Материал: idpzk

є Загальнокитайські Збори Народних Представників (ЗЗНП). Вони, згідно з виборчим законодавством складаються не більше ніж з 3000 представників народу (найбільший парламент світу), здійснюють свою роботу шляхом дво-тритижневих сесій один раз на рік, тобто функціонують на характерній для соціалістичної республіки непостійній основі. У період між сесіями ВЗНП усі їх функції виконує відповідальний і підзвітний їм Постійний комітет Загальнокитайських зборів народних представників. Обидва вони вповноважені здійснювати законодавчу владу.

По-друге, законодавча та виконавча влади об’єднуються в особі працюючих представницьких установ, причому виконавчо-розпорядчі органи підзвітні й підконтрольні органам законодавчої влади. У Китаї всі вищі органи виконавчої влади формуються Загальнокитайськими Зборами Народних Представників на термін повноважень самих зборів. Серед них:

1.Голова і заступник Голови КНР — посади, на яких обрання тієї чи іншої особи більше, ніж два терміни Конституцією не припускається. Голова КНР — ним може бути правосуб’єктний громадянин КНР, не молодший 45 років, котрий на підставі рішень ЗЗНП та їх Постійного Комітету оприлюднює закони, призначає й усуває з посад Прем’єра Державної Ради та інших членів уряду, здійснює інші повноваження. Згідно з Конституцією, Голова КНР представляє Китайську Народну Республіку й реалізує деякі інші повноваження у сфері зовнішньополітичної діяльності держави;

2.Державна Рада КНР — визначена як «центральний народний уряд, виконавчий орган державної влади, вищий державний адміністративний орган» (ст. 85 Конституції). Кандидатуру Прем’єра Державної Ради, за поданням Голови КНР затверджують Загальнокитайські Збори Народних Представників. Вони ж, за поданням Прем’єра, затверджують кандидатури інших членів Державної Ради. До її складу, окрім Прем’єра, котрий є керівником Ради, входять заступники Прем’єра, члени Державної Ради, міністри, голови комітетів, головний ревізор та начальник секретаріату. Державна Рада несе відповідальність і підзвітна ЗЗНП, а в період між сесіями зборів — перед їх Постійним Комітетом.

За зразком вищих органів влади місцеві представницькі органи обирають народні уряди та їх керівників: губернаторів провінцій, мерів міст, начальників повітів і районів, волосних і селищних старост, які є «виконавчими органами місцевих органів державної влади, державними адміністративними органами на місцях» (ст.105 Конституції).

Якщо брати до уваги тільки дві вищезазначені юридичні ознаки форми правління Китаю, то її можна було б схарактеризувати як парламентську республіку, оскільки уряд формується парламентом і юридично відповідальний перед ним.

По-третє, соціалістичний характер китайської республіки зумовлює те, що вона не визнає принципу поділу влад. Виходячи з цього, вищі та місцеві органи об’єднуються в єдину представницьку систему, засновану на принципі «демократичного централізму». Цей принцип, покладений не тільки в основу державного, а й партійного та господарчого керівництва, реалізується в єдності двох організаційних засад — демократизму і централізму.

Демократизм передбачає виборність усіх без винятку державних органів, їх відповідальність та підзвітність народові. Порядок формування представницьких органів у Китаї здійснюється на основі багатоступеневих виборів. Раз на п’ять років зборами народних представників нижчого ступеня утворюються збори народних представників

провінцій, міст центрального підпорядкування й міст, що мають районний поділ. У свою чергу депутати зборів народних представників провінцій та міст центрального підпорядкування, а також обрані представники від автономних районів та збройних сил обирають на той же п’ятирічний термін депутатів Загальнокитайських Зборів Народних Представників. Депутати ЗЗНП, а також нижчих представницьких установ, підконтрольні органам, які їх обрали, і мають право їх відклику. Останнє означає, що депутат у КНР володіє т.зв. імперативним мандатом (у переважній більшості сучасних держав прийнятий вільний мандат, коли депутат не може бути відкликаним своїми виборцями. — Л. Б., С. Б.), який теж характерний саме для соціалістичній республіки.

617

Централізм виявляється у проведенні єдиної політики, підпорядкуванні меншості більшості. Прийняті вищими органами рішення є обов’язковими для нижчих.

Відсутність принципу розподілу влад особливо виявляється при формуванні органів судової влади, котрі, як і органи виконавчої влади, є повністю підконтрольними представницьким органам. За Конституцією 1982 р., судова влада представлена Верховним Народним Судом, місцевими народними судами, військовими трибуналами та іншими спеціальними народними судами. Голову Верховного Народного Суду обирають Загальнокитайські Збори Народних Представників на термін їх власних повноважень. Інших суддів вищого суду, а також голів військових трибуналів призначає Постійний Комітет ВЗНП за поданням голови Верховного Народного Суду. У такий же спосіб формується склад верховної прокуратури. Повітові та вищі місцеві збори народних представників обирають голів народних судів і головних прокурорів відповідних рівнів. Верховний Народний Суд несе відповідальність перед ВЗНП та їх Постійним Комітетом, а місцеві народні суди — перед місцевими органами державної влади.

По-четверте, суто політичною ознакою (водночас як у СРСР та інших колишніх соціалістичних республіках вона, завдяки закріпленню відповідної норми в конституціях, набула юридичного змісту. — Л. Б., С. Б.) є визнання керуючої ролі партії робітників та селян — Комуністичної партії Китаю. Практика показує, що всі державні органи є «приводними ременями» фактичної влади Комуністичної партії.

За формою державно-територіального устрою взагалі Китай можна визначити як

унітарну державу, котра складається з адміністративно-територіальних одиниць трьох рівнів: провінція, повіт, волость. Але децентралізованого характеру їй додає наявність у її складі автономних утворень, які з’явилися після 1982 р. і мають вирішувати актуальне й до сьогодні для Китаю національне питання. Хоча ханьці (власне китайці) складають майже 90 % населення країни, 9 % неханських народів (маньчжури, монголи, тибетці, уйгури та ін.) нараховують більше 90 млн чол. і займають біля половини території Китаю. Тому у відповідних регіонах створені автономії також трьох рівнів: 6 автономних районів (Внутрішня Монголія, Сіньцзян-Уйгурський, Тибетський, Нінся-Хуесь- кий, Гуансі-Чжуанський і Сянган (Гонконг — особливий автономний район, який має найбільшу автономію); 30 автономних округів та повітів і 124 національних волості.

В автономних районах, автономних округах та автономних повітах створюються органи самоврядування — це збори народних представників і народні уряди відповідних територій. Їх організацію характеризують деякі особливості: так, вищими посадовими особами автономії мають бути представники національності, що утворює цю автономію.

Закріплений у Конституції політичний режим КНР у цілому є типовим для соціалістичних країн — тоталітарним. На це, по-перше, вказує встановлена диктатура фактично однієї комуністичної партії, хоч юридично у країні існує багатопартійна система: крім КПК, діють ще 8 політичних партій. Однак усі вони малочисельні — по декілька тисяч чол., мають бути лояльними стосовно до існуючого ладу та дружні КПК. Остання, котра нараховує біля 60 млн чол., є дійсним державним апаратом. Генеральний секретар КПК (восени 2002 р. Цзянь Цземіня на цій посаді замінив Ху Цзіньтао. — Л. Б., С. Б.) одночасно є Головою КНР і головою Центральної Військової Ради КНР, а всі найважливіші державні справи вирішуються Політбюро або Пленумами ЦК КПК, з’їздами КПК, які лише формально узаконюються представницькими установами всіх рівнів.

По-друге, стан конституційних прав і свобод людини в Китаї не завжди відповідає міжнародним стандартам: спираючись на соціалістичні конституційно-правові традиції, китайський законодавець основну свою увагу приділяє не стільки правам людини, скільки правам громадянина. Водночас Основний закон 1982 р. у цій сфері зробив значний крок уперед порівняно з колишніми конституціями: так, Конституція 1975 р. містила тільки 4 статті про права і свободи, Конституція 1978 р. — 16, а Конституція 1982 р. — 24. Але в переліку цих конституційних прав громадянина відсутні норми про свободу

618

думки, про право на життя. І тому не дивно, що КНР посідає одне з перших місць у світі за винесеними смертними вироками.

Конституція містить великий перелік обов’язків громадянина: захищати Вітчизну, охороняти безпеку, честь та інтереси батьківщини; зберігати державну таємницю; захищати єдність держави і згуртованість всіх національностей; зберігати суспільну власність; дотримуватися трудової дисципліни й оберігати громадський порядок; поважати норми громадської моралі; вчитися, трудитися; сплачувати податки; дотримуватися конституції й законів тощо.

Слід, однак, відзначити, що, на відміну від колишнього тоталітарного режиму радянського типу, китайський «тоталітаризм» періоду реформ майже не поширювався на економічну сферу. Економічна функція держави, яка фактично була позбавлена від ортодоксальних соціалістичних форм і методів її здійснення, стає основним напрямком державної діяльності на шляху «соціалістичної модернізації».

Модернізація економічної сфери КНР. Економічні реформи в Китаї, як уже зазначалося вище, почалися також за рішенням пленуму 1978 року, коли була проведена реабілітація деяких опальних і репресованих політичних, наукових діячів, прийнята постанова про розвиток системи виробничої відповідальності в селі, що стала відправним пунктом китайської економічної реформи.

Розвиток економічних реформ у Китаї був запланований на тривалий триетапний період до середини XXI століття.

На першому етапі (до 1990 року) передбачалося подвоєння валової продукції промисловості й сільського господарства, вирішення проблеми забезпечення населення країни продовольством та одягом.

На другому (1991—2000 рр.) — потроєння валового національного продукту, що, відповідно до розрахунків, мало створити в КНР суспільство «середнього достатку».

На третьому (до 2050 року) — досягнення національного валового продукту світового рівня середньорозвинутих країн і, в основному, завершення комплексної модернізації народного господарства. Як бачимо, реформи в Китаї були розтягнуті на 72 роки.

Реформи були започатковані з села, де проживало майже 4/5 китайського населення. За Ден Сяопіном, «розвиток промисловості, торгівлі й інша економічна діяльність не можуть базуватися на бідності 80 % населення»56. Слід відзначити, що такий підхід виявився вдалим — успішне реформування сільського господарства надало імпульсу реформі в інших галузях: реформа перекинулася на міста і промисловий комплекс. Слід акцентувати на одній важливій рисі китайських реформ — поступовому перетіканні однієї реформи в іншу, їх тісний взаємозв’язок і взаємовплив. Реформа на селі плавно перейшла в реформу торгівлі (від сільських ринків до торгівлі з іноземними державами), потім — у реформу фінансової, податкової, валютної системи, транспорту тощо. Ця плавність і взаємопов’язаність усіх китайських реформ і стала однією з причин їх успіху.

Почавши свої реформи, Ден Сяопін став послідовно й рішуче відновлювати традиційну роль родини в китайському суспільстві. Закладаючи підвалини для сільськогосподарської реформи, він орієнтувався на традиційну для Китаю міцність сільської громади, прагнення глав родин забезпечити статок для своїх рідних. Тому уведення сімейного підряду селянські родини зустріли з ентузіазмом. З 1980 року почалося повсюдне поширення сімейно-підрядної системи при одночасному скасуванні «маоїстських» народних комун. Уже до кінця 1984 р. абсолютна більшість виробничих бригад і селянських дворів використовували систему повної відповідальності за виробництво (сімейний чи подвірний підряд), котра передбачала повну свободу використання продукції, що залишалася після розрахунків за державним договором, за статтями податкового законодавства й після відрахувань у місцеві фонди органів влади.

Ця система швидко підвищила продуктивність селянського господарства за рахунок приватної зацікавленості виробників. Роль посередника у взаєморозрахунках між роди-

56 Дэн Сяопин. Основные вопросы современного Китая / Пер с кит. — М.: Изд-во политической. лит-

ры, 1988. — С. 136.

619

ною, двором і державою виконує виробнича бригада. Отже, в Китаї знову стала налагоджуватися система прямих, традиційних зв’язків держави зі своїм народом через систему сімейного підряду (родина, двір, бригада, держава), як в імператорському Китаї через систему баоцзя.

Одним із ключових моментів вступу на шлях реформ стало повернення до традиційної багатоукладної економіки. Відбувалося й заохочення індивідуальних, кооперативних і навіть приватних господарств. Але при цьому все ж домінує державна власність як основна ознака соціалістичного суспільства, і офіційна лінія відводить для цих недержавних секторів, а також іноземного й змішаного капіталу допоміжну роль в економіці Китайської Народної Республіки.

Приступаючи до здійснення реформ, Ден Сяопін розраховував об’єднати китайські трудові та моральні традиції з капіталістичними відносинами. У принципі це було нескладно, оскільки китайське суспільство традиційно вміє вбирати в себе різні некитайські досягнення, акумулювати їх і подати вже в іншому вигляді. Крім цього, капіталістичні відносини вже були знайомі китайському народові ще на початку століття, а така форма виробничих відносин, як наймана праця існувала в Китаї ще у стародавності. Складність для Ден Сяопіна становили саме соціалістичні традиції, точніше, маоїстсь- ко-соціалістичні, котрі потрібно було переломити у вигідному для держави вигляді.

Реформи Ден Сяопіна стали кроком до відродження таких традиційних китайських цінностей, як повага до знань і посилення ролі інтелігенції в суспільстві, опора на традиційні інститути — родину, громаду, клан. у березні 1985 р. У Китаї почалася реформа системи науки й техніки: ця реформа надала науково-дослідним організаціям та їх фахівцям сприятливі можливості для розвитку науково-технічних досягнень і їх поширення в різних сферах китайської економіки. Поряд зі зростанням науково-технічного потенціалу, широкого розвитку в Китаї набула реформа освіти: Державний комітет зі справ освіти розробив «дев’ятирічний план у галузі освіти і план його розвитку до 2010 р.». Цей курс був спрямований на розвиток обов’язкової дев’ятирічної загальної освіти. Крім цього, була проведена реформа вищої школи, що змінило ставлення до інтелігенції: традиційне поважне ставлення до освічених людей знову стало відроджуватися на державному рівні.

У 1995 р. Китай вступив у постденівський період. Фізичний стан уже не дозволяв Ден Сяопіну активно брати участь у державних справах, але розпочаті ним реформи й їх перші вражаючі результати дали Британській газеті «Індепендент» вагомі підстави назвати саме Ден Сяопіна одним із політиків-феноменів ХХ століття.

Сучасний Китай, який будує досить швидкими темпами «соціалізм із китайською специфікою», за прогнозами спеціалістів, до середини ХХІ століття може стати провідною країною світу. І це завдяки тому, що, починаючи процес модернізації, китайці не стали сліпо використовувати досвід західної цивілізації, як, скажімо, країни СНД, а спиралися на свій власний традиційний досвід. В основу своїх реформ Ден Сяопін по-

клав три ідеї: соціалізм, конфуціанство і капіталізм, при цьому:

•ідея соціалізму передбачала побудову соціалізму з китайською специфікою; провідну роль однієї партії в політичному й економічному житті країни; диктатуру народу; марксизм-ленінізм та ідеї Мао;

•ідея конфуціанства означала потребу в нових ідеях для розвитку традиційної ідеології; термін «сяо кан» («суспільство малого благоденства»); відновлення і посилення ролі інтелігенції як носія традиційної ідеології; поступовість і пристосовність; відродження традиційних підходів до родини, громади тощо).

Для здійснення суто економічних реформ ним були узяті на «озброєнні» дві основні капіталістичні ідеї: а) про ринкові форми виробництва; б) розширення зв’язків з іншими країнами на ґрунті економічного співробітництва.

Побудова в такій своєрідній соціалістично-конфуціанській оболонці соціальної держави не вміщується в західних уявленнях про сутність сучасної держави як держави демократичної, правової й лише потім соціальної. Але вже досвід Китаю показує, що для міцності держави, її процвітання з трьох вищезазначених базисних принципів пер-

620