При всьому, на думку ряду експертів, багатополярна модель світоустрою є надто небезпечною для Росії, у силу того, що РФ не відповідає статусу одному із сучасних полюсів, а тим більше, що через власну демографічну деградацію вона ризикує територіально бути розділеною між більш потужними геополітичними полюсами. Тому, на думку автора та низки експертів, єдиним шляхом повноцінного зовнішньополітичного розвитку РФ може бути тільки європейський [9, с.110-119]. Росія географічно відноситься до Європи, утім, як зауважує російський істеблішмент, політично до Європи не належить. При цьому в РФ виробилася свого роду геостратегічна позиція, відносно того, як Росія бачить себе у якості держави, котра займає унікальне положення в Північній Євразії - однаково віддаленої від Азії, Північної Америки, Близького Сходу і Європи [26].
Російські науковці зазнають, що Росія переважно європейська держава в історико-культурному відношенні та євразійська в геополітичному. Тобто ідентифікуючи себе з Європою, Росія водночас активно підкреслює свою азійську пасіонарність і місіонерське прагнення стати стрижнем нової євразійської цивілізації. Виходячи з цього Росії зрештою відводиться роль "міжатлантичного інтегратора", ініціатора тристоронніх спільних політичних дій, так як вона займає особливий геополітичний простір між двома атлантичними полюсами - США та Європою [11].
Водночас, Росія, враховуючи ідеологічний супровід сучасної її геостратегії, намагається також ідентифікувати себе як окрема православна цивілізація "включаючи" весь східнослов’янський світ. Рядом російських політологів констатовано, що геополітичне положення Росії останнім часом може дискутуватися у двох контекстах. По-перше, Росія оцінюється як географічний центр Хартленду (згідно теорії Х. Маккіндера) та інтеграційне ядро Євразії чи геополітичний "міст" між Європою й Азією. По-друге, зберігаючи свій геополітичний потенціал у силу обмежених ресурсних можливостей щодо проектування просторового впливу РФ все ж трансформувалася у регіональну державу з тенденціями до подальшого зниження свого геополітичного статусу [4]. Виходячи з цього можна констатувати, що РФ до цього часу не може чітко визначитися відносно риторичного питання - "чим насправді є Росія?" - частиною Європи, православною цивілізацією чи Євразією?
Варто говорити про сучасну національну силу Росії на якій базується її політика відносно реалізації експансіоністської стратегії, що залишається фактично незмінною упродовж кількох останніх століть. Навіть після свого геополітичного ослаблення з крахом СРСР, а також знаходячись останнім часом на межі економічного колапсу РФ будь-що намагається робити ставку саме на національну силу, культивуючи велич нової Росії задля підтримки таким чином патріотичних настроїв в багатонаціональному суспільстві. Зважаючи на подібний стан речей та перефразовуючи британського представника класичної геополітики Х. Маккіндера варто відзначити, що:". Незалежно від політичної ситуації в Росії та від того хто буде її лідером Росії, вона завжди намагатиметься контролювати Хартленд, що є однією з найважливіших ознак її імперських традицій як трансконтинентальної держави" [38, с. 201].
Одним із ключових показників геостратегічного статусу держави є її територія та протяжність кордонів, що дозволяє визначати її географічну та картографічну впізнаваність. В основу як сучасних так і попередніх геополітико-ідеологічних напрямів та дискурсів покладено власне географічне розташування Росії як необхідну умову забезпечення впливу на сусідні держави. Територія великих держав розглядається як особливий вид просторового ресурсу, необхідного для функціонування держави. Більше того, масштабність території дозволяє державі автоматично визначати свою геополітичну присутність в конкретному регіоні. У такій константній амбівалентності територія виступає як інструмент здатності держави розміщувати в межах своїх кордонів суб’єкти соціально-економічного, політичного та військового характеру. Водночас, територія держави є ареною суверенітету над сухопутним та/або морським простором, над розміщеними в її межах надрами, а також виступає об’єктом поширення політичної влади в рамках координат конкретної системи правопорядку. У юридичному плані територія держави, що є суб’єктом міжнародного права, повинна розглядатися у якості конститутивного, первинного елементу його юридичної особи: поза просторовою визначеністю немислимо і юридичне буття сучасної держави. Таким чином, територія визначає собою державу як геополітичний суб’єкт, звідси виводиться теорія неподільності та недоторканості державного суверенітету [27].
У геополітичному дискурсі Росія досить тривалий час за своєю історико-культурною сутністю та географічним розташуванням розглядається як євразійська континентальна держава, так як займає значну частину євразійського простору, зокрема його центральну частину. Попередньо згаданий німецький геополітик Ф. Ратцель наприкінці ХІХ ст. схарактеризував Росію як цілісну трансконтинентальну державу-імперію, яка на відміну від європейських країн складається з європейської метрополії у розмірі - 5,4 млн. кв.км та азійської колонії площею - 17,2 млн. кв.км - в Азії [33, с.94]. Приблизно таку ж територію займав СРСР у своїх кордонах часів холодної війни як правонаступник Російської імперії. Велика територія, якою володіє Російська держава дає їй значні трансконтинентальні переваги та є чи не головним геополітичним фактором регіонального та глобального впливу. Свого часу відомий американський політолог та засновник компанії геополітичного аналізу "Stratford" Дж. Фрідман відзначав, що: "Єдиною фізичною перевагою Росії, яке може мати Росія, є глибина її території. Чим далі на Захід просунуті кордони Росії, тим більшу відстань доведеться покрити завойовникам щоб дістатися до Москви. Тому Росія завжди прагнула просуватися по Північно-Європейській рівнині на захід, а Європа зажди прагнула просунутися на схід" [28].
Саме тому, територію РФ визнано одним із головних її геополітичних козирів, яка дає можливість забезпечувати Москві регіональну присутність як в Європі так і Азії. Приміром, територіально невелика, але співмірна за населенням з Росією держава Бангладеш не має подібних геостратегічних пріоритетів. Невипадково російські консервативні політологи вважають, що саме за рахунок географічного положення, значної протяжності кордонів і величезної території, РФ здана у перспективі хоча б частково відновити статус наддержави. Попри втрату із розпадом СРСР 25% своїх просторових надбань, Росія все ж залишається на сьогодні територіально найбільшою державою світу, площа якої сягає 17,5 млн. кв.км. Згідно праць класиків геополітики - Росія займає ключове геостратегічне континентальне положення, так як розміщена в центрі Євразії - Хартленді. Використовуючи своє геостратегічне положення та виходи до світового океану Росія намагається досягнути своїх гегемоністських цілей на основі експансіоністської доктрини. Утім, існує ряд труднощів і протиріч у питанні раціонального використання, цього б здавалося, потужного зовнішньополітичного та геополітичного ресурсу. Констатовано, що геостратегічний статус Росії починаючи з 1990-х рр. відзначається вираженою нестабільністю та у свою чергу підсилюється дилемою вибору стратегічного вектору зовнішньої політики. Проблемою є те, що більшість території сучасної Росії (77%) знаходиться в Азії де проживає всього лише 20% її населення. Офіційно територія європейської частини Росії складає 3,9 млн. кв.км., або 20,85% від загальної її площі, тоді як азіатська частина РФ дорівнює 13,1 млн. кв.км. Для порівняння - європейська частина СРСР складала близько 5 млн. кв.км. Таким чином, територія європейської частини РФ, порівняно з її попередником - СРСР, скоротилася на 1,1 млн. кв.км або понад 20%, що дорівнює фактично території двох таких держав як Україна [17]. Отже, масштабність території РФ при диспропорційній кількості наявного населення, густота якого дорівнює 8 чоловікам на 1 кв.км, є водночас чи не головним деструктивом модернізаційних трансформацій, а також викликом оптимізації її внутрішньої та зовнішньої політики.
З крахом СРСР Росія втратила традиційні зони свого впливу (Україну Прибалтику, ЦА, Придністров’я тощо) практично по всьому периметру своїх кордонів. Також окрім частини євразійського простору РФ втратила своїх традиційних союзників в інших регіонах світу, що тим самим призвело до пониження її геополітичного статусу як на євразійському просторі так і у глобальному вимірі в цілому [12, с.42]. Так, у Росії більше немає "подушки безпеки", яку колись формувала ОВД, а кількість країн, які формують буферну зону між Росією й НАТО та системою безпеки в Азії скоротилося до шести. Ці країни разом з Росією є засновниками та постійними учасниками Організації Договору колективної безпеки (ОДКБ), яка покликана стати альтернативою НАТО та системою колективної безпеки на євразійському просторі. Утім, за своїм військовим потенціалом та безпековими характеристиками дане об’єднання поступається не те, що НАТО чи ОВД (яке було другим оборонним поясом радянського Хартленду), але й більш ніж удвічі відстає у цьому плані від СРСР, який також можна розглядати у якості військового блоку першого поясу. Тому, ОДКБ є "блідою тінню" ОВД та невдалою калькою НАТО. До того ж, остаточна переорієнтація Україною свого зовнішньополітичного вектора у бік євроатлантичних структур значно послабило південно-західний геополітичний фланг Росії. Зміщення географічного центру РФ на північний схід стимулювало пошук нової парадигми оптимізації та зміцнення держбезпеки у контексті захищеності кордонів, що передусім зумовлено скороченням чисельності морських портів у результаті краху СРСР. Відомо, що найбільші порти колишнього СРСР тепер належать Україні та країнам Балтії. Нині ж роль т. зв. геополітичних "вікон" виконують: на Балтиці - Санкт-Петербург; на Чорному морі - Краснодарський край (Новоросійськ); на Каспійському морі - Астрахань; на Тихому океані - Приморський край та меншою мірою Хабаровський край, Сахалін та Камчатка. Таким чином, звузилися можливості виходу Росії до Чорного, Балтійського та Середземного морів [4].
Також вихід до Тихого океану набув критичного значення, оскільки в Росії фактично не залишилося морських портів, що не замерзають взимку. В той же час імовірне загострення суперечки з Японією довкола Курил, на фоні розширення військової присутності США у безпосередній близькості від далекосхідних кордонів РФ, може поставити під загрозу і вихід з російського Примор’я до Тихого океану. Також нові незалежні держави відмежовують транспортні шляхи Росії на Півдні, Заході та Центральній Азії і Закавказзі, що різко знизило її комунікаційно-торговельні зв’язки із Західною Європою, Азією, Близьким та Середнім Сходом [15, с.94-95]. Більше того, РФ змушена враховувати фактор нових незалежних держав, які стали новими реаліями у транзиті РФ енергоносіїв до ЄС. Не зважаючи на диверсифікацію енергопостачання шляхом будівництва нових енергетичних магістралей ГТС Україна та Білорусь все ще залишаються потужними транзитними ланками експорту енергоносіїв до Європи. Така ситуація значно обмежує комунікаційні та торговельні можливості РФ і підтвердженням цьому є низка заяв у політичній літературі на кшталт:". вихід Росії до моря скоротився до розмірів, що були за часів правління Петра-І. Росія стає ще більше північною і континентальною державою як би "відтісненою" в куток Євразії" [21, с.33-34].
Враховуючи вищесказане, анексія Криму була необхідна Росії також для хоча б часткової компенсації втрати геополітичної присутності в Чорноморському регіоні. Аргументацією Кремля на користь анексії Криму стало нібито попередження розташування на півострові та прилеглому морському басейні військових сил НАТО. На цьому фоні досить логічно виглядала заява російського очільника МЗС С. Лаврова своєму американському колезі Дж. Керрі стосовно надзвичайної важливості Криму для РФ, який він порівнював зі значенням Фолклендських островів для Британії. Останнім часом півострів має всі ознаки перетворення з туристичного регіону на цілком мілітаризований. З цією метою Росія намагатиметься чимдалі активніше трансформувати Крим у "непотоплюваний авіаносець" Чорного моря модернізуючи тим самим військову інфраструктуру на півострові. Анексія Криму може бути необхідною РФ передусім для повноцінного відновлення статусу військово-морської бази часів СРСР. На фоні збільшення російських військових формувань ВМС та ВВС в цілому не виключається розміщення на території півострова ядерної зброї про що свідчать постійні меседжі зарубіжної преси. В цілому ж, нуклеаризації Криму стане підставою до зниження безпеки країн всього Чорноморського регіону [19]. У знак відповіді НАТО має намір нарощувати присутність у Чорноморському регіоні шляхом посилення патрулювання повітряного та морського простору [18].
Після розпаду СРСР Росія вперше зіткнулася з проблемою ексклавних територій, якою стала Калінінградська область, а згодом у результаті анексії - Крим, який Москва тепер вважає новою федеральною одиницею, всупереч несприйняття цього факту світовою громадськістю. Отже, штучне захоплення Криму як частини суверенної держави лише розширило мережу есклавів, які Росія має опікувати. Виникнення таких специфічних територіальних одиниць спричинило цілий ряд труднощів у плані сполучень з її населенням, переважну більшість якого складають росіяни. Як констатують російські експерти:". РФ від розпаду СРСР стала відторгнутою від морських надбань XVIII ст., а саме від найбільш зручних портів Прибалтики і Чорного моря. Залишок Балтійського узбережжя в районі Санкт-Петербургу та Біле море затиснуті між потенційно нестабільними зонами горських племен, кавказькими державами і Новоросією - це все, по суті, чим володіє Росія у Європі по відношенню до морських комунікацій" [24, с.85].
Таким чином, російські аналітики зазначали, що географічний і геополітичний буфер нових незалежних держав позбавив РФ більшої частини її кордонів із "зовнішнім" світом, що з геополітичної т. з. перетворює Росію з євразійської держави на напівазіатську. Подібну заяву робить і Г. Кіссиджер, відмічаючи це наступним чином: "Посткомуністична Росія опинилася в кордонах, що не мають історичного прецеденту. Як і Європа, вона змушена присвятити значну частину своєї енергії переосмисленню власної сутності." [7, с.17].
Доволі непросто виглядає ситуація з російськими кордонами, протяжність яких сягає 60,9 тис. км, вимагаючи при цьому залучення колосальних ресурсів на їх захист. Водночас питанням тісно пов’язаним зі стратегією національної безпекою є оточення Росії, яке представлене 18-ма вкрай неоднорідними державами. Труднощі безпекового характеру щодо мінімізації зовнішніх загроз викликані передусім асиметричності території і кордонів РФ. Відносним позитивом залишається захищеність з півночі РФ як і колись СРСР природним бастіоном - арктичними льодами та колосальними нетрями Сибіру. Проте, досить негативна ситуація із захищеністю кордонів простежується на інших флангах. Так, на північному заході кордони Росії відзначаються певною слабкістю де відсутні природні перепони, які б надійно захищали Росію, а на вдосконалення та посилення рубежів у цій частині кордону РФ бракує військових ресурсів. З крахом СРСР відстань від найближчої дислокації військових баз НАТО до Санкт-Петербургу складала 1600 км, тоді як на сьогодні дана відстань скоротилася до 160 км, або удесятеро [28].
Теж саме стосується і Москви, відстань від якої на 1989 р. до найближчих кордонів СРСР дорівнювала 1900 км, у той час як нині вона скоротилася до 360 км. До того ж, у зв’язку з агресивними діями Росії по відношенню до сусідніх пострадянських держав НАТО змушений реагувати нарощування своєї військової присутності у Східній Європі. Виходячи з такої ситуацію велика стратегія Росії передбачає створення глибоких буферних зон вздовж Північноєвропейської рівнини, внесення розколу в ряди своїх сусідів та маніпулювання ними, що дозволить побудувати новий регіональний баланс сил в Європі. Саме з тісними кордонами без буферних зон - це те з чим не зможе змиритися Росія, а тому свою агресивну політику намагається подати для широкого загалу не інакше як оборону оточеної фортеці. Реалізація російської геостратегії по зміцненню свого статусу передбачає три фази: перша фаза - вставлення ефективного контролю на теренах колишнього СРСР задля відтворення радянської системи буферних зон; друга фаза - Росія намагатиметься побудувати другий пояс буферних зон, вже за межами колишнього СРСР; третя фаза (завершальна) - Росія спробує попередити створення антиросійських коаліцій [28]. Зауважимо, що т. зв. друга фаза, на нашу думку, є малоймовірною, так як країни ЦСЄ, що колись входили у геополітичну сферу впливу СРСР далеко пішли у відрив у своєму соціально-політичному та економічному розвитку від країн пострадянського простору. Можемо констатувати, що Росія дедалі більше втрачатиме важелі впливу на даний Східноєвропейський регіон.
Доволі непросто виглядає ситуація на південному периметру російських кордонів. Прикладом цього є відносно "прозорий" кордон з Казахстаном протяжністю у 7 тис. км, через який відбувається нелегальне проникнення, міграція мусульманського населення з країн ЦА та наркотрафік. Окрім того, Центральноазійський регіон є плацдармом геопо - літичного наступу на Росію і саме тому як США так рівною мірою й Китай намагаються витіснити Росію з ЦА. Приміром, якщо якійсь із названих країн вдасться встановити цілковитий просторовий контроль над Казахстаном, ба більше того заснувати там свої військові бази то відстань від них до російської Волги - основної артерії російського сільського господарства складатиме кількасот кілометрів. Першим тривожним дзвінком для Росії (на думку її політикуму) було введення американських військ до Афганістану у зв’язку з боротьбою проти режиму Талібан після подій 11 вересня 2001 р. зрештою РФ узгодила зі США нарощування військової присутності НАТО в ЦА з тим щоби забезпечити проведення наземних воєнних операцій. Все ж Росії вдалося тоді не допустити розгортання військових баз Альянсу у центрально-азійських країнах посилаючись головно на тимчасовість операції. Але, з іншого боку, в умовах затягування операції НАТО в Афганістані США скориставшись ситуацією встигли закріпитися в ЦА, а їх вплив почав наростати по мірі проникнення в регіон. Тому, регіон ЦА який Росія розглядає як буферну зону поступово перетворюється на сферу впливу США. Проте географічна віддаленість Вашингтону не дозволяє Сполученим Штатам закріпитися в регіоні належним чином. Зрештою естафету геополітичного змагання за ЦА підхопив Китай, який володіє значними військовими та фінансовими ресурсами і намагається інвестувати кошти в центрально-азійські країни, що можна розцінювати не інакше як "м’яке" проникнення в регіон. Враховуючи лише один із багатьох прикладів Китай як і за радянських часів не буде виступати у якості стовідсоткового союзника РФ. Таким чином, США та Китай поступово обмежують вплив Росії як у Східній Європі так і Центрально-азійському регіоні. Зважаючи на це можна констатувати, що Росія перетворюється на типову регіональну силу, поступаючись по периметру сфер свого традиційного впливу іншим геополітичним центрам впливу яких на євразійському просторі буде лише наростати [28].