Материал: idpzk

Окреме місце займали злочини проти правосуддя, що розглядалися як зазіхання на основи общинного співжиття і взаємної чесності. Незаслужене обвинувачення перед королівським судом, особливо у важливих злочинах, каралося нарівні з замахом на життя. У цьому ж ряду стояло й підборкування до злочинів, підкуп інших для вчинення ними лиходійств. Каралося також нехтування правосуддям: нез’явлення за викликом позивача, лжесвідчення. У переслідуванні подібних злочинів, і особливо в мірі покарання, з очевидністю виявилося прагнення закону захистити не тільки реальні інтереси людей, але й особливі цінності общинної етики, що варварським суспільством ставилися на вище правове місце.

Судовий процес. Варварські правди, так само як і королівське законодавство, існували в просторі традиційної, що прийшла із додержавних часів, судової організації. Судові установи практично збігалися з органами общинного самоврядування, а в процесі зміцнення державності суд ставав домінуючою функцією територіальних народних зборів.

Судові збори франків були двох типів:

1)окружні, під головуванням особливого старійшини — тунгіна, а пізніше — ко-

ролівського графа;

2)сотенні, під головуванням центенарія, або сотника.

На зборах могли бути присутніми усі вільні повноправні общинники, присутність навіть ставилася їм за обов’язок під загрозою штрафів. Безпосередньо суддями були не члени зборів, а особливі традиційні знавці права — рахінбурги; їх правове судження ухвалювалось (або не ухвалювалось) народом.

Окружні збори скликалися періодично — раз у шість тижнів, сотенні — за спеціальним скликанням. Розбиралися на них різні за значимістю справи: в окружних — найбільш важливі (про свободу, про злочини, пов’язані із смертю, проти королівської влади або королівських людей і т. д.); у сотенних — про рухоме майно, про борги, про штрафи. За часів правління Карла Великого окружні стали збиратися тричі на рік, а основними стали сотенні, що знаходилися вже під контролем графів і складалися зі скабинів — частини общинників.

Судді — рахінбурги приймали на себе перед кожним процесом зобов’язання дотримуватись доказів і «проголошувати право». Позивач мав право вимагати від судів висловити рішення (тобто розглянути справу); за відмову від цього рахінбургів, за Салічною правдою, приписувалося штрафувати.

Процес по всіх справах був позовним, порушення скарги або обвинувачення було приватною ініціативою общинника. Виклик до суду відбувався при свідках. За відмову від явки загрожував штраф. Явка в суд позивача й відповідача, обвинувача й обвинувачуваного повинна була бути особистою, суть скарги або обвинувачення формулював сам позивач (можливо, навіть латинською). Після заперечень відповідача власне вершився суд. Суд відбувався у дві умовні стадії: спочатку рахінбурги проголошували звичаї (право) до справи, потім виносили судження (вирок або рішення), яке зборами підтверджувалося криком. Судження можна було заперечувати, але відразу, «не переминаючи ноги».

Наявність або відсутність реальних доказів істотно впливала на хід розгляду. Були безумовні докази, що не підлягали запереченню (наприклад, королівська грамота при земельних суперечках). Злодію, схопленому на гарячому, прив’язували вкрадене на спину і так вели на суд. Тільки в 560 р. злочинцям, захопленим на місці злочину, стали надавати слово в суді, до того їх карали на смерть (якщо мова йшла про тяжкі дії) без заперечень.

Були також і умовно-об’єктивні докази: жереб або присяга (соприсяжництво). За жеребом визначалися ті, хто підлягали покаранню у випадку масових злочинів (якщо когось убили під час бійки, бунту і т. п.). За Салічною правдою колективне зобов’язання обмежувалося «юрбою» до 7 чоловік, провина інших мала бути конкретно доведена. Присягою можна було підтвердити або відкинути різні, але не дуже значні обвинувачення; найкращим виходом вважалося спільне соприсяжництво родичів або общинників у «добрій славі й імені» обвинуваченого.

170

У справах проти невільних або рабів докази вичерпувалися свідченнями під тортурами. Одним із найпоширеніших доказів був божий суд — головним чином у вигляді ордалій. За відсутністю реальних доказів для з’ясовування правоти того або іншого учасника піддавали випробуванню вогнем, водою та ін., вважаючи, що Бог побічно зазначить на правого або винуватого. Салічні франки, як втім і всі германці, застосовували ордалії декількох видів:

1)«казанок» (коли випробуваному належало вийняти камінь або каблучку з киплячого казана); від іспиту можна було і відкупитися за 1/5 призначеного штрафу;

2)«вогнем» (сунути руку у вогонь, пройти по розпечених лемешах, узяти кус заліза

вруки, для жінок — пройти в одній сорочці крізь вогнище; за характером ран судили про «провини»);

3)«холодною водою» (випробуваного опускали на мотузці в чан або ріку, якщо тонув — винуватий);

4)«хрестом» (витягнути руку на богослужінні, якщо, стомившись, опустив — виходить, Бог не побажав зміцнити сили);

5)«хлібом і сиром» (устромляли викритому в рот ячмінний хліб із сиром, якщо давився — винуватий); останні два види застосовувалися в обвинуваченнях проти духовних осіб, особливо монахинь.

Характер звернення до божого суду мав і судовий поєдинок, проте Салічна правда його не згадує.

Важливе місце в судовому процесі займали показання свідків. Свідки ділилися на випадкових (тобто судових — свідків злочину або порушення) і свідків факту, що запрошувалися, розраховуючи в майбутньому підтвердити висновок угоди, позики тощо. Свідчення вважалися громадським обов’язком. За лжесвідчення, за уникнення участі в судочинстві на свідків міг бути накладений штраф. У випадку ж навмисної відмови від свідчень, крім штрафу, свідок оголошувався поза законом і, певно, його виганяли з общини.

Виконання судового рішення було справою позивача. У випадку відмови винуватого добровільно виконати ухвалене судом рішення, можна було звернутися за допомогою до короля. Крайнім засобом примусу було позбавлення винуватого «королівського заступництва»: тоді кожному, хто давав засудженому помешкання і їжу, загрожував великий штраф. Рішення з майнових справ (вилучення речі і т. п.) здійснювалися графами, що також несли особисту відповідальність за справедливість виконання.

До кінця правління Каролінгів варварські правди поступово вийшли з правового вживання. Їх замінило розгалужене королівське законодавство, орієнтоване вже більшою мірою на державний суд. Проте правові основи правд збереглися і їх покладено в основу пізнішого права Франції й інших країн під умовним найменуванням Салічної правди, вимоги якої (наприклад, усунення жінок від спадкування) стали відправними навіть для майбутнього права.

Право англосаксів

Англосаксонські закони. Ранні закони — найдавніші записи правових звичаїв — виникли в англосаксів ще на стадії протодержав, що було цілком типовим для варварських правд. На відміну від континентальної Європи, поява таких законів походила винятково від королівської влади. Записані в них правила були адресовані тільки королівським суддям. Зі зміною влади втрачалося і значення старого законодавства, наступний король видавав нові, найважливіші постанови для судів, повторюючи, розвиваючи або змінюючи норми, встановлені його попередником.

Однією із найдавніших була Правда короля Етельберта (початок VII ст.), упоря-

дкування якої пов’язане з затвердженням у Британії католицького християнства. Тому переважна більшість статей (усього їх 90) в цьому пам’ятнику права присвячена переслідуванням за порушення «церковного миру» й зазіхань на церковне майно: за це на-

171

кладалося багаторазове відшкодування залежно від важливості потерпілого і вартості вкраденого (максимально в 11 разів). Королівська влада ще не мала привселюдних привілеїв. Злочини проти неї (крадіжка королівського майна, зазіхання на королівських людей, порушення миру при королі) каралися штрафами як «відшкодування пану» вдвічі або втроє більшими проти звичайного.

Життя, гідність і майно людей охоронялися в залежності від того, під чиїм «заступництвом» вони знаходилися: короля, ерлів (вільних общинників) або керлів (феодалів). Відповідно збільшувалися штрафи за вбивство, зґвалтування служниць і т. п. Основою для визначення значимості злочину був встановлений за вбивство вільної людини викуп — вергельд у 50 шилінгів (ціна лицарського озброєння). За злочини по відношенню до напіввільних або рабів викуп зменшувався, за більш тяжкий злочин (вбивство на чужому подвір’ї при розбої) збільшувався вдвічі. Крім відшкодування родичам потерпілого або йому самому у деяких випадках ще особливий штраф сплачувався на користь королю. Каралися також покалічення, порушення недоторканності чужого володіння, псування чужого майна.

Особливістю давнього права англосаксів було те, що для жінки «за вчинки безчестя» передбачалася специфічна відповідальність, яка за розмірами штрафу дорівнювалася до чоловіків. Закони мали положення про майнові права жінки в сім’ї, при народженні дітей, передбачалася навіть можливість покинути сім’ю чоловіка разом з дітьми, забравши половину майна.

Найбільш розвинутими й змістовними були Закони короля Альфреда (IX ст.), при упорядкуванні яких використовувались попередні судебники, у тому числі древні закони короля Уессекса — Правда Іне (VII ст.). Закони починалися особливим вступом із Біблії, і взагалі в них було чимало посилань на справедливість і церковні вимоги. Церква за цими законами мала особливі привілеї: визнавалося недоторкане право захисту в церкві, захист церкви по злочинах у випадках, непередбачених прямо в законах, шляхом зменшення покарання, і навпаки, злочини, пов’язані з порушенням церковних правил, каралися вдвічі суворіше.

Упокараннях за злочини основою визначення відповідальності залишалася древня композиція (викуп). Поряд із нею закони передбачали і страту (якщо мало місце зазіхання на права короля), і членоушкоджувальні покарання (за крадіжку в церкві).

Узаконах Альфреда регулювалися вже й ситуації, пов’язані з феодальними відносинами. Перехід у заступництво іншого господина потребував дозволу олдермена графства, недозволений прийом чужих людей розцінювався як значний злочин. Васал зобов’язувався виступати на боці пана, але й йому ставилося за законний обов’язок виступати на боці своїх людей проти чужих. Заборонялося піднімати зброю проти свого пана.

Прагнення до посилення королівської влади знайшло відбиток у Законах короля Кнута (ХІ ст.). В них встановлювалися непорушні королівські прерогативи (виняткові права. — Л. Б., С. Б.), відповідальність за неправосудні рішення. З усіх кримінальних справ підвищувалася відповідальність осіб вищих станів. Було встановлено, що цілий ряд злочинів (таємне вбивство, підпал, зрада) надалі не підлягають викупу й повинні суворо каратися. Вводилися точні норми озброєнь для феодалів та ополченців.

Важливою особливістю англосаксонських законів було те, що в них майже не регулювалося судочинство. Суди (сотні і графства) керувалися здебільшого традиціями і звичаєвим правом, а також загальним рішенням зборів танів (феодалів), що й вершили суд. До королівського суду можна було звертатися тільки у виняткових випадках: «Ніхто й не йде до короля з тяжбою, крім тих випадків, коли йому відмовлено в суді або коли він не може домогтися свого права».

** *

Підсумовуючи викладене про ранньофеодальне право, ми бачимо, що за рівнем розвитку існувало два типи права: візантійське і західноєвропейське. Останнє, засноване на правових звичаях, скоріше нагадувало давньосхідне або ранньоантичне право. У цьому виявилася та закономірність, що зміст права обумовлюється рівнем соціальноекономічного, політичного, духовного розвитку суспільства.

172

У західноєвропейському суспільстві було втрачено багато елементів правової культури й навіть писемності, що одержали колись широкий розвиток в античному світі, а тому й сама усна форма, в якій тривалий час виражалися звичаї, була практично єдино можливою. Але за декілька століть в країнах Західної Європи відбувається порівняно плавний і безболісний перехід від варварських (племінних) правових звичаїв до феодальних правових звичаїв, на основі яких вимальовувались контури майбутніх національних правових систем. На їх базі виникатимуть майбутні великі світові правові системи (сім’ї права) — континентальна (романо-германська) й англосаксонська з їх специфічними і несхожими правовими інститутами.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та те-

рмінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій в розвитку держави і права ранньофеодальних країн Європи за запропонованою раніше формою.

Завдання 3. Відобразіть державний механізм країн раннього середньовіччя за приблизною схемою:

Візантія

Франки

Англосакси

Завдання 4. Використовуючи текст Салічної Правди (Документ № 1),

•знайдіть титули і статті, положення яких закріплювало засади родової організації стародавніх франків;

•покажіть особливість права власності у стародавніх франків;

•доведіть, що застосування покарання у вигляді грошового штрафу було досить розповсюдженим явищем. Чим це було обумовлено?;

•покажіть особливості:

а) правового становища окремих соціальних категорій у стародавніх франків; б) правового регулювання сімейно-шлюбних відносин; в) правового регулювання відносин злочину і покарання;

173