Джерела права Японії
«Закон» якправоведжерелофеодальноїЯпонії. Однимізперших писанихджерелпра-
ва ранньофеодальної Японії вважається Закон 17 статей або т. зв. Конституція Сьотокутайсі (604 р.). Уньому містяться принципи державного управління Японії, викладені у вигляді настанов, моральних заповітів правителів своїм чиновникам: «шанобливо сприймати укази», «обов’язковододержуватисяїх», «справедливооцінюватизаслугиіпровинності».
Введення надільної системи в VII ст., суворий розподіл суспільства на ранги призвели до появи законодавчих документів, що одержали, як і в Китаї, назви «кодексів». Кодекси містили норми, що регулювали поземельні відносини, обов’язки і привілеї різноманітних груп і представників чиновництва, норми карного права — ріцу і адміністративного права — рьо, хоча між ними чітких відмінностей і не проводилося.
Першим кодексом, що узагальнив всі законодавчі акти другої половини VII ст. і побачив світ у 702 р., був кодекс «Тайхо рьо» — Звід законів Тайка. Над упорядкуванням кодексу, як свідчить древній літопис 720 р., працювала комісія з 18 чоловік на чолі з принцом Осакабе і представником дому Фудзивара Фубіто.
Ера Йоро (717—723 рр.), яка прийшла на зміну «ері Тайка», була ознаменована появою нового законодавства. У 718 році з’явився новий кодекс під назвою «Йоро рицу рьо», що складався з 953 карних і адміністративних статей.
Дві версії кодексу «Тайхо» і «Йоро» подані в історико-правовій науці як єдиний звід — «Тайхо Йоро рьо», який містить багатющий матеріал про ранньофеодальну державу Японії, про норми японського традиційного права, що формально зберегли своє значення до епохи Мейдзі (XIX ст.). Він є яскравим свідченням специфічної цивілізаційної рисиЯпонії, вміння японців не сліпо запозичати досягнення інших культур, а трансформуючи їх, пристосовуючи доісторико-культурних, національних особливостейсвоєї країни.
«Тайхо Йоро рьо» складається з 30 законів, що містять норми як цивільного, сімей- но-шлюбного, адміністративного, так і карного права. Останнє, проте, регламентувало тільки ті злочини, які в силу станової приналежності злочинця або потерпілих, інших причин, не передбачали одного з п’ятих тяжких карних покарань (від страти до биття палицями). Ці злочини були виділені в особливий кодекс «Тайхо ріцу рьо».
Предмет регулювання того або іншого закону «Тайхо Йоро рьо», як правило, знаходить відображення у своїй назві. Так, Закон І називається «Про посади і ранги»; Закон
II — «Про установи і штати»; Закон VII — «Про буддійських ченців і черниць». Закон
VIII регулює соціально-економічні відносини, наприклад «статус» селянського подвір’я як господарської, організаційної, військово-облікової і, головне, податкової одиниці; торкається питань спадщини, шлюбу і розлучення. Наприклад, ст. 27 цього Закону, яка потребує безумовного розірвання шлюбу осіб, що знаходилися в дошлюбних відносинах, прямо запозичена з норм конфуціанської моралі, які стосуються порушень ритуалу. Закон XIII «Про спадкоємність і спадкування» містить норми про спадкування звання глав знатних домів, від чиновника до імператора (правила престолонаслідування), а також про умови законності шлюбів, що ними укладаються.
Велике коло кримінально-правових норм включені у Закон XIV «Про перевірку й атестацію», присвячений організації і діяльності чиновницького корпусу, що, зокрема, говорить про злочини і проступки чиновників, а також про особливу систему покарань за них. Закон XVII «Про воїнів і прикордонників» містить правила організації збройних сил, у тому числі, і про військові злочини.
Особливе значення для розгляду правової системи Японії цього часу має Закон XXIX «Про в’язниці», що стосувався широкого коланорм кримінально-процесуального права.
Положення Зводу показують, що норми конфуціанської моралі здійснили безпосередній вплив на його зміст. Про це свідчить не тільки наведений вище зміст ст. 27, але і ряд інших норм, у тому числі і зафіксоване в ньому загальне конфуціанське положення, що особа потребує покарання за будь-який проступок, «який не слід було чинити».
Водночас звід — правовий документ, а не збірка моралістичних настанов більш пізнього періоду. Він був покликаний стати законодавчим обґрунтуванням правлячого
257
режиму, зміцнити його основи за допомогою детально розробленої, єдиної для Японії правової системи. З цією метою і був проведений всебічний перегляд, уніфікація, систематизація звичаєвих, і раніше створених, законодавчих норм. Не випадково японську державу цього періоду (VIII—Х ст.) в історичній літературі називають «правовою», на відміну від наступної епохи, коли під впливом ряду історичних чинників відбулося різке падіння загального значення ролі закону, права як такого.
Разом із кодексами серед джерел права Японії цього періоду широко була представлена поточна нормотворчість імператорів у вигляді указів і постанов, які видавалися як доповнення адміністративних і карних законів.
З установленням сьогунату в правовій сфері Японії т.зв. період «правової держави» закінчився. Під впливом розпаду єдиного правового простору «ріцу» і «рьо», як державні, імператорські розпорядження втратили свій загальнояпонський нормативний характер. На першому плані почали з’являтися морально-правові норми — гирі. Вони виходили із розуміння пристойності, яка регулювала поведінку індивіда в усіх випадках життя: відносини батька і сина, чоловіка і дружини, дядька і племінника. А поза сім’єю — відносини власника й орендаря, позикодавця і боржника, торговця і клієнта, старшого чиновника і підпорядкованого. Ідеологічною основою цих норм стало конфуціанство.
Гирі ж дотримувалися автоматично, під страхом осуду з боку суспільства, «порушень пристойності», різноманітні критерії тяжкості яких були тісно пов’язані зі становою приналежністю індивіда.
Так, особливий кодекс норм «пристойності», «кодекс честі» — буке-хо був сформований саме для самурайського стану. Він був заснований з урахуванням вимог абсолютної особистої відданості васала своєму сюзерену, виключав саму ідею прав і обов’язків юридичного характеру. Відносини васала-воїна і його сюзерена будувалися не на договірній основі, а на основі псевдосімейних начал, як відносини батька і сина. Васал при цьому не мав ніяких гарантій проти сваволі свого пана. Сама думка про це вважалася образливою. Будь-яке безчестя самурая закінчувалося самогубством.
У XV—XVI ст. роль загальнояпонського права значно послабшала. Кожне князівство, кожний стан управлялися своїми власними встановленнями, нормами звичаєвого права, що лише іноді, головним чином у вигляді моральних заповітів, інструкцій, повчань об’єднувалися в збірники. Одним із таких значних станових нормативних збірників став Кодекс років Кьомму (1334—1338 рр.), покликаний ліквідувати «смуту в країні», забезпечити стабільність політичної влади сьогуна.
Законотворчість в Японії пожвавилася тільки під час сьогуната Токугави, коли сьогуном була проголошена політика «твердого дотримання старих законів». У 1742 р. з цією метою було прийнято Кодекс із 100 статей, положення якого зводилися до упорядкованого викладу основного змісту старих законів, норм звичаєвого права. Кодекс сприйняв багато приписів старих кодексів епох Тайхо і Йоро VIII століття.
Позитивні наслідки цієї політики були незначні в силу того, що знання закону вважалося в цей час привілеєм обраних. Закони не публікувалися (діяв принцип: «Варто виконувати, а не знати»). До відома населення доводилася лише мала їх частина, та, що стосувалася категоричнихзаборонних приписів. Кодекс 1742 року зберігався в таємниці, до нього мали доступ лише три вищих чиновники уряду бакуфу. Та й сфера дії законів поширювалася лише на території, що безпосередньо входили у володіння клану Токугава, у даймьо було власне право.
1.2. Основні інститути далекосхідного права
Цивільно-правові інститути
Середньовічне далекосхідне право складалося в умовах протиборства соціальнокласових сил, інтереси яких переважно були пов’язані або з державною, або з приватною власністю на землю.
258
Право власності. Общинне землеволодіння було знищено в Китаї ще в стародавні часи. Колективна власність на землю тривалий час продовжувала існувати у таких формах: неподільної сімейної власності; родової власності, тобто такої, що виділялася на підтримку культу предків і на общинні цвинтарі; власності буддійських і даосійських общин.
Відчуженість великосімейної власності припускалася лише у випадку крайньої потреби з правом наступного викупу. Ці обмеження і визначили широкий розвиток інституту застави землі, особливістю якого було те, що заставник тривалий час не втрачав на закладену землю права власності, зберігаючи право викупу землі після закінчення терміну сплати боргу.
За указом 962 р. право викуповувати землю, навіть після закінчення терміну сплати боргу, передавалося і нащадкам заставника. У випадку несплати земля, що продавалася, мала бути запропонована спочатку родичам, потім сусідам заставника.
УЯпонії, починаючи з VII ст., існувало три форми власності на землю: державна
(казенна), громадська і великосімейна.
Державний фонд надільних земель ділився на ділянки, які отримали вільні, залежні
інавіть раби (1/3 наділу вільного), а також державні подвір’я і державні раби, що, на відміну від всіх інших, не сплачували податки в державну скарбницю.
Сімейна власність всебічно охоронялася державою. Земля, що знаходилася в розпорядженні окремого двору (присадибна або садова ділянка, розорана або зрошена цілина), переходила у володіння трьом поколінням сім’ї. Заборонявся безпричинний поділ подвір’я, самовільний вихід із сім’ї тощо. Бажаючий виділитися мав отримати поручительство від п’ятидворок, що він не був «у бігах або обманщиком».
Усуспільній власності знаходилися ліси, гори, пустовища, пасовища, якими міг користуватися кожний.
Разом із ліквідацією надільної системи і розвитком вассально-ленних відносин усе більшого поширення стали набувати такі форми феодальної земельної власності, як спадковий фонд і бенефіцій самурая-воїна, замінений згодом виплатою «рисового пайка».
Зобов’язальне право. У китайському праві зобов’язань особливе місце приділялося договору купівлі-продажу, при якому угода сторін була головною умовою його дійсності.
Купівля-продаж звичайних речей відрізнялася від купівлі-продажу не тільки землі, але людей і худоби. Під час продажу людей необхідно було свідчення, що людина, яка продавалася, з народження була особисто вільна. З епохи Хань китайське традиційне право знало продаж у кредит. Купівля-продаж звичайних речей, так само як рабів і худоби, потребувала складання купчої, відмова від якої погрожувала штрафом. Невчасне складання купчої каралося биттям товстими палицями.
Ретельно стежучи за станом ринку китайська держава створила систему контрольних окружних, повітових органів. Спеціально призначені чиновники стежили за діяльністю торгових рядів. Адміністрація кожні десять днів установлювала ринкові ціни, реєструвала всі лавки торговців, всі угоди по продажу нерухомості, людей, худоби, контролювала систему мір і ваги. Винні в укладенні торгових угод без добровільної взаємної згоди сторін, із застосуванням сили або по завищених цінах каралися биттям товстими палицями. Існувала державна торгова монополія на ряд товарів: сіль, чай та ін. При укладанні договору купівлі залучалися поручителі і свідки. При продажу землі спеціально обговорювалося, що продаються і надра, і те, що над поверхнею землі.
Китайське право відрізняло від договору позики договір позички, передачу в користування конкретно-визначеної речі, неповернення котрого спричиняло за собою кримінальну відповідальність. Особливо обговорювалася в кодексі заборона укладати договір позички чиновникам, у веденні яких знаходилися державні раби, худоба, коли річ позичалася самому собі або іншій особі, а також надання собі або іншій особі безвідсоткової позики з державних коштів.
Усередньовічному праві Японії не склалося чіткого уявлення про зобов’язання в юридичному розумінні слова і причиною тому був слабкий розвиток товарно-грошових
259
відносин. Європейському терміну «зобов’язання» у японській мові відповідало слово «гиму», яке означало те, що повинна робити кожна людина або що заборонено їй робити, виходячи з її статусу. Всі зобов’язальні відносини споконвічно визнавалися, таким чином, у суворо визначених межах.
У «Тайхо Йоро рьо» лише десять статей присвячено договорам купівлі-продажу, найму, позики, застави, які жорстко регламентувалися державою; за їх порушення, як правило, притягали до карної відповідальності.
Сімейно-шлюбне право. Нерозривний зв’язок сімейно — шлюбного права з релігійною традицією в Китаї визначав стійку спадкоємність його норм і в середньовічному праві. Підвалини патріархальної сім’ї — панування батька над членами сім’ї, чоловіка над дружиною і т.д. — визначили характер цих норм.
Шлюби між представниками окремих станів засуджувалися і навіть у ряді випадків переслідувалися за законом. Шлюб розглядався як обов’язок, виконання якого мало служити інтересам сім’ї, вимогам культу предків. Метою шлюбу була поява нащадка чоловічої статі. Шлюбу передувала змова сімей нареченого і нареченої, що не потребувала згоди тих, хто вступав до шлюбу, але передбачала обов’язкову згоду батька. Вік шлюбного повноліття в кодексах не закріплювався. Як правило, він обмежувався 15— 16 роками для чоловіків і 14—15 — для жінок. Був поширений звичай заручин дітей, які ще не народилися.
Заборонялися шлюби вільних із рабами, із родичами по чоловічій лінії, з особою, що носила те ж прізвище. Заборонялася полігамія, другий шлюб при житті першої дружини визнавався недійсним. У чоловіків могла бути необмежена кількість наложниць, права яких визначалися звичаєм.
Китайський шлюб не носив священного, нерозривного характеру. Він міг бути розірваний за взаємною згодою обох з подружжя. Приводом для розлучення служили також безплідність дружини, розпуста, неповага до чоловіка і його батьків, балакучість, схильність до злодійства, заздрісний і підозрілий характер, застаріла недуга. Дружина могла вимагати розлучення, якщо чоловік залишав її більше як на три місяці, продав у рабство або примушував до аморального поведінки.
Японське сімейно-шлюбне право розвивалося під сильним впливом китайського права, але в деяких моментах було більш регламентованим. Наприклад, на відміну від Китаю, де чіткого віку шлюбного повноліття не було встановлено, у Японії вік для чоловіка був обмежений 15 роками, для жінки — 13.
Як і в Китаї, шлюби укладалися сім’ями, згода батьків і найближчих родичів була обов’язковою умовою дійсності шлюбу. Був потрібний також однаковий становий статус нареченого і нареченої, «непорочність» їх дошлюбних відносин. Шлюбу передувала домовленість батьків і заручини, безпричинне розірвання якої каралося. Домовленість також розривалася, якщо наречений не з’являвся протягом одного місяця або, якщо шлюб не був укладений протягом трьох місяців після заручин. Спричиняло розірвання заручин також вчинення злочину нареченим або нареченою.
Порядки патріархальної сім’ї були відображені й у праві Японії, але проявлялися вони слабше, ніж у Китаї, не настільки безправним було і становище жінки в сім’ї. Шлюб у принципі був моногамним, наложниці не враховувалися. Як і в Китаї, жінка знаходилася під опікою чоловіка: батька, чоловіка, сина; але ця опіка була більш легкою і регулювалася законом. Чоловік не міг рівняти дружину з наложницею, не міг він нав’язати дружині і розлучення через наложницю. Безпричинне розлучення спричиняло за собою заборону нового шлюбу.
Розлучення, як і в Китаї, не тільки дозволялося, але і прямо передбачалося при визначених обставинах: у випадку спроби убивства, побиття батьків і інших близьких родичів чоловіка або дружини.
Розлучення, як і шлюб, було справою не тільки чоловіків, але і їх сімей. При розлученні з ініціативи чоловіка або дружини була потрібна згода батьків з обох сторін. Батьки повинні були підписати «розлучний папір». Перелік обставин, що давали чоловіку законні підстави для розлучення, був значно ширший, ніж у дружини. Вона мала право
260
на розлучення лише у випадку тривалої, протягом п’яти років безвісної відсутності чоловіка або тяжкої образи ним її батьків.
Законні підстави для чоловіка на розлучення були ті ж, що й у Китаї, але не всі вони спричиняли за собою вигнання розлученої дружини з будинку. За винятком «розпусти», «непокори свекру або свекрусі», «дурної хвороби», дружина могла і після розлучення (пов’язаного з її балакучістю, відсутністю чоловічого нащадка, ревнощами тощо) залишатися в будинку чоловіка, якщо вона підтримувала його в період жалоби по батьках, була більш знатною, ніж її чоловік, і тим самим підвищила його соціальний статус, якщо в неї не було батьківської сім’ї. Чоловіку могли відмовити в розлученні й у тому випадку, якщо він розбагатів завдяки приданому дружини.
Уяпонському праві проявилася відносна толерантність до незаконнонароджених дітей і дітей, батьки яких були нерівні за своїм соціальним статусом. Як правило, діяла фікція, що батьки не знали про дійсний «негідницький» статус свого партнера, тоді дитина ставала рьомином. Незаконнонароджені діти передавалися на виховання в сім’ю одного з батьків, що займала більш високий соціальний статус, але матір і батька такої дитини розлучали. Статус рьомина одержувала і дитина, що з’явилася на світ у результаті насильства хазяїна над рабинею.
Бездітним сім’ям із метою продовження роду давалося право усиновити дитину близьких родичів, яка одержувала при цьому всі права законнонародженого.
Спадкове право. Спадкування в Китаї носило характер правонаступництва, тому що супроводжувалося відповідальністю спадкоємців за борги померлого. Окремо успадковувався чин (титул, посада), якщо він передавався в спадщину, і майно померлого, яке переходило спадкоємцям по чоловічій лінії. Заміжня дочка не мала права на спадщину, незаміжня — отримувала половину частки братів. Чин міг бути успадкований тільки старшим сином дружини.
Батько не міг позбавити сина спадщини, не мав права збільшити частку одного сина за рахунок іншого. Припускалося дарування землі тільки для релігійних цілей, на «добрі справи».
Уяпонських кодексах детальніше був розроблений інститут успадкування за законом. У спадщину входили залежні люди (холопи), поля, будівлі, інше майно. До неї ж входило придане дружини померлого голови сім’ї.
Якщо мова йшла про поля і майно, які були пожалувані за заслуги, спадкові частки синів і дочок були рівними. В інших випадках частка першої дружини, а також старшого сина була в два рази більшою, ніж у інших синів (як від дружини, так і від наложниці), дочка ж мала право на чверть частки старшого сина.
Питання про заповіт у праві Японії не отримало достатньої розробки, оскільки переважала великосімейна власність. За заповітом можна було передати тільки особисто нажиту або особисто успадковану власність.
Злочини і покарання в Китаї
У середньовічному праві Китаю, як і в стародавні часи, можна спостерігати домінування кримінально-правових інститутів над іншими. Про переважаючий характер кри- мінально-правових норм свідчить той факт, що в масовій свідомості з правом асоціювалося лише карне право, норми якого застосовувалися не тільки у випадку вчинення злочину, але і при простому порушенні моралі.
Це було характерно і для Японії, що успадкувала й у цій сфері правовий досвід Китаю. Для даних країн інститути злочину і покарання мали першорядне значення і виклад нами цього матеріалу після цивільно-правових інститутів обумовлений не його значущістю, а вже сформованою визначеною дидактичною схемою.
Жорстка правова градація людей, що безпосередньо впливала на оцінку тяжкості будь-якої аморальної поведінки в залежності від статі, віку, місця в ієрархії родинних відносин і в соціальній ієрархії, певною мірою затушовувала соціально-класові відмін-
261