ва, що відноситься не тільки до всіх шарів кліру, але й до мирян, особливо в справах брачно-сімейних і спадкоємних. Візантійські місіонери прискорили справу запозичення римсько-візантійських юридичних настанов, звернувшись не до останніх кодификацій, а до більш ранніх, зокрема до Еклоги. Еклога ввійшла в збірник «Міряло праведне» у вигляді тексту за назвою «Леона і Костянтина вірного цесаря». Це запозичення виявилося малорезультативним, і Правда Ярослава стала радикальним коригуванням цього законодавства. У цій давній збірці законів ми маємо зразок законодавчої техніки, у якому чужоземний вплив залишився невидимим, хоча й відчутним.
Вплив римсько-візантійської правової спадщини відбувався також шляхом або повного, або, що було набагато частіше, часткового запозичення з візантійських номоканонів (своєрідних збірників зі змішаними приписами мирського й духовного, світського й церковного призначення). В них, поряд із правилами внутрішньоцерковного спілкування й регулювання (канонами), містилися закони світської влади (з грец.. «номос» —закон).
У Київській Русі одержали поширення номоканон Йосипа Схоластика й наступний за ним номоканон патріарха Фотія. Часткове сприйняття одержало також цивільне і карне право, викладене в Еклозі і Прохироні, а також в окремих новелах Василевсів. Усі згадані візантійські джерела використовувалися і мали ходіння у вигляді рукописних перекладних збірників з назвою «Кормча книга».
Наприклад, 48-а глава Кормчої книги містила весь Прохірон, переведений на слов’янську мову за назвою «Градский закон». Іноді до складу Кормчої книги (тобто книги керувань, наставлень у правильному поводженні й дозволі судових суперечок) містився запозичений з Болгарії «Закон судний людям», що являв собою компіляцію з 18-го титулу Еклоги (про покарання), а також Судебник болгарського царя Костянтина з доповненнями із законів Мойсеїва П’ятикнижжя.
Правові початки й норми знаходили закріплення й поширення в збірках за назвою «Міряло праведне», де моральні поради й заповіді Божі сполучалися з професійними настановами для суддів. Уся ця компіляція ґрунтувалася на витягу з повного складу Кормчих книг. Досить авторитетним у судах Візантії, а після її падіння на території Греції, Валахії й Молдавії продовжувало залишатися «Керівництво до законів, або Шестикнижжя» Костянтина Арменопуло (бл. 1345 р.). «Шестикнижжя» Арменопуло визнавалося чинним правом у Бессарабії навіть в ХІХ ст., після її приєднання до Росії.
Чужоземні завоювання й розпад Візантійської імперії не перервали правову традицію, що була сприйнята й у країнах Західної Європи. Тексти зводу Юстиніана, інших джерел візантійського права поширювалися як латинською, так і грецькою мовами й багато століть були основним джерелом для держав, що дотримувалися римської юридичної традиції. Вони послужили базою загальноєвропейської рецепції римського права. У XII ст. усі чотири частини Юстиніанова зводу одержали єдине найменування Зводу цивільних прав (Corpus juris civilis), а в XVI ст. у Франції були здійснені перші його друкарські видання. З цього часу Звід Юстиніана, що являв собою концентрований вираз більш ніж тисячолітньої римської юриспруденції, увійшов в юридичну практику й юриспруденцію Нового часу, ставши основою для розробки відомого Цивільного Кодексу Наполеона у Франції (1804 р.).
Після загибелі Західно-римської монархії, західноєвропейське суспільство, на відміну від «південно-східноєвропейського», надовго було відкинуте назад, і тому змушено було знову пройти у своєму розвитку великий шлях від примітивних протодержав до централізованих національних держав. Було б помилково цей історичний період вважа-
161
ти регресом для Західної Європи. Вихід на її політичну арену нових народів і етносів, що поступалися римлянам у політико-правовій культурі, усе ж дозволив їм у результаті створити невідомі до цього країнам Сходу й античного світу, історично більш перспективні форми організації економічного, соціального й політичного життя людського суспільства.
3.1. Держава у франків й англосаксів
Феодалізм періоду появи ранніх держав в Західній Європі характеризувався ще несталістю своїх рис:
―його соціально-класова структура була обумовлена тим, що поряд із феодальнозалежним селянством зберігалася значна частина вільних селян-общинників і дрібних земельних власників;
―з хліборобами-феодалами зливалася військово-дружинна знать;
―експлуатація здійснювалася як у формі ренти, так і у вигляді стягування данини;
―завершення процесу становлення феодального засобу виробництва пов’язано з узурпацією общинних земель з боку феодалів.
―Ці своєрідні перехідні риси раннього феодалізму знайшли свій відбиток у сутно-
сті й формах перших західноєвропейських держав.
Держава франків
Виникнення держави у франків. Для римської провінції Галлії п’яте століття явилося часом глибоких соціально-економічних перетворень. У цій багатющій частині Римської імперії (територія майже збіжна з теперішньою Францією) знайшла свій прояв глибока криза, яка охопила імперію. Рим уже не міг захищати кордони від вторгнень іноземних племен і, насамперед, германців — східних сусідів Галлії. З цих племен виявилися найбільш сильними салічні (приморські) франки, які входили до союзу германських племен, котрий склався у ІІІ ст. на північно-східному кордоні Галії. Наприкінці V — поч. VI ст. вони захопили велику частину країни.
Соціальна диференціація, що намітилася у франків ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилася у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. Вона стала підніматися над рядовими франками, хоча останні продовжували ще залишатися особисто вільними й навіть не відчували спочатку посилення економічного утиску. Вони розселилися на новій території сільськими общинами — марками. Марка вважалася власником всієї землі общини, що включала ліси, пустощі, луки, орні землі. Останні ділилися на ділянки — аллоди, котрі досить швидко перейшли в спадкове користування окремих сімей.
Галло-римляни опинилися в положенні залежного населення, яке за чисельністю в декілька разів перевищувало франків. Але єдність класових інтересів поклала початок поступовому зближенню франкської й галло-римської знаті, що дало про себе знати при формуванні нової влади. Зберегти у своїх руках захоплену країну, утримати в покорі колонів і рабів стара родоплемінна організація не могла. Родоплемінний лад починав поступатися місцем новій організації на чолі з військовим вождем-королем і особисто відданою йому дружиною. Король і його наближені фактично вирішували найважливіші питання життя країни, хоча ще зберігалися народні збори й деякі інші інститути старого ладу франків.
Почала формуватися нова «публічна влада», що вже не збігалася безпосередньо з населенням. Вона складалася не тільки з озброєних людей, які належали до рядових вільних, але й всякого роду примусових установ, чого не було за часів існування родоплемінного ладу.
Посилення нової привселюдної влади пов’язано з введенням територіального поділу населення. Землі, заселені франками, стали ділитися на «пагі» (округи), що склада-
162
лися з більш дрібних одиниць — «сотен». Управління населенням, яке мешкало в пагах і сотнях, доручалося особливо довіреним особам короля. У південних районах Галлії, де старе населення в багато разів перевищувало нове, спочатку зберігався римський адміністративно-територіальний розподіл. Але й тут призначення посадових осіб залежало від короля.
Виникнення ранньофеодальної держави у франків йшло порівняно швидко, протягом життя одного покоління, і пов’язано воно з ім’ям одного з військових вождів — Хлодвига (486—511 рр.) із роду Меровінгів. Тому перший із двох основних періодів у розвитку франкської держави одержав назву Меровингський (VI—VII ст.), а другий —
Каролінгський (VIII — перша пол. IX ст.).
Рубіж, що розділяє ці періоди, характеризується не тільки зміною правлячих династій, коли на зміну Меровінгам прийшли Каролінги. Він став початком нового етапу глибокої соціально-економічної й політичної перебудови франкського суспільства, у ході якої поступово складалася власне феодальна держава.
Механізм держави франків. У процесі становлення й розвитку державних органів у франків можна виявити три основні напрямки:
Перший, особливо характерний для початкового етапу (V—VII ст.), проявився в
переродженні органів племінної демократії франків в органи нової, публічної влади, у власне державні органи;
Другий характеризувався розвитком органів вотчинного управління; Третій був пов’язаний з поступовим перетворенням державної влади франкських
монархів у «приватну» владу государів-сеньйорів, що сприяло формуванню сеньйоріа-
льної монархії, яка повною мірою склалася вже на завершальному етапі розвитку франкського суспільства (VIII—IX ст.).
Завоювання Галлії стало потужним імпульсом створення нових органів влади у франків, призначених для організації управління завойованими областями, їх захисту. Хлодвіг був першим франкським королем, який затвердив своє виключне положення одноосібного правителя. З простого воєначальника він перетворився у монарха.
Однією з найважливіших політичних акцій Хлодвіга, що зміцнили позиції франкської держави за рахунок підтримки галло-римлян, було прийняття християнства. З прийняттям християнства Хлодвігом церква стала потужним чинником зміцнення королівської влади. Саме вона дала в руки франкських королів таке виправдання загарбницьким війнам, як посилання на «щиру віру», об’єднання у вірі багатьох народів під егідою єдиного короля як верховного, не тільки світського, але й духовного глави своїх народів.
Соціально-економічні, релігійно-ідеологічні, етнографічні й інші зміни в галльському суспільстві безпосередньо вплинули й на процеси складання та розвитку специфічних рис франкської монархії, що поглинула в VIII—IX ст. більшість варварських держав Західної Європи.
В V ст. значно зросла роль органів управління марки, тому що загальноплемінних народних зборів як таких у франків вже не було. Вони були замінені оглядом війська — спочатку в березні («березневі поля»), потім (за Каролінгів) у травні («травневі поля»).
Король виступав, насамперед, як «охоронець миру», як виконавець судових рішень общини. Його слуги (графи, сацебарони) виконували в основному поліцейські та фіскальні функції. Королівські розпорядження стосувалися незначного кола державних справ — призову у військо, виклику до суду. Але згодом влада королів посилювалася. Король прямо втручався у внутришньобщинні справи, у її поземельні відносини, дозволяв чужаку селитися на общинній землі. Влада франкських королів стала передаватися в спадщину. Проте король у цей час — насамперед, військовий ватажок, воєначальник, головною турботою якого був «порядок» у королівстві, боротьба з місцевою знаттю, яка виходила з покори.
Державний апарат, що складався, характеризувався ще крайньою аморфністю, відсутністю чітко розмежованих посадових повноважень, співпідпорядкованості, організації діловодства. Державне управління зосереджувалося в руках королівських слуг і
163
наближених. Серед них виділялися палацевий граф, референдарій, камерарій, майор-
дом. Палацевий граф виконував, головним чином, судові функції, керував судовими поєдинками, спостерігав за виконанням вироків. Референдарій (доповідач), хранитель королівської преси, відав королівськими документами, оформляв акти, розпорядження короля й ін. Камерарій стежив за надходженнями в королівську скарбницю, за цілістю майна палацу. Головним управителем королівського палацу, а потім і главою королівської адміністрації був палатний мер, або майордом, влада якого значно посилювалася
вумовах походів короля, що не припинялися.
Удругій половині VII ст. почала складатися нова система політичного панування й управління, свого роду «демократія знаті», що припускала особисту участь верхівки класу феодалів, який формувався, в управлінні державою. Розширення участі знаті в управлінні державою, «сеньйорізація» державних посад призвели до втрати королівською владою тієї відносної самостійності, яку вона мала раніше. Це відбулося не відразу, а саме в той період, коли велике землеволодіння набуло вже значних розмірів. У цей час велику владу зосереджує в своїх руках створена ще раніше Королівська рада, яка складалася з представників служивої знаті і вищого духовенства. Без згоди Ради король фактично не міг прийняти жодного серйозного рішення.
Знаті поступово передавалися ключові позиції в управлінні не тільки в центрі, але й на місцях. Разом з ослабленням позицій королів, все більшої незалежності, адміністративних і судових функцій набували графи, герцоги, єпископи, абати, що ставали крупними землевласниками. Вони почали привласнювати податки, мита, судові штрафи тощо.
На межі VI—VII ст. почалося відокремлення трьох областей королівства: Нейстрії (північний захід із центром у Парижі), Австразії (північно-західна частина) і Бургундія (південний захід). Наприкінці VII ст. на півдні виділилася Аквітанія. Області помітно різнилися і складом населення, і ступенем феодалізації, й адміністративно-соціальним ладом. Все це викликало ослаблення королівської влади, яка наприкінці VII ст. фактично опинилися в руках майордомів. Останні з Меровінгів самоусунулися від влади, за що їх і прозвали «ледачими королями».
Уцих умовах потрібні були корінні перебудови, які б зв’язали нову соціальну структуру франкського суспільства з політичними життєздатними інститутами. Це завдання здійснив Карл Мартелла — один із майордомів Австразії. Він реалізував т.зв. бенефіціальну реформу. Суть її полягала в тому, що від імені короля значні за розмірами ділянки землі давалися довічно в «благодення» (beneficium) на умовах виконання бенефіціариєм, як правило, військової служби. В разі невиконання останнім цієї служби, земля відбиралася й передавалася іншому.
Найближчими наслідками реформи були:
1) Перебудова військової організації держави шляхом створення чисельного кінного війська — лицарства, що тоді виходило на передній план в умовах постійних війн. Про це, зокрема, свідчить перемога Карла Мартелли та його війська над арабами в битві під Пуатьє(732 р.).
2) Між монархією й основною масою привілейованого та вільного населення встановився реальний феодальний служило-політичний зв’язок, заснований на ієрархії земельної власності.
3) Син і спадкоємець Карла на посаді майордома — Піпін Короткий скинув останнього з Меровінгів і в 751 р. на зборах світської і духовної знаті був проголошений королем франків.
Свого найвищого розквіту франкська монархія досягла за часів правління його сина Карла, прозваного Великим (768—814 рр.). В результаті великих завойовницьких походів до її складу увійшли території, що нині складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іспанію, а також багато інших земель.
Показником зростання міці держави було проголошення в 800 р. Карла імператором, в руках якого зосередилася значна влада. Проте, все це не означало перетворення імператора в абсолютного монарха. Глава держави повинний був фактично поділя-
164