Материал: idpzk

Як проміжна ланка мілітаризм проіснував нетривалий час (влада бейянських мілітаристів — 1917—1925 рр.), поступившись більш мілітаризованій і більш організованій системі влади, яка проводила політику об’єднання, була близькою та зрозумілою китайському народу. Революція в Китаї 1925—1927 рр. розгорнулася під гаслами повного відновлення суверенітету країни, ліквідації влади мілітаристів-феодалів, об’єднання Китаю, створення демократичного, національного уряду. Політичне керівництво революцією здійснювалося партією Гоміндан і створеною в 1921 р. Комуністичною партією Китаю (КПК). Але єдність цих партій була нетривалою. У липні 1927 р. лідери правого крила Гоміндану на чолі з Чан Кайши, котрі належали до так званих «нових мілітаристів» (соціальної групи, що з’явилася в середині 20-х років. — Л. Б., С. Б.), побоюючись збільшення впливу КПК, розірвали єдиний фронт і здійснили контрреволюційний переворот.

Створений ними в Нанкіні уряд став будувати буржуазно-мілітаристську державу. При цьому він оголосив себе «спадкоємцем» і «продовжувачем» учення Сунь Ятсена (помер в 1925 р.), який після Жовтневої революції в Росії побачив повну реалізацію своїх ідеалів. Ця система ніби поєднувала в собі традиційне китайське (конфуціанське) прагнення до сильної централізованої влади й ідеали соціалізму, що почали впроваджуватись у Радянській Росії. Тепер три народних принципи Сунь Ятсена — націоналізм, народовладдя і народне благоденство — мали такий вигляд: сильна влада — диктатура народної партії (принцип народовладдя) — повинна об’єднати весь Китай у формі національної держави (принцип націоналізму) і забезпечувати народу всі блага.

Ужовтні 1928 р. нанкінський уряд опублікував «Програму політичної опіки» та «Органічний закон Національного уряду Китайської республіки», в котрих було визначено політичний устрій країни. З посиланнями на тезу Сунь Ятсена про три періоди правління (військової диктатури, політичної опіки і республіки) у цих документах проголошувалося, що з 1 січня 1929 р. Китай вступає в «період політичної опіки», тобто в період правління партії Гоміндан. Гоміндан отримував виключне право формувати уряд, його з’їзди наділялися правами вищого політичного органу. У період між ними вища влада належала вузькій групі осіб — Центральній політичній раді Гоміндану.

«Органічний закон» представив Чан Кайши як главу Національного уряду, давши йому право безконтрольного розпорядження військами. І з цього часу Чан Кайши, вже генералісимус, почав активні й успішні воєнні дії проти мілітаристських клік, але фактично ці дії не посилили нанкінський уряд: Китай продовжував складатися з провінцій на чолі з мілітаристами.

У1932—1935 рр. уряд здійснив низку адміністративно-політичних, військових та ідеологічних заходів, спрямованих на посилення централізації влади. До середини 30-х років на чолі 20 з 22 провінцій Китаю стояли військові — ставленики чанкайшистського угруповання. У ряді найважливіших провінцій було уведено новий адміністративний розподіл: території повітів поділялися на райони, глави яких призначалися з центру.

Умежах провінцій створювалися підпорядковані безпосередньо центру особливі округи. Відповідно до указів 1932—1933 р., начальники повітів, особливих округів і районів мали проходити спеціальну підготовку на різних курсах. Провінційні чиновники володіли, власне кажучи, безконтрольним правом на збір податків. Адміністративний механізм був не злагоджений, центральний уряд не міг контролювати чиновників на місцях.

Устолиці було не краще. Державні заклади ставали притулком для казнокрадів і хабарників. Характерною рисою гомінданівського режиму було найсильніше поширення корупції. Сімейні зв’язки цементували вищий шар гомінданівської еліти, котра взяла у свої руки контроль над економічним життям. Проникнення родичів і найближчих друзів на важливі державні посади стало ще однією характерною рисою чанкайшистської диктатури. Уся фінансова й економічна сфери перебували в руках родичів Чан Кайши, так звана «кліка чотирьох родин» (Чан Кайши, братів Чень, Сун Цзи-вень, Кун Сян-сі).

Крім вищезгаданих «чотирьох родин» і їх повної переваги в економіці країни, одночасно розвивався й приватний бізнес. Але слід зазначити, що навіть при стабільному розвиткові приватного капіталу гомінданівський Китай продовжував залишатися краї-

612

ною державного капіталізму. І це не дивно, оскільки традиційно в Китаї будь-які реформи й перетворення насаджувалися зверху державою, що своїм авторитарним режимом чітко регламентувала будь-які відносини у всіх сферах життя.

Гомінданівський режим став одним з етапів розвитку державності в Китаї, що будувалася на традиційних конфуціанських принципах — централізації, авторитаризму, підпорядкування молодших старшим. Гомінданівська бюрократична машина була подібна до імператорської, влада диктатора (імператора) спиралася на армію та силові структури.

Як уже було зазначено, гомінданівський мілітаристський режим не зміг охопити всю територію Китаю. Гоміндану продовжував протистояти його недавній союзник — КПК. Після контрреволюційного перевороту 1927 р. комуністична партія обрала тактику створення революційних баз на селі — територіях, які були під контролем революційних сил. На початку 30-х років виникли всі необхідні умови для політичного об’єднання революційних баз і створення центральних органів влади.

7 листопада 1931 р., у провінції Цзянсі відкрився І-й з’їзд робітничих і селянських депутатів — представників революційних баз Китаю. Найважливішими рішеннями з’їзду були закони про землю, про працю, про економічну політику. З’їзд ухвалив проект Тимчасової конституції робітничо-селянської республіки. Вища влада належала з’їздові робітничих і селянських депутатів, а в перервах між з’їздами — Тимчасовому центральному виконавчому комітетові, котрий призначав раду народних комісарів. З’їзд обрав центральний уряд революційних районів Китаю на чолі з Мао Цзедуном.

У квітні 1932 року Тимчасовий уряд революційних районів оголосив війну Японії, яка восени 1931 р. розпочала свою агресію проти Китаю. На пропозицію уряду Мао Цзедуна припинити наступ на райони революційних баз і вести спільну боротьбу проти японських загарбників Гоміндан не погодився. Громадянська війна припинилася лише в 1937 р., коли був створений єдиний національний антияпонський фронт.

Друга світова війна загострила політичну ситуацію в Китаї. Гомінданівське керівництво відмовлялося від створення коаліційного уряду. Переговори з Гомінданом закінчилися безрезультатно в 1945 р. Побачивши, що за підтримкою СРСР, війська якого розгромили японську Квантунську армію в Маньчжурії, КПК стає найвпливовішою політичною силою, Чан Кайши в 1946 р. розв’язав чергову — третю громадянську війну. У 1949 р. вона закінчується для Гоміндану поразкою, і Чан Кайши зі своїм оточенням змушений був облаштуватися на о. Тайвань, створивши там однойменну державу.

Китайська народна республіка (1949—1976 рр.)

На континенті після військових перемог народно-визвольної армії в червні 1949 р. розпочалися засідання підготовчого комітету зі скликання Політичної консультативної ради, до якої увійшли представники всіх демократичних партій та груп. Перша сесія Народної політичної консультативної ради Китаю відкрилася 21 вересня 1949 року. Сесія прийняла Організаційний статут, Загальну програму і Закон про організацію Центрального народного уряду Китайської Народної Республіки. Рада обрала Центральний народний уряд (ЦУНР) КНР на чолі з Мао Цзедуном, водночас він обіймав також і посади голови Народно-революційної військової ради та Голови ЦК КПК. 1 жовтня 1949 р. було урочисто проголошено утворення Китайської Народної Республіки.

У країні почався період відновлювання, який, насамперед, ознаменувався затвердженням державно-територіальної єдності Китаю. Після майже піввікового періоду роздробленості та воєн у Китаї встановився мир, була утворена єдина адміністрація, зруйновані політичні й економічні бар’єри між окремими провінціями. До рук держави перейшла практично вся велика й середня промисловість, фінансова система, транспорт, засоби зв’язку, торгівля, що поклало початок перебудові системи виробничих відносин у країні. У 1953 р. ЦК КПК оголосив про вступ китайського суспільства на шлях будівництва соціалізму.

613

13 січня 1953 р. ЦНУР КНР прийняв Постанову про скликання Загальнокитайських зборів народних представників та місцевих зборів народних представників. Були створені комісії з розробки закону про вибори й Конституцію КНР. Закон передбачав обрання вищого органу влади — Загальнокитайського з’їзду народних представників, котрий мав прийняти Конституцію. Перші в історії країни загальні вибори в демократичні органи влади — збори народних представників — відбулися в 1953—1954 роках.

15 вересня 1954 р., в Пекіні зібралася перша сесія ВЗНП, яка 20 вересня прийняла Конституцію КНР. Згідно з Конституцією, були внесені значні зміни до структури державних органів республіки. КНР визначалась як держава народної демократії, в котрій влада «належить народові й уособлюється Загальнокитайськими зборами народних представників та місцевими зборами народних представників» (ст.2). Конституція проголошувала рівність громадян перед законом і національне рівноправ’я, а також гарантії соціально-економічних та інших прав громадян. Окремо проголошувалися принципи здійснення правосуддя тільки судами, повноправної участі в судових процесах народних засідателів, незалежність суддів та підпорядкування їх тільки закону, гласність суду й забезпечення обвинуваченому права на захист.

Загальнокитайські збори народних представників (ВЗНП) ставали єдиним органом, який здійснював законодавчу владу. Значна самостійність була надана Постійному Комітетові (ПК) ВЗНП. До системи вищих органів влади Конституцією було включено посаду Голови КНР, статус котрого виявився деякою модифікацією правового положення голови ЦНУ.

За Конституцією Голова КНР представляв державу в міжнародних відносинах і очолював збройні сили як голова Державного Комітету оборони. До його обов’язків належало також скликання верховних державних нарад, які розробляли пропозиції «з найважливіших державних питань». Замість Адміністративної ради утворювалася Державна рада — центральний урядовий орган, у веденні якого були в повному обсязі всі галузі управління державою.

Після прийняття Конституції 1954 р. була сформована нова система державних органів, прийнята низка нормативних актів, якими приводилась у відповідність до Конституції державна правова система. Однак цей процес мав перешкоди як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. Це стосувалося передусім до положення представницьких органів влади: законодавчі функції поступово переходили від ВЗНП до ПК ВЗНП, а влада на місцях — до виконавчих органів (народних комітетів). Керуючий склад цих органів майже завжди збігався зі складом партійних комітетів КПК.

У 1958 р. Мао Цзедун проголосив нову політику в галузі соціально-економічного й політичного будівництва, яка отримала найменування курсу «трьох прапорів» («генеральна лінія», «великий стрибок», «народні комуни»). «Генеральна лінія» орієнтувала на форсований перехід до комунізму протягом декількох років. З цього моменту Мао Цзедун, отримавши перемогу над своїми супротивниками, розпочав побудову військо- во-бюрократичної диктатури. Керівництво у країні будувалося на багатоступеневій ієрархії, яка забезпечувала нічим не обмежену владу Мао: у статуті КПК він був названий «вождем», а його ідеї — «теоретичною основою».

Відповідно до нових настанов був змінений адміністративний розподіл країни: провінція, округ, повіт, народна комуна, бригада. Влада на місцях здійснювалася через місцеві партійні органи. Хоча постійно звучали маоїстські заклики до «спрощення і здешевлення» адміністративного апарату; процес цей не тільки не припинявся, але й значно посилювався, що призводило до розростання бюрократичного апарату. Таким чином, система влади і в маоїстському Китаї ґрунтувалася на традиційних конфуціанських принципах сильної центральної влади, непорушному авторитетові правителя, розгалуженому бюрократичному апараті, спиранні на чиновництво, здійсненні механізму влади через ганьбу — партійних чиновників (номенклатуру) тощо.

Але зі становленням культу особистості, коли Мао став претендувати на роль не тільки вождя всієї країни, але й головного ідеолога, чиї ідеї мали сприйматись як «вища істина», китайський керівник зустрів конкурента з боку Конфуція — «учителя десяти

614

тисяч поколінь». Висловлення Мао стали зазнавати критики з боку опозиціонерів, які почали використовувати цитати Конфуція на противагу «вищій істині» Мао. Відбулося те, що завжди існувало в Китаї: протягом століть у середовищі китайської бюрократії апеляція до авторитету Конфуція при вирішенні складних політичних задач завжди була найбільш вагомим і незаперечним аргументом.

Посилення культу Мао Цзедуна викликало невдоволення в партії, і саме опозиція стала апелювати до авторитету Конфуція, щоб звинуватити голову Мао в порушенні основної його доктрини — турботи правителя про благо народу. З критикою виступили професор У Хань, маршал Пен Дехуай, головний редактор партійної газети «Женьмінь жибао» Ден Те. Критика «несправедливого правління» продовжувала поширюватися, її підтримали ряд вищих чиновників і простих працівників партійних органів.

Увідповідь на це Мао Цзедун починає т.зв. «культурну революцію» (1966— 1976 рр.) за роки якої його прихильники розпочали кампанію тотальної «чистки» партії та органів народної влади від своїх супротивників. Однак проти Мао продовжували таємно поширювати висловлення Конфуція: цей рух очолив офіційний спадкоємець Мао Цзедуна — Лін Бяо. Останній, подібно до У Ханя і Ден Те, звертався не тільки до авторитету Конфуція, а й протиставляв маоїстській сваволі та насильству конфуціанську гуманність, культ знань, тобто використовував як аргументи в боротьбі з маоїзмом ті раціональні елементи вчення Конфуція, що міцно увійшли в повсякденну свідомість китайців.

Побачивши таку погрозу своєму авторитетові, Мао розпочав кампанію критики «Лін Бяо і Конфуція», яка тривала понад 3 роки (1972 — поч. 1975 рр.). Мао ставив насамперед мету — викорінити зі свідомості народу ті конфуціанські ідеали, що були несумісні з його ідеалом правителя і людини. Маоїстських пропагандистів давно турбувала традиційна міцність сімейних зв’язків: шанобливість до батьків, повага до старшого за віком, інтереси родини завжди ставилися вище за особисті. Китайська родина («цзун цзу» — патронімія) протягом багатьох століть була тією нижчою соціальною організацією, що зберігала певну автономію від влади.

Похід проти Конфуція був задуманий у два етапи: на першому повинні були попрацювати фахівці — історики й філософи, на другому — теоретики з народу й широкі маси. Своїми наслідками особливо відзначився другий етап кампанії — кінець 1973 — поч. 1974 рр., коли основними критиками Конфуція виступали широкі маси. У вищих навчальних закладах організовувалися спеціальні курси, що готували програми «критики положень Конфуція». Робітники, селяни, студенти, кадрові працівники виступали на масових зборах і писали критичні статті. Спочатку Конфуція критикували за заклик до «збагачення народу», що не відповідало установці Мао «бідність — це добре», а в лютому 1974 р. його почали критикувати за гасло «у бідності є радість». Пекінська пропаганда затверджувала, що традиція «синівської шанобливості» перешкоджає відправленню молоді в глухі райони, а конфуціанська мораль «не роби іншим того, чого собі не побажаєш» зводить нанівець «розгортання революційної критики в низах». Ці заклики особливо неохоче сприймалися на селі, де селяни не підтримували ідеї про правильність доносів дітей на батьків і навпаки. Тому традиційні сімейні зв’язки дуже заважали маоїстським пропагандистам. Що стосується системи виховання, розробленої Конфуцієм, то її також критикували, затверджуючи, що головне — це відданість «лінії Мао», а інше не важливо.

Уході проведення кампанії в 1974 р. була зроблена спроба відмежувати «ідеї Мао Цзедуна» від конфуціанства, надавши їм значення традиції. Китайська пропаганда виставляла Мао Цзедуна майже імператором, живим богом, вказівки та рішення котрого сприймались як «абсолютна істина». Як колись, перед початком важливої справи китаєць просив ради й заступництва у предків, так тепер перед початком будь-якої роботи китаєць робив ритуал перед портретом Мао, читаючи витяги з його цитатника, «просив

унього вказівок».

«Культурна революція» призвела до серйозної деформації народної демократії в Китаї, що знайшло своє відображення в новій Конституції КНР 1975 року. Основний

615

закон 1975 р. обмежив повноваження Всекитайських зборів Народних представників, зафіксував принцип призначення депутатів замість виборів, обмежив права національних меншин. Але щодо повного перевиховання народу, то можна відзначити, що на шляху Мао як охоронець національних цінностей стояла традиційна китайська родина. І, незважаючи на те, що частина населення (швидше за все дитячого і юнацького віку) потрапила під уплив антиконфуціанської пропаганди, викорінити ці традиції не вдалося. Про це свідчать події, які відбувалися після смерті Мао Цзедуна в 1976 р.

Модернізація Китайської народної республіки

Колективне правління було в Китаї нетрадиційним: за конфуціанським поняттям, на чолі країни повинен стояти правитель, котрий спирається на вірних радників і чиновницький апарат. Комуністичний Китай та його керівництво не змогли відійти від цієї традиції, і тому культ правителя в Китаї не зник, а тільки набув іншого забарвлення. Після смерті Мао китайському керівництву потрібно було вирішувати проблему нового лідера. Ним став Ден Сяопін, затверджений Пленумом ЦК КПК у липні 1977 р. заступником голови ЦК, заступником голови Військової ради, начальником Генштабу. У Китаї настав період реформ (модернізації), батьком яких по праву називається Ден Сяопін.

Однією з ключових проблем, вирішуваних Ден Сяопіном при розробці політики реформ, було не тільки засудити діяльність Мао Цзедуна, скільки домогтися повної відмови від усіх його установок, що заважали оздоровленню китайського суспільства та подоланню економічної й культурної відсталості країни. Для нього важливим було змусити китайських комуністів відмовитися не від самого Мао, а від його ідей, і насамперед від ідеї класової боротьби як чудодійного засобу вирішення всіх проблем, переконати партію і народ у тому, що першорядним завданням є зростання виробництва, чого не можна досягти без використання науково-технічних досягнень. Ден Сяопін, даючи негативну оцінку «культурній революції», спробував не вдаватися до масових політичних кампаній, а піднімати дух народу шляхом підвищення матеріальної зацікавленості, відводячи в такий спосіб ідеологічному вихованню допоміжну роль. Якщо Мао в роки «культурної революції» проводив політику ізоляції від зовнішнього світу, то Ден Сяопін наполягав на включенні Китаю у світове співтовариство і проводив політику відкритості: повне заперечення «культурної революції» необхідно було для створення ідеологічного ґрунту, на якому посіяні ним насіння реформ дали б гарні сходи.

Початком нових реформ у політичній, соціально-економічній, технологічній та військовій областях («чотири модернізації») став грудневий пленум ЦК КПК 1978 року.

Політична модернізація КНР. У 1978 р. була прийнята нова Конституція КНР. Однак вона, будучи своєріднім компромісом між ідеями періоду культурної революції та прагматичними концепціями побудови державного механізму, частково запозичених з попереднього державотворчого досвіду, стала тимчасовим Основним Законом. 4 грудня 1982 р. після всенародного обговорення (це раніше не практикувалося), була прийнята нова Конституція, котра є чинною й сьогодні.

Сутність китайської держави закріплена у ст. 1 Конституції 1982 року. КНР визнається «соціалістичною державою демократичної диктатури народу, керованою робітничим класом і такою, що ґрунтується на союзі робітників та селян». Соціалістичний лад визнаний як «основний лад Китайської Народної Республіки».

Форма китайської держави. За змістом Конституції 1982 р., Китайську державу можна визначити як соціалістичну республіку з унітарним децентралізованим держав- но-територіальним устроєм та недемократичним політичним режимом.

На соціалістичний вид республіки вказують такі конституційно-правові та політичні ознаки.

По-перше, закріплене у відповідних конституційних нормах верховенство та повновладдя представницького органу державної влади, яким, за Конституцією КНР (ст. 57),

616