розширеному складі королівська курія являла собою збори безпосередніх васалів і наближених короля. Під час відсутності короля Англією фактично правив головний юстициарій — духовна особа, знавець канонічного й римського права. Його помічником був канцлер, що керував секретаріатом. Центральну владу на місцях представляли «роз’їзні» посланці й шерифи з місцевих магнатів, що нерідко виходили з-під контролю центру. Управління ними зводилося в основному до надання їм виконавчих наказів.
Зміцнення прерогатив корони, бюрократизація й професіоналізація державного апарату, що дозволили зробити централізацію в Англії незворотною, пов’язані в основному із реформами Генріха II (1154—1189 рр.), які можна умовно звести до трьох головних напрямків:
1)приведення до системи й надання більш чіткої структури королівській юстиції (вдосконалення форм процесу, створення поряд із традиційними й середньовічними судами системи королівського роз’їзногоправосуддя й постійно діючих центральних судів);
2)реформування армії на основі поєднання принципів ополченської системи і намісництва;
3)установлення нових видів оподаткування населення.
Реформи підвищили авторитет і розширили юрисдикцію королівських судів; дозволили різко збільшити чисельність відданих королю військ і підірвати вплив на них найбільш великих феодалів; дістати кошти на утримання професійного чиновництва.
Таким чином, на цьому етапі розвитку феодальної держави у Західній Європі сеньйоріальна монархія має як загальні характерні риси, так і особливості. З огляду на вищенаведене, умовно розподілимо їх на класичну — у Франції, децентралізовану — у
Німеччині і централізовану — в Англії.
Економічне піднесення у XIII—XV ст., пов’язане з ростом міст і розвитком торгового обігу, із накопиченням капіталу, спричинило станову консолідацію західноєвропейського суспільства. В нових умовах стало можливим поступове територіальне об’єднання держав на національній основі, посилення королівської влади, яка шукала підтримки у представників станів.
Поступово сеньйоріальна монархія еволюціонувала в нову якість — станово-
представницьку монархію. Під такою формою правління розуміють феодальну монар-
хію, в якій формально повновладний монарх, здійснюючи владу, змушений був залучати для вирішення важливих питань дорадчі органи — збори представників різних станів.
Виділяють такі ознаки станово-представницької монархії:
а) на чолі держави стояв монарх, якому цілком підпорядковувався строго централізований, розгалужений апарат центральної і місцевої виконавчої влади;
б) в той же час влада монарха обмежувалась станово-представницьким органом
(зборами), який виступав виразником інтересів різних станів (духовенства, дворянства, мешканців міст).
Подивимося, якими були причини встановлення станово-представницької монархії у західноєвропейських країнах, які з ознак, зазначених вище, виявилися в них.
2.1. Станово-представницька монархія у Франції
Процес оформлення станово-представницької монархії у Франції був складним і суперечливим. Він почався з посилення королівської влади, що було нерозривно пов’язане з подоланням феодальної роздробленості. Усе це стало можливим у силу цілої низки причин:
1) ще більшого зміцнення соціально-економічних основ союзу королівської влади й міст. Зростання міської промисловості і торгівлі дозволило містам надавати монархії значно більшої допомоги, ніж це було можливим раніше;
186
2)навколо королівської влади згуртувалися основні групи середнього і дрібного дворянства, тобто переважна частина панівного класу. В умовах піднесення антифеодального руху селянства дворяни вже були не в змозі захистити свої інтереси силами локальних лицарських ополчень. У сильній королівській армії вони бачили єдину опору збереження свого привілейованого положення. Монархія могла дати їм нові джерела прибутку, надавши службу в армії й державному апараті;
3)сильна королівська влада потрібна була також для боротьби із зовнішнім ворогом. У цей період Франція зазнала іноземної навали, що ставила її часом на межу національної катастрофи.
Ліквідація феодальної роздробленості й посилення королівської влади хоча і досягли значних успіхів, але були ще далекі від свого завершення. Збереглися великі, фактично незалежні, феодальні володіння, такі як, наприклад, герцогство Бургундське (його правителі неодноразово воювали зі своїми сюзеренами — французькими королями). Значне число могутніх васалів хоча й скорилося королю, але за сприятливих умов намагалося відновити втрачену незалежність.
Об’єднання країни могло бути успішно завершене лише в оновленій державноправовій формі, що забезпечувала консолідацію всіх інших сил, виступавших за об’єднання країни. Почали скликатися збори представників від станів. Королі оде-
ржали можливість звертатися за підтримкою до станів, минаючи правителів найбільших сеньйорій.
Станово-представницькі збори у Франції складалися із представників трьох станів:
1)духовенства,
2)дворянства,
3)представників так званого третього стану (купців, ремісників, середніх землевласників).
Це, як правило, колишні дорадчі органи при монархові, що займалися законодавчою діяльністю й контролем за фінансами. Зборам пропонувалися для обговорення найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики і, насамперед, введення нових пода-
тків. З їхньою допомогою королівська влада вперше вводила постійні загальнодержавні податки. Регулярні грошові надходження дали можливість уряду сформувати профе-
сійну, найману армію замість лицарського ополчення, так само як і централізований бюрократичний апарат управління.
Перші збори станового представництва — штати (від франц. «etat» — стани) виникли ще в XIII ст. в окремих провінціях. Це були збори вищого духовенства, сеньйорів, мерів міст відповідної провінції, які скликалися періодично. Штати розглядали різноманітні питання, головним із яких було затвердження одноразових грошових зборів — «допомог». Спочатку провінційні штати скликалися місцевими правителями і сприяли консолідації окремих областей. Але досить скоро вони опинилися під контролем короля.
У 1302 р. уперше були скликані загальнофранцузькі збори станів. Їх стали називати Генеральними штатами на відміну від штатів в окремих провінціях.
Події наступних десятиліть (Столітня війна, селянські і міські повстання) перетворили Генеральні штати в найважливіший орган держави. Тоді й склалася їхня структура.
Кожний стан був поданий окремою палатою. Перша палата складалася з вищого духовенства. У другу обиралися виборні від дворянства. Причому найбільш знатні (герцоги, графи) до складу палати не входили. Вони, як безпосередні васали короля, брали участь у розробці рішень у складі королівської курії. Третій стан обирав своїх депутатів. Як правило, у виборах брав участь міський патриціат, депутатами були мери й ешевени (члени міських рад). Усі питання розглядалися окремо по палатах, де рішення приймались простою більшістю голосів. Затверджувалося рішення всіма палатами, причому кожна палата, як колись у Стародавньому Римі, мала тільки один голос. Таким чином, привілейовані стани завжди мали гарантовану більшість.
Генеральні штати скликались за рішенням короля. Але, оскільки введення нових податків і одноразових грошових зборів потребувало попередньої згоди Генеральних
187
штатів і, зокрема, згоди «третього стану», королі змушені були звертатися до них досить часто. Духовенство й дворянство від податків звільнялось (мали «податковий імунітет»). Вони давали лише згоду на оподаткування «третього стану».
Королівська влада часто домагалася від Генеральних штатів потрібного їй рішення. Але були моменти, коли «третій стан» міг бачити в них дещо більше, ніж затвердження нових податків. У березні 1357 р., коли країна переживала одну з найбільш глибоких у своїй історії політичних криз (Столітня війна — 1337—1453 рр.; паризьке повстання 1356—1358 рр.), було видано ордонанс (указ), що став згодом відомий як «Великий березневий ордонанс 1357 р.». Відповідно до цього документу, сесії Генеральних штатів мали проводитися два рази на рік. Для їх скликання не було потреби у попередній санкції короля. Генеральні штати не тільки мали виняткове право на введення нових податків за цим ордонансом, але і контролювали витрати уряду. Тільки з їхньої згоди можна було укласти мир і оголосити війну. Вони призначали спеціальних радників короля.
«Великий березневий ордонанс» був вершиною тимчасового зростання повноважень Генеральних штатів. Домігшись від них згоди на введення постійних податків, уряд зробив усе, щоб ордонанс не було перетворено у життя. І це йому вдалося.
Переможне закінчення Столітньої війни, що сталося незабаром, сприяло подальшо-
му зміцненню королівської влади. В її розпорядженні була велика наймана армія,
бюрократичний управлінський апарат, що утримувалися за рахунок постійних податків, які стягували тепер без попереднього схвалення Генеральними штатами. Влада короля поширювалася на територію, майже рівну сучасній Франції. З погляду правлячих кіл Генеральні штати виконали роль, що призначалася їм. Починаючи з XV ст., Генеральні штати перестають скликатися (у XVII і XVIII ст.ст. вони були скликані усього по одному разу).
Таке становище Генеральних штатів було результатом низки обставин, що обумовлювалися далеко не подоланою у Франції феодальною роздробленістю, зокрема:
•протиріччями між інтересами двох привілейованих станів і третього стану;
•тим, що депутати генеральних штатів ще не могли піднятися не тільки до розуміння загальнодержавних інтересів, але навіть до розуміння інтересів свого стану в ма-
сштабі всієї країни.
Замість них уряд почав інколи, на свій розсуд, скликати збори нотаблів (славетних підданих). Але ця установа мала чисто дорадчі функції.
До центральних органів станово-представницької монархії, крім Генеральних штатів, відносились: король, державна рада, що здійснювала за вказівками короля управління і контроль за окремими ланками управління, рахункова палата — фінансове управління.
Серед посадових осіб найбільше значення мали: канцлер, який здійснював поточне управління й контроль за діяльністю посадових осіб, під час відсутності короля головував у державній раді, під його керівництвом складалися проекти ордонансів; конетабль — командир кінного лицарського війська, із XIII ст.— командир королівської армії; камерарій — скарбник; палатини — королівські радники, що виконували окремі, особливо важливі, доручення короля.
Посадові особи, що склали новий державний апарат управління, були, як правило, люди незнатні, зобов’язані своїм призначенням королю, і тому від нього залежні. Серед них було чимало осіб, які закінчили університетський курс юриспруденції, включаючи римське право. Таких людей називали легистами (від лат. «leges» — закон). Вони зарекомендували себе як найбільш послідовні прибічники централізації і посилення королівської влади. Легисти склали найбільш впливову групу посадових осіб. Королі з їхньою допомогою усунули імениту знать від основних важелів державного управління.
З посиланням на відомий принцип римського права легисти підтверджували, що король сам є верховним законом, а отже, може створювати законодавство з власної волі. Для прийняття законів королю вже не потрібні були скликання васалів або згода королівської курії. Була висунута також теза: «усяке правосуддя виникає від короля», відпо-
188
відно до якої король отримав право розглядати будь-яку судову справу самостійно або ж делегувати це право своїм слугам.
Таким чином, станово-представницька монархія у Франції затвердилася на певному етапі централізації країни, коли не були до кінця переборені автономні права феодальних сеньйорів, католицької церкви, міських корпорацій тощо. Вирішуючи важливі загальнонаціональні завдання і приймаючи на себе ряд нових державних функцій, королівська влада поступово руйнувала політичну структуру, характерну для сеньйоріальної монархії. Але при здійсненні своєї політики вона натикалася на потужну опозицію феодальної олігархії, опір якої не могла перебороти лише власними засобами. Тому політична сила короля значною мірою залежала від тієї підтримки, яку він отримував від феодальних станів. Саме на початок XIV ст. остаточно оформився побудований на політичному компромісі, а тому не завжди тривкий, союз короля і представників різних станів. Політичним виразом цього союзу, в якому кожна зі сторін мала свої специфічні інтереси, стали особливі станово-представницькі установи — Генеральні штати і провінційні штати, виникнення яких поклало початок змінам у формі правління, становленню станово-представницької монархії.
2.2. Станово-представницька монархія у Німеччині
Початок становлення станово-представницької монархії у Німеччині припадає на XIV століття. Але цей процес відрізнявся своєю специфікою, суть якої полягала в тім, що така форма правління складалася ніби на двох рівнях. На першому, загальноімперському, поряд із достатньо слабкою владою імператора існував своєрідний становопредставницький орган — рейхстаг — загальноімперський з’їзд, що скликався імператором досить регулярно, починаючи з XIII ст. Рейхстаг, який остаточно у структурному відношенні оформився у наступному, XIV ст., коли була прийнята Золота була Карла Великого (1356 р.). Він складався з трьох колегій:
•колегії курфюрстів — невеличкої групи світських і духовних феодалів, які виокремилися з аристократичної знаті;
•колегії князів, графів (великих землевласників) і вільних панів (служивої знаті);
•колегії представників імперських міст — безпосередніх васалів короля.
Крім них існувало ще два види міст: вільні міста, що не сплачували податки і користувалися повним самоврядуванням, і княжі міста. Статус останніх визначався князем, у володіннях якого ці міста знаходилися. Населення міст було неоднаковим. Верхні прошарки міського населення утворювали патриціат, що складався з купецтва, яке зливалося із земельними власниками. На середньому щаблі стояли ремісники, а в самому низу — плебейські маси: підмайстер’я, поденники.
Характер представництва цих імперських станів, або чинів, відрізнявся від представництва трьох станів інших західноєвропейських держав. Насамперед у рейхстазі були відсутні представники дрібного дворянства, а також бюргерства не імперських міст. Духовенство не утворило окремої колегії і засідало в першій або в другій колегії, оскільки найбільш знатні прелати входили до складу княжого прошарку. Усі три колегії засідали окремо. Разом збиралися іноді тільки палати курфюрстів і князів.
Рейхстаг, у даному випадку, виступав не стільки як орган станового представництва, скільки як орган представництва окремих політичних одиниць: курфюрсти представляли інтереси своїх держав, князі — князівств, а бургомістри — імперських міст за посадою. Компетенція рейхстагу не була точно визначена, його акти, як правило, не мали обов’язкової сили й носили скоріше характер імперських рекомендацій.
Більш чітко риси нової форми правління проявилися на другому, місцевому рівні. В XIV ст. окремі князівства-держави трансформувалися в станово-представницькі монархії, що відрізнялися різномаїттям форм. У більшості держав сформувалося три замкнуті курії — духовенства, лицарів і городян. Збори цих земських чинів безпосередньо в князівствах називалися ландтагами. Ландтаги дещо обмежували владу місцевих
189
князів і за структурою більше нагадували станово-представницькі установи Франції, ніж рейхстаг. Проте, в більшості випадків, ландтаги не мали вирішального голосу під час обговорення обласних і державних справ. Правда, їхня згода була обов’язковою при вирішенні фінансових питань. Але, в цьому випадку, князь завжди міг отримати потрібне рішення за допомогою двох станів, які були вільні від сплати податків, але брали участь у витраті цих коштів — вищого духовенства і лицарства.
Таким чином, якщо на рівні князівств-держав станово-представницька монархія в цілому мала властиві їй ознаки, то про загальноімперський цього сказати не можна. Відсутність сильної центральної влади (професійної бюрократії, постійного війська, достатніх матеріальних коштів в імперській скарбниці) призводило до того, що центральні установи не могли домогтися виконання своїх рішень. До кінця XVIII ст. політичний лад імперії зберігав видимість станової монархії, що прикривала багатовладдя курфюрстів.
2.3. Станово-представницька монархія в Англії
В Англії об’єктивні передумови для переходу до нової форми феодальної держави — монархії зі становим представництвом — почали складатися на початку XIII ст. Проте, королівська влада, що зміцнила свої позиції, не виявляла готовності залучати до рішення питань державного життя представників пануючих станів. Навпаки, при спадкоємцях Генріха II, що терпіли невдачі в зовнішній політиці, зростали крайні прояви монархічної влади, посилювалося адміністративне й фінансове свавілля короля та його чиновників. У зв’язку з цим визнання права станів брати участь у вирішенні важливих політичних і фінансових питань відбувалося в Англії під час гострих соціальнополітичних конфліктів. Вони набули форми руху за обмеження зловживань центральної влади. Цей рух очолювали барони, до яких періодично приєднувалися лицарство й маса фригольдерів, незадоволених надмірними поборами й здирством королівських чиновників. Соціальний характер антикоролівських виступів був особливістю політичних конфліктів XIII ст. У порівнянні з баронськими заколотами XI—XII ст. не випадково ці виступи супроводжувалися прийняттям документів, що набули великого історичного значення.
Основними віхами цієї боротьби були: конфлікт 1215 р., що закінчився прийняттям Великої хартії вільностей, і громадянська війна 1258—1267 рр., які призвели до виникнення станово-представницької монархії в Англії.
Посилення централізаторських настроїв корони суперечило становій відокремленості англійського суспільства, особливо соціальній позиції феодальних магнатів, що хоча і не володіли в Англії такою могутністю, як в континентальних країнах, проте з успіхом могли протистояти королівській владі. За часів Іоанна Безземельного (1199— 1216 рр.) боротьба баронів набула національного характеру й отримала підтримку інших активних політичних сил країни — дворянства й міської верхівки. Безперспективна війна Іоанна у Франції, конфлікт із могутнім папою римським, що закінчився перемогою останнього, численні побори, стягнуті всупереч феодальним звичаям, призвели до невдоволення баронів. Вони разом із лицарями й лондонською верхівкою змусили Іоанна Безземельного 15 липня 1215 р. підписати Велику хартію вольностей. Центральне місце в Хартії займають статті, що виражали інтереси баронів, хоча деякі її положення захищали інтереси інших учасників руху: представників духовенства, лицарства, селянства, городян.
Іоанн Безземельний, поступившись перед збройною силою своїх підданих, згодом відмовився від Хартії. Боротьба феодальних станів проти короля продовжувалася. Особливої напруги вона досягла в 50—60-і рр. XIII ст. Політика Генріха III викликала опозицію, підтриману всіма станами. Приводом до відкритого виступу послужило скликання Великої ради в 1258 р., на якій король зажадав величезної суми грошей для покриття боргу папської курії (мова йшла про збір у скарбницю 1/3 прибутків від рухомої й нерухомої власності. — Л. Б., С. Б.).
190