Материал: idpzk

Покарання

Покарання, які застосовувалися в середньовіччя, відрізнялися крайньою суворістю. Досить частим була страта. Також широко застосовувалися членоушкоджувальні покарання. Тяжкість покарання залежала від соціального стану злочинця або потерпілого. Найбільш жорстокі і болісні їх види майже не застосовувалися до осіб вищих станів.

Особливою жорстокістю відрізнялися покарання, які передбачалися Кароліною, згідно якої багато злочинів каралися стратою. Причому види страти були кваліфікованими: колесування, четвертування, закопування живим у землю, утоплення, спалення тощо. Значне місце серед покарань займали тілесні. Досить часто застосовувалося виривання язика і відсікання руки. Страта і членоушкодження здійснювалися привселюдно. За проступки практикувалося позбавлення честі, причому, засудженого виставляли до ганебного стовпа або в нашийнику на привселюдне осміяння.

Привертає увагу встановлення жорстоких покарань за посягання на імператорську владу і на власність. Вибір покарання досить часто передавався на розсуд судді, але суддя при цьому не мав права створювати нові покарання, він міг застосовувати лише ті, що були передбачені чинними джерелами права.

Серед інших покарань, що застосовувалися феодальними судами, варто виділити відправлення на галери, де кожні 5—6 чоловік були прикуті до однієї лави й одного весла, там же вони їли і спали. Відправлення на галери почали застосовувати з ХV—ХVI ст. Каторга була, як правило, довічною. Хворих зносили в трюм, де, позбавлені повітря, світла і потрібної їжі, вони швидко гинули. Важко сказати, яка смерть була більш бажаною — на галерах або на ешафоті. За часів правління Людовика XIV у Франції на галери засилали не стільки злочинців, скільки протестантів, що не бажали змінювати віри, а також авторів і видавців книг, які з будь яких причин не сподобалися уряду. З часом галери стали замінятися каторжними роботами в портах.

Улюбленим засобом покарання в Німеччині були розги. Вони застосовувалися до осіб «податного стану». У Франції винних проганяли через шеренги солдатів.

В’язниця стала знаряддям покарання не раніше XVI ст. (до цього часу вона була тільки місцем утримування до суду. — Л. Б., С. Б.). Жінки і чоловіки, дорослі і діти, новачки і закоренілі злочинці утримувалися разом. Досить часто (особливо в Англії) в одній і тій же в’язниці, в одній і тій же камері розміщалися неоплатні боржники і рецидивісти, що чекали суду за злочини. Надання роботи не передбачалося. Для того щоб заарештовані не робили спроб втікати, застосовувалися кандали.

Середньовіччя зберегло і «підсилило» звичай, який існував ще в рабовласницькому суспільстві, коли карному переслідуванню піддавалися і тварини. Пояснювали його по-різному. Одні — тим, що всякий злочин потребує очисного покарання, інші — впевненістю в наявності свідомості, психічної діяльності у тварин. Звичайним було обвинувачення тварин у «чаклунстві», церковні суди досить часто розглядали справи про злочини, здійснені комахами, гризунами, коли вони заподіювали шкоду землеробству тощо.

Метою покарання було, насамперед, залякування, тобто прагнення не тільки заподіяти страждання злочинцю, але і жорстокістю покарання вплинути на інших для запобігання вчинення ними злочинів. Типовим прикладом таких методів можна назвати покарання фальшивомонетників, що застосовувалося досить довгий час. Цей злочин, найвищою мірою небезпечний для суспільства і такий, що важко розкривається, переслідувався нещадно. Навіть на початку XVII ст. покарання фальшивомонетників в окремих країнах Європи полягало в тому, що їх мали заживо зварити в олії або воді. Фальшивомонетник мав бути розплавлений так само, як він розплавляв метал, із якого карбував фальшиві монети. У багатьох місцях Європи на стіні міської ратуші висів як застереження «міський казан», в якому варили фальшивомонетників.

225

2.4. Судовий процес

Упершій половині середньовіччя при розгляді цивільних справ залишався порядок судочинства, який застосовувався в королівстві франків. Відмінною рисою його був формалізм — сторони і свідки зобов’язані були вимовляти установлені формули, найменша помилка могла спричинити за собою невдачу при розгляді справи. Такий порядок мав, проте, і позитивні сторони: процес відбувався гласно й усно.

ЗXIII ст. це судочинство поступалося місцем іншому, що складалося значною мірою під впливом канонічного і римського права. Судовий поєдинок як засіб доказу, було скасовано, замість нього використовували свідчення свідків і документи. Так виникала нова форма судочинства змішаного характеру. Підготовка до розгляду справи (допит свідків, огляди тощо) проводилася уповноваженим на те суддею, непублічно і письмово — у вигляді складання протоколів.

Укарному процесі зберігалися деякі риси звинувачувального процесу. Потерпілий, або інший позивач, міг пред’явити карний позов, а обвинувачуваний — оскаржити і довести його неспроможність. Сторонам давалося право подавати документи і свідчення свідків, користуватися послугами юристів. Якщо обвинувачення не підтверджувалося, позивач мав «відшкодувати збиток, безчестя й оплатити судові витрати».

Але незабаром домінуюче положення почав займати слідчий (розшуковий) процес.

Характерними рисами слідчого процесу континентальних країн були:

• значна ініціатива судових органів у порушенні карного переслідування і розсліду-

вання справи (збирання доказів цими органами),

• негласність судочинства,

• писемність,

• обмеження процесуальних прав обвинувачуваного.

УКароліні обвинувачення пред’являлося суддею від імені держави «з обов’язку служби». Слідство велося з ініціативи суду і не було обмежене термінами. Процес по-

ділявся на три стадії: дізнання, загальне розслідування і спеціальне розслідування.

Дізнанняполягалоувстановленніфактувчиненнязлочинуіпідозрюваноївньомуособи. Загальне розслідування складалося в стислому допиті заарештованого про обстави-

ни справи і мало на меті уточнити деякі дані про злочин.

Спеціальне розслідування, що засновувалося на теорії формальних доказів, являло собою докладний допит обвинувачуваного і свідків, збір доказів для остаточного викриття й осуди злочинця.

Визнання розглядалося першим і кращим доказом (regina probationum — лат. цари-

ця доказу). Свідчення двох свідків, якщо вони збігалися, розглядалися як повний доказ. Один свідок подавав тільки половину доказу, а виключно один побічний доказ взагалі не мав сили доказу. Обвинувачуваний не міг заперечувати свідчення свідків, якщо тільки йому не загрожувала страта. Якщо обвинувачуваний не признавався і не можна було виставити проти нього двох свідків, то і засудити його було неможливо.

Вже в XII ст. широко здійснювалися засоби фізичного впливу на підозрюваного, наприклад допит під катуванням. Кароліна, зокрема, докладно регламентувала умови застосування катування. Щоб докази були визнані достатніми для застосування допиту під катуванням, їх мали довести два «добрих» свідка.

Подібне офіційне узаконення катування в багатьох інших країнах Європи відбувалося шляхом або спеціального законодавства, або спеціальної практики. Далі всіх у цьому питанні пішла Австрія, що прийняла в 1768 р. замість «Кароліни» свій кримінальний кодекс — «Терезіану». Вона не тільки узаконювала катування, але і містила ілюстрації, що роз’яснювали, як і якими засобами слід катувати. В «Терезіані» містилися найбільш витончені покарання, наприклад, перед стратою дозволялося вирізання ременів із людської шкіри. Не випадково, через 9 років, при «освіченому» королі Йосипові ІІ покарання були декілька пом’якшені.

Представники руху Просвітництва на чолі з Вольтером активно виступали проти катування в карному процесі, що знаходило широкий відгук у суспільній думці того часу.

226

Боротьба представників просвітництва проти катування увінчалася низкою повних перемог. «Філософи на троні» — «освічені монархи абсолютизму» провели реформи за скасування катування, і до кінця XVIIІ ст. воно зникло з карного процесу майже в усіх європейських країнах.

В Англії карні обвинувачення могли бути висунуті трьома засобами: 1) у порядку приватного обвинувачення, 2) судовим переслідуванням за звинувачувальним актом і 3) т.зв. сумарним судочинством. Характер обвинувачення, його обставини визначалися тим, хто звинувачував. Обвинувачення у фелонії означало, що для злочинця можна зажадати конфіскації майна і страти. За менш значущі злочини накладалися штраф і ув’язнення. На практиці, проте, реально застосовувалися й інші різні покарання, що як би заміняли собою ті або інші, які передбачалися загальним правом. Особливо це стосувалося найбільш тяжких злочинів.

Приватне обвинувачення у фелонії продовжувало давню традицію приватного карного переслідування. До XV ст. такі обвинувачення були приватною справою, але потім стали ускладнюватися різними формальностями. Основним засобом спростування обвинувачення виступав судовий поєдинок.

Судове переслідування за звинувачувальним актом було найважливішим засобом захисту «громадського спокою»; тут висування обвинувачення і рішення справи проходило за участю присяжних. Заарештованого в підозрі передавали суду за рішенням Великого журі графства. Розгляд справи спочатку йшов із застосуванням ордалій — тортури залізом або окріпом. Найпростішим засобом виправдання була очисна присяга. Іноді ув’язненому дозволялося викликати у виправдання 12 соприсяжників, які заприсяглися б у його невинуватості. Відмова від цих засобів або формальні помилки в присязі означали негайний і повний осуд при обвинуваченні в зраді або місдімінорі. Мовчання також розцінювалося як повне визнання провини.

У1215 р. церква заборонила застосування ордалій і участь у них священиків. Після цього кримінальні справи стали вирішуватися виключно за вердиктом присяжних — Малого журі. Спочатку на рішення справи за участю присяжних була потрібна згода обвинувачуваного. Якщо він мовчав або відмовлявся, то обвинувачення у фелонії знімалося (і можна було зберегти якщо не своє життя, то майно сім’ї). Тому ввійшло в

практику змушувати погоджуватися на суд присяжних: обвинувачуваному клали на груди залізні бруски — усе більше і більше, доки не помирав або не погоджувався. (Цю процедуру скасували тільки в 1772 р. — Л. Б., С. Б.) При тяжких обвинуваченнях становище обвинувачуваного було складним: він був позбавлений можливості свідчити по своїй справі, майже не користувався допомогою адвоката. Присяжні притягалися до відповідальності, якщо королівський суддя вважав їхній вердикт «неправильним».

Упорядку сумарного виробництва розглядалися незначні обвинувачення й в основному у земських судах, а також мировими суддями. З XVI ст. такий одноосібний процес став переважаючим.

* * *

Середньовіччя — це історичний період, коли у межах національних держав, які утворювалися, поступово формувалися основи майбутніх національних правових систем. Цей тривалий процес завершився у більшості країн вже у наступну, нову історичну епоху — епоху громадянського суспільства. Але саме у середньовіччя визначалися контури і майбутніх значних світових правових систем (сімей права) — континентальної й англосаксонської, формувалися їх специфічні і несхожі правові інститути.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

Виконайте такі завдання:

Завдання 1. Продовжте роботу над складанням словника основних понять та тер-

мінів з історії держави і права зарубіжних країн. Розкрийте зміст таких понять та термінів:

227

Завдання 2. Продовжте роботу над складанням хронологічної таблиці основних подій розвитку права феодальних країн Західної Європи за запропонованою раніше формою.

Завдання 3. Підготуйте на вибір тематичні повідомлення обсягом 5—8 сторінок:

• «Саксонське дзерцало» як джерело вивчення суспільного ладу Німеччини ХІІІ століття.

•«Кароліна — джерело кримінально-процесуального права Німеччини»;

•«Криваве законодавство»;

•«Кароліна» і «Терезіана» — як вищий прояв «кривавого законодавства» в континентальній Європі

•«Юриспруденція — як наука та професія в середньовіччя».

Завдання 4. Використовуючи текст «Саксонського дзерцала»:

•cхарактеризуйте правовий статус станів, що існували в Німеччині;

•складіть юридичний казус, відбивши особливості регулювання відносин, пов’язаних зі спадщиною;

•розкрийте особливості судового процесу по цивільним і кримінальним справам;

•визначте особливості германського ленного права;

•складіть юридичний казус, відбивши особливості регулювання васальних відносин.

Завдання 5. Використовуючи текст «Кароліни»,:

•назвіть загальні поняття кримінального права, що знайшли відображення в документі;

•класифікуйте злочини, які були відомі в Німеччині;

•назвіть види покарань, які застосовувались в Німеччині у середні віки;

•визначте особливості судового процесу в Німеччині.

4.Право регалії — це………………………………………..…..……………...

5.Розподіл Франції на «країну писаного права» і «країну неписаного права» обумо-

влено...........................................……..................................

228