цивільного, у всіх німецьких судах. Положення римського права відігравали роль загального для всіх земель права, проте єдиної і послідовної системи цивільного права в Німеччині в період середньовіччя не склалося.
Але на початок XVI ст. старі засоби і методи шкіл глоссаторів втратили громад-
ські симпатії. Вони своїми працями заступили справжнє класичне право. Глосси перетворилися в догму і не могли регулювати нові відносини, що формувалися. У результаті з’явився т. зв. гуманістичний напрямок, представники якого ставилися до римського права як до історичного явища. Старі тексти стали звільнятися від «перекручувань», пристосовуватися до нових умов. Француз Готофред у XVII ст. видав друком по знайденим ним рукописам повний текст Кодексу Юстиніана, і з цього часу
римське право стало складовою частиною нової юридичної науки.
Рецепійоване римське право дало імпульс розвитку правотворчої діяльності, результатами якої стала поява різноманітних писаних джерел права. Вони регулювали певні групи суспільних відносин і, по суті, закладали основу для формування майбутніх галузей права. Це ще одна характерна риса права феодальної (правда, більш пізньої) епохи.
Писане право континентальної Європи
З посиленням королівської влади усе більш важливе місце почали займати законодавчі акти королів. У Франції це постанови, ордонанси, едикти, накази, декларації та ін. Починаючи з Пилипа Красивого (кінець XIII — поч. XIV ст.) королівські акти, частіше за все, стали називатися ордонансами.
Аж до другої половини XVII ст. королівське законодавство не відрізнялося систематизацією і класифікацією матеріалу, який містився в ньому. Воно, переважно, мало декларативний характер, його застосування породжувало постійні судові труднощі. До середини XVI ст. королівських ордонансів накопичилося так багато, що Генеральні штати неодноразово вимагали від короля їх кодифікації з метою усунення плутанини і протиріч у законодавстві. У зв’язку з цим, відомим юристом Бриссоном була підготовлена велика робота, яка згодом стала відома під назвою Кодекс Генріха III. Опублікований як приватний твір (в 1587 р.), Кодекс користувався великим авторитетом у судах. У XVII ст., особливо за часів короля Людовика XIV, кодифікаційні роботи досягли більш високого рівню. Під керівництвом Кольбера була створена спеціальна Рада з реформи законодавства. У цей час видано серію королівських законів (так званих великих ордонансів), кожний із яких охоплював особливу правову сферу.
Цивільним ордонансом 1667 р. вводився однаковий порядок розгляду приватноправових суперечок. До нього безпосередньо примикали ордонанс 1672 р., що встановив власну комерційну юрисдикцію для осіб купецького стану, Торговий ордонанс (1673 р.), присвячений правилам торгових справ і вирішенню торгових суперечок. Ордонансом 1669 р. врегульовано єдиний порядок використання вод і лісів у королівстві, що визнавалися такими, які знаходяться під заступництвом і в привілеї короля. Декілька спеціальних законів систематизували порядки стягнення одного з основних податків — габелі, іпотечної застави нерухомого майна. Морський ордонанс 1681 р. встановлював порядки в королівському флоті, взаємні права й обов’язки моряків.
Найбільш важливе значення мав Карний ордонанс 1670 р. Тут встановлювалася оновлена кримінально-слідча і судова процедура. Вперше по-новому дана була вся система норм королівського карного права. Всі злочини ділилися на 4 види:
1—2) злочини у вищій образі — проти держави, короля, церковних порядків;
3)злочини проти речей;
4)проти людей.
Найбільш тяжкими були перші два, спрямовані на охорону прав держави і короля, церковних і державних порядків. Суттєво розширилася система покарань, які застосовувалися: смертна кара, смертні тортури, вічна каторга на галерах, просто вічна катор-
215
га, просто тортури. Ордонанс описував усі можливі в процесі з кримінальних справ докази, серед яких найважливіше значення надавалося свідченням свідків або т. зв. серйозним доказам. Оцінка того, що розглядалося як серйозний доказ, законом залишалося на розсуд суду, що відкривало чималий простір свавіллю суддів.
За традицією вважалося, що королівські ордонанси не можуть втручатися в регулювання приватноправових відносин. Проте, в XVII ст. законодавче регулювання вторглося й у цю сферу. Корона закріпила за собою безумовне право на десятину від усіх рудників, що розроблялися, навіть у приватних землях.
Було також порушено виключне право сеньйоріальної власності і прав дворянства, із тим щоб підвищити прибутки корони від продажу маєтків феодалів, що розорилися, що пустують, на користь багатих. Прагнення до втручання королівського законодавства в усі сфери правових відносин, хоча і викликало загальне невдоволення правовою політикою корони, все ж таки ламало давні традиції кутюмного права і ставало однією з важливих передумов створення національної системи права.
УНімеччині законодавча влада імператорів була досить слабкою. Засноване на ній «імперське» право торкалося тільки окремих питань: земський мир, тобто видання постанов, спрямованих на боротьбу із чварами феодалів, устрій королівської влади, надання мандатів і привілеїв окремим особам тощо.
Втой же час слід зазначити, що Німеччина є батьківщиною практично першого в Європі спеціального кримінально-процесуального кодексу, який мав офіційну назву «Карна конституція Карла V» (1532 р.). Ця пам’ятка німецького загальноімперського права більш відома як «Кароліна» (у латинській інтепретації — кодекс, прийнятий у правління Карла V. — Л. Б., С. Б.). Створення цієї кодификації було пов’язане з імперською судовою реформою, спробами зжити застарілі феодальні звичаї й уніфікувати правозастосування хоча б у тихсправах, у якихімперська влада була найбільше зацікавлена, асаме укарних.
Уніфікація карного і кримінально-процесуального права почалася відразу ж в процесі створення в імперії імперських судів. Основою майбутньої «Кароліни» став «Домовий судовий статут» Бамберзького єпископата (1507 р.), перероблений і доповнений одним із значних імперських адміністраторів Іоганом фон Шварценбергом. Про необхідність скласти імперський звід карних законів неодноразово висловлювався рейхстаг. Підготовлений текстбуло затверджено і опубліковано від імені рейхстагу27 липня 1532 року.
Карне уложення складалося з двох книг. У першій (103 статті) визначався загальний порядок судочинства, порушення карних обвинувачень і, головне, жорстко встановлювалися підстави, за якими можна було починати конкретні, визнані правом, звинувачення. В другій (76 статей) за строго логічною системою класифікації злочинів — від найважливіших до найменш тяжких -вказувалися відповідні покарання. Принагідно були відзначені можливі обставини обтяження, пом’якшення або зовсімвиключення кримінальноївідповідальності.
Увипадку будь яких непередбачених прямо в законах злочинів або обставин судді не могли удаватися до вже звичної середньовіччю аналогії, але зобов’язані були запросити вищестоячі суди або юридичні консультаційні установи. Серед них одне з перших місць займали університети.
Норми уложення цілком відійшли від давньої системи казусного викладу, замінивши її на традиційний для церковної літератури прийом заповіту, іноді викладеного позитивно («Викритий... у тому то, повинний бути підданий...»), або умовно («Якщо хтонебудь учинить...»). Загальні принципи, правила оцінки доказів в уложенні були запозичені з рецепійованого глоссаторами римського права. Але основи оцінки злочинів, сама система злочинів переважно походили від традиції власного німецького земського права і королівського законодавства.
Співвідношення злочинів і покарань визначалося традиційно в залежності від важливості вчіненого діяння для збереження «королівського миру». Найбільш небезпечними були:
1) прямі і злосні порушення «королівського миру»; 2) замах на особистість або майно, незначні або ненавмисні; 3) злочини проти правосуддя.
216
Злосним і особливо небезпечним злочин вважався в залежності не тільки від своєї спрямованості, але також і від розміру заподіяного або можливого збитку.
В основу покарань, передбачених Кароліною, було покладено принцип залякування, що значною мірою стало реакцією на події Селянської війни 1524—1525 років.
1.2. Основні риси феодального права Англії
На відміну від партикулярного права континентальної Європи, в Англії, починаючи з XII ст., відбувався процес утворення специфічної правової системи, що отримала на-
зву «загального права».
Загальне право
Суть «загального права» полягала в тому, що роз’їзні королівські суди, які отримали перевагу над судами графств, сотень і феодалів, вирішували справи, керуючись «правом країни», тобто сукупністю норм звичаєвого, нормандського й англосаксонського права.
У своїй діяльності вони керувалися і попередніми рішеннями судів, і вказівками, що містилися в королівських указах, які видавалися за плату особам, що зверталися за судовим захистом. На початку XIII ст. «укази» були настільки багаточисельні, що це обумовило появу збірника «Реєстр указів», який представляв собою як би неофіційний довідник з загального права і який постійно поповнювався новими указами. Королівські укази по судових справах у XII—XIII ст.ст. відіграли значну роль в утворенні англійського «загального права», але основним його джерелом залишались рішення королів-
ських судів. «Загальне право» — це практика королівських судів, закріплена в судових протоколах. З самого початку діяльності королівських судів в них велися записи справ. Протоколи суду називалися «свитки позовів», і посилання на справи, що містилися в них, підтверджувала наявність того або іншого правила або принципу в англійському праві.
Право справедливості
На кінець XIV ст. «загальне право» було настільки заформалізоване, що знайти гарантований захист порушених прав було вкрай складно. Зростала кількість незадоволених судами людей. Вони почали звертатися за допомогою безпосередньо до короля, оскільки монарх виступав гарантом «громадського миру і справедливості». Спочатку петиції по судових справах розбиралися самим королем у Раді, минаючи різного роду формальності. Споконвічною особливістю королівського суду було те, що тут не вважали суттєвим для справи розподіл людей на станові категорії і відмінності, які ви-
пливали із станового статусу прав. Король надавав привілей на власний розсуд, керуючись тільки уявленнями про справедливість даної вимоги, рівної для всіх станів.
На початок XV ст. кількість звернень за справедливістю збільшилася настільки, що король передав обов’язки розглядати ці справи лорду-канцлеру. У 1474 р. від імені самого канцлера, минаючи традиції «загального права», з’явився перший наказ про захист порушених прав.
Спочатку канцлер був єдиним суддею у своєму суді. Але на початку XVI ст. справи слухали особливі майстри — і найголовнішим з них був зберігач архівів. Рішення затверджувалися виключно самим канцлером. Велике значення мав багаточисельний чиновницький апарат, що готував справи. Процес у справі в суді канцлера ніколи не починався із судового наказу, а здійснювався вільно. Тому канцлери отримали можливість створювати нові права і форми їх захисту, керуючись тільки загальними уявленнями про корисне і справедливе. Значний вплив на ці уявлення мало церковне право і, зокрема, римське право, що викладалося в університетах.
Процес починався з того, що в суд направлялася петиція. Визнавши її обгрунтованою, канцлер видавав наказ про виклик відповідача, що мав пред’явити пояснення — письмово і під присягою. Суд обмежувався власне юридичною суперечкою, до свідчень
217
свідків зверталися тільки для з’ясовування фактів. Остаточне рішення приймав канцлер. Але і на нього можлива була апеляція в Палату лордів — вищий суд королівства, хоча на початок XVI ст. безпосередній розгляд нею справ вийшов з практики. У результаті юридичної практики нових канцлерських судів в цей час сформувалася особлива галузь англійської правової системи — право справедливості.
У його правилах на перший план висувалося не дотримання юридичної традиції, а дійсний захист порушених прав. Право справедливості впливало на розвиток норм, які регулювали захист приватних прав і комерційних інтересів, тим самим відгукуючись на настійні потреби соціального розвитку. Воно захищало міське населення, молоду буржуазію від багатих землевласників — феодалів.
Судовий прецедент
На початок XVII ст. правила судів справедливості затвердилися так само міцно, як і «загальне право». Вони були частково закріплені в парламентських біллях. Але ще більше значення для оформлення норм судів справедливості в жорстку систему мала доктрина обов’язковості судового прецеденту, тобто зв’язаності судів попередніми рішеннями. Суть цього загального правила полягає в тім, що:
1)рішення Палати лордів обов’язкові, як прецедент, для всіх інших судів;
2)рішення Апеляційного суду обов’язкові для всіх нижчестоячих судів і для самого цього суду, окрім вироків з кримінальних справ;
3)рішення високих судів, насамперед, Вестмінстерських, обов’язкові для нижчих судів і рекомендаційні для наступної юстиції від імені корони.
Правило прецеденту застосовувалося при тлумаченні законів, при посиланні на звичаї (в останньому випадку достатньо довести, що колись дане правило було прийнято якимось судом за звичай). У період середньовіччя правило прецеденту тільки формувалося, і воно мало вид прагнення до узгодженості різних судових рішень. Згодом, на початок XVII ст., коли протиріччя між правилами «загального права» і «права справедливості» набували іноді політичного значення, правило прецеденту ставало визначальним.
Для судово-правової системи Англії вже з часу її формування був характерний дуа-
лізм: 1) наявність «загального права» і 2) «права справедливості», кожне з яких спирало-
ся на власні заснування і традиції. Ця двоїстість не була ліквідована правовою політикою централізованої монархії. Більш за те, вона закріплювалася законодавчо, а також у силу традиції. Найважливішим носієм цієї традиції стало правило судового прецеденту, обов’язкового для судів поряд із законами. Все це обумовило найголовніші особливості історичного англійського права порівняно з правом інших країн континентальної Європи.
Стосовно рецепції римського права слід зазначити, що вона певною мірою торкнулася й Англії. Але як складовий елемент римське право не увійшло в англійське «загальне право», хоча і мало вплив на розвиток юридичних доктрин у XII і XIII ст., коли закладалося підгрунтя «загального права». Римське право позначилося на правовому положенні вілланів (селян), на відмінностях між особистим і речовим правом, на правовому режимі рухомих речей і деяких інших інститутів. Проте дійсного практичного значення римське право в Англії не мало.
§2. Основні інститути феодального права у країнах Західної Європи
2.1. Державно-правові інститути
У період феодалізму з’являються зародки державно-правових інститутів, які об’єднували групу норм, пов’язаних із регулюванням державно-політичних відносин володарювання. У небагаточисельних джерелах такого роду знайшли відбиток відносини,
218
що характеризували деякі елементи устрію органів державної влади, основи взаємо-
зв’язку держави й особистості. Оскільки в особі держави виступав монарх, то цей взаємозв’язок виявлявся, перш за все, в прагненні окремих категорій людей обмежити всевладдя монархічної влади і, якщо це вдавалося, то воно відповідним чином впливало на окремі елементи державного механізму.
З документів феодальної епохи, у яких знайшли закріплення окремі (поки що) елементи державно-правових інститутів, найбільш відомі три: Велика хартія вольностей
1215 р. (Англія); «Золота булла» 1356 р. (Німеччина) і Великий березневий ордонанс
1357 р. (Франція). Деякі державно-правові норми закріплені і в «Саксонському дзер-
цалі».
УВеликій хартії вольностей закріплювались, насамперед, інтереси баронів, що очолили рух за обмеження королівської влади і закріплення своїх прав. Відповідно до підписаної королем Хартії, баронські лени проголошувалися такими, що вільно успадковувалися. Король не мав права жадати від молодого барона, що вступав у спадщину, більшої, ніж було установлено здавна у феодальному договорі, платні — рельєфу, й обіцяв не зловживати правом опіки над неповнолітніми васалами. Хартія відновлювала деякі сеньйоріальні права баронів, обмежені в результаті розширення королівської юрисдикції. Так, заборонялося переносити за королівським наказом позови про власність із курії барона в королівську курію. Король обіцяв усунути усяке свавілля при обкладенні баронів грошовими повинностями. Тільки в трьох випадках барони були зобов’язані давати королю помірну грошову допомогу: при викупі короля з полону, при посвяченні в лицарі його старшого сина, на весілля старшої дочки від першого шлюбу.
Водночас деякі постанови Хартії захищали інтереси інших учасників руху: підтверджувалися привілеї, що раніше існували, і свободи церкви і духовенства, зокрема, свобода церковних виборів; барони обіцяли не брати зі своїх васалів-лицарів будь яких зборів без їхньої згоди, крім звичайних феодальних допомог, а також не спонукати їх до виконання повинностей у більшому розмірі, ніж той, що передбачено звичаєм.
Хартія підтверджувала давні вольності Лондона й інших міст, а також право купців,
утому числі іноземних, вільно виїжджати з Англії і в’їжджати до неї, вести торгівлю без будь яких обмежень.
Вільним селянам було обіцяно не обтяжувати непосильними поборами, не розоряти штрафами.
Деякі положення Хартії відграли значну роль у політичній еволюції Англії. Мова йде, насамперед, про статті 12 і 14, що передбачали створення Ради королівства — зборів всіх королівських васалів, що мали обмежити владу короля по одному з найважливіших питань — стягненню податей різноманітного роду. Ці статті послужили юридичною основою для створення станово-представницької установи в Англії, якою згодом став парламент, і для закріплення за ним одного з найважливіших прав — санкції на оподаткування народу.
Великої уваги заслуговують статті 38, 39 Хартії. Стаття 38 забороняла чиновникам притягувати будь кого до відповідальності тільки по усній заяві без свідків, які заслуговують довіри. Стаття 39 забороняла арешт, ув’язнення, позбавлення володіння, оголошення поза законом, вигнання або знедолення будь-яким чином вільних людей інакше як за законним вироком і за законом країни. У той час поняттям «вільна людина» позначався феодал. Проте надалі під «вільною людиною» формально стали розуміти уся-
кого вільного жителя Англії. Зміст статті 39 Хартії було згодом розвинуто в інших подібних документах29.
Упершій частині «Саксонського дзерцала» закріплені «конституційні» принципи організації імперії: верховенство права і доктрину «двох мечів». Верховенство права є наслідком його божественного походження («Бог сам є право»), з чого виводиться проголошений принцип опору всякій незаконній і несправедливій владі. Відповідно до доктрини «двох мечів», проголошеної церковними ідеологами у XII ст., духовний «меч»
29 Петиція про право 1628 г. и Хабеас Корпус Акт 1679 г., про що мова піде далі.
219