності нації», не була виконана й головна вимога Потсдамської декларації про створення насправді демократичного уряду.

Завершенням буржуазно-демократичних перетворень стало прийняття в жовтні 1946 р. нової Конституції, що набула чинності 3 травня 1947 р. Питання про майбутній державний устрій Японії було предметом гострої політичної боротьби між силами демократії та реакції. Остання зустріла значну протидію з боку окупаційної влади, котра визначила вимоги, яких беззаперечно необхідно було дотримуватися при складанні проекту конституції: Японія повинна була відмовитися від війни та знищити свої збройні сили; суверенітет мав належати народові, палата перів скасована; власність імператорського дому мала перейти в розпорядження держави.

Підготовлений у березні 1946 р. офіційний проект конституції був заснований на проекті окупаційної влади, але він враховував низку пропозицій із партійних проектів. Формально Конституція була прийнята японським парламентом і затверджена Тайною Радою як зміна Конституції 1889 р. (можливість цього була передбачена статтею 7 Конституції 1889 р.). Але це була цілковито нова Конституція. Уперше в історії розвитку держави вона була збудована на засадах парламентської демократії.

Форма державного правління. У преамбулі Конституції було закріплено принцип народного суверенітету, але монархічна влада під тиском правих сил та консервативно-

607

монархічної свідомості більшості японців була збережена. За змістом Конституції 1947 р.,

Японіясталадержавою зпарламентсько-монархічноюформоюдержавного правління.

На це вказувало передусім те, що главою держави Конституція визначала Імператора, котрий, згідно зі ст. 1 Конституції, став «символом японської держави та єдності японського народу». Усі акти Імператора, пов’язані з реалізацією ним конституційних повноважень, потребували «поради й ухвали» (контрасигнації) уряду — Кабінету Міністрів, який і мав нести відповідальність за ці акти. Перелік повноважень Імператора чітко визначався Конституцією: оприлюднення поправок до Конституції, законів, урядових указів і міжнародних договорів; скликання парламенту; розпуск Палати Представників; проголошення парламентських виборів; затвердження призначень і звільнень міністрів та інших урядовців; затвердження повноважень та вірчих грамот послів і посланників; затвердження рішень щодо амністій, пом’якшень або скасування покарань, а також поновлення у правах; присвоєння нагород і затвердження різного роду дипломатичних документів.

Конституція підривала політичні та економічні позиції імператорського дому. Згідно зі ст. 88, майно імператорської сім’ї було передане державі, націоналізована імператорська земельна власність, капітали у вигляді акцій компаній. Прибутки імператорської сім’ї обмежувалися бюджетними асигнуваннями, затверджуваними парламентом. Таке становище закріплювалося Законом про господарство імператорського двору 1947 року. Було ліквідоване старе Міністерство імператорського двору. Замість нього створено Управління імператорського двору, що діяло при канцелярії Прем’єр-міністра і займалося рішенням питань, пов’язаних з повсякденним веденням справ імператора й імператорського дому, організацією імператорського церемоніалу, утриманням та охороною імператорської власності. Начальник цього управління призначався Прем’єрміністром за схваленням Імператора. Тобто влада монарха, порівняно з Конституцією 1889 р., була суттєво обмежена, і, як показав подальший досвід, Японія стала однією з тих країн, де монархічний елемент форми правління є найслабшим.

За Конституцією, «виконавча влада належить Кабінетові Міністрів» (ст. 65). Глава уряду — Прем’єр-міністр — призначався парламентом з числа членів парламенту. Якщо позиції палат щодо такого призначення не збігалися (в тому числі і при проведенні з відповідною метою їх спільного засідання), рішенням парламенту вважалося рішення, прийняте нижньою палатою парламенту — Палатою представників. Призначений у такий спосіб Прем’єр-міністр сам призначав інших членів уряду (державних міністрів). При цьому він мав враховувати конституційний припис, за яким більшість членів уряду повинна призначатися з числа членів парламенту. Прем’єр-міністр міг звільнити членів уряду з посад на власний розсуд.

Як зазначено вище, рішення глави уряду щодо призначень і звільнень інших його членів формально затверджувалися Імператором. Однак слід пам’ятати, що відповідні акти глави держави не мали юридичної сили без контрасигнування з боку Прем’єрміністра. Кабінет Міністрів ніс колективну політичну відповідальність перед парламентом. Палата Представників дістала право висловити недовіру урядові, що тягнуло за собою відставку останнього.

За ст.41 Конституції, парламент визначався як «вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган держави». Його побудова залишалася двопалатною, але з іншими назвами палат: нижня — Палата Представників; верхня — Палата Радників. Обидві палати мали складатися з обраних членів, які представлятимуть увесь народ. Палата Представників могла бути розпущена Імператором, котрий приймав відповідне рішення «з поради і ухвали» уряду. У разі розпуску нижньої палати Палата Радників припиняла своє функціонування до початку роботи новообраної Палати Представників. Проте уряд за умов «надзвичайної необхідності» міг вимагати скликання верхньої палати на спеціальну сесію. У такому випадку Палата Радників вповноважувалася сама здійснювати основні парламентські функції. Рішення, прийняті верхньою палатою на її спеціальній сесії, вважалися тимчасовими й мали бути ухвалені новообраною Палатою Представників протягом десяти днів її першої сесії.

608

Головною функцією парламенту Конституція визначала законотворчість. Законопроект, ухвалений Палатою Представників, однак відхилений Палатою Радників, ставав законом після повторного ухвалення нижньою палатою за рішенням двох третин присутніх її членів. Проект державного бюджету спочатку мав розглядатися Палатою Представників. У разі, коли Палата Радників ухвалила інше рішення щодо проекту бюджету, останнє слово належало нижній палаті, яка простою більшістю голосів її членів могла прийняти державний бюджет власним рішенням, ухваленим протягом тридцяти днів.

Політичний режим, закріплений у Конституції, визначався як демократичний. Його засади були закріплені в Розділі ІІІ Конституції «Права і обов’язки народу». Стаття 11 Конституції проголошувала, що «народ безперешкодно користується всіма основними правами людини. Ці основні права людини, що гарантуються народу Конституцією, надаються нинішньому і майбутньому поколінням як непорушні вічні права». У наступних конституційних положеннях очевидні запозичення з досвіду інших країн, передусім Сполучених Штатів. Наприклад, стаття 13 Конституції майже повторює формулювання американської Декларації незалежності 1776 року «Усі люди повинні поважатися як особистості. Їх право на життя, волю, прагнення до щастя є, оскільки це не порушує суспільного добробуту, вищим предметом турботи у сфері законодавства й інших державних справ». Конституція також проголошувала, що всі люди рівні перед законом і не можуть піддаватися дискримінації в політичному, економічному та соціальному відношеннях за мотивами раси, релігії, статі, соціального стану, а також походження. У зв’язку з цим підкреслюється, що «перство» та інші аристократичні інститути не визнаються. Конституцією визнавалося невід’ємне право народу обирати (на основі загального виборчого права при таємному голосуванні) публічних посадових осіб та усувати їх з посади, тобто брати участь в управлінні державними справами. Достатньо широкий перелік соціальних і соціально-економічних прав був закріплений у Конституції під упливом Веймарської Конституції й досвіду регулювання цих прав у період «Нового курсу» Рузвельта.

Форма державно-територіального устрою. Як і в колишній Конституції, Конституція 1947 р. обходить питання про форму державно-територіального устрою взагалі.

Втративши після Другої світової війни всі території, окуповані Японією до цього, вона перетворилася на унітарну державу, територія котрої поділена на префектури, повіти й общини. На всіх зазначених трьох рівнях адміністративно-територіального поділу вводилося місцеве самоврядування, якому вперше в історії Японії надавалася певна автономія. Окремим VIII розділом Конституція надавала місцевим органам право в межах своєї компетенції видавати постанови, утримувати податки, керувати своїм майном та справами.

1.2. Китайська держава

Китай — Китайська Народна Республіка — є однією з небагатьох тих держав, котрі продовжують будувати «соціалізм». Причому цей «соціалізм із китайською специфікою» дає таке вражаюче зростання народного добробуту, який і може стати яскравим прикладом для багатьох постсоціалістичних країн, у тому числі й України. Успіхи, досягнуті завдяки наполегливій праці китайського народу, є водночас і результатом тієї політики, яку проводить держава.

Сучасна китайська держава бере свій початок з кінця 40-х рр. ХХ ст., але цьому передували історичні події (кінець ХІХ — перша половини ХХ ст.), які з’єднали в один ланцюг історію держави, що нараховує багато тисячоліть.

Падіння монархії та встановлення республіки в Китаї

Процес переходу до держави нового типу в Китаї був обумовлений зародженням нових буржуазних відносин, які мали прийти на зміну старим, феодальним. Як і в Японії, своєрідним каталізатором розвитку буржуазних відносин стало проникнення в еко-

609

номіку Цинсьької імперії іноземного капіталу, який сприяв виникненню на території країни багатьох промислових і торговельних підприємств. Маньчжурська династія, побачивши в іноземцях союзників у боротьбі проти китайського народу за збереження своєї влади, погодилася, по суті, на низку нерівноправних договорів із західними країнами. Перша така угода була підписана в 1842 р. з Англією. Незабаром такі ж договори були підписані між Китаєм і США, Китаєм і Францією та з іншими країнами. На кінець ХІХ ст. Китай, поділений західними країнами на сфери впливу, перетворився на напівколоніальний придаток цих держав.

Циньська династія своїм потуранням іноземцям викликала ненависть, презирство, обурення серед населення країни, яке знаходило свій прояв в антициньських та антиіноземних виступах. Одним з таких виступів було повстання іхетуанів у 1898 році. Незважаючи на його поразку, був закладений початок майбутнім соціальним виступам, піднесенню національно-визвольного руху, яке сталося на початку XX століття. Очолив його відомий революціонер-демократ Сунь Ятсен, котрий у 1905 р. з розрізнених емігрантських революційних організацій створив загальнокитайський союз Тунменхуей (Об’єднаний союз товариств). В основу його програми були покладені три принципи: 1) націоналізм — боротьба за повалення маньчжурської династії Цинь; 2) народовладдя — створення в Китаї демократичної республіки; 3) народне благоденство — наділення селян землею і забезпечення «рівних прав на землю».

Така радикальна програма союзу Тунменхуей стала поштовхом до революційних дій. 10 жовтня 1911 р. із повстання в найбільшому місті Центрального Китаю Учані почалася так звана Сіньхайська революція (у рік «сіньхай» за китайським календарем), що фактично привело до розподілу Китаю на дві частини — Південь і Північ.

На Півдні в листопаді 1911 р. конференція представників 11 революційних провінцій розробила Положення про організацію тимчасового уряду Китайської республіки. Ішлося про тимчасового президента і тимчасовий парламент. 29 грудня 1911 р. конференція делегатів провінцій (пізніше вона перетворилася на Національні збори) проголосила утворення Китайської республіки. Тимчасовим президентом був обраний Сунь Ятсен. Столицею республіки стало місто Нанкін.

На Півночі маньчжури спромоглися утримати владу. Останні свої надії вони пов’язували з генералом Юань Шикаєм, котрий у листопаді 1911 р. був призначений головою імператорської ради і прем’єр-міністром з правом командування урядовими військами. Юань Шикай улаштувався в Пекіні і став повновладним диктатором на півночі Китаю. Він сформував кабінет міністрів, до складу якого увійшли представники торговельно-промислових кіл. У листопаді династія склала урочисту присягу конституції. «Піднебесна імперія» перетворювалася на конституційну монархію.

Таким чином, країна поділилася на дві частини: революційний Південь, де вирішальну роль відігравала ліберальна буржуазія, і реакційна Північ, де влада, як і раніше, належала маньчжурській аристократії та пекінському імператорському урядові.

Конфронтація між Північчю і Півднем призвела до того, що панівні кола Китаю мали погодитися на ліквідацію монархії у країні й разом із тим Циньської династії, але водночас висунули як умову залишення Сунь Ятсеном посади глави держави. 10 березня 1912 р. в Нанкіні Національні збори прийняли Тимчасову Конституцію Китайської Республіки, а 3 квітня президент Сунь Ятсен подав у відставку на користь Юань Шикая.

Національні збори з Нанкіна переїхали до Пекіна, куди й було перенесено столицю. Союз ліберальної буржуазії з Юань Шикаєм відбувся внаслідок прагнення скорішого припинення революції. Ліберали отримали перемогу в Тунменхуеї. Вони вимагали розпуску партії та об’єднання з помірними буржуазними партіями. У відповідь на це Сунь Ятсен створив нову партію — Гоміндан (Національна партія). Коли у квітні 1913 р., в Пекіні відкрився парламент, більшість місць у ньому отримав Гоміндан. Депутати від цієї партії вимагали обмеження повноважень президента. На підтримку Юань Шикая виступила партія Гунхедан (Республіканська партія), заснована внаслідок злиття дрібних конституційно-монархістських партій.

610

У липні 1913 р. керівники Гоміндану підняли повстання (друга революція), спрямоване проти реакційної політики Юань Шикая. Придушивши цю революцію, Юань Шикай позбавив членів партії Гоміндан депутатських мандатів і заборонив діяльність Гоміндану. Потім він розпустив увесь парламент, а у травні 1914 р. вніс зміни до конституції, значно розширивши повноваження президента за рахунок парламенту: термін повноважень президента збільшувався до 10 років. Ці нововведення були частиною плану, спрямованого на відновлення монархії, і було вже офіційно заявлено про проголошення Юань Шикая богдиханом.

Спроби здійснення цього плану викликали загальне обурення у країні. Проти відновлення монархії виступали практично всі прошарки китайського суспільства. Але єдиною силою, що могла протистояти військовому перевороту Юань Шикая, були місцеві мілітаристи, що не бажали посилення центральної влади. Імператорська система, скомпрометована правлінням Цинів, уже не могла претендувати на владу. Китаєві потрібна була сильна влада, але не монархія. І ця влада прийшла у вигляді військової диктатури мілітаристів.

Саме в 1911—1913 рр. відбувалася стрімка мілітаризація всіх сфер суспільнополітичного життя Китаю. У провінціях головними чиновниками ставали військові губернатори або воєначальники меншого рангу. Цьому посиленню частково сприяла політика Юань Шикая, котрий у роки свого президентства скасував провінційні збори та місцеві органи самоврядування. Піднесення провінційних військових лідерів супроводжувалося різким зростанням відцентрових сил, на місцях воєначальники затверджували свою безконтрольну владу. Саме ця сила розпочала «каральну експедицію» проти Юань Шикая. Крім цього, після Сіньхайської революції в Китаї «виросла» бюрократична буржуазія (чиновники-капіталісти, шеньши-буржуа), що створювала собі багатство шляхом казнокрадства, хабарництва, використання службового становища. Це була та «національна бюрократія», що могла претендувати на традиційне місце в бюрократичному апараті держави.

В останніх числах 1915 р. мілітаристи почали збройний заколот проти президента. Рух поширився на всю територію Китаю. На чолі повстання стали місцеві мілітаристи за підтримкою буржуазних і ліберальних елементів. Юань Шикай був змушений заявити про відмову відновлення монархічного ладу, а 6 червня 1916 р. він зненацька помер.

На початку жовтня 1916 р., в Гуанджоу парламент оголосив Сунь Ятсена «генералісимусом Південного Китаю». Таким чином, у Китаї знову існували два уряди: пекінський і гуанджоуський, але жоден із них не мав практично ніякої політичної сили, будучи цілком залежними від мілітаристських клік. Кожна провінція на чолі з мілітаристом вважалася незалежною від урядів у Пекіні, що безупинно змінювалися. У Китаї почався період правління мілітаристських клік.

Китайський мілітаризм (1917—1949 рр.)

Сіньхайська революція не вирішила головного питання — питання про владу. Традиційні соціальні сили не могли, а нові не готові були узяти владу у свої руки. У результаті політичне керівництво перейшло до військових — генералів-мілітаристів, котрі, незважаючи на існування парламенту, конституції, фактично керували країною, як і раніше.

Мілітаризм формувався у вигляді дуцзюнату — системи місцевих військових режимів, фактично незалежних від пекінського уряду. Мілітаристи вели між собою безупинні війни за розширення сфер впливу, за контроль над Пекіном і провінційними центрами. Військові лідери являли собою найбільш модернізовану частину циньської бюрократії, і стали ніби проміжною ланкою між традиційною та сучасною державністю. У механізмі влади мілітаризму з’явилися нові елементи й одночасно зберігалися старі. Їх взаємодія була заснована на традиційній конфуціанській ідеології.

611