Материал: Лекцiя

3. Рушійні сили та суб’єкти історичного процесу.

В історії реально відбувається тільки те, що проходить через людські дії або вступає з ними в певний зв'язок. 

Найпершою умовою людської діяльності постає природа. Саме у взаємодії з природою людина забезпечує собі життя, задовольняє найперші життєві потреби, нарощує свої знання, уміння, формує мету подальшого просування шляхом прогресу або розширення меж своїх дійових можливостей. Але чи можна вважати природні умови найпершим (або переважальним) чинником історії? В історії людської думки виникали і такі концепції. Так, французький філософ ісоціолог Ш.-Л. Монтеск'є (1689 - 1755) вважав, що географічне середовище, а точніше клімат, визначає хід історії. Надто суворі умови та надто сприятливі не активізують людину, а от помірні дають поштовх до дій. Російський географ Л. І. Мечников звертав увагу на те, що в історії поступово виходять на перший план спочатку річкові, потім — морські, а потім океанічні цивілізації.

Досить очевидною є залежність діяльності від форм людського спілкування, а в ширшому розумінні — від характеру соціальних відносин. Якщо норми суспільного життя, державні установи, закони не гальмують людську активність, ініціативу, винахідливість, а тим паче, якщо вони створюють сприятливі умови для останніх, людська діяльність розгортається, набуває різноманітності та вдосконалюється.

Кожна людина, кожне покоління входить у процеси життєдіяльності за умов наявності певного стану та рівня соціальної культури. Чи можна цей чинник вважати також вирішальним для розвитку історії? Тобто його вплив значною мірою опосередковується усвідомленням значення культури, соціальних традицій та надбань. А внутрішні чинники людської діяльності при цьому виходять на перший план.

Якщо ми говоримо про роль інтелектуальних чинників у розвитку діяльності людини, то на перший план тут виходять знання, освіта та виховання. Саме тому багато філософів вважало розвиток науки вирішальним у прогресі історії (Дж. Бруно, Ф. Бекон, І. Франко, К. Ясперс, Ж. Еллюль, Ж.-П. Кантен).

Нарешті, дуже важливим чинником людської діяльності постає волевиявлення, здатність до самоорганізації, уміння сконцентрувати людські зусилля на вирішенні основних завдань життя. Воно ж, своєю чергою, залежить від світоглядних і смислових орієнтирів людини. Ніщо так не руйнує людську активність, як відчуття безнадійності та безглуздості того, що відбувається, або того, що має відбутися.

На основі викладеного можна зробити висновок, що суб'єктом історії є людська особистість, бо лише особистість постає реальним творцем усієї сукупності складників історичного процесу: вона має реальні почуття, потяги, мотиви, бажання; вона продукує знання, культурні цінності, смисли; вона нагромаджує та використовує інформацію; вона проявляє волю, здійснює психічну та розумову самоорганізацію; нарешті, саме вона постає споживачем історичних здобутків та виміром для справжніх завоювань історії.

Але людина постає особистістю лише в межах культури та людського спілкування. Тому суб'єкт історії - це особистість в єдності її загальнолюдських та індивідуально-неповторних виявлень. Унаслідок того суб'єкт історії набуває не лише особистих, а й особливих виявлень: це особистість як представник певних соціальних спільностей - верств, станів, народу, держави, етносу й т. ін.

В останньому випадку філософія історії вживає термін "колективний суб'єкт історії": ним може бути народ, нація, етнос, клас та ін.

Щодо рушійних сил історії, то до них варто віднести, передусім, сукупність протиріч, що їх неминуче повинна розв'язувати особа процесі історичної діяльності.

На першому плані тут протиріччя між прагненнями, можливостями особистості та наявними (реальними) історичними умовами їх реалізації.

У розв'язання цього протиріччя втягуються усі сутнісні сили людини, її знання, ідеали, риси характеру та ін.

4. Ідеологія

Ідеологія - це прийнята в конкретному суспільстві система уявлень та ідей, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до суспільства і один до одного, осмислюються соціальні проблеми і конфлікти і намічаються цілі соціальної діяльності.

Ідеологія говорить не тільки про те, що є в соціальному житті, а й про те, що повинно бути в ній. У завдання ідеології входять,

по-перше, розуміння суспільства і людини і,

по-друге, організація і стандартизація свідомості людей, управління ними шляхом формування певного типу їхньої свідомості.

Ідеологія має, таким чином, два аспекти: світоглядний (загальне уявлення про суспільство і людину) і практичний (правила мислення і поведінки).

Особливість ідеології як засобу зміцнення суспільства в тому, що вона не просто вписує людини в суспільство, в систему соціальних зв'язків, а прагне зробити його прихильником цілком конкретного суспільства і супротивником всякого іншого суспільного устрою і будь іншої ідеології.

Будь-яке суспільство має ідеологію. Однак ідеології індивідуалістичного і колективного товариств принципово різні. Особливо наочно це можна продемонструвати на прикладі протиставлення двох сучасних ідеологій - ідеології пост капіталістичного суспільства та ідеології комуністичного суспільства.

• Буржуазна і комуністична ідеології розрізняються вже в наступних формальних аспектах.

• Буржуазна ідеологія складається стихійно, подібно природному мови або моралі, у цієї ідеології є історія, але немає конкретних авторів. Комуністична ідеологія, навпаки, сформульована певними людьми, яким вона постійно віддає хвалу.

• Буржуазна ідеологія не систематична, не має ясно окресленого обгрунтування. Комуністична ідеологія являє собою певну систему ідей, що вважається науковою теорією. 

• Буржуазна ідеологія не є державною ідеологією, і держава не стежить за тим, щоб всі члени суспільства суворо дотримувалися їй. Комуністична ідеологія - це державна ідеологія, її основні положення закріплюються в конституції і законах комуністичної держави, і найменший відступ від неї суворо переслідується.

• Буржуазна ідеологія не обслуговується якоюсь особливою групою людей, що спрямовується з єдиного центру групою, або кастою, людей. Комуністичну ідеологію обслуговують численні професійні ідеологи (працівники ідеологічного фронту), що стежать за тим, щоб вона проникала в усі найдрібніші пори комуністичного суспільства.

5. Герменевтика як спосіб дослідження минулого

Герменевтика (від грец. ερμηνεύειν — тлумачити) — у первісному значенні — напрям наукової діяльності, пов'язаний з дослідженням, поясненням  філологічних,а також філософських, юридичних, історичних і релігійних текстів. Тексти, складанні зі слів, які є відображенням його свідомості

Герменевтика є допоміжною дисципліною тих гуманітарних (насамперед історичних) наук, які займаються писемними пам'ятками (історії літератури, історії філософії, історії релігієзнавства, мовознавства та ін.). У XX ст. набуває ширшого значення як метод, теорія чи філософія будь-якої інтерпретації.

Розвиток філософської герменевтики пов’язаний з таким філософами як Ф. Е. Д. Шлейемахер, В. Дільтей, Хайдеггер, Гадемер.

Фрідріх Ернст Даніель Шлейермахер (1768-1834) - німецький філософ і протестантський теолог. Вважав, що герменевтика - це вчення про "взаємозв'язки правил розуміння", а її мета полягає в створенні методології по виявленню правильного розуміння будь-якого письмового тексту. Текст для нього - це двоєдине сутність: з одного боку, він є частина мови, а з іншого - продукт творчості індивіда. Звідси - двоїста задача, що стоїть перед герменевтикою: з одного боку, лінгвістичне ( "граматичне"), а з іншого боку, психологічне ( "технічне") дослідження тексту. У лінгвістичному аналізі текст вивчається і тлумачиться як частина мовної системи, як носій об'єктивно існуючих мовних структур і закономірностей; такий аналіз вимагає зіставлення тексту з іншими текстами, написаними в ту ж історичну епоху і тією ж мовою. У психологічному ж - основний акцент робиться на суб'єктивної складової, тобто на індивідуальних стилістичних особливостях тексту, що йдуть від автора, на тих комбінаціях виразів, які не задаються жорстко правилами мови.

Важливим досягненням Шлейермахер можна вважати введення ним поняття "герменевтичного кола". Він зауважив, що для розуміння цілого тексту істотно розуміння частин, але в той же час для розуміння частини, як правило, необхідним виявляється розуміння цілого.

Осягнення суб'єктивної складової тексту має йти методом " вживання " дослідника в текст, а значить, в задум, мета, стан автора. Правильне розуміння тексту є мистецтвом, це інтуїтивне "схоплювання" загального змісту твору 

Ідеї Шлейермахер в області герменевтики отримали подальший розвиток у творчості німецького філософа В. Дільтея. Дільтей виходив зі своєї ідеї про те, що свідомість є історично зумовленим. Оскільки текст є прояв "творчого духу" індивіда, то його правильне розуміння можливе тільки при правильному розумінні духу епохи, в яку жив і творив автор. А це веде до необхідності детального дослідження і осягнення духу відповідних культурно-історичних епох. Тоді як розуміння духу епохи можливо тільки при розумінні духу творів, створених в відповідну епоху.

Філософська герменевтика як особливий напрямок в філософії XX ст. виникла на базі роботи Хайдеггера "Буття і час" і деяких його робіт пізнього періоду.

Хайдеггер  виходить з того, що людське буття з самого початку є "буттям розуміє" . У ранній період своєї творчості він займався герменевтикою фактичності: досліджував проблему того, як людина - суб'єкт пізнання - намагається осягнути сенс буття, розуміння якого закладено в ньому з самого початку. У пізній період центральною проблемою його філософії стало саморозкриття буття в його історії, що відбувається спонтанно і перш за все через поетичну мову. У розумінні Хайдеггера герменевтика і є філософія.

Але своє концептуальне оформлення вона отримала, перш за все, в роботі учня Хайдеггера - X. Г. Гадамера "Істина і метод".

Х.-Г. Гадамерйого вважають одним з основоположників філософської герменевтики.

Для Гадамера філософська герменевтика - це перш за все розуміння, тлумачення, інтерпретація текстів. Розуміння лежить в основі людського ставлення до світу, це "форма первинної даності світу людині". Тому тлумачення будь-яких текстів є, перш за все, шлях до розуміння самої людини, його сутності. Найважливіша сфера людського буття - це мова. Він є особлива реальність, всередині якої чоловік себе "застає". У мові людиною здійснюється як саморозуміння, так і розуміння світу.

Нову інтерпретацію отримує у Гадамера і поняття "герменевтичний коло". Приступаючи до будь-якого тексту, інтерпретатор заздалегідь має деяке його перед- розуміння. Воно визначається, по-перше, мовою; а по-друге, вже наявними інтерпретаціями цього тексту, заснованими на культурній традиції.

Свого часу Френсіс Бекон, виявивши в людський розум "ідолів", вимагав вигнати їх, очистити від них наш розум. Визнаючи корисність такої діяльності, Гадамер йде трохи іншим шляхом: він вимагає постійного перегляду наших ідей ( "ідолів"), відмови від віджилих істин і заміни їх на нові, які представляються нам кращими на сьогоднішній день.

При такому підході автор, який створив текст, виявляється майже випадкової фігурою: він породив текст, який потім живе своїм самостійним життям. Текст безліччю ниток пов'язані з епохою, в яку був створений. І інтерпретатор відшукує в тексті ті верстви сенсу, які пов'язують його з цією епохою. Однак текст, ставши культурним і історичним фактом, впливає і на всі наступні епохи. 

Тема №12 Філософія культури

1. Філософія культури як галузь філософських знань.

2. Суттєві ознаки культури.

3. Поняття «цивілізація». Взаємозв’язок культури та цивілізації.

4. Схід-Захід-Україна: типи цивілізацій.

1. Філософія культури як галузь філософських знань.

Галуззю філософського знання, що має своїм предметом вивчення культури, є філософія культури. Філософія культури (культурфілософія) – це розділ філософського знання, який пов’язаний з аналізом культури, її сутності та значення в житті людини та суспільства.

Основою, на якій ґрунтується філософське пізнання культури, є її зв’язок з духовним світом людини. Філософське осмислення людини неможливе поза філософським осмисленням культури. Воно дозволяє розкрити способи ставлення людини для світу, осмислити цінності, що притаманні людині, особливості її внутрішнього світу.

Для древньої та середньовічної філософії буття несло в собі ціннісний зміст. Отже, філософія не розділяла світ буття та світ культури або ототожнювала їх. Космос греків є упорядкованим та прекрасним буттям. Бог середньовіччя є абсолютним буттям, що зосереджує істину, благо, красу. 

Саме виникнення філософії культури пов’язане з деміфологізацією культури античності та її відділенням від релігії (секуляризація) в Новий час. В філософії Нового часу буття як таке позбавлене ціннісних характеристик. Так, у Р.Декарта воно стає протяжною субстанцією (res extensa), у І.Канта – «річчю в собі»є Саме в цей час з’являються і уявлення про те, що світ людський відрізняється від світу природного. Таке фіксується в понятті «культура» як протилежному поняттю «натура». Так, І.Кант розділив ці два світи за таким принципом. Світ природи – світ причин та наслідків, а світ культури – світ свободно діючої людини, з її розумом та прагненням пізнання істини.