Розвиток образотворчого мистецтва в Англії довго стримувався феодальними війнами та Реформацією. Пуританський рух XVII ст. з його іконоборчими ідеями аж ніяк не сприяв формуванню власної художньої традиції.
Англійське Просвітництво, як уже говорилося, йшло першим за часом, його гуманістичні ідеї (хоч і не такі революційні, як у Франції), вплинули на культуру, починаючи з 40-х рр. XVIIІ ст.
Розквіт національної школи живопису пов'язаний з ім'ям художника Уїльяма Хогарта (1697–1764 рр.). Його гравюри зображали сучасне йому життя Англії, висміюючи всі його негативні сторони: розпусту, продажність суду, розклад армії тощо. Цілі серії живописних полотен на ці теми створив митець: «Історія повії» (6 картин), «Історія розпусника» («Кар'єра марнотрата»), «Модний шлюб». Біографія сільської дівчини Меряо, яка стала багатою утриманкою і померла у в'язниці, перегукується з долею героїні роману Дефо «Молль Флендерс». Композиція творів Хогарта нагадує драматургію. Деталі картини зв'язують її з попередньою і наступними. Картини Хогарта повчальні як недільна проповідь. Вони близькі до англійської сентиментальної літератури, до тих самих романів Дефо.
Хогарт створив ряд портретів – групових, так званих розмовних («Родина Вудз Роджерс», «Родина Строуд»), портретів парадних («Єпископ Хоудан»), зображень людей світу мистецтва («Девід Гаррік з дружиною»), власних портретів («Автопортрет з собакою»). Найбільшої слави зажила «Дівчина з креветками», чудовий живопис якої, за визначенням дослідника, вільно існує в нашому столітті не як скарбниця минулого, а як велика удача сьогоднішнього майстра.
Хогарт був єдиним художником англійського Просвітництва і першим живописцем-просвітителем в Європі. Він багато зробив для впровадження у практику художніх виставок (перша публічна виставка 1760 р.).
Головне досягнення англійського живопису XVIII ст. – портретний жанр. Цей жанр посідає одне з головних місць і в стінах Королівської академії мистецтва – національної художньої школи, відкритої в 1768 р. і більш незалежної (як первісток буржуазної культури), ніж європейські академії на континенті.
Першим президентом Академії був Джошуа Рейнолдс (1723–1799 рр.), живописець і теоретик, який обстоював класицизм, хоча в роботах тонко реагував на віяння часу, захоплювався колоритом Тиціана і Рубенса, багато чого в них навчився. Чимало робіт створив на історичні і міфологічні сюжети («Немовля Геркулес, який душить змія» – картина замовлена у 80-х рр. Катериною II, прославляє перемоги Росії).
Художник Просвітництва, Рейнолдс наголошував у персонажі не на його майновому стані, а на особистих якостях, духовному змісті. Внутрішня динаміка картин досягається певним кольоровим складом: напруженим, звичайно золотаво-червоним, золотаво-брунатним колоритом з вкрапленням плям інтенсивно-синього, зеленого або ясно-гарячого кольорів.
Рейнолдсу англійський живопис завдячує світовою славою. Цьому сприяли і громадська просвітительська діяльність, і його праці з теорії естетики.
Другий великий портретист Англії XVIII ст. – Томас Гейнсборо (1727–1788 рр.). Якщо Рейнолдс показав раціоналістичну сторону просвітительської естетики, то Гейнсборо – емоційну. Тонке відчуття природи, музикальність художника визначили одухотвореність, мрійливість, тиху замисленість його персонажів. Гама сіро-голубих, зеленкуватих відтінків стає визначальною рисою його живопису. Він не підкреслює суспільної ролі героя (портрет Сари Сіддонс). У його репрезентативних портретах є інтимність і меланхолія. Ліричному обдаруванню Гейнсборо близький сентименталізм, який в цей час формувався в англійській літературі, але, як і кожний великий майстер, він не вміщується в рамки одного стилю.
У портретах Гейнсборо дуже важливий пейзаж. Це пагорби і долини, могутні дуби його рідного краю («Містер Бндрюс з дружиною»), що надає ліризму його портретам. Парковий пейзаж так само ніжний і витончений, як і душевно тонкі, поетичні, інтелектуальні моделі («Блакитний хлопчик», «Місіс Грехем», «Сквайр Халлет з дружиною», «Ранкова прогулянка»). Живописна техніка Гейнсборо – мазки різної густоти і форми синьо-блакитних, зеленкуватих, сріблястих тонів – наче створена для передачі вологого повітря, в якому розчиняються обриси пагорбів і котеджів, — усієї поезії старої Англії.
Зростання незаперечного впливу буржуазії викликало інтерес до голландського реалізму. І художник Жан-Батіст Сімеон Шарден (1699–1779 рр.), працюючи вже в руслі нових естетичних ідей, створив по суті нову систему живопису.
Почав він з натюрморту із здобиччю у голландському або фламандському стилі, але потім знайшов свою тему: предмети кухонного начиння – казани, каструлі, бачки («Мідний казан»), які живуть своїм «тихим життям». Ці предмети позбавлені будь-якої претензійності і сповнені живописної майстерності («Натюрморт з голубим кубком»). У жанровому живопису – на противагу аристократичним галантним святам і пастушим ідиліям – Шарден, виражаючи смаки буржуазії, відтворив поміркованість, порядок, затишок ранньобуржуазного побуту («Молитва перед обідом», «Праля», «Жінка, яка миє каструлі»). По суті він прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вогнищу – справді бюргерські цінності. Ці картини стали маленькими шедеврами.
У Жана Батіста Греза (1725—1805 рр.) – теж співця скромного побуту третього стану – дещо інший підхід. Він близький до сентиментальної драми, яка саме виникла в цей період. «Оце справді мій художник!» – проголошував Дідро, присвятивши Грезу не одну сторінку своїх «Салонів». Як і сентиментальна міщанська драма, творчість художника зазнала величезного впливу руссоїстських ідей, проповіді патріархальної ідилії. Це віяння поширилося по всій Європі. Але у Греза немає шарденівських міри і смаку, і його «моральний живопис» («Читання Біблії*», де батько сімейства роз'яснює дітям Біблію; «Сільські заручини»; «Паралітик», якого доглядає дружина, має іншу назву – «Плоди доброго виховання», а «Розпещене дитя» — «Плоди поганого виховання») – це живописна дидактика. Такі прославлені й уподобані міщанством дівочі «голівки Греза» з піднесеними догори очима, розбитим люстерком, мертвим пташеням тощо, досить банальні.
Чим була викликана епоха Просвітництва?
Які витоки та основні засади Просвітництва?
Які соціально-історичні чинники мали вирішальний вплив на культуру Просвітництва?
У чому полягав визначальний момент культурного життя Просвітництва?
У чому вбачали просвітителі шлях до прогресу?
1. Історичні умови і визначальні фактори розвитку культури в епоху Просвітництва.
2. Інтелектуальні течії епохи Просвітництва.
3. Основні напрями в мистецтві, їх суть і художня специфіка.
4. Художні стилі епохи Просвітництва.
Абрамович С.Д. Світова та українська культура / С.Д. Абрамович. – Львів : Світ, 2004. – С. 288–306.
Греченко В.А. Світова та українська культура: довідник / В.А. Греченко, І.В. Чорний. – К. : Літера ЛТД, 2009. – С. 244–272.
Історія української та зарубіжної культури: навч. посібник / за ред. С.М. Клапчука. – [6-те вид., випр і доп.]. – К. : Знання-Прес, 2007. – С. 151–179.
Кордон М.В. Історія української культури: навч. посібник / М.В. Кордон. – Львів : Магнолія, 2011. – С. 223–244, 345–377.
Лекції з історії світової та вітчизняної культури / за заг. ред. А.В. Яртися, С.М. Шендрика, С.О. Черепанової. – Львів : Світ, 1994. – С. 236–274, 441–472.
Українська культура в європейському контексті / Ю.П. Богуцький, В.П. Андрущенко., Ж.О. Безвершук, Л.М. Новохатько / за ред. Ю.П. Богуцького. – К. : Знання, 2007. – С. 139–203.
Українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. Л.Є. Дещинського. – [4-те вид., перероб. і допов.]. – Львів : Бескид Біт, 2005. – С. 146–184.
Українська та зарубіжна культура: підручник / за ред. В.О. Лозового. – [2-ге вид.]. – Х. : Одісей, 2008. – С. 118–146, 311–332.
Чорна Н.В. Історія української культури: навч. посібник / Н.В. Чорна, Г.М. Горячковська. – Х. : ХНУРЕ, 2012. – С. 96–117.
Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К. : Либідь, 2002. – С. 271–291, 546–575.
Історія української культури: навч. посібник / за ред. О.Ю. Павлової. – К. : Центр учбової літератури, 2012. – С. 205–228.
Культурологія: теорія та історія культури / за ред. І.І. Тюрменко, О.Д. Горбула. – К. : Центр навчальної літератури, 2004. – С. 213–253.
Культурологія: українська та зарубіжна культура: навч. посібник / за ред. М.М. Заковича. – [5-те вид.]. – К. : Знання, 2010. – С. 210–238, 434–471.
Попович М.В. Нарис історії культури України / М.В. Попович. – К.: АртЕк, 1999. – С. 190–216, 246–259, 263–289.
МОДУЛЬ 2
Семінар № 6
Мета та завдання: розгляд художніх течій світової культури ХІХ ст.: романтизму, реалізму, натуралізму та імпресіонізму; розкриття передумов, сутності національно-культурного відродження та його періодизація; характеристика розвитку освіти, науки та літератури; аналіз досягнень діячів мистецтва та архітектури в цей період.
План
Тенденції розвитку світової культури ХІХ ст.: романтизм, реалізм, натуралізм, імпресіонізм.
Передумови, сутність українського національного відродження та його періодизація.
Розвиток освіти, науки, літератури.
Мистецтво та архітектура української культури ХІХ ст.
Перед розглядом першого питання варто зауважити, що внаслідок стрімкого розвитку науки і техніки в XIX – на початку XX ст. культурний процес зазнав значних змін. Удосконалювалась матеріальна база культури, сформувалися нові соціальні верстви населення, збільшився інтелектуальний потенціал суспільства. Епоха породила різні літературно-мистецькі течії. Вони відбивали розмаїття почуттів, нестабільний характер тогочасного суспільства.
У культурному житті Європи в першій третині XIX ст. домінував романтизм. В його основі лежав творчий метод, який проголосив своїм головним принципом абсолютну і безмежну свободу особистості, утвердження самостійної цінності людини та її духовного світу. Для романтизму як художнього стилю характерне заперечення нормативності у створенні творів мистецтва. Суттю романтизму є також оновлення художніх форм. Твори романтиків наповнені почуттями захоплення та розчарування, піднесення та відчаю.
Романтизм вніс героїчні мотиви в усі жанри образотворчого мистецтва, сприяв розвиткові та збагаченню його виражальних засобів. У романтичну епоху люди відчули плин часу, суспільні переміни. Це супроводжувалось небувалим інтересом до народної культури, її джерел і до росту національної самосвідомості в багатьох європейських країнах.
У літературі одним з найяскравіших представників романтизму, виразником епохи XIX ст. був великий англійський поет Джордж Ноел Гордон Байрон (22.01.1788–19.04.1824). Свій рід по батькові він вів від Вільгельма Завойовника. Батько промотав родове багатство і покинув сім’ю, коли Джордж був маленьким. Тому «нащадок королів» у дитинстві був оточений бідністю. Його могутній дух втілився в слабкому, хворобливому тілі, до того ж з фізичною вадою – кульгавістю.
Байрон належав до найвідоміших людей свого часу. Слава прийшла до нього раптово, в один день. У його записах читаємо: «Одного ранку я проснувся знаменитим». Це сталося 27 лютого 1812 р. Тоді Байрон виголосив промову в палаті лордів, а наступного дня вийшли друком дві перші пісні поеми «Паломництво Чайльд Гарольда».
Поема прославила Байрона, вона стала популярною серед його покоління, яке зазнало гіркого розчарування і втратило ілюзії щодо можливості побудови світу на засадах, ідеалах просвітництва. Величезний успіх мали роман у віршах Байрона «Дон Жуан», поема «Корсар», філософські драми «Манфред», «Каїн». Його перу належить одна з найоригінальніших поем «Мазепа». Цим твором поет увів в англійську та й загалом у європейську літературу образ України та українського героя.
У 1823 р. Байрон відправився на допомогу грецькому повстанню, спрямованому проти турецького панування. В Греції він і помер від лихоманки в самий розпал повстання. Друзі перевезли прах на його батьківщину. Але через розрив відносин з англійським суспільством його прах відмовились помістити у Вестмінстерське абатство, місце поховання всіх великих людей Англії. Байрона похоронили в сільській церкві в Гекноллі. Серце ж його залишилось похованим у Греції.
Байрон вважається національним героєм Греції. На його надмогильній плиті вибитий напис про те, що поет поліг «при героїчній спробі повернути Греції її стародавню свободу та славу».
Романтики активно звертались до народної творчості, використовували сюжети, образи, мову, притаманну народним пісням, баладам, епосу. Із збирання народних пісень і балад почав свою літературну діяльність англійський письменник Вальтер Скотт (1771–1832). Своїм прозаїчним твором «Уеверлі» (1814) він започаткував жанр історичного роману, став зачинателем історичного жанру в літературі. Творчості В. Скотта властива особлива композиція романів. В них на першому місці знаходяться опис життя, побуту і вдачі самого народу, а не королів, полководців, вельмож. О.С.Пушкін порівнював В.Скотта з Шекспіром, а О. Бальзак вважав його своїм учителем.
Цілу галерею романтичних образів створив знаменитий французький письменник Олександр Дюма-старший (24.07.1802–5.12.1870). Його бабуся була негритянкою. Батько – наполеонівський генерал. Після смерті батька сім’я бідувала і дати освіту хлопчику мати не змогла. Він заповнив цю прогалину читанням. В ньому рано проснувся письменницький хист і захоплення театром. Завдяки своїм романам Дюма став славетним, при чому слава прийшла до нього рано.
Славу йому принесли, насамперед, гостросюжетні романи «Граф Монте-Крісто» (1845–1846), «Три мушкетери» (1844) та продовження цього роману – «Двадцять років згодом» (1845) і «Віконт де Бражелон, або Десять років згодом» (1848–1850), ще одна трилогія – «Королева Марго» (1845), «Мадам Монсоро» і «Сорок п’ять». Герої цих творів увійшли у свідомість багатьох поколінь читачів так міцно, що іноді сприймаються, як реально існуючі історичні особи. З цього приводу англійський письменник Роберт Стівенсон (1850–1894) сказав: «Напевне, після Шекспіра найдорожчий, найкращий мій друг – д’Артаньян... Мені невідома інша душа настільки людяна і у своєму роді настільки неперевершена...».
Головним теоретиком французького демократичного романтизму, членом Французької академії з 1841 р. був письменник Віктор Марі Гюго (26.02.1802–22.05.1885). В своїх творах він виступав проти деспотизму, тиранії, висловлював віру в перемогу прогресу й демократії. Найвідоміший його твір – роман «Собор Паризької богоматері» (1831). Собор для В.Гюго – це не лише величний пам’ятник середньовіччя, а й славетне минуле Франції, неповторна історична і культурна цінність. Саме з Собором пов’язана доля головних героїв, у ньому перетинаються шляхи багатьох із них. Інколи він постає перед читачем мов жива істота.
Перу письменника належить поема «Мазепа». Гюго, як президентові літературного конгресу в Парижі, в 1878 р. було вручено брошуру М. Драгоманова французькою мовою «Українська література, заборонена російським урядом», видану як доповідь на цьому конгресі.
Одним із творців жанру науково-фантастичного роману був французький письменник Жюль Верн (1828–1905). Романтикою науки проникнуті його гуманістичні книги «Діти капітана Гранта» (1867–1868), «20000 льє під водою» (1869–1870), «Таємничий острів» (1875). «Море, муза і свобода – ось що я люблю і що хотів би постійно виражати у своїх творах», – писав Жюль Верн.
У німецьких романтиків одним з улюблених жанрів була казка. Всесвітньої слави зажили народні казки, записані й опубліковані братами Грімм – Якобом (1785–1863) та Вільгельмом (1786–1859).
Особливе місце в мистецтві романтизму займала музика. Романтики вважали музику найвищим з мистецтв. Це визначило її провідне значення в XIX ст. До композиторів-романтиків належали австрійський композитор Франц Петер Шуберт (1797–1828), німецький композитор Роберт Шуман (1810–1856), чеський композитор Бедржих Сметана (1824–1884), польський композитор Фредерік Шопен (1810–1849), якого вже у восьмирічному віці називали «польським Моцартом». В його творчості використовуються картини народного побуту, історичні сцени, народні перекази, відображається вся повнота і складність внутрішнього життя людини – від ліричних роздумів до буремної пристрасті.
«Новоромантичною трійцею» називають французького композитора Гектора Берліоза (1803–1869), угорського композитора й піаніста Ференца Ліста (1811–1886) і німецького композитора та музичного теоретика Ріхарда Вагнера (1813–1883). Берліоз у музичному відношенні був спадкоємцем Бетховена та іншого німецького композитора Карла Вебера (1786–1826) – основоположника німецької романтичної опери. Берліоз прагнув зробити музику виразником літературних ідей і образів. З цією метою він вивчав твори Вергілія, Шекспіра, Гете, Байрона. Такий же ілюстративний характер має музика Ліста. В січні 1847 р. відбулися його гастролі у Києві. Ідею поєднання музики та літератури сприйняв і Вагнер.
До романтиків належить і німецький композитор, піаніст, диригент Йоганнес Брамс (7.05.1833–3.04.1897). Він з 60-х років XIX ст. жив у Відні, де розвивав традиції віденського класичного симфонізму, збагативши їх новим романтичним змістом. Композитора було обрано почесним членом Галицького музичного товариства.
У другій половині XIX ст. в окремий напрям у літературі та мистецтві оформляється реалізм (від лат. realis – речовинний, дійсний). Він ставив своїм завданням найповніше, найправдивіше відтворювати дійсність, художньо осмислювати всі її суперечності, уміти враховувати об’єктивні умови, можливості, співвідношення сил.
Реалізм XIX ст. прийнято називати критичним.
Становлення реалізму відбувалося поступово. Показовим щодо цього є творчість видатного майстра ліричної та політичної поезії, німецького поета і публіциста Генріха Гейне (13.12.1797–17.02.1856), про якого Ф. Ліст сказав, що «це один з найвидатніших людей Німеччини». Гейне називав себе останнім поетом романтизму і першим поетом нового, реалістичного напрямку, «барабанщиком революції». Світову славу принесла йому «Книга пісень» (1827), у якій він оповідав про любовні переживання молодої людини, типово романтичного героя, який страждає від неподіленого кохання. Деякою мірою це була автобіографічна сповідь Гейне, закоханого у свою двоюрідну сестру Амалію. Багато віршів із «Книги пісень» покладено на музику такими видатними композиторами, як Шуман, Шуберт, Шопен, Ліст, Чайковський, Лисенко, Ревуцький, Людкевич, Лятошинський.
Згодом у своїх творах Гейне звертається до реальних соціальних проблем. Етапною в цьому відношенні є збірка «Сучасні вірші». В ній поет стверджує реалізм у німецькій поезії. Драматизм XIX ст. Гейне висловив словами: «Тріщина світу пройшла крізь моє серце». Гейне належить вислів: «Молодість – це не вік, а стан душі».