ності в традиційному праві, формувала стійкі уявлення про карне право як захисника загальнонаціональних інтересів.
Злочинець, як суб’єкт злочину, міг бути і вільним, і рабом. У тих випадках, коли в кодексах не було спеціальних вказівок, особисто невільний — буцуй залучався до суду як вільний. Але ця обставина не виключала суто станового принципу застосування покарання за велику кількість злочинів, а до речей, як об’єктів злочину, могли бути віднесені й особисто невільні люди.
На рівні загальних принципів китайський законодавець враховував у певних випадках форми провини: намір і необережність, але не завжди послідовно. Формальна невизначеність, розмитість меж моральної норми лі перешкоджали чіткому розмежуванню в праві форм провини і призводили до частого використання при винесені покарань таких категорій, як незнання, недбалість, безпам’ятність, помилка — понять, які за-
стосовувалися широко ще в стародавні часи як основа для помилування.
УIII—IV ст. головним показником навмисності злочину вважалося складання плану його вчинення. Навмисний злочин за танським кодексом відрізнявся не тільки складанням плану, але й попередньою змовою двох або більше осіб.
Законодавство, у тому числі і танське, не знало і розробленого інституту необхідної оборони, але звільняло від відповідальності найближчих родичів — сина, онука й ін., які захищали від нападу батька, мати, діда, бабку. За танським кодексом зм’якшувалися, як правило, покарання за злочини для трьох категорій осіб «старих і малих», а також інвалідів. Але часто дітям злочинця погрожував продаж у рабство. Жінки могли бути страчені, але не могли бути заслані, а страта вагітної жінки відстрочувалася на 100 днів після народження дитини.
Класифікація злочинів залежно від їх суспільної небезпеки у світлі конфуціанської моралі спиралась у традиційному праві на концепцію «10 зол», що склалася в глибокій давнині і пережила століття.
До першого з «10 зол» відносилась «змова про заколот проти государя», під якою розумілася змова про будь-яке заподіяння шкоди імператору. Головне в цій категорії злочинів — спрямованість злочинного зазіхання на імператора. У тому ж плані трактувалися наступні дві форми зла:
•друге — «велика непокора», бунт проти існуючих порядків і моралі, намір, спроба зруйнувати або руйнація храму і могил предків імператора або імператорської резиденції;
•третє — «змова, зрада», що означали зраду імператору, державі, перехід на бік його ворогів, заколот, втечу з країни або спробу втекти з міста, що знаходиться під облогою.
Всі особи, що вчиняли ці злочини, а також члени їх сімей вважалися «підданими, які не виконали свій обов’язок». Злочинці, їхні батьки і сини старше 16 років підлягали страти і через обезглавлення, жінки сім’ї (матері, незаміжня дочка, дружини, наложниця — разом із слугами) конфісковувались як раби.
Улогічному зв’язку з першими трьома формами зла знаходилися і наступні злочини:
•четверте зло — «непокора, непокірність» — охоплювало злочини проти близьких родичів, убивство або побиття діда, бабки, батьків, намір убити їх, убивство старших братів, сестер, близьких кровних родичів чоловіка (але не дружини): його батьків, бабки або діда;
•п’яте зло — «кривда, порочність» — означала поведінку, що суперечила природному порядку, злочини, зроблені з особливою жорстокістю, злобливістю. Конкретно сюди були віднесені убивства в одній сім’ї трьох чоловіків (якщо вони не чинили злочинів, за які передбачалася страта) або вчинення злочину з особливою жорстокістю, наприклад, із розчленовуванням трупа, а також усі види чаклунських магічних дій, приготування, збереження і передача іншій особі отрути тощо;
•шосте зло — «вираження великої неповаги». У його основі була група злочинів, пов’язаних із порушенням особливо значущих заборон лі, до числа яких були віднесені, наприклад, крадіжка предметів культу, а також речей, використовуваних імператором (імператорської печатки, печатки його дружини, матері, бабки), а також помилки, до-
262
пущені при готуванні йому їжі, ліків, лихослів’я в його адресу. Всі особи, що вчинили дії, які загрожували здоров’ю імператора, або заподіяли йому моральної чи фізичної шкоди (наприклад, не виконали або підробили його указ), підлягали удавленню. При цьому мова йшла про таку форму провини, як недбалість, помилка, що виключали намір. В іншому випадку злочини відносились до першого зла, із усіма наслідками, що звідси випливали.
Сьома, восьма, дев’ята і десята форми зла так чи інакше були пов’язані з захистом морального порядку в сім’ї, який розглядався як основа соціального порядку:
•сьоме зло — «вираз синівської неповаги», непокора батькам. До нього відносились, наприклад, обвинувачення в неблагочинних діях діда, бабки, батьків, їх погане утримання, виділення із сім’ї і розподіл майна без їхньої згоди, вступ до шлюбу під час носіння трауру або носіння в цей час нетраурного одягу тощо;
•восьме зло — «незгода, розбіжність» між кровними родичами. До цієї категорії відносився широкий спектр злочинних дій: від наміру убити або продати в рабство близького родича до побиття дружиною чоловіка і доносу на родичів старшого покоління;
•дев’яте зло — «кривда, неправедність» — містило в собі злочини, здійснені один проти одного особами, пов’язаними не сімейними, а офіційними, соціально-ієрар- хічними відносинами, наприклад, вбивство підлеглим свого начальника, командира, вчителя-наставника в конфуціанскій моралі, тобто члена тієї групи осіб, що, як і сім’я, скріплювала соціальний порядок. Сюди ж були віднесені різноманітні форми вияву дружиною неповаги до чоловіка, наприклад, недотримання трауру тощо.
•десяте зло — «кровозмішувані статеві зв’язки», що прирівнювалися до поведін-
ки «птиць і звірів і містили в собі статеві відносини не тільки з кровними і найближчими боковими родичами, але і з наложницями діда і батька.
«10 зол» не покривали всі злочинні дії. Вони були своєрідним мірилом відносин до інших злочинів, серед яких за всіх часів виділялися злочини проти конкретної людини, зазіхання на його життя, здоров’я тощо. Покарання при цьому визначалися в традиційному китайському праві з урахуванням ряду чинників соціального статусу, відносин злочинця і потерпілого в системі кровноспоріднених і службових зв’язків, наявності й інтенсивності злочинної волі тощо.
Навмисне убивство спричиняло за собою найважче покарання — обезглавлення. Від відповідальності вільного за убивство «помилково», наприклад, під час гри, можна було відкупитися. Тільки змова рабів і буцуїв убити хазяїна спричиняла за собою вищу міру покарання, убивство ж хазяїном свого раба і буцуя каралося за танським кодексом 100 ударами товстими палицями, якщо вони завинили перед ним, якщо ні — то одним роком каторги. Убивство ж «помилково» у цьому випадку взагалі не каралося.
Ті ж умови враховувалися при нанесенні тілесних ушкоджень, але міра покарання була меншою. Чоловік, що заподіяв поранення дружині, карався менш суворо, ніж у випадку поранення сторонньої людини. За поранення наложниці він взагалі не карався.
До злочинів проти особи за танським кодексом відносились різноманітні ситуації продажу в рабство вільного, що входили до категорії «незаконного переміщення речі з властивого їй хазяйськогомісця», разом ізрозкраданням і привласненнямрізноманітногомайна.
Особливу групу злочинів складали різноманітні форми незаконного збагачення, одержання майна обманом, за допомогою залякування, придбання з застосуванням сили або надмірного отримання вигоди. Таким чином, стиралася грань між злочином і порушенням легальних обмежень договорів, що було характерною рисою традиційного права, яке не проводить, як правило, чітких відмінностей між сферою публічних і приватних інтересів.
При винесенні покарання враховувалася і вартість викраденого. Крадіжка в особливо великих розмірах каралась за танським кодексом висилкою із додатковими каторжними роботами і компенсацією вартості викраденої речі в подвійному розмірі. Крадіжка державного майна збільшувала міру покарання. Крадіжка в родичів зменшувала її. До крадіжки дорівнювалося і заподіяння збитку чужому майну. Сурово карався підпал, затоплення чужої ділянки.
263
Принципи тотальної особистої залежності підпорядкованого від начальника, простого смертного до посадової особи були благодатним ґрунтом для різноманітних видів посадових злочинів і насамперед хабарництва, міра покарання за який варіювалася залежно від того, чи порушив чиновник закон при одержанні «подарунка», покаявся або ні, а також залежно від вартості, розмірів хабаря. Винними в злочині при цьому вважалися обидві сторони.
Про сувору, але безуспішну, через велику кількість правових лазівок боротьбу держави проти посадових злочинів свідчать і інші приклади. Посадовим злочином, наприклад, вважалося, за танським кодексом, будь-яке отримання подарунку чиновником від своїх підлеглих, навіть якщо він був у відставці. Проте такі знаки подяки підлеглих, як підношення в дні «трауру і горя», дарова праця «із дотриманням міри», не вважалися злочинними.
Китайське право не розподіляло адміністративного і карного покарання. Будь-яке порушення в сфері діяльності адміністрації спричиняло за собою карне покарання, було то запізнення або невихід на роботу чиновника чи розголошення державної таємниці. При цьому чиновник не ніс покарання за протиправну дію, якщо вона була зроблена за наказом начальника.
Особливу групу злочинів складали різноманітні порушення моральних основ у сім’ї, статеві злочини, найважливішим критерієм негативної оцінки яких виступала стать злочинця і його місце в системі родинних зв’язків із потерпілим. Поряд зі злочинами, що входили у «10 зол», традиційне право сурово карало перелюбство, розбещення чиновником жінки, якщо вона знаходилася в сфері його адміністративної влади, зґвалтування, особливо якщо раб зґвалтував вільну жінку тощо. Закон не вважав при цьому злочином статеві зв’язки хазяїна з рабинею або дочкою буцуїв.
Злочини і покарання в Японії
Як уже було відзначено, на японське карне право значний вплив мало китайське право. Про це свідчить кримінальний кодекс «Тайхо ріцу рьо» (VIII ст.), у якому система злочинів і покарань побудована, як і в Китаї, відповідно до конфуціанських уявлень про найбільш тяжкі порушення моралі (лі). Проте в Японії, на відміну від Китаю, виділялися не «10», а «8 зол», до яких входили насамперед такі злочини проти імператорської влади, як:
•«заколот» (руйнація государевих помешкань і усипальниць тощо);
•«державна зрада» (убивство найближчих родичів імператора, а також замах на їхнє убивство, побиття тощо);
•«лихослів’я і неповажне ставлення» до правителя.
•«велика неповага» (руйнація храмів, священних ритуальних предметів тощо);
До інших злочинів відносились:
•«жорстоке вбивство» (вбивство трьох членів однієї сім’ї, своїх найближчих родичів, убивство дружиною або наложницею родичів чоловіка, а також їх побиття тощо);
•«неповага» до батька або найближчих родичів (порушення проти них судових справ або їх прокляття, вихід із сім’ї при живих батьках, самовільне укладення шлюбу тощо);
•«порушення обов’язку» (вбивство хазяїна, начальника, наставника) тощо.
П’ятичленна система покарань містила в собі страту через повішення або обезглавлення, висилання з каторжними роботами і без таких, каторгу, биття палицями (від 60 до 100 ударів), різками (від 10 до 50 ударів). Страта простолюдина відбувалася на міській площі, жінок і чиновників привселюдно не страчували, а чиновникам високих рангів давалася можливість покінчити життя самогубством.
Виселення залежно від відстані до місця призначення могло бути ближнім, середнім і далеким. Дружини і наложниці засуджених відправлялися в заслання разом із ними в
264
обов’язковому порядку. Каторга виражалася в примусових роботах, як правило, за місцем проживання.
«Тайхо Йоро рьо» передбачало і такі покарання як конфіскація майна, штраф тощо. Конфісковане майно злочинця ділилося порівну між скарбницею і його найближчими родичами, якщо вони не були співучасниками злочину. Від покарання, навіть від страти (як данина давньому звичаю), можна було відкупитися, але можливість відкупу залежала від рішення влади. Цим правом користувалися родичі імператора, найбільш знатні вельможі з «6 категорій гідних».
Від загальних покарань відрізнялися спеціальні покарання для військових осіб і цивільних чиновників. У переліку спеціальних покарань «Тайхо Йоро рьо» значне місце відводить поразки чиновників в особливих посадових правах. Чиновник, що вчинив злочин або проступок, незалежно від того, винесено щодо нього вирок про страту, або він отримав прощення від імператора чи право відкупу від покарання, піддавався позбавленню, в тій або іншій мірі, своїх посадових прав: пониженню в посаді або ранзі, розжалуванню або звільненню з однієї або всіх посад. Якщо просте звільнення відносилось до числа тяжких покарань і від нього не можна було відкупитися, то особливо тяжким покаранням вважалося звільнення з виключенням із списків чиновників, що означало неможливість у майбутньому повернутися на службу.
Специфічною рисою карного права Японії було поширення його норм на представників буддійської церкви, визнання кодексом поряд із світськими покараннями і покарань релігійних — єпитимій. Представники буддійського духовенства, засуджені до тяжкого покарання за вбивство, насильство, злодійство тощо попередньо позбавлялися свого сану. Передбачалося стосовно них і деяке пом’якшення покарання. Заслання, наприклад, могли замінити чотирма роками каторги, при покаранні палицями кожні десять палиць замінялися десятьма днями єпитимії, тобто вчиненню справ, «угодних Будді»: переписуванню релігійних книг, прибиранню храмів тощо.
Карне право Японії не знало чітко сформульованих загальних принципів і норм про форми провини (намір і необережність), про замах, про співучасть у різноманітних формах тощо, що, проте, враховувалося при розгляді конкретних злочинів.
«Замах» і «задум» у випадку «жорстокого убивства» каралися, наприклад, як закінчене убивство. У ряді випадків більш тяжко каралася така форма співучасті, як підмова тощо.
До числа обставин, що зм’якшували провину, відносилися добровільні відшкодування нанесеного збитку, усунення заподіяної шкоди, визнання провини, активна допомога у розкритті злочину. Також пом’якшувалося покарання, коли злочин був вчинений під загрозою або примусом, у силу матеріальної або службової залежності, крадіжки в родичів, але обтяжувалося, якщо крадіжку здійснив у своєму будинку молодший член сім’ї. До числа обставин, що обтяжували провину, відносились рецидів
(третя крадіжка) і стан сп’яніння.
Крім «8 зол» кодекс знав просте вбивство, нанесення тяжких ушкоджень, обмову, що входила у розряд «непрямих» злочинів, поряд із залученням до вчинення злочинів і необґрунтованого притягнення до суду. Серед злочинів проти власності виділялися: крадіжка, здирство, розбій і крадіжка при пожежі, що дорівнювалася до здирства, а також здирство майна шляхом письмових погроз тощо.
Вторгнення в чужий будинок уночі надавало право хазяїну убити «незваного гостя», що дорівнювалося в такому випадку до права необхідної оборони. Поняття несамовитості карне право не знало, але покарання пом’якшувалося, тобто давалося право відкупу у випадку вчинення злочину малолітнім, старим, душевнохворим, калікою.
Майже усі «законні» межі застосування покарання були розмиті після встановлення сьогунату, коли безперешкодне поширення одержали форми неправової розправи або «дурні звичаї». Самурай, як уже було відзначено, міг безкарно убити простолюдина за образу.
Право не знало також вимоги обов’язкового покарання за убивство. Не каралося, наприклад, вбивство чоловіком зрадливої дружини і її коханця, дозволялося убити на
265
місці злочину, або в порядку помсти, вбивцю своїх батьків. Була поширена практика безкарного дітовбивства, особливо в селянських сім’ях (з метою позбавлення від «зайвого рота»).
Крім того, покарання досить часто посилювалися, набуваючи жорстоких форм. Японські джерела повідомляють, наприклад, про таке поширене покарання: живого злочинця закопували по шию на проїзній дорозі, поруч клали дерев’яну пилку, якою міг скористатися кожний, хто проїжджав, щоб відокремити його голову від туловиська.
У «Кодексі 100 статей» крадіжка на незначну суму в 10 ієн спричиняла за собою тілесне покарання і таврування. Крадіжка на велику суму — страту через відсікання голови з обов’язковим розчленовуванням трупа і привселюдного показу голови страченого.
Судовий процес
Судовий процес у Китаї в основному мав інквізиційний характер. Справа починалася звичайно з письмової або усної скарги потерпілого в повітовий суд. Вона складалася за визначеною формою, яку добре знали вуличні переписувачі, що сиділи біля воріт суду.
Переслідування злочинця було обов’язком держави. Спеціальні чиновники, відповідальні за пошуки злочинця, повинні були розшукати його у визначений термін (за зводом законів 1690 р. протягом одного місяця). Якщо злочинець не був знайдений, чиновник карався ударами палицею. Прострочення в два місяці коштували йому 30 ударів палицями. Це створювало умови для частого притягнення до відповідальності невинних. До суду злочинця тримали у в’язниці, жінок віддавали на поруки в будинок чоловіка.
Усудах крім суддів і чиновників, що розслідували злочин, були діловоди, посильні, стражники, екзекутори. В разі непояви в суді свідка його карали 40—50 ударами палицями. Судді проводили допити, очні ставки, призначали катування, що застосовувалися до тих, хто не зізнавався. Вони виходили з презумпції винності звинувачуваного, ставили своєю головною ціллю домогтися визнання останнього. Якщо визнання провини не було вирвано після триразового допиту під катуваннями, то катування могли бути застосовані до обвинувача, щоб обвинуватити його в лжесвідченні. Раби не могли свідчити проти своїх хазяїв. Вирок записувався. Звинувачуваний в танському Китаї міг бути виправданий, засуджений або його справа могла бути визнана сумнівною.
Вирок до страти затверджувався імператором. Тіла і голови страчених злочинців виставлялися для привселюдного огляду. Простолюдинів страчували на ринковій площі, а чиновників вдома. При винесенні вироку про покарання каторжними роботами (або більш суворе) була потрібна згода звинувачуваного. Якщо він не погоджувався, справа підлягала перегляду. Якщо доказів було недостатньо й звинувачуваний не визнавав себе винним, запрошували поручителів і його відпускали на волю. При сумнівному рішенні звинувачуваному давалася також можливість відкупитися.
УЯпонії відповідно до Закону XXIX «Про в’язниці» («Тайхо Йоро рьо») процес носив змішаний звинувачувально-інквізиційний характер. Судова справа починалася як із заяви державної установи, так і окремої особи. Широко практикувалися доноси «публічні» і «таємні», такі, за якими слідство носило приватний характер.
Донос був обов’язковий для близьких родичів жертви. Якщо вони не доносили протягом 36 днів про вбивство, то піддавалися покаранню як співучасники. Якщо мова йшла про заколот, «образу величності», то доносителя прямо доставляли до імператора. Але не можна було доносити на злочинця його близьким родичам і слугам.
Розслідування проводилося спеціально призначеними слідчими. У випадку кровного рідства зі злочинцем або особливих із ним відносин вони могли бути замінені. Слідчим заборонялося висловлюватися про винність або невинність підслідних. У випадку вчинення тяжких злочинів практикувалося попереднє утримання під вартою і доносителя, і підозрюваного. Чиновник, що вів слідство, мав засвідчитися в повноцінності доказів. При тяжких злочинах, неясності доказів, заперечуванні підслідного дозволялось
266