Правове регулювання зобов’язальних відносин
Давньосхідному праву були відомі різні види договорів. Купівля-продаж — один з найпоширеніших і найдавніших видів договору. На Сході продавалися різноманітні товари, в тому числі земля і раби. Але під час продажу землі необхідним було дотримання особливих формальностей. У Єгипті такий договір укладався в присутності свідків. Імена свідків і ціна фіксувалися в особливому документі, де записувався і текст клятви, яка проголошувалася при укладанні договору. В Індії при продажу землі переважне право купівлі належало родичам, сусідам і кредиторам, і лише після них можливість купити землю отримували всі бажаючі. Ціну землі визначали 40 сусідів. Якщо внаслідок «змагання» покупців була запропонована більш висока ціна, ніж встановлена сусідами, то залишок надходив до казни.
Не менш важливим був договір позики. Позичаючи гроші або зерно, боржник сплачував дуже високі відсотки. В Єгипті, як забезпечення договору, фігурував навіть заклад мумії (майбутньої — Л. Б., С. Б.) самого боржника. У Вавилоні, де спершу неспроможний боржник ставав рабом, Хаммурапі був вимушений дещо обмежити сваволю кредитора. Боржник одержував можливість при відсутності грошей віддати борг зерном, при відсутності зерна — хатнім майном, передати кредитору засіяне поле. Якщо і це було неможливим, то приходилось віддавати в боргову кабалу строком на три роки членів сім’ї боржника. Коли врожай боржника гинув через повінь або засуху, то він звільнявся від сплати відсотків за цей рік.
Своєрідністю відзначався договір позики в Індії. Розмір відсотків залежав тут від варни боржника: для брахмана він становив 2 % на місяць, для кшатрія — 3 %, для вайш’ї — 4 %, для шудри — 5 %. Кредитору дозволялось будь-яким засобом примушувати боржника до сплати боргу: хитрістю, насильством тощо. Якщо боржник не мав змоги вчасно сплатити борг, наслідки залежали також від варни, до якої він належав. Боржник рівної або нижчої варни, ніж кредитор, повинен був відробити борг. Боржник вищої варни мав право сплачувати борг поступово.
Добре відомі були також договори дарування, перевезення, оренди, зберігання тощо. В Індії практикувалось надання речі напрокат, спільне користування житлом, зерносховищем тощо.
На кінець рабовласницького періоду набув поширення договір особистого найму. Наймані робітники використовувались в землеробстві, скотарстві, торгівлі. Широке розповсюдження одержав і договір земельної оренди.
Правове регулювання сімейно-шлюбних відносин
Цей інститут був досить розвинутий у всіх народів Стародавнього Сходу, особливо у євреїв. У їх релігійно-правовій традиції сім’я займала значно більше місця в загальному укладі, ніж це було в інших народів Сходу. Зберігання сімейних устоїв зумовлювало інші правові начала і в майнових, і в карно-правових відносинах. Залишаючись патріархальною, староєврейська сім’я в більшій мірі обмежувалася кровнородинними зв’язками, які доповнювалися релігійною спорідненістю.
Шлюб для євреїв визнавався не тільки бажаним, але і прямо обов’язковим для всіх, хто досягнув 13 років; від шлюбу звільнялися тільки ті, що «вивчають закон», а для священиків шлюб не був заборонений. Формально шлюби могли бути і різноплемінними, але священного характеру їм додавала тільки релігійна єдність.
Форми шлюбу у країнах Сходу були різними. Він укладався від імені батьків нареченого і нареченої. У євреїв батько або брат виступали також у ролі жерця при його укладанні. Самій процедурі передувало обов’язкове заручення, а весілля здійснювалося через 7 днів. Укладався шлюб або письмовим договором, або узаконенням співжиття. Часто шлюб був неприхованим продажем дівчини. Так в Індії, в деяких випадках наречений сплачував за дівчину гроші або давав батькам бика або корову. У Вавилоні наречений сплачував батькові дівчини особливу викупну платню — терхатум.
59
Становище чоловіка і дружини в шлюбі істотно відрізнялося. У євреїв при першому вступі в шлюб жінка зобов’язана була засвідчити свою непорочність, в іншому випадку наречена могла бути вбита перед будинком свого батька. Для чоловіка в принципі допускалося багатоженство заради дітородіння, однак мати більше трьох дружин вважалося порушенням заповіді. У Вавилоні чоловік при наявності дружини мав право взяти собі ще наложницю. Порядок визначення старшинства дружини був різним, наприклад, в Індії він визначався варновою приналежністю, в Китаї головноюдружиною вважалась перша.
Досить детально в законах регулювалися взаємні обов’язки чоловіка і дружини. Чоловік повинен був надавати прожиток дружині, одягати її і мати з нею співжиття. Дружина зобов’язувалася бути вірною і слухняною чоловіку; всі свої майнові придбання повинна була передавати йому. В Законах Ману відверто сказано про панування чоловіка над своєю жінкою. Вважалось, що ані дівчина, ані літня жінка не мають права щось робити з власної волі навіть у своєму домі. В дитинстві жінка повинна підкорятися батькові, в молодості — чоловікові, після смерті чоловіка — своїм синам. Дуже обмеженими були і майнові права жінки. Вавилонський шлюб будувався на дещо інших основах. Тут дружина могла сама укладати договори, виступати в суді тощо. Деякою майновою самостійністю користувалась заміжня жінка в Єгипті.
Розірвання шлюбу, як правило, міг вимагати лише чоловік. В Індії вважалось, що ані продана, ані покинута дружина не звільнялась від свого чоловіка. Однак, «якщо дружина не народить дітей, — стверджували Закони Ману, — можна взяти іншу на восьмому році, якщо народжує дітей мертвими — на десятому, якщо народжує (тільки) дівчат — на одинадцятому, але якщо говорить грубо — негайно». Відповідно до Законів Хаммурапі причиною розлучення могли бути безплідність дружини, серйозна хвороба та ін. Жінка не могла укласти новий шлюб, якщо чоловік потрапив у полон, залишив общину тощо.
У законах Моісея розлучення визнавалось можливим з ініціативи і чоловіка, і дружини. Жінка могла розлучитися без будь-яких причин, якщо вона була взята заміж у віці молодше ніж 13 років. У решті випадків необхідно було обґрунтувати порушення чоловіком його подружніхобов’язків. Заборонялося поновлювати вже колись розірваний шлюб.
Найбільш своєрідним інститутом давньосхідного шлюбного права був звичай, що у євреїв має назву левірат. Після смерті чоловіка, вдову зобов’язаний був взяти заміж його брат або старший родич. Відмова розглядалась як грубе порушення звичаю і образа: вдова, знявши свої черевики, плювала в обличчя відказнику.
Правове регулювання спадкових відносин
По-різному вирішувалось і питання про успадкування. В Китаї спадкоємцем був старший син першої дружини. Коли не було синів, право успадкування переходило до інших родичів померлого, і тільки за їх відсутністю спадкоємницею ставала дружина. Сини були головними спадкоємцями і в Індії. Але тут вирішального значення набувала належність матері до певної варни. Наприклад, якщо брахман мав дітей від жінок різних варн, то син брахманки одержував 4 частки, син кшатрійки — 3 частки і т. д. Трохи інший порядок був у Вавилоні. Спадщина розподілялась тут порівну між синами. Дочки одержували свої частки у вигляді приданого. В Єгипті діти (і сини, і дочки) успадковували порівну. Щоправда, деяку перевагу отримував старший син. У євреїв старший син повинен був в будь-якому випадку отримати половину майна. При відсутності сина могли успадковувати і дочки, за відсутністю їх, вступали в свої права брати, дядьки по батькові. Вдова мала право на поверненняприданого інавиділення спеціальної частиниколишнього майна.
4.2. Злочини і покарання
Злочини у давньосхідному праві
В розробці правових питань, пов’язаних із злочинами і покараннями, домінуюче положення займав Китай. Традиційне право Китаю розвивалося в основному як карне право, норми якого пронизували сферу і шлюбно-сімейних, і інших цивільних відносин. По-
60
няття злочину пов’язувалося з виявом злочинної волі людини. Правопорушник розглядався як «низька людина». Його «низькість» визначалася тим, що він виступав носієм цієї згубної, злочинної волі, яка, залежно від характеру злочину, могла зруйнувати або весь світ, або порядок, гармонію в тій соціальній групі, до якої злочинець належав.
У ханьському Китаї, згідно з конфуціанським принципом «якщо воля добра, людина не порушує закон», стало складатися специфічне вчення про форму провини, враховуватися злочинна воля при визначенні міри покарання. Вимога врахування волі злочинця була закріплена законом в 120 р. до н. е. Відповідно до неї в китайському праві стали виділяти навмисні і ненавмисні злочини, злочини, здійснені з наміром і без такого, а також помилкові. Одне покарання наступало за умисний наклеп, інше, більш легке, за донос, що не підтвердився. Покарання за тілесне пошкодження залежало від того, було воно нанесено з «лиходійським наміром» або в бійці.
Вцьому проявилася певна закономірність, яка пройшла через століття і майже тисячоліття. Ще задовго до того, в Законах Хаммурапі, інколи брався до уваги намір особи, яка вчинила злочин. Так, необережне вбивство під час бійки каралося не стратою, а штрафом. В індійському праві розрізнялись злочини навмисні, випадкові та вчинені через незнання. Були відомі поняття крайньої необхідності та необхідної оборони. Людина, яка обороняла себе, жінку або брахмана і убила того, хто нападав на них, не чинила злочину.
Концепція «злочинної волі» в Китаї визначала і зміст таких інститутів, як співучасть і груповий злочин. Ще на рубежі нової ери склалася особлива норма, згідно з якою ватажком у злочинній групі вважалася особа, що безпосередньо замислила злочин, спланувала його. Злочин визнавався груповим, якщо його було здійснено за попередньою змовою, в іншому випадку учасники злочинної групи відповідали кожний окремо. Виділення ватажка, ідейного натхненника злочину, вина якого вважалася особливо тяжкою в порівнянні з іншими учасниками злочинної групи, було кроком уперед.
Перелік злочинів і провин, заслуговувавших покарання, був величезним. Напри-
клад, у кодексі Му-вана (період Чжоу) нараховується 3000 провинностей, за які призначалося те чи інше покарання19.
Серед них, перш за все, можна виокремити т.зв. злочини проти держави: змова, заколот, видача державної таємниці і т. д. В Китаї за часів династії Цинь за найменше висловлення де-небудь незадоволення імператором все навколишнє населення знищувалося. Той, хто ганьбив існуючі порядки і посилався на давнину, карався смертю разом з усім родом.
ВІндії тяжке покарання було передбачене за незаконне носіння зброї з «ворожими» намірами, самий високий штраф накладався за ганьбу своєї країни або села. Якщо непокора наказу глави села каралася штрафом, то можна уявити, як тяжко каралася непокора наказу царя.
До цієї групи злочинів також належали т.зв. посадові злочини, до яких, наприклад,
вІндії відносилися: хабарництво службовців царя, їх зловживання, складання помилкових наказів та ін. У Китаї ще в давнину була введена та стала традиційною відповідальність вищестоячих і нижчестоячих товаришів чиновника, що здійснив помилку або провину по службі. В III ст. до н. е. введено і відповідальність чиновників, які знали про вину свого колеги і не донесли на нього.
Суворо каралися і ті, які чинили релігійні злочини. У євреїв найтяжчим злочином вважалося пряме порушення заповідей. До таких були віднесені: створення богівкумирів, лихослів’я на адресу родичів, порушення польової межі, мінливий суд, перелюбство з рідними, твариноложество і гріховні сексуальні дії, таємне вбивство і наймане вбивство. Всі ці види злочинних дій (конкретні злочини могли бути більш різноманітними) однозначно каралися смертю.
Схожим на давньоєврейське право в цій частині, було давньоіндійське право. Так, до великих гріхів Закони Ману відносять такі діяння, які спричиняли за собою ритуальну нечистоту винного і необхідність тяжкого спокутування, зокрема, вбивство брахма-
19 Див.: Всеобщая история государства и права / Под ред. К. И. Батыра. — М., 1999. — С. 57.
61
на, пияцтво, крадіжка, перелюбство з дружиною гуру (вчителя), а також співтовариство з таким грішником. Їх наслідком було покарання аж до позбавлення всієї власності і вигнання з країни. Відповідне покарання покладалося за таке діяння, як ганьба богів і святинь тощо.
Знає давньосхідне право і злочини проти особи. Закріплені в Законах Хаммурапі такого роду злочини: навмисне або ненавмисне вбивство (вбивство дружиною чоловіка, невдала операція лікаря, що спричинила смерть хворого, доведення до смерті голодом боржника в будинку кредитора тощо), тілесні пошкодження, образа словом і дією, по-
милкові обвинувачення, наклеп тощо є характерними для всіх країн Сходу.
ВІндії самим тяжким злочином вважалося вбивство брахмана, тілесні пошкодження розглядалися в контексті образи дією, до їх числа відносилися, наприклад, дотик, замахування, удар.
Одним з великих гріхів і тяжких злочинів було перелюбство. В Законах Ману норми про перелюбство йдуть услід за вбивством. Всі, винні в перелюбстві (якому дається дуже широке тлумачення, що включає, зокрема, таємну бесіду з чужою дружиною, послужливість, загравання з нею, дотик до її одягу і прикрас тощо. — Л. Б., С. Б.), підлягають страті. Відмінностей між перелюбством і зґвалтуванням (позбавлення честі дівчини проти її волі) не проводилося. Цей злочин спричиняв тілесне покарання, відрізання пальців, якщо злочинець був не рівний за становищем з потерпілим. Рівний за становищем звільнявся високим штрафом. Невірну дружину, «знахабнілу внаслідок знатності родичів», Закони Ману рекомендували зацьковувати собаками, а її коханця спалювати на розжареному залізному ложі. Карався чоловік за злочинне співжиття з вільною жінкою, при цьому враховувалося її соціальний стан і чи охоронялася вона. Якщо шудра мав співжиття з жінкою з вищої варни, він підлягав кастрації.
Наступну групу складали злочини проти власності. Злодії і покупці краденого у приватних осіб, за Законами Хаммурапі, суворо каралися, але особливо охоронялася власність палацу або храму. До майнових злочинів, крім крадіжки і грабежу, відносилися зняття з раба його знаків рабства, шахрайство тамкара відносно позикодавця, пошкодження і знищення чужого майна, зокрема, затоплення через недбайливість чужого поля водою зі свого арику або дамби, потрава поля худобою тощо. У давньоіндійському праві майнові злочини: крадіжка, грабіж розглядалися як однопорядкові явища із злочинами проти особи, наклепом, перелюбством, бо майно в правосвідомості стародавнього індуса було немов би продовженням особистості, нерозривно пов’язане з нею.
Також були відомі злочини проти сім’ї, сімейних устоїв. Суворо каралися: вбивство батька, матері, чоловіка, їх поранення або образа. За Законами Хаммурапі — це кровозмішення, невірність дружини, її розпусна поведінка, зґвалтування, викрадення і підміна, втеча жінки від чоловіка, приховування втікача, увезення заміжньої жінки тощо.
УКитаї, відповідно до канонів конфуціанської моралі, виділялися такі злочини, як неповага до батька, до старших у сім’ї. У Вавилоні сину, який ударив батька, слід було відрубати руку.
Вокрему групу можна виділити воєнні злочини. У тому ж Китаї суворо карався воїн, що не виявив мужності, перейшов на бік ворога, порушив військову дисципліну і т. д.
ВІндії були злочини, направлені проти самої системи варн. Жорстокого покарання зазнавав шудра, який видавав себе за брахмана, людина нижчої варни, яка насмілювалась зайняти місце поруч з представником вищої варни.
Покарання у давньосхідному праві
Покаранню у Стародавньому Сході надавалось особливе значення. В Індії воно розглядалось як основний засіб управління. «Де покарання процвітає, — сказано в Законах Ману, — там піддані не обурюються».
Покарання відрізнялися жорстокістю, їх основною метою часто було залякування. Наприклад, широко застосовувалася кара на смерть. У Законах Хаммурапіі вона згаду-
62
ється більш ніж у 30 випадках. Закони Ману, Кодекс Му-вана проводять відмінність між простою стратою (відрубування голови) і кваліфікованою. У Вавилоні, Індії, Китаї злочинців спалювали, топили, саджали на палю, закопували живцем у землю, розрізали на частини. Найсуворіші покарання були властиві Китаю, де смерть передбачалася в 200 випадках. В Індії ця міра покарання могла бути замінена в ряді випадків сплатою вищого штрафу — 1000 пан (середній штраф 500 пан, нижчий 250 пан), що ставило в нерівне правовое становище бідного і багатого злочинця. До брахманів смертна кара не застосовувалася, до неї прирівнювалася своєрідна цивільна смерть, пов’язана з публічним оголенням, тавруванням, вигнанням з варни і країни. У Китаї також дозволялося відкупитись від кари на смерть.
Часто зустрічались покарання, які передбачали каліцтво: відрубування ноги, руки, відрізання носа, язика тощо. В Індії від такого покарання можна було відкупитися, сплативши певну торбу грошей. В іньському Китаї застосовувалося биття палицями, відрізання носа, підсмаження на вогні, відрубування руки, ноги, виколювання очей. В Уложенні Му-вана було виділено п’ять основних покарань, три «ісін» (відрізання носа) — за 1000 різних провинностей; «фей син» (відрізання ніг) — за 500 провинностей; «чужин» (кастрація для чоловіків і перетворення в рабинь-затворниць жінок) — за 300 провинностей. Крім перерахованих, у кодексі ще вказані биття палицями, удари батагом, відрізання вух тощо.
Практикувалося також таврування злочинців. Ще шаньсько-іньському Китаю, наприклад, була відома особлива система символічних покарань («сян»), коли відрізання ноги замінювалося фарбуванням тушшю коліна, смертна страта — носінням полотняної сорочки та інші. Суспільство тим самим намагалося перевиховувати злочинця, виставляючи його на загальне засудження і презирство. Пережитки символічних покарань зустрічалися і в період Чжоу, де за 1000 різного роду провинностей застосовувалося покарання «мо-сін» (клеймо тушшю на обличчі).
Покаранням також було обернення в рабство, конфіскація майна, заслання. У Китаї засуджених відправляли на важкі роботи в рудники, на будівництво різних споруд.
Часто карали не тільки винного, але і його родичів. У глибоку давнину винищувався весь рід злочинця. У циньському Китаї за державні злочини страчували не тільки злочинця, але і три покоління його родичів по лінії батька, матері і дружин. Страті таких злочинців передували всі інші покарання, спочатку татуювання, а потім забиття палицями. Тим злочинцям, хто наводив наклеп, лихословив, ображав, проклинав імператора, відрізали язика.
Розповсюдженим видом покарання були грошові штрафи. Дуже часто зустрічалося відшкодування збитків. В Єгипті крадіжка храмового майна каралася штрафом у розмірі сторазової вартості краденого. В Індії кшатрій, вайш’я і шудра, що не мали можливості відразу сплатити увесь штраф, повинні були його відробити. Брахман мав право виплачувати його поступово.
Тривалий час у давньосхідному праві зберігались пережитки родового ладу. Так, у Законах Хаммурапі передбачалася можливість самосуду. Злодія, якого піймали під час пожежі, наказувалося кинути у вогонь. Зберігався принцип колективної відповідальності общини. Якщо на її території траплялося пограбування і грабіжника не було встановлено, то відповідальність покладалась на общину в цілому. Багато статей Законів Хаммурапі побудовано на принципі таліону — «око за око, зуб за зуб». Китайські правителі протягом тривалого часу безуспішно боролися з цим пережитком.
У всіх правових збірниках виразно проявився класовий характер покарання. В Індії покарання залежало від варни. За недозволені зносини з брахманкою кшатрій, наприклад, карався штрафом, вайш’я — конфіскацією майна, а шудру чекала кара на смерть. У Законах Хаммурапі покарання визначалося кастовою приналежністю сторін. Якщо авілум виколе око авілуму, то вступав у дію принцип таліону, коли таке ушкодження заподіяне мушкенуму, винний сплачував штраф. У Китаї значні пільги було надано чиновництву. За невелику провину чиновника понижували в ранзі, за більш серйозну — позбавляли посади, і тільки за такий злочин, як зрада, його чекала смертна кара.
63