Самостійність, - відзначає Н. Лук’янова, - це якість особистості, що передбачає прагнення, потребу діяти самостійно, оволодіння такими способами поведінки, які дозволять реалізувати прагнення. Якщо мотив діяльності та способи виконання роботи є стійкими, можна вважати, що самостійність сформувалась як якість поведінки загалом. Спостерігається об’єднання самостійності як способу виконання виду діяльності і самостійності як риси особистості, яка формується у процесі її загального розвитку [51, с. 21].
А. Люблінська [52, с. 67] називає самостійність особливим способом дій. Аналізуючи генезис самостійності, вона зауважує, що ця якість особистості може мати місце лише там, де побудований фундамент життєвих навичок, а звички формують вплив на потреби, які стимулюють до активних дій.
А. Ларин [47, с. 143] акцентує увагу на провідній ролі діяльності у формуванні самостійності. Психічні процеси і стани, що формуються у її різноманітних видах - трудовій, ігровій, навчальній приводять до утворення особистісних якостей. На думку
А. Ларина, для формування самостійності потрібна самоосвіта, самокритичність, цілеспрямованість, мужність, наполегливість, належний рівень інтелекту, здібностей і розвитку, ідейна спрямованість, кмітливість, пізнавальний тонус.
І. Молнор зауважує, що самостійність - це цілісна якість особистості, а не мислення, розуму чи волі. В самостійності проявляється інтегральна єдність інтелектуальної, емоційної та вольової сторін. Вона виявляється та розвивається у взаємозв’язку особистості з дійсністю, в її взаємовідносинах із людьми. Для розвитку самостійності важливо виділити переконання, позиції, соціальні установки, спрямованість особистості в цілому [60, с. 29].
Г. Ковальова вважає, що самостійність - це, скоріше всього, самостійна діяльність, мислення. Основна достатня умова для глибокого засвоєння матеріалу - це його аналітико-синтетична обробка, яка полягає в самостійному аналізові нової інформації, тобто виділення в ній основних понять, встановлення причинно-наслідкових зв’язків та відношень між ними і, таким чином, розуміння навчального матеріалу, а загалом, визначення в ньому головного і другорядного. Тільки на основі такого осмислення матеріалу можна самостійно мислити, доводити, узагальнювати [38, с. 3].
Аналіз наукових джерел показав, що серед провідних педагогів-науковців, методистів та психологів немає однозначного тлумачення поняття самостійність. В основних дослідженнях самостійність характеризують як:
- вольову властивість особистості, здатність систематизувати, планувати, регулювати та активно здійснювати власну діяльність без постійного керівництва та практичної допомоги ззовні;
- здатність особистості до діяльності без втручання ззовні; незалежність, здатність та прагнення людини до здійснення дій або вчинків без допомоги інших відповідно до умов, що об’єктивно змінюються;
- узагальнену властивість особистості, що виявляється в ініціативності, критичності, адекватній самооцінці й почутті особистої відповідальності за свою діяльність і поведінку;
- якість особистості, виражену в здатності мислити, аналізувати ситуацію, виробляти власну думку, ухвалювати рішення і діяти за власною ініціативою, незалежно від нав’язуваних поглядів і способів вирішення тих або інших проблем;
- якість особистості, що характеризується здатністю критично розглядати життєві явища, потребою та вмінням самостійно мислити, орієнтуватися у новій ситуації, розуміти завдання, що виникають, вміти знаходити способи їх вирішення власними силами, мислити та діяти ініціативно, творчо; прагненням до відкриття нового, здатністю завзято йти до досягнення мети, виходячи з конкретних умов, враховуючи різноманітні погляди та висловлюючи власну точку зору;
- вольову дію, що характеризує розумову діяльність, ознаку активності особистості, її здатності до пізнавального пошуку;
- рису особистості, яка забезпечує вибір та реалізацію певного способу розв’язання завдання та ін.
У більшості наведених визначень підкреслюється єдність внутрішньої готовності особистості до діяльності та інтенсивний вияв цієї готовності. Крім того, сутність самостійності розкривається через вольові риси особистості (рішучість, наполегливість, витримка, постійність), її здібності та інтелектуальну діяльність.
Аналіз наукових праць з проблеми «самостійність» дозволяє її розглядати у двох аспектах (репродуктивному та продуктивному) і визначити специфічні її властивості.
Самостійність на репродуктивному рівні означає:
1) роботу над собою без будь-якої допомоги, але за завданням або режимом, загальноприйнятим розкладом, звичкою, вимогою дорослих, суспільства;
2) звичні відношення до повсякденної діяльності, зовнішнього середовища, до самого себе;
3) дія за прийнятою мотиваційною установкою;
4) розвиток набутих знань, умінь, навичок, звичок.
Самостійність на продуктивному рівні означає:
1) роботу над собою не за шаблоном, загальноприйнятими установками, а з пробою новизни, ризику, творчості, винахідливості, інтересу, потребою до самовдосконалення;
2) внесення змін за змістом, організацією та результатом діяльності;
3) з одного боку ускладнення змісту діяльності, з іншого боку, спрощення характеру діяльності з метою покращення результату діяльності;
4) розробку нових засобів, рівнів, комбінацій, направлень характеру діяльності;
5) виявлення елементів раціоналізації, винахідливості, створення нового продукту;
6) опору на дослідницький принцип розвитку і вдосконалення діяльності.
Отже, розглядаємо зв’язок та взаємозалежність до ознак, що становлять репродуктивну та продуктивну діяльність. Це два обов’язкових етапи в професійній педагогічній готовності студента. Якщо перша позиція достатньо вивчена у педагогічній літературі, то інша потребує значної активізації з боку науковців.
Отже, в педагогічній науці проблема самостійності залишається завжди актуальною, тому форми, засоби та методи, умови та завдання виховання, діяльність викладача та студентів змінюються.
Під самостійністю розуміємо вольову властивість особистості, якій притаманні незалежність, активність, свідомість та відповідальність, вміння самостійно мислити та приймати рішення, здатність до конкретного виду діяльності, яка виявляється під час виконання навчально-пізнавальних і практичних завдань.
Розглянемо суть понять «пізнання».
Як зауважує С. Рубінштейн, пізнання - це загально-історичний процес творчої діяльності людей, що формує їх знання, на основі яких виникають цілі та мотиви людських дій [78, с. 30].
В «Українському педагогічному словнику» С. Гончаренко визначає, що: «Пізнання - це процес цілеспрямованого активного відображення об’єктивного світу у свідомості людей. Пізнання є специфічною, вищою формою відображення. На відміну від нижчих форм відображення, воно здатне виходити за межі наявного стану речей, тобто відображати не тільки сучасне, а й майбутнє, не лише дійсне, а й численні можливості - конкретні й абстрактні - для вибору тієї з них, що найбільше відповідає інтересам людини» [89, с. 261].
Одним із ключових понять вмінь самостійної пізнавальної діяльності є «діяльність».
За О. Леонтьєвим, діяльність - це система, яка має будову, свої внутрішні переходи та перетворення, свій розвиток [48, с. 4].
Основою будь-якої діяльності є дія. Дія в психології - одна із складових діяльності людини, що зумовлена певним мотивом і співвідноситься з відповідною метою. Дія завжди направлена на досягнення мети. Один мотив але різна мета може поступово привести людину до різних дій.
Діяльність, дія, операція виявляють мотиваційні, цільові, інструментальні відносини особистості, утворюють гнучку динамічну систему, співвідношення з різними частинами дійсності: діяльність виступає як перетворення відношень між потребами суб’єкта і можливостями їх задоволення; дії - як відтворення та створення нових предметів людської культури; операції - як використання засобів матеріального та духовного освоєння світу [18, с. 32 - 39].
Діяльність завжди носить опосередкований характер. Її засобами є знаряддя, матеріальні предмети, знаки, символи та спілкування з іншими людьми. Здійснюючи будь-яку діяльність, ми реалізуємо в ній певне ставлення до інших людей, якщо вони навіть не присутні у момент її здійснення.
Людська діяльність завжди цілеспрямована, підпорядкована меті як запланованому результату. Мета направляє діяльність і коригує її процес.
У педагогіці діяльність - динамічна система взаємодій суб’єкта з навколишнім світом [26, с. 59], найважливіша форма прояву активного ставлення людини до навколишньої дійсності [15, с. 709].
Психологи К. Платонов та Г. Голубєв визначають діяльність як активну взаємодію людини із середовищем, у якому вона свідомо досягає поставленої мети [74, с. 53].
Психологічний та педагогічний аспекти теорії діяльності підкреслюють таку специфіку людської діяльності, як активність, динамічність, наявність потреби, яку людина задовольняє, взаємодіючи з навколишнім світом.
Кожна діяльність, як зазначає І. Зимня, має чітко визначену структуру, бо мінімально необхідною умовою формування будь-якої діяльності є наявність усіх її структурних компонентів та встановлення їх взаємозв’язків [36, с. 5].
Теоретичні положення наукових праць про діяльність дозволяють виділити у її структурі такі компоненти: суб’єкт, предмет, засіб, процес, зовнішні умови та продукт. Їх можна вважати незалежними один від одного. Суб’єкт існує незалежно від предмету (об’єкту) його діяльності. Те ж саме можна сказати про відношення засобу і предмету. Продукт діяльності - колишній її предмет, а предмет є майбутній продукт, вони не можуть існувати самостійно. Підсумками трансформації суб’єкта діяльності і її засобу (змінений суб’єкт і змінений засіб) є об’єкти. Вони можуть виявитися вельми значними та побічними результатами діяльності.
В. Козаков визначає дві групи елементів, що входять до складу діяльності: елементи організації (суб’єкт, процес, предмет, умови, продукт) та соціально-психологічні елементи (мета, мотив, засіб-спосіб, результат), що дозволяють розглянути діяльність у двох аспектах, а саме: її організаційну та психологічну структуру [39, с. 14].
О. Леонтьєв, який є автором теорії діяльності, вважає, що предметом діяльності є її дійсний мотив, під яким розуміють предмет речовий або ідеальний, що спонукає і направляє на себе діяльність [99, с. 68]. «Навчальна діяльність, - відзначає дослідник, - один із основних видів діяльності людини, спеціально спрямована на оволодіння способами предметних і пізнавальних дій, узагальнених у формі теоретичних знань. Навчальна діяльність - це вид діяльності, особлива форма соціальної активності особистості» [48, с. 69].
Діяльність у всіх випадках є актом, що ініціюється суб’єктом, а не запускається зовнішньою дією. Тому діяльність - це не сукупність реакцій, а система дій, які зв’язані в єдине ціле з її мотивом. Мотив - це те, заради чого здійснюється діяльність, він визначає сенс того, що робить людина.
Діяльність завжди носить продуктивний характер, тобто її результатом є перетворення як в зовнішньому середовищі, так і в самій людині, її знаннях, мотивах, здібностях. Залежно від того, які зміни відіграють головну роль або мають найбільшу питому вагу, виділяють різні види діяльності (трудова, пізнавальна, комунікативна і т.п.).
Отже, у психологічній науці виділяють різні види людської діяльності. Але, не дивлячись на різні підходи щодо її класифікації, більшість психологів виділяють саме пізнавальну діяльність.
В. Шапар тлумачить пізнавальну діяльність як сукупність дій пошукового характеру, що ведуть до відкриття невідомих фактів, теоретичних знань та способів діяльності, створення принципово нових духовних та матеріальних цінностей. Є такі види пізнання: пізнання наукове, пізнання повсякденне, пізнання художнє та пізнання релігійне [77, с. 339].
Пізнавальна діяльність - це система, що зв’язує між собою елементи, які в процесі реалізації навчально-пізнавальної мети забезпечують виконання трьох основних функцій: орієнтувальної, виконавчої, контрольно-коригуючої.
На нашу думку пізнавальна діяльність є складною системою, в якості структурної одиниці якої можна виділити пізнавальну дію. Пізнавальна діяльність характеризується усвідомленням мети, в якості чого усвідомлюється і сама дія, яка веде до досягнення даної мети. Отже, пізнавальна діяльність - це усвідомлений, ціленаправлений, результативно завершений пізнавальний процес, який пов’язаний із вирішенням пізнавального завдання.