Інститут міжнародних відносин
Київський національний університет
імені Тараса Шевченка
Крах біполярності та новий
геостратегічний статус Російської Федерації
Кондратенко О.Ю.,
Кандидат історичний наук, доцент,
старший науковий співробітник.
Розкрито зміст нового геостратегічного статусу Російської Федерації, який виник із крахом системи світового соціалізму та розпадом Радянського Союзу. Стратегічні умови в яких перебуває Росія тісно пов’язані з геополітичним оточенням, що склалося з постанням нових незалежних держав від яких Росія відтепер відділена кодонами. Росія порівняно з СРСР втратила 25% території, більшу половину населення і промислово-економічного потенціалу. РФ на разі намагається дотримуватися геополітичного балансу між Європою та Азією з перспективою набуття ролі трансконтинентального євразійського мосту. Водночас Росія зіткнулася з геополітичними реаліями, які пов’язані з обмеженням її комунікаційних та зовнішньополітичних можливостей впливу як на західному так і південно-східному напрямках у зв’язку з новим статусом колишніх радянських республік. Тому, Україна, Білорусь та інші пострадянські держави Східної Європи розглядаються Російською Федерацією виключно у якості геополітичного буфера на південно-західному стратегічному фланзі. Зрештою, на країни Південного Кавказу та Центральної Азії покладається роль буфера на південному та південно-східному стратегічному флангах. З точки зору російської геостратегії "незахищеним" залишається відрізок кордону, який межує з Польщею та Прибалтикою. Утім, останніми роками Росія поступово втрачає геополітичний вплив на Україну, Грузію, Молдову. Існує значна імовірність того, що у середньостроковій перспективі Білорусь оберне свій стратегічний вектор зовнішньої політики у бік ЄС та НАТО. Подібні трансформації у зовнішній політиці нових незалежних держав стануть черговим етапом деструкції геополітичного впливу Росії на пострадянському просторі. Така ситуація дедалі більше змінює геополітичний ландшафт на пострадянському просторі та впливає на геополітичну картину світу в цілому.
геостратегічний статус росія пострадянський
Ключові слова: постбіполярний світ, геостратегія,
геостратегічний статус, Російська Федерація, зовнішня політика.
Геостратегічний статус тісно пов’язаний з питаннями індексу національної сили та потужності будь-якої держави. Національна сила у поєднанні з ресурсним потенціалом окрім статусу держави окреслює можливості її геополітичного впливу на міжнародній арені. Для початку варто визначити поняття національної сили держави як базовий імператив її геополітичного статусу. Виходячи з цього, під національною силою переважно розуміють сукупність географічних, економічних, військових, соціальних та духовних факторів, що дозволяють державі підтримувати достатній ступінь позитивної динаміки власного розвитку; мати можливість ефективно протистояти реальним та потенційним загрозам, а також на основі розробленої геостратегії забезпечувати можливість досягнення цілей і завдань як в середині держави так і за її межами. Зрештою, компонентами національної сили сучасної держави як відомо є: територія, клімат, ландшафт, комунікації природні ресурси, екологія, збройні сила тощо. У свою чергу показником національної сили держави є здатність її відновлюватися та самозберігатися після історичного циклу, характерного спадом [13, с.185, 246]. Загалом, політологи, які є прибічниками "Realpolitik" відзначають, що: "сила продовжує залишатися вирішальним мотивом поведінки. Баланс сил, нерівність сил, вакуум сили та її ілюзія повинна завжди приймати до уваги" [30, с.185].
Мета статті - з’ясувати сутність нового
геостратегічного статусу, який отримала Російська Федерація після краху
світової системи соціалізму та СРСР, а також розкрити кондиційні умови
геополітичного оточення Росії як національної держави та чинники, котрі
впливають і визначають стратегію її зовнішньополітичного розвитку.
Дана проблематика стала предметом доробку вітчизняних, російських та зарубіжних науковців-русистів, які працюють у галузі історичних, політичних, соціологічних та філософських студій. Автор звернувся до низки публікацій, які розкривають сутнісні умови постбіполярного світу в яких, зокрема, опинилася Росія як новий суб’єкт міжнародних відносин [3; 5; 9; 12; 19; 25; 34 37; 40 42]. Все ж таки цілий ряд аспектів стосовно ролі та місця Російської Федерації у транзитивній світ-системі висвітлено недостатньо.
Основні результати дослідження. Зміна геостратегічного статусу держави відбувається, як правило, через надлишок національної сили, що призводить до експансивного розширення території держави чи її впливу держави, передусім по периметру своїх кордонів. Водночас трансформація статусу держави відбувається і через послаблення її потужності, зміни ресурсної бази та територіальних втрат.
Відзначимо, що існує цілий ряд методик визначення та розрахунку територіальної компоненти національної сили, який займає перше місце у рейтингу важливості характеристики її геостратегічного статусу. Таким чином, елементи і параметри національної сили прийнято розподілити на повністю контрольовані, частково контрольовані і слабко контрольовані державою; а ступінь їх впливу на інтегральний показник сили в короткостроковому, середньостроковому і довгостроковому періоді - високий середній і низький [13, с.176].
Дедалі, у визначенні здатності геополітичного впливу держави, до уваги беруться такі індекси потужності держави як стан та динаміка економічного розвитку, промислової та військової потужності, а також рівня освіченості населення [34, с.75].
Ще згаданий американський адмірал та геополітик А. Мехен вивів формулу визначення могутності держави наступним чином:
= N+MM+NB,
де - "sea power" - морська потужність; N - військовий флот; ММ - торговельний флот; NB - військово-морські бази; SP - морська могутність [3, с.17].
Американський вчений Р. Клайн вже у сучасних умовах запропонував формулу для визначення інтегральної потужності держави:
= (C+E+M) x (S+W+Р),
де Р - сукупна міць держави; С - критична маса держави (населення + територія); Е - економічна потуга; М - військова міць; S - стратегічна концепція (доктрина); W - державна воля; Р - сила переконання політичного керівництва країни та його здатність повести за собою не лище населення своєї країни, але й союзників.
Розвиваючи цю формулу К. Матос додає ще одну змінну - К - ступінь авторитету керівників держави. Виходячи з цього формула набуває наступного змісту:
= (C+E+M) x (S+W+К).
Відомо, що у ХХ ст. ключову роль у визначенні потужності держави відігравала військова потужність, утім на ХХІ ст. війковий фактор поступово змінюється технологічним, який у свою чергу також витісняє географічний фактор. Все ж, на думку окремих геопо - літиків подібна формула може бути застосована для аналізу динамічної взаємодії держав з різною силою та асиметрією геополітичних ресурсів [14]. Американський геополітик Н. Спікмен визначав стратегічну могутність держави на основі таких параметрів як: природа кордонів; обсяг/кількість населення; наявність чи відсутність корисних копалин, економічний і технічний розвиток; фінансова допомога; етнічна однорідність; рівень соціальної інтеграції; політична стабільність; національний дух [42]. Західні вчені до цих показників додають ще й такі індекси як кількість міського населення, абсолютні показники виплавки сталі та споживання палива [41, р.113-114].
В умовах сучасного світового порядку постулати сили і могутності як і в епоху класичної геополітики мають виключний характер з яких a priori витікає здатність держави проектувати вплив на інших міжнародних гравців чи окремі території. Відомий метр американської геополітики З. Бжезинський аналізує силу держави на основі чотирьох аспектів сили (військовому, економічному, технологічному і культурному), які у своїй сукупності визначають вирішальний політичний вплив суб’єкта у світовому масштабі [2, с.231].
Ряд зарубіжних геополітиків до важливих геостратегічних параметрів додають ще й ракетно-ядерну зброю, повітряний простір і космос, а також ЗМІ. З прискоренням глоба - лізаційних процесів та виникненням нових загроз національній безпеці і державному суверенітету визначення показників національної сили дедалі ускладнюються. Водночас, сучасні представники геополітики вважають, що кращим індикатором визначення національної потужності держави є національний дохід поряд з кількісними показниками населення та ефективністю управління [1, с.15-16].
Відзначмо, що для геополітики важливим є встановлення співвідношення компонентів національної сили всередині країни та встановлення балансу сил поза її межами. Російська економіст Т. Шустрова запропонувала власний механізм розрахунку за яким має визначатися геополітичний індекс могутності держави, а значить і її геостратегічний статус. Дослідниця врахувала такі параметри як коефіцієнт науково-технічного прогресу держави, що змінює її первинне ресурсне середовище; коефіцієнт політичної активності керівництва, що змінює вторинне ресурсне середовище держави [31].
Все ж таки аналіз компонентів національної сили важливий не як такий, а передусім для прийняття геополітичних рішень та вироблення геостратегії держави. До того як відзначають гуманітарії позаминулого століття: "ні економіка, ні політика, ані мораль не можуть дати нам відправної точки для роздумів, що ставлять для себе умови поступального розвитку людських суспільств, таку можливість може забезпечити лише спільний підхід" [8, с.134-146]. Також вказані геополітичні індекси визначають геостратегічний статус держави та її здатність проектувати вплив на міжнародній арені, а також протистояти новим викликам.
Кардинальні тектонічні зсуви на пострадянському / євразійському та світовому геополітичному ландшафті розпочалися з крахом соціалізму в країнах Центрально-Східної Європи та деструктивними процесами в СРСР на поч. 1990-х рр. Весь часовий проміжок починаючи із серпня по грудень 1991 р. був періодом агонії колись могутньої держави, що обіймала 1/6 частину земної суші. Всі кроки щодо "реанімації" СРСР шляхом створення конфедеративної держави - Союзу Суверенних Держав (ССД) виявилися марними в умовах початку реалізації проектів формування національних держав, які згодом замістили собою радянські республіки. Одним із механізмів вирішення т. зв. союзного питання стала серія референдумів 1991 р. щодо збереження оновленого СРСР, а невдовзі стосовно проголошення незалежності окремих республік. Зокрема, під час відповідного референдуму за незалежність України висловилося понад 90% населення, що зрештою змусило РРФСР визнати цей факт. Початок краху СРСР фактично збігся у часі з т. зв. "парадом суверенітетів" в автономних республіках і областях РРФСР, що різко ослабило роль центру не тільки на теренах СРСР, а й у самій Радянській Росії. Такі відцентрові тенденції унеможливлювали збереження конфедеративного, а тим більше союзного утворення [20].
Прийнято вважати, що крапку в існуванні Радянського Союзу поставила Біловезька угода про припинення існування СРСР як суб’єкта міжнародного права та створення Співдружності Незалежних Держав (СНД) від 8 грудня 1991 р. за участю лідерів РРФСР, УРСР та БРСР, а також зустріч в Алма-Аті, що відбулася за участю решти 11 республік тодішнього СРСР, на якій було протоколом констатовано про їх приєднання до Угоди щодо створення СНД. Дана зустріч стала необхідністю приєднання до цієї Угоди головно країн Центральна Азія (далі ЦА) та Закавказзя, оскільки країни Прибалтики de-facto здобули свою незалежність ще у 1990 р. Таким чином, три слов’янські держави-засновниці СРСР взяли відповідальність за його ліквідацію. Їх представники не могли не розуміти того, що відкрита заява про ліквідацію СРСР могла викликати соціальний вибух і так у вкрай загостреній тодішній ситуації. Останнє чітко ілюструють слова першого президента України Л. Кравчука: "Якщо ми вийдемо до народу й оголосимо, що Союзу більше немає, а на його місце нічого не запропонуємо - вибух неминучий. Потрібний варіант перехідний" [29, с.269]. Водночас упродовж майже всього 1991 р.Б. Єльцин, тоді ще президент РРФСР, зі своєю командою активно працював над проектом реорганізації СРСР у якому Росія презентувалася як беззаперечна правонаступниця Радянського Союзу зберігши його місце у провідних міжнародних інститутах, зокрема завдяки постійному членство у РБ ООН і такими критеріями успадкування стратегічного ядерного потенціалу. Виписавши таку стратегію, російське керівництво розраховувало на авторитет і могутність нової Росії, яка б і надалі залишиться своєрідним геополітичним центром та інтеграційним маяком на пострадянському просторі. До того ж, передбачалося, що колишні радянські республіки вступлять у відносини з Росією на вигідних для неї умовах - тобто при набутті ролі молодшого брата [23, с.314]. Своєрідним амортизаційним варіантом для пострадянських республік стала СНД, що юридично оформилася на поч. 1992 р.
Отже, з розпадом СРСР самостійними суб’єктами окрім семи європейських держав (Російської Федерації, України, Білорусі, Молдови, Латвії, Литви, Естонії) двома окремими субрегіонами стала Центральна Азія (ЦА) та Закавказзя [5, с.54].
Завершення холодної війни у 1991 р. та крах СРСР започаткував новий етап геополітичної картини світу та відкрив нову сторінку в історії зовнішньої політики Росії, яка втратила роль наддержави після півстолітнього змагання зі США. Варто додати, що значна кількість західних вчених фактично ототожнювала СРСР з Росією. Підтвердженням тому слугує вислів З. Бжезинського, який після краху біполярного світу зазначав: "Росія - переможена держава. Вона програла титанічну боротьбу. І говорити про те, що це була не Росія, а Радянський Союз - значить уникати реальності. Це була Росія, названа Радянським Союзом" [32]. Російська держава до 1917 р. була імперією, СРСР став імперією оновленого формату, у свою чергу Російська Федерація напівімперією нового типу, яка втратила половину свого потенціалу у результаті розпаду Радянського Союзу. З крахом СРСР Росія знову позбавилася вже радянські республіки. Втім експансіонізм невдовзі був відновлений, результатом якого стало штучне створення ряду псевдореспублік. Таким чином, змінилася форма експансіоністської політики, утім не змінився її зміст. Тут варто говорити про наростання у Росії "фантомних болів" унаслідок "ампутації" імперії. Особливо болісно Росія переживає втрату України як складового об’єкта великодержавності.
Зрештою, поступову дезінтеграцію пострадянського простору можна умовно порівняти з розпадом Римської імперії, так як після загибелі західної її частини Східна Римська імперія іменована Візантією проіснувала ще майже тисячоліття. Зрештою не виключено, що в умовах прискорення глобалізації, а з нею й історичних процесів, Російська Федерація як правонаступниця Російської імперії та СРСР проіснує ще якесь півстоліття. Таким чином, з втратою СРСР можна говорити про кардинальну зміну геополітичного статусу Росії. Зважаючи на події останніх років з позиції сьогодення важко погодитися з думкою іменитого російського політолога Д. Треніна, який відзначав, що: "Росія не просто нова країна, яка виникла у 1991 р. після розпаду СРСР. Передусім, це держава, яка вирішила відмовитися від імперського статусу й з тих пір шукає для себе нову роль у світі" [25, с.82].
Згодом лише прийняття Росії до Ради Європи, набуття членства у Паризькому клубі, вступ до АТЕС, ратифікація Договору про партнерство і співпрацю між Росією і ЄС та підписання Основоположного акту Росія - НАТО у 1990-х рр. до певної міри зміцнили геостратегічний статус РФ втрачений з розпадом СРСР. Водночас, розпад двополярної системи ознаменував завершення абсолютного домінування Росії на євразійському просторі, геополітичний вакуум якого був заповнений стратегічними інтересами таких потужних силових центрів як США, ЄС та Китай. Москва виходячи з усвідомлення того, що РФ вже не здатна сформувати новий біполярний світопорядок і на рівних змагатися зі США у планетарному масштабі, фактично з початку 1990-х рр. виступає за модель багатополярного світоустрою у якій зменшується відносне значення ролі США унаслідок підйому ряду інших глобальних центрів геополітики. Крім всього, російський істеблішмент обстоює концепцію колективного світового лідерства де чільне місце (не перше, утім і не останнє) має посісти саме Росія. Зокрема, Москва виступає за те щоби колективне лідерство було представлено як у географічному так і цивілізаційному вимірах [10, с.53].