Кант вважав категоричний імператив вищим принципом етики, (він є загальним обов’язковим моральним законом). Категоричним він вважається тому, що він є обов’язковим і не обґрунтовується. Даний закон має два формулювання: «чини так, як хочеш щоб чинили із тобою» і не потрібно ставитися до людей як до засобу досягнення власної мети».
Перше формулювання можна пояснити дуже просто — чини так, як хочеш щоб чинили із тобою. На жаль людство майже не дотримається цього (можна так сказати) правила. Люди зовсім не думають ні про почуття тієї чи іншої людини, якій вони вчинили щось погане, ні про наслідки того, що вони вчинили. Мало хто задумається про наслідки вчиненого, тобто хтось може так само вчинити із тим, хто вчинив із якоюсь людиною. Питання вчинку завжди було і буде актуальним. Люди чинять часом навіть не думаючи для чого вони це роблять і кому це потрібно.
Друге формулювання категоричного імперативу полягає у тому, що не потрібно ставитися до людей як до засобу досягнення власної мети. Люди не є засобом досягнення мети. Знову ж-таки: чи варто так чинити? Для чого це потрібно? І знову це питання є актуальним. Воно може стосуватися і людства XXI століття. В наш час люди стали корисливими і заради досягнення власної мети люди ладні на все, вони забувають про почуття та переживання інших людей. На сьогодні ми можемо бачити приклади зухвалого використання людей у різних видах людської діяльності: у політиці, у бізнесі, у навчанні, на жаль навіть діти ладні на використання один одного заради досягнення власних (хоч і малих, дитячих) цілей. На жаль це було, є і буде надалі, і на превеликий жаль ми не зможемо ніколи це подолати.
Але ж, звичайно, не можна дивитися на все песимістично. Також значна частина людей розуміють значення вчинку і не чинять погано. Вони цінують та поважають почуття іншої людини. Це вищий рівень моральності, коли ти ставишся до людей як до людей, адже добре всім відомо, що усі люди рівні.
Також у своєму вченні (на мою думку) філософ закликає нести відповідальність за свої вчинки. Він закликає не ухилятися від відповідальності, не звинувачувати когось іншого у тому, що зробив ти. Все те, що ти зробив — зроблено тобою, з твоєї волі. Він закликає думати про те, що ти робиш.
Кант надає свого роду рекомендації людям, які живуть серед інших людей. Він прагне донести до людей важливість вчинку, які він може нести наслідки. Він закликає людей слідувати закону моральності. Недотримання закону моральності однією людиною, може відбитися на усьому людстві. Він наполягає на тому, що людина має взяти собі за правило моральну поведінку. Чинити морально. Це повинно бути для людини обов’язковим, тобто категоричним.
Таким чином, основною рисою філософії Канта є її двоїстість, поєднання в одній системі різнорідних, протилежних філософських напрямків. Основна суперечність філософського вчення Канта – це невідповідність між визнанням ним існування речей, явищ природи поза свідомістю людини і запереченням їхнього пізнання.
Тема №5 Некласична філософія
Філософія пройшла тривалий і складний шлях розвитку зародившись в трьох культурах одночасно – індійській, китайській і античній. Певним результатом її розвитку є класична німецька філософія, у якій майже всі філософські проблеми минулого досягли найвищого рівня розвитку. Засновником класичної філософії вважається Платон, а останнім яскравим представником – Гегель.
Класична філософія виходила із головного принципу раціоналізму – з визнання розуму основою пізнання та поведінки людини, яка за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою й, усвідомлюючи власні можливості, організовує своє життя на раціональних засадах. Більшості представників класичної філософії властиві пізнавальний оптимізм та впевненість у можливості вирішити за допомогою розуму всі ті проблеми, які стоять перед людством.
Філософія ХІХ – поч. ХХ ст. дуже різноманітна (О. Конт, А. Шопенгауер, С. К’єркегор, Ф. Ніцше та ін.). Визначити її головні особливості не так легко, як це було стосовно більш ранніх епох. Проте серед визначальних її рис частіше називають некласичність. Цим намагаються підкреслити її істотну відмінність насамперед від німецької класичної філософії.
Що таке некласична філософія?
Це філософія, яка не вірить у всесильність людського розуму та акцентує увагу на ірраціональних методах пізнання (інтуїція, воля), підкреслює роль людини та її суб’єктивності та ін.
Хто є засновником некласичної філософії? Це питання досить спірне, проте традиційно засновником некласичного філософування є Артур Шопенгауер.
Основні ідеї філософії ХІХ ст.:
– на перший план у людській психіці нерозумні або поза розумні чинники які перевершують розум;
– розум нездатний опанувати нерозумні чинники, він тільки сприяє гармонізації людського життя.
Особливості філософії ХХ ст:
– відбулась досить радикальна переоцінка ідей, уявлень та цінностей, філософія відмовилась від абсолюті
– філософії ХХ ст не існує заборонених тем, їй властива велика різноманітність.
– чітко оформилась у своїх проявах як некласична.
У рамках філософських дискусій навколо цих питань виділилися два основних напрямки, що у загальному можна віднести не тільки до філософії, але і ще ширше – до духовної культури взагалі.
Перший напрямок, що досить умовно називають сцієнтизмом,
орієнтує своїх прихильників на користь науки.
соціальні проблеми можна вирішити, належним чином розвиваючи і раціонально застосовуючи науку.
Науково-технічний прогрес – це не зло, а благо,треба тільки розумно користатися його плодами.
наукове знання є вищим типом знання.
Другий, антропологічний напрямок (його також називають антисцієнтистським) займає в цих питаннях протилежну позицію. Прихильники цього напрямку стверджують, що в
- в труднощах та стихійних лихах сучасного суспільства винні насамперед наука, науково-технічний прогрес
- Наука і техніка усе більш віддаляються від людини. Людство все частіше зіштовхується з феноменом відчуження.
- Наукове знання втрачає «людський вимір»; у гонитві за об’єктивною істинністю і логічною строгістю воно цілком знеособлюється.
Сцієнтизм в історії філософії знайшов своє яскраве вираження в таких філософських концепціях (системах),
як позитивізм, що має чотири етапи своєї еволюції – ранній позитивізм, емпіріокритицизм, нео- та постпозитивізм
прагматизм,
аналітична філософія, структуралізм,
філософія лінгвістичного аналізу та інші.
Відповідно до філософського антисцієнтизму (антропологічного напрямку у філософії ХХ ст.) можна віднести такі філософські системи (концепції), як
феноменологію,
екзистенціалізм,
філософську герменевтику.
психоаналіз
Варто пояснити, що сучасна некласична філософія пройшла три етапи свого розвитку.
Перший – формування некласичної філософії доби модерну XIX ст.
Другий – розвиток некласичної філософії доби пізнього модерну (поч. - сер. XX ст.).
Третій – становлення постнекласичної філософії доби постмодерну (кін.XX – поч.XXI)
Некласична філософія модерну виникає після занепаду раціоналізму Просвітництва та Німецької класичної філософії. Вона шукає нового обґрунтування ідеалам науки, розуму, людини та суспільства. Домінують і протистоять один одному філософський ірраціоналізм та сцієнтизм. У протистоянні класичному раціоналізму вони звертаються до реальності світу та людини, говорять про обмеження розуму.
Некласична філософія пізнього модерну виникає на поч. XX ст. і проіснувала до другої половини минулого століття. Для неї характерні: остаточна втрата академічності, інтеграція до загальної вищої освіти, публічність, відкритість та різноманітність напрямів, відмова від пошуку абсолютів, центральною залишається проблема людини.
Нарешті окремо виділяється некласична філософія доби постмодерну та глобалізованого суспільства. Для неї, з одного боку, є характерним неоконсерватизм – нове повернення і переосмислення метафізики та новий пошук абсолютів, ідеалів та початкових принципів. У цьому дусі переосмислювалися Арістотель і Фома, Кант та Гегель, Ґайдеггер і Гартман. З іншого боку відбулася подальша радикалізація некласичної філософії здійснена представниками філософії постмодернізму. Вони виступили проти сучасного культу раціональності – піднесення науки і техніки, закликали здійснювати остаточний розрив з традицією, проголошували почуття вищими за розум, говорили про повернення до дологосного стану свідомості.
Отже, можна виділити три ідеї, що мали вплив на філософську думку XX ст. По-перше, людина − це істота, яка володіє даром створювати символи, жодна жива істота на Землі не будує між собою і природою символічного середовища − це здатна робити тільки людина (Е. Кассірер). По-друге, людина, отримавши відносну самостійність від природи, набула можливості саморозвитку (М. Шелер). По-третє, спонтанність людської природи, здатність людини змінювати людське буття ніби знову відтворюють саму людину не тільки духовно й екзистенціально, а й як біологічний вид (Е. Фромм).
У момент найвищого розвитку класичної сучасної філософії в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення.
При розгляді першої тенденції слід зазначити, що у перші десятиріччя XIX ст. діалектичному вченню Гегеля намагається протиставити своє ірраціоналістичне вчення про світову волю Артур Шопенгауер (1788-1860). За Шопенгауером, сутність особи становить незалежна від розуму воля − сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, яка є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом усього сущого. Він намагався довести, що всі людські біди мають космічний характер, а тому ніякі суспільно-політичні перетворення нічого не здатні змінити в житті людини і суспільства. Ірраціоналістично-песимістична філософія А. Шопенгауера була одним із основних джерел «філософії життя», а також попередницею деяких сучасних психологічних концепцій.
При розгляді другої тенденції слід знати, що її виражала позитивістська концепція Огюста Конта (1798-1857). Згідно з його вченням Філософія узагальнює досягнення конкретних наук або ж є узагальненою класифікацією всіх наук. Позитивізм як філософський напрям заснований на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Пізнання, з погляду позитивізму, потрібно звільнити від будь-якої філософської інтерпретації. Філософія має бути скасована і замінена або безпосередньо конкретними науками, або ж ученням про взаємовідношення між науками, про їх логічну структуру, мову тощо.
Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля (1806-1873) та Герберта Спенсера (1820-1903). Погляди останніх стали тією початковою формою позитивістської філософії, яку назвали «першим позитивізмом». Наприкінці XIX ст. ідеї позитивізму розвивали представники емпіріокритицизму − Ернст Мах (1838-1916) та Ріхард Авенаріус (1843-1896), а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм.
Третя тенденція знайшла прояв в ірраціоналістичних ідеях християнського екзистенціалізму Сьорена К'єркегора (1813-1855). Він говорить «екзистенціальну діалектику», яка мала б стати засобом збереження спрямованості особисто до Бога, органічного духовного єднання людини з Богом. На шляху до Бога, вважає К'єркегор, людина проходить три якісно відмінні стадії: естетичну, етичну і релігійну, вищою серед яких є остання. Лише на релігійній стадії особистість досягає найглибшого самоосягнення і саморозуміння. Без Бога особистість не зможе витримати суперечностей та страждань - цих невід'ємних характеристик життя. Лише християнство, за К'єркегором, дає основу для правил поведінки, лише воно здатне навчити людину бачити істинну реальність.
У XX ст. виникають форми своєрідного «ірраціоналістичного гуманізму», які апелюють до підсвідомості. Якщо досі істину шукали в розумі, то тепер її вбачають у протилежному − в несвідомому. Ставлення філософії до розуму і раціоналістичних систем стає негативним, оскільки вони не здатні певним чином орієнтувати людину в житті та історії. Цей стиль філософствування починає домінувати у західній філософії: «філософію мислення» замінює «філософія життя».
«Філософія життя» як філософський напрям сформувалася у кінці XIX ст. головним чином у Німеччині та Франції. Виникаючи як опозиція класичному раціоналізму, вона звертається до життя як первинної реальності, цілісного органічного процесу. Саме поняття «життя» в руслі цих орієнтацій багатозначне і невизначене: воно трактується у біологічному (Фрідріх Ніцше, 1844-1900); космологічному (Анрі Бергсон, 1859-1941); культурно-історичному (Вільгельм Дільтей, 1833-1911; Геогр Зіммель, 1858-1918; Освальд Шпенглер, 1880-1936) аспектах. Цей поділ дуже умовний, оскільки зазначені моменти співіснують досить часто у рамках однієї концепції.
Основа життя, за концепцією Ніцше, − це воля. Життя є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі − волі до влади.
Людське щастя Ніцше вбачає в почутті зростаючої сили, влади, вмінні переборювати всі перешкоди. Вчення Ніцше про надлюдину грунтується на таких положеннях : 1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається вона з рівнем “волі до влади”;2) існує природна нерівність людей (“аристократичні” та “сіра маса”) 3) сильна людина, природжений аристократ, є абсолютно вільним і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами (Мораль та християнство – мораль рабів)