11 червня 1258 р. озброєні барони з’їхалися до Оксфорду, де і пред’явили королю петицію з 29 пунктів. Ці бурхливі збори отримали назву «скаженого парламенту». Поданий проект перебудови державного управління було прийнято парламентом і названо «Оксфордськими провізіями». Цей акт передавав всю владу до рук 15 баронів, що цілком контролювали короля, призначали й усували від влади всіх вищих посадових осіб. Тричі на рік мав скликатися парламент, в якому, окрім ради 15-ти, повинні були засідати 12 баронів, виборних від общини. Під общиною розумілися ті ж барони.
Союзникам були зроблені незначні поступки: обіцянка провести по всій країні розслідування про зловживання королівських чиновників, виборність шерифів, заборона суддям займатися хабарництвом, поверхово було сказано про поліпшення положення Лондона й інших міст. Це викликало невдоволення лицарів, городян та інших прошарків населення.
На противагу Оксфордським провізіям вони, зібравшись у Вестмінстері, проголосили Вестмінстерські провізії. Цей документ встановлював гарантії прав дрібних васалів по відношенню до їх сеньйорів і вносив деякі поліпшення в діяльність місцевих органів і в судочинство. Це була перша самостійна загальнополітична програма лицарства й фригольдерських прошарків26, яка відрізнялась від програми баронів.
Режим баронської олігархії призвів до феодальної анархії у країні. Між королем і баронами почалася громадянська війна (1258—1267 рр.). Симон де Монфор, що очолював військо баронів, одержав верх над королем і, бажаючи заручитися підтримкою лицарів і городян, скликав у 1265 р. збори, які вважаються першим парламентом Англії, оскільки він відносно повно представляв всю країну. У ньому засідало по два лицарі від кожного графства і два представники від кожного міста.
Тим часом, почалися хвилювання серед селянства, що призвело до розколу серед прихильників Симона де Монфора: частина з них перейшла на бік короля. Почалися нові військові дії, під час яких Симон де Монфор загинув. Незважаючи на військові успіхи, король змушений був піти на компроміс із баронами, лицарями й городянами. Результатом цього компромісу було затвердження парламенту.
У 1295 р. король Едуард I скликав парламент, що отримав назву «зразкового». Крім прелатів і баронів, запрошених особисто, були обрані по два лицаря від кожного графства і по два городянина від кожного міста, що отримали на те право. У цьому парламенті було представлено й духовенство.
З середини XIV ст. парламент став складатися з двох палат:
•верхня — палата лордів, де засідали прелати і барони;
•нижня — палата громад (общин), де засідали лицарі і представники міст. Міцний союз лицарства й міської верхівки в парламенті забезпечив йому великий
політичний вплив у порівнянні зі станово-представницькими зборами інших країн.
З XV ст. палата лордів комплектувалася переважно зі спадкових перів. Палата громад — із представників дворянства й міської верхівки (обиралися по два лицарі від кожного графства і по два представники від міста). Духовенство як окремий стан не було представлено в англійському парламенті. Прелати ввійшли в палату лордів. Інше духовенство не отримало в парламенті свого представництва, тому що брало участь в особливих зборах духовенства — конвокаціях.
Серед функцій парламенту першою й найважливішою була фінансова. Вона стала джерелом політичного впливу й могутності парламенту. У 1297 р. статутом «про ненакладення податей» було встановлено, що обкладання прямими податками не може мати місця без згоди парламенту. У XIV ст. стягування непрямих податків було поставлено в залежність від згоди парламенту. У XV ст. установився порядок, за яким справи, пов’я- зані з оподаткуванням, спочатку мали розглядатися в нижній палаті.
26 Англійське селянство розподілялося на дві категорії: Фригольдери — вільні власники землі, що не несли ніяких повинностей феодалам; Копигольдери — нащадки недавніх кріпаків, які за свої невеличкі земельні ділянки продовжували нести ряд натуральних і грошових повинностей по відношенню до феодалів. (назва утворилась від копій — рішень судів, що засвідчували їхні права на земельні ділянки).
191
Поступово функції парламенту розширювалися. В XIV—XV ст. оформилася законодавча ініціатива парламенту. Від імені нижньої палати королю подавалася петиція, у якій ставилося питання про видання законів у бажаному для парламенту змісті. Пізніше клопотання парламенту стали висловлюватися у формі готових законопроектів. Надалі встановлювався порядок, за яким постанови, прийняті обома палатами й королем (статути), не могли бути змінені або скасовані без згоди обох палат. Статути набували сили вищих актів державної влади (законів).
Парламентом робилися спроби підпорядкувати своєму контролю державне управління. Здійснювалося це за допомогою «імпічменту», сутність якого зводилася до того, що перед палатою лордів, як вищим судом країни, палата громад порушувала звинувачення проти тих або інших радників короля в зловживанні ними своїми обов’я- зками. Палата громад виконувала функції великого (обвинувального) журі присяжних засідателів.
Парламент втручався й у зовнішню політику, вимагаючи врахування його позиції при вирішенні питань про війну й мир.
Таким чином, із станово-представницьких установ західноєвропейських країн найбільших успіхів у своєму розвитку досяг англійський парламент, який став зразком для створення представницьких органів влади в майбутньому.
2.4. Міські республіки
Зі становим і політичним відокремленням городян від інших класів феодального суспільства пов’язане перетворення середньовічного міста в особливе державне утворення — феодальну міську республіку. Закономірно, що таких державноподібних форм набули міста в тих країнах, де найбільшого розвитку досяг сам міський уклад життя — в Італії, Німеччині, Франції, Іспанії.
Внутрішнє міське управління в країнах Західної Європи, пов’язаних із державними традиціями Римської імперії, на початку середніх віків традиційно відтворювало основні інститути античного Риму. В містах існували дорадчі ради (із місцевої аристократії, привілейованих громадян, міського патриціату) і консули, що мали виконавчу владу й обиралися іноді довічно.
На хвилі розквіту міського життя в XI—XIII ст. по всій Європі, коли міста ставали центрами торгового й економічного життя своїх країн, городяни почали боротьбу з феодальними сеньйорами за свої права й самостійність. У результаті сеньйори, частіше за все єпископи й королі, надавали містам окремі вольності і привілеї, які закріплювалися в особливих хартіях (перші з’явилися на початку XI ст.). Більш затята боротьба, іноді збройна, призводила до того, що міста стали визнаватися ко-
мунами — самостійними общинами з особливими правами своїх жителів і своєю адміністративною та судовою організацією. Міста-комуни звільнялися від пови-
нностей на користь колишніх сеньйорів. Замість цього вони зобов’язувалися сплачувати щорічну ренту-податок та надавати військову допомогу. Місто немовби ставало колективним васалом. Нерідко міста самі виступали в ролі феодала відносно селянства: отримували від вищих феодалів земельні володіння, зобов’язували сільське населення виконувати повинності на них.
Необхідність самостійно вирішувати внутрішні військові, адміністративні й фінансові справи призводила комуни до утворення установ самоврядування. Спочатку встановилася виборність традиційних посадових осіб — консулів. Їх було від 5 до 24 у різних містах, і обирали їх за різною системою терміном на рік. Вони командували місцевою міліцією-ополченням, контролювали ринки, правила ремесла й торгівлі, вершили суд. Іноді утворювався спеціальний міський суд. З посиленням впливу торговоремісничого населення і падінням положення міського патриціату, власницької аристократії у містах зросло значення народних зборів: міських, поквартальних, професійних; з’явилися й представництва — міські ради.
192
УНімеччині представницькі ради виросли з міських судів, що раніше складали раду общини при сеньйорі, яка брала участь за феодальними правилами у панському суді. На початку XIII ст. міська рада стала основним органом управління, взявши на себе виконання всіх старих сеньйоріальних функцій. Члени ради стали зватися міськими радниками (уперше такий чин зафіксований у Любеку). В одних містах радники призначалися довічно, в інших обиралися на рік особливою колегією виборщиків від професійних або територіальних об’єднань. Така міська рада стала історично першим органом міського самоврядування в нових умовах.
Пізніше в містах з’явилася посада бургомістра (у Франції й Англії — мери). Іноді він був головою міської ради. Іноді поруч із ним був особливий голова, а мербургомістр відігравав роль старшого міського адміністратора. В малих містах (із населенням до 1—2 тис. громадян) існували тільки ради. Організація й повноваження міського управління фіксувалися цілісними правовими актами. Наприклад, у Кьольні, такі акти набували виду внутрішньодержавної конституції (Союзний запис 1396 р.). Так стало формуватися цілісне міське право. У XII—XIII ст. місто в Німеччині стало особливим суб’єктом права — по відношенню до інших імперських або земських влад.
Розвиток міського ладу і його судової й адміністративної організації призводив до того, що міське самоврядування переростало свої першопочаткові межі. Найбільші міста фактично ставали автономними: Любек, Гамбург, Кьольн, Франкфурт. Міста для зміцнення своєї відокремленості від курфюрстів і навіть імператора утворювали особливі політичні союзи. Найвідомішими і тривалими в Німеччині були Ганзейський союз на чолі з Любеком (із XIII ст.), причому органи управління й суду Любека ніби стали урядом для всього союзу. Рейнський Союз (із 1254 р.), що об’єднував понад 100 міст, Швабський союз (із 1376 р.), у складі більше як 40 міст.
Умежах міської організації склався ще один вид самоврядування — самоврядування станово-професійних організацій. Іноді воно як би пристосовувалося до міського, створюючи його нижній, другий «рівень». Іноді станово-професійне самоврядування переважало в містах, а загальноміські установи, ради й магістрати, цілком залежали від територіальних або професійних об’єднань у місті.
Ще до становлення міст як відокремлених комун, торговці і ремісники для охорони своїх загальних (общинних) інтересів стали утворювати союзи, як правило, приймаючи ідейне заступництво будь-кого зі святих християнської церкви й одержуючи на це благословення єпископів. Таке благословення означало дозвіл на деякі привілеї, головним чином у суді. Перші об’єднання купців, ремісників, селян, що займалися торгівлею за їх професійною, а не територіальною належністю, це — гільдії. Гільдія являла собою свого роду професійно-церковну общину, де всі члени товариства були рівні й однаково зобов’язувалися визнавати владу і заступництво общини, владу її представників. Вони виникли на Заході в Х ст. та найбільшого розвитку досягли в Англії на початку ХІІІ ст.
З посиленням самостійності міст у гільдії стали об’єднуватися переважно торгові люди — купці одного міста і навіть одного «профілю» (сукнороби, зайняті морською торгівлею, хліботорговці). Вони відкуповували в королів право монопольної торгівлі й охороняли своїх членів від конкуренції. Але потім гільдії поступилися своєю першістю іншим, більш складним професійним об’єднанням — цехам.
Цехове самоврядування було невід’ємною рисою всієї організації середньовічного мі-
ста. Цехи, як об’єднання — товариства ремісників та інших професіоналів за їхнім місцем проживання, стали основною формою організації професійних справ і захисту інтересів торговців, ремісників і осіб інших професій (в італійських містах не рідкість були цехи юристів і суддів, лікарів, ювелірів).
За своєю внутрішньою організацією цехи вже не були общиною рівних. Тут суворо розмежовувалось становище майстрів, підмайстрів та інших робітників. Збори майстрів, на чолі зі старшиною цеху, що обирався з їхнього числа на черговому річному цеховому святі, були вищим розпорядницьким органом цеху. Тут визначалися вимоги до тих, хто вступав до цеху, проводилися професійні іспити, призначалися цехові внески,
193
а головне — тут визначалися професійні вимоги до роботи. З усіх цих питань збори майстрів мали абсолютні і примусові повноваження.
Цех захищав своїх членів від конкуренції з боку чужаків, а згодом навіть отримав право давати згоду на поселення осіб своєї професії у місті. Збори майстрів володіли й судовими повноваженнями відносно своїх членів, аж до права карних покарань — тілесних і штрафів. Правда, до XV ст. найбільш важливі постанови цехів підлягали затвердженню міськими радами.
Ще одним своєрідним варіантом професійного самоврядування було самоврядування університетів. Університети з’явилися в Західній Європі в XI—XII ст. Найдавнішими з них були університети в Павії, Болоньї, Палермо, Парижі, Оксфорді. Велике розповсюдження отримали університети в Німеччині: Празький (1347 р.), Гейдельбергський (1386 р.), Кьольнський (1388 р.) і ін. Відповідно до традиції університети одержували від своїх феодальних покровителів привілеї на звільнення від податків, власну юрисдикцію. Виконання прав, що випливали з цих привілеїв і функцій, стало основою для університетського самоврядування.
Повноправними членами університетів були професори й учні. Професори об’єднувалися у факультети, збори яких вирішували питання викладання, допуску до викладання і, головне, присвоєння вчених ступенів і звань. Делегати факультетів і об’єднань учнів мали право обирати правителя університету — ректора (ректором міг бути представник і професури, і студентства. — Л. Б., С. Б.). Ректор мав адміністративну й господарську владу, право дисциплінарного, карного й цивільного суду над усіма «членами й підданими університету», в тому числі над населенням земель, які належали університетам, міським слободам. Оскільки в обранні ректора брали участь студенти, його влада не поширювалася на наукові питання й на присудження вчених ступенів, на допуск до викладання.
Вищу владу на факультеті представляла рада професорів на чолі з деканом. Факуль-
тети мали свій матрикул (свідоцтво), пресу, свою касу. Крім факультетської, в університетах були й інші форми самоврядування: студенти однієї нації об’єднувалися в земляцтва, особливі малі колегії (із власними статутами) вирішували питання цензури для літератури, яка видавалася, а також і наукових суперечок.
Професійна обумовленість основ університетського самоврядування виявилася важливим чинником поширення його на інші види культурного життя. У XVII ст. У Франції, Німеччині почали формуватися перші наукові академії, що також діставали права на самоврядування в адміністративних і фінансових питаннях за зразком університетів. Причому, на відміну від цехового самоврядування, університетське й наукове зберігалося навіть у періоди абсолютизму.
Процес подолання феодальної роздробленості, розпочатий у період становопредставницької монархії продовжувався й на етапі пізнього феодалізму. Він відбу-
вався на ґрунті а) інтенсифікації виробництва, б) зростання спроможності сільського господарства виробляти більше продукції, стимулювати розвиток обміну між містом і селом, товарно-грошових відносин, в) еволюції міст як ремісничих центрів.
Без торгівлі інтенсифікація виробництва ставала для феодала безцільною. Розвиток товарно-грошових відносин відкривав можливість перетворити ренту в засіб задоволення різноманітних потреб і тому ставало нагальним підвищення продуктивності праці й посилення експлуатації селянства в цілому. Селянські війни, що набували значного розмаху, вимагали встановлення сильної державної влади, чому сприяло також зміцнення позицій середнього землеволодіння й поява служивого землеволодіння. Тому об’єднання великих областей у феодальні королівства було потребою як для земельного дворянства, так і для міст.
194