Материал: Лекцiя
Отже, починаючи з філософії Нового часу, поняття культури стає філософською категорію. Культура характеризувала інтелектуальний, моральний, естетичний розвиток та удосконалення людини в процесі історичного розвитку.
Значний внесок в філософську теорію культури належить Г.Ріккерту (1863-1936), школи неокантіанства. Ґрунтуючись на власній теорії цінностей, він надав нове визначення культури, що надалі стало класичним. За Г.Ріккертом, культура є сукупністю об’єктів, що пов’язані загальнозначимими цінностями. Природа є сукупність того, що виникло саме собою. Культура – протилежність природи. У всіх явищах культури є втілення певної визнаної людської цінності, заради якої ці явища створені або виокремлені людиною.
Інший підхід до визначення сутності культури представлений в роботах видатного представника марбурзької школи неокантіанства Е.Кассірера (1874-1945).
В ґрунтовній роботі «Філософія символічних форм» представлена його теорія культури. Вона викладена на основі аналізу проблем мови, міфу, релігії, мистецтва, історії, філософської антропології. Кассірер показує, що міф як специфічна форма культури живе в надрах свідомості, пронизує інші форми культури, впливає на них, а вони, відповідно, впивають на нього. Отже, сутність культури, на думку дослідника, виявляється в символах. Відповідно культуру Е.Кассірер визначає як «символічний всесвіт».
Класична філософія культури відобразила розквіт європейської культури, який почався за доби Відродження. Культура цього історичного часу несла оптимізм, віру в прогрес, свободу та силу розуму. Філософія Просвітництва аргументувала погляд на культуру як на вище досягнення людини, яке мало всесвітнє значення.
З часом людська історія починає відкривати недосконалість європейської культури та породжує розчарування в досягненнях західної цивілізації. Внаслідок такого класична філософія культури, що ґрунтувалася багато в чому на філософії Просвітництва, починає сприйматися досить критично. Европейська культура вже не так переконливо сприймається як еталонна для всіх народів. Одночасно наростає інтерес до культур інших регіонів світу.
Особливий пласт культур філософських ідей та розмислів представляє філософія життя. Мислителі цього напряму розглядали саме життя як вихідне начало всієї конструкції культури. Так, В.Дільтей(1833-1911) обґрунтовує методологію пізнання культури. Оскільки життя можливо осягнути лише інстинктами, чуттями, то пізнання культури має ґрунтуватися на герменевтиці (тлумачення явищ культурної реальності як елементів цілісного духовного життя). Історію культури Дільтей розглядає як низку замкнених культурних систем, не пов’язаних одна з іншою.
Продовжує лінію «філософії життя» в осмисленні феномену культури Г.Зіммель (1858-1918). На його думку, культура нерозривно пов’язана з глибинним дуалізмом світу, що виявляється в протистоянні об’єктивного світу природи та світу людської культури. Як наголошує Г.Зіммель, людина не включається безумовно, подібно тварині, в природну світову заданість, але від неї відділяється, протиставляє себе їй. В середині цього дуалізму перебуває «ідея культури».
Представник неотомізму, в концепції інтегрального гуманізму Ж.Марітен культуру розуміє, як одну з вершин, яка досягається людиною на шляху до досконалості. Творча діяльність, яка втілена в творіннях культури носить на собі відбиток трансцендентального божественного буття - Істини, Краси і Блага.
На думку Леві-Строса, для розуміння суті культури важливо знати, як виглядає навколишній світ в сприйнятті людей, що належать до різних культур; людські відчуття не стільки відображають, скільки кодують навколишній людини світ, а всі явища і процеси виражаються у вигляді символів.
Головні ідеї структуралізму :
- культура виступає як сукупність знакових систем (мови, науки, мистецтва, моди, релігії і т.п.);
- соціальний досвід і соціальна діяльність виступають як процеси побудови знакових і символічних систем;
- існують культуроорганізуючі універсалії в усіх сферах людської діяльності;
- в процесі створення стійких символів культури в якості первинних виступають психічні принципи;
- функціонування і розвиток культури визначається взаємодією зовнішніх і внутрішніх символічних стимулів культурної діяльності.
Про кризу європейської культури початку ХХ ст. писав Й.Гейзінг (1872-1945), видатний теоретик культури (Нідерланди). Дослідник вважав, що культура потребує рівноваги матеріальних та духовних цінностей. Гейзінга також наголошує, що дійсна культура містить прагнення, вона є націленість на ідеал – на Бога, людину, розум тощо. Культурне суспільство вимагає від особистості свободо підкорятися ідеї обов’язку та прийняти суспільні «табу», умовності, правила поведінки.
Саме ці умови стосовно існування культури ХХ ст., на думку дослідника, є порушеними. Людство не навчилося володіти собою, в суспільстві спостерігається перевага матеріальних цінностей над духовними. Спостерігається відмова культури від ідеалу пізнання, падіння моральних норм, криза мистецтва.
2. Суттєві ознаки культури.
Наприкінці XIX ст., коли через інтенсифікацію економічного життя відбулося зростання соціального спілкування, все людство опинилося втягнутим в єдиний процес всесвітньої історії.
В результаті інтенсифікації соціально-історичних процесів відбулось певне змішування різних культур, народів та етносів, результатом чого постала криза позиції європоцентризму. До того часу європейці вважали свою культуру єдино гідною визнання, найбільш правильною та розвиненою. Але виявилось, що існують культури, зовсім не схожі на європейську, проте такі, що чудово виконують свою людиноформуючу функцію
І у XX ст. виявилось, що видатні досягнення європейської культури можуть бути оберненим проти людини. Йшлося про досягнення європейської науки, які були втілені у військову техніку та спрямовані на небувале раніше масове знищення людини
Окрім того, в другий половині XIX ст. почалися процеси формування некласичної культури, що яскраво виявилися та запанували у XX ст. Некласична - масова або авангардна - культура досить разюче відрізнялась від класичної і тому породила болюче питання про саму сутність культури.
Суттєві ознаки культури, які сучасна філософія виводить на перший план.
1. Перш за все культура постає як те, що пройшло через людську перетворюючу діяльність, або як "друга природа", створена людиною: культура окреслюється як світ артефактів - штучних речей та явищ, що протистоять недоторканій природі.
2.Для осмислення культури зовсім не обов'язково фіксувати всі предмети людської діяльності; важливіше виявити та дослідити способи їх створення, оскільки методи творення культурних явищ постають ключем до їх осмислення.
За цією ознакою можна говорити про зростання культури, про культури передові та відсталі, ефективні та неефективні, індустріальні та доіндустріальні, розвинені та примітивні.
Ця ознака дозволяє враховувати також і те, яким саме чином люди включаються у культуротворчий процес: чи постають вони при цьому як активні діячі, чи як прості виконавці, чи, навіть, як агенти (або жертви) даного процесу.
3. Культура постає сукупністю людських соціально-історичних та культурних цінностей. Вона виражає те, що для людини набуває особливої значущості.
В загальному плані ясно, що справжні культурні цінності орієнтують розвиток культури в бік збагачення людини та її проявів, aлe за конкретних умов суспільного життя інколи буває надзвичайно складно виявити, що саме реально відповідає таким цінностям.
Досить часто в історії трапляється так, що культурні новації сприймаються з обуренням, оцінюються як руйнівні та негативні у відношенні до людського життєвого самоствердження, але минає час, і такі оцінки міняються на прямо протилежні.
5. В культуру включаються також способи збереження, розподілу та використання культурних цінностей.
6. В розглянутих вище суттєвих ознаках культури непомітно, був присутній ще один її істотний момент — комунікативний. Це значить, що культура неможлива поза спілкуванням, обмінами впливами та досягненнями, поза діалогом культур, людини і культури, людини і людини.
7. В цьому сенсі культура - це певна людська поведінка, а також правила, норми, способи її впорядкування.
Не можна не враховувати того, що наприкінці XIX - на початку XX ст. європейська культура все більше і більше виявляє себе як некласична за провідними тенденціями. Некласична культура має риси, споріднені із рисами некласичної філософії.
Яскравим проявом некласичної культури у XX ст. постає так звана "масова культура", яка бачить свою місію не в тому, щоб підносити людину до вищих рівнів діяльності та світосприйняття, а в максимально вільних виявленнях людських стихійних бажань, уподобань і імпульсів, сповідує мінімалізм, робить акценти на несвідомих рівнях життєдіяльності.
Розглянуті особливості культури як суспільно-історичного явища дають можливість зрозуміти, що культуру творять людські особистості, проте, вони вписані в певні спільності, історичні епохи, певний суспільний процес.
Оскільки в наш час основною формою соціальної спільності людей постає нація, то найчастіше в дослідженнях культури фігурує поняття національної культури
Національну культуру не можна ототожнювати із народною культурою, оскільки національна культура твориться вже не в стихії народного життя, скільки талановитими та видатними майстрами та діячами культури.
Так само ми повинні підходити і до питання про співвідношення національних культур та світової культури: кожна національна культура є унікальною, проте вона є людською культурою, тобто в ній знаходить свої виявлення та засвідчення те, що входить в людську природу, людський спосіб буття.
3.Поняття «Цивілізація». Взаємозв’язок культури та цивілізації.
У повсякденному житті поняття культури досить часто ототожнюється із поняттям цивілізації: ми кажемо "культурне життя", а також "цивілізоване життя", "культурне суспільство" та "цивілізоване суспільство" і т. ін.
Проте, вже у першій третині XIX ст. американський соціолог Л. Морган позначив терміном "цивілізація" певну велику епоху історичного розвитку людства, яка йшла за епохами дикунства та варварства.
Ознаки цивілізації (за Л. Морганом)
Виникнення та розвиток міст.
Використання металів.
Виникнення письма.
Поява держави держави та органів влади.
Виникнення інститут сімї.
Наведені характеристики цивілізації свідчать, що поява цивілізації суттєво стабілізувала суспільне життя та хід історії, створила умови для нагромадження історичного досвіду і, звичайно, сприяла продуктивнішому розвитку культури
Проте поняття цивілізації не співпадає із поняттям культури: цивілізація ніби концентрує переважно ті сторони суспільного життя, які забезпечують функціонування технологічної складової культури, а не її смислових засад. Першими гаслами цивілізації стають "зручність, ефективність, комфорт". Через це вже у XIX ст. виникають ідеї протиставлення культури та цивілізації одне одному, але виразно це протиставлення було подано у концепції "морфології культури" О. Шпенглера, у деяких міркуваннях М. О. Бердяєва.
О.Шпенглер, як вже окреслювалось, розглядав цивілізацію як стадію занепаду певної культури, оскільки для цивілізації гонитва за нескінченним нарощуванням матеріальних ресурсів суспільного життя стає провідним чинником її дії.
Філософ М. Бердяєв зазначав, що культурою рухає безкорисне прагнення самореалізації, а цивілізацією — саме користь, матеріальні зацікавлення. Тому цивілізація знищує культуру, веде до втрати нею своїх живильних імпульсів; на місце культури як прагнення до людського самовиявлення на рівні виходу на абсолюти.
На сьогодні існує декілька підходів до співвідношення понять «цивілізація» та «культура» :
поняття цивілізації означає функціональність, технологічність, інституцональність, а поняття культури розкривається через відкриття смислів, ціннісних вимірів в бутті людини, суспільства.
Цивілізація виникає лише на ґрунті певних культурних досягнень; в цьому сенсі вона дійсно постає майже тотожною культурі, але при цьому цивілізація стає важливим стимулом та соціально-історичною формою розвитку культури.
поняття "цивілізація " використовують для означення досягнутого ступеня суспільного розвитку: цивілізація — це такий рівень і стан суспільства, якому притаманні високий злет культури та її ефективне функціонування в усіх галузях буття суспільства.
Схід-Захід-Україна: типи цивілізацій.
На думку багатьох філософів є суттєві відмінності між Сходом і Заходом в способі світомислення. Це змусило дослідників шукати причини несхожості.
Є загальноприйняті відмінності між східними та західними типами філософствування, які полягають у фундаменті різних типів цивілізації.
Для західної цивілізації характерні:
автономність різних сфер суспільного життя;
цінування нового, підтримка новацій, орієнтація на майбутнє;
прагнення до прогресивних змін;
перевага індивідуального над загальним;
раціональне, логічне мислення.
Навпаки, для східної цивілізації характерні такі риси: