1.Византийский земледелческий закон / Под ред. К. Медведєва. —Л., 1984.
2.Галанза П. Н. Феодальное государство и право. — М., 1963.
3.Грацианский Н. П. О материальных взысканиях в Варварских правдах // Из социальноэкономической истории западноевропейского средневековья. — М., 1960.
4.Історія держави і права зарубіжних країн (Середні віки та ранній новий час): Навч. посібник / Б. Й. Тищик (ред.) — Л.: Світ, 2006.
5.Курбатов Г. Д. История Византии. — М., 1984.
6.Колесницкий Н. Ф. Феодальное государство. — М., 1967.
7.Корсунский А. Р. Образование раннефеодального государства в Европе. — М., 1963.
8.Лебек Ст. Происхождение франков. V—IX вв.: Пер. с франц. В. А. Павлова. — М., 1993.
9.Липшиц Е. Э. Право и суд в Византии в IV—VIII вв. — Л., 1976.
10.Липшиц Е. Э. Законодательство и юриспруденция в Византии в XI—XI вв.— Л.: ЛГУ, 1981.
11.Литаврин Г. Г. Византийское общество и государство в Х—ХI вв.: Проблемы истории од-
ного столетия. 976—1081. — М., 1977.
12.Медведев И. П. Развитие правовой науки // Культура Византии. Втор. пол. VII—XII вв. —
М., 1985.
13.Оболенский Д. Византийское содружество наций. Шесть византийских портретов / Пер. с
англ. — М., 1998.
14.Право Византии. VII—XI вв. // Антология мировой правовой мысли: В 5-ти тт. — Т. 2. —
М., 1999.
15.Салическая правда / Пер. проф. П. Н. Грацианского. Под ред. проф. В. Ф. Семенова. —
М., 1950.
16.Соколова А. Варварские правды. — Чита, 1969.
17.Успенский Ф. История Византийской империи: В 5 томах. — М., 2001—2002.
18.Эклога. Византийский законодательный свод VIII в. / Вступ. статья пер. и комментарии Е. Э. Липшиц. — М., 1965.
182
На рубежі першого й другого тисячоліть феодалізм вступив у новий етап свого розвитку, який відрізнявся:
•пануванням крупної земельної власності, незначною роллю міського ремісництва, торгівлі й товарно-грошових відносин при збереженні натурального господарства;
•наявністю натурального господарства, при якому були відсутні міцні економічні зв’язки;
•заміною народного ополчення феодальним, що призвело до посилення окремих феодалів, які ставали багатіше ніж королі і таким чином послаблювали королівську владу;
•повним злиттям дружинної знаті й феодалів-землевласників;
•перетворенням королів на перших серед рівних;
•існуванням колективних органів феодальної олігархії: королівських курій або рад, з’їздів феодалів, княжих з’їздів та ін.
Зв’язок по вертикалі від короля до простого лицаря забезпечувався ієрархією власності й політичної влади, встановленням васальної залежності менш знатних феодалів від більш знатних, наявністю системи сюзеренітету-васалітету. Побудовані на цьому принципі особливі договірні відносини стали єдиним засобом організації й підтримки державної влади в умовах феодальної роздробленості.
У IX—XIII ст. західноєвропейська держава, яка відрізнялася крайнім ступенем економічної й політичної децентралізації, перетворюється у безліч держав-маєтків і при-
ймає форму сеньйоріальної (ленної) монархії.
1.1. Сеньйоріальна монархія у Франції
УIX—XII ст. в умовах політичної децентралізації, яка призвела до глибокої територіальної роздробленості, королівська влада втратила своє минуле значення, французький король розглядався феодалами як «перший серед рівних». Його влада фактично поширювалася лише на територію його домену, але й там королю доводилось вести боротьбу з непокірливими васалами. Поза межами королівського домену влада належала крупним землевласникам (герцогам Бургундії й Нормандії, графам Фландрії, Тулузи, Шампані й ін.). Політична влада в державі, яка фактично розподілялась між королем і феодалами різного рівня, пов’язаними сеньйоріально-васальними відносинами, набула приватноправового характеру.
Становлення сеньйоріальної монархії у Франції (IX—XI ст.) означало спад центральної державної влади, підрив внутрішньої єдності країни, ослаблення її зовнішньополітичного положення. Все це визначило здебільшого структуру й правомочності окремих органів влади.
УIX—Х ст. У Франції, коли королівська влада була особливо слабкою, король обирався верхівкою світських і духовних феодалів, хоча і з дотриманням династичного принципу. При перших Капетингах виборність короля зберігалася, але майбутній спадкоємець правлячого короля обирався ще за життя останнього. У XII ст. затвердився по-
рядок передачі трону в спадщину.
Спочатку функції королівської влади були вкрай обмеженими, хоча формально за королем зберігалися деякі традиційні привілеї. Він вважався главою французького війська, законодавцем, здійснював суд. Але при перших Капетингах королівське законодавство (видання капітулярієв) фактично припинилося. Інші королівські повноваження
183
також існували лише в теорії. На короля покладалися обов’язки «захисту королівства й церкви», а також «підтримки миру» у країні, але він не мав реальної влади для їхнього здійснення. Судову владу король мав тільки в межах свого домену.
«Виконавча» влада зберегла палацево-вотчинні риси періоду Франкської монархії. Палацеві управителі були водночас й міністеріалами, котрі завідували справами домену. Вони призначалися королем і були відповідальними тільки перед ним.
Єдиним загальнодержавним органом, що мав можливість впливати на стан справ у більшій частині країни, була Велика рада або Королівська курія. Це був з’їзд найзнатніших феодалів країни, що епізодично збирався під головуванням короля. Тут розглядалися, а в ряді випадків вирішувалися, найважливіші питання внутрішньої й зовнішньої політики, що найчастіше королю нав’язувалися васалами.
На даному етапі розвитку середньовічного суспільства у Франції ця форма правління найбільш точно відбивала існуючу соціальну політичну реальність. В умовах економічної й політичної децентралізації окремі феодали більш ефективно здійснювали державні функції, ніж це робила королівська влада.
Проте політична роздробленість не могла зупинити поступового розвитку суспільства у Франції. Коли в XII—XIII ст. почали визрівати нові економічні потреби, пов’язані з розвитком міст і товарно-грошового господарства, політична децентралізація поступово долалася, поступаючись місцем протилежній тенденції — неухильному посиленню королівської влади. У XIII ст., особливо після низки реформ, проведених Людовиком IX, центр політичної влади в сеньйоріальній монархії поступово перемістився до короля, який вже реально починав виступати як сюзерен усіх феодалів у Франції.
На відміну від Франції, де послідовна зміна форм правління придбала досить чіткі, класичні риси, в інших країнах Західної Європи сеньйоріальна (ленна) і наступні форми правління мали свої специфічні риси.
1.2. Ленна монархія у Німеччині
Як вже було відзначено, Німеччина, як самостійна феодальна держава, утворилася на землях східних франків після розпаду Франкської держави. Її територія охоплювала п’ять основних племінних герцогств — Саксонію, Франконію, Швабію (Алеманію), Баварію і відвойовану у Франції Лотарингію, а також приєднані пізніше французькі, італійські й слов’янські землі, міста Північної Італії, Богемію, Австрію та ін.
Початок становлення тут ленної (сеньйоріальної) монархії відбувся пізніше ніж у Франції. Після періоду відносної єдності й існування в Х—XII ст. в Німеччині періоду ранньофеодальної монархії почався закономірний процес феодальної роздробленості. Проте, на відміну від Франції, він прийняв тут незворотний характер. Це пояснюється цілою низкою причин, серед яких більш значною була зовнішньополітична. Об’єднання німецьких герцогств, слов’янських земель і Північної Італії в одну державу за своєю суттю було штучним і перешкоджало процесу його консолідації.
Німецькі імператори успадкували не тільки титул «короля франків», але й коронувалися в Римі як «імператори римлян», одержуючи корону з рук папи й претендуючи тим самим на духовне й світське лідерство в християнському світі. Дещо пізніше, в XV ст., германська держава отримала офіційну назву — «Священна Римська імперія германської нації», що вказувало на те особливе значення, яке придбали в історії Німеччини взаємовідносини між державою й церквою, у тому числі її центром у Римі.
Оскільки основною тенденцією розвитку Німеччини залишалася тенденція до децентралізації, періодизація історії феодальної держави Німеччини представляє певні труднощі. Зміна форм феодальної держави прослідковується тут не стільки в масштабі всієї імперії, скільки по окремих німецьких князівствах, землях. З XIII ст. вони поступово перетворювалися в самостійні держави, лише формально пов’язані між собою імператорською владою. Аж до XIX ст. Німеччина не являла собою єдиної держави і зберігала форму сеньйоріальної монархії з окремими елементами станово-представницької монархії, про що мова йтиме далі.
184
Утой час, коли в інших західноєвропейських державах почався процес політичного об’єднання, у Німеччині оформлювалися територіальні князівства й заглиблювався політичний розпад. Феодальна роздробленість Німеччини була закріплена Золотою буллою 1356 р., виданою за часів правління імператора Карла IV. Відповідно до цього документу імператор Германії обирався колегією курфюрстів, якій передавалося вирішення всіх важливих державних справ.
УXV ст. незалежність окремих земель встановилася настільки міцно, що вони вже не боялися передачі імператорської корони в руки однієї династії. Це була династія Габсбургів, які були змушені відмовитися від спроб відновлення єдності Німеччини, обмежуючись політикою збільшення володінь свого домену.
Усилу специфіки розвитку феодальної держави в Німеччині різноманітні державні форми, властиві іншим західноєвропейським країнам, можуть бути виявлені тут тільки
вмежах локальних територій, держав-князівств.
1.3. Сеньйоріальна монархія в Англії
Нагадаємо, що Англія, як ранньофеодальна держава, виникла в ІХ ст. У результаті об’єднання семи англосаксонських королівств під верховенством Уесекса. Нормандське завоювання в 1066 р. і проголошення герцога Вільгельма англійським королем мало сильний вплив на подальшу історію англійської держави. Вона розвивалася за тими ж законами, що й середньовічні континентальні держави, але, в той же час мала свої особливості:
•ранню централізацію;
•майже відсутню феодальну роздробленість;
•швидкий розвиток публічних початків королівської влади.
Ранній централізації сприяла політика Вільгельма Завойовника, який, викорис-
товуючи як своє положення, так і англійські політичні традиції, прагнув до зміцнення основ королівської влади. Зокрема, король проголосив себе верховним власником землі й зажадав від усіх вільних землевласників присягання йому на вірність. Така присяга зро-
била феодалів усіх рангів васалами короля, зобов’язаними йому насамперед військовою службою. Принцип «васал мого васала — не мій васал», характерний для континенту, в Англії не затвердився. Тут, навпаки, пануючим став принцип «васал мого васала — мій васал».
Заходи нормандських королів сприяли державній централізації й збереженню державної єдності, незважаючи на феодалізацію суспільства, що поглиблювалася. Проте до кінця XII ст. централізація забезпечувалася в основному за рахунок сеньйоріальних, приватних прав англо-нормандських королів і залежала від їх спроможності виступати авторитетним главою феодально-ієрархічної системи й місцевої церкви.
Судові й фіскальні права корони відносно своїх підданих були лише правами вищого сеньйора стосовно своїх васалів і ґрунтувалися на присязі вірності. Вони регламентувалися значною мірою феодальним звичаєм, в будь-який час могли бути оскаржені незадоволеними васалами. Свідченням цьому у XI—XII ст. є заколоти баронів, які звинувачували корону в зловживаннях своїми сеньйоріальними правами. З моменту нормандського завоювання і протягом усього XII ст. королі змушені були постійно підтверджувати свою прихильність споконвічним звичаям та вольностям англосаксів, а баронам і церкві дарувати «хартії вольностей». Ці хартії містили положення про мир, про викорінювання «дурних» і підтримку стародавніх, «справедливих» звичаїв, про зобов’язання корони дотримуватися привілеїв і вільностей феодалів, церкви й міст. Проте із середини XII ст. спроби зв’язати королівську владу рамками феодального звичаю й власної присяги почали натикатися на посилення публічних початків у державному управлінні.
До другої пол. XII ст. в Англії не було професійних адміністративно-судових органів. Центр управління — королівський двір (курія) — постійно переміщувався й тривалий час був взагалі відсутнім в Англії, оскільки король частіше жив у Нормандії. У своєму
185