говорять» У. Самчука). Деякі автори в Е. порушують морально-етичні,
філософські та естетичні аспекти зображуваної дійсності («Війна і мир» Л. Толстого, «Доктор Фаустус» Т. Манна), висвітлюють особистість автора
(«Вогнище» Д. Павличка).
Епос (грец. epos – слово, розповідь) – багатозначний термін, який означає за літературною традицією оповідну поезію, зароджену в глибокій минувшині як форму зображення героїчних учинків певного персонажа, важливих подій тощо («Іліада» та «Одіссея» Гомера, ісландські саги, українські думи тощо).
Поступово виробляються прозові форми Е., посідаючи важливе місце у художній літературі, з’являються епічні жанри, постають їхні різновиди. Е.,
відмежовуючись від інших літературних родів (лірики і драми), виробляє власну образну систему мовних засобів, прагне відтворити довкілля в його об’єктивній сутності, в об’єктивному перебігу подій, сюжетному їх розвитку,
неначе поза втручанням автора. Лише на поч. XX ст. така тенденція порушується потужною ліризацією Е., що зумовлює появу віршів у прозі і т. п.
Як правило, зображення в Е. ведеться від реального чи умовного наратора
(оповідача), рідше свідка чи учасника подій. Е. користується розмаїтими засобами викладу: розповідь, оповідь, діалог, монолог, авторські відступи.
У ньому наявне авторське мовлення та мовлення персонажів, на відміну від драми, де застосовується один спосіб викладу – діалог чи монолог. Оповідь або розповідь ведеться переважно у минулому часі, подеколи – у теперішньому,
зрідка – у майбутньому від третьої особи (розповідач) чи першої (оповідач).
Мова Е. – зображально-пластична, описова, на відміну від лірики, де панує емоційно-експресивна виражальна стихія. Е. має свою систему жанрів, різних за походженням та змістовим значенням у різні історичні епохи. В античну добу та в період середньовіччя великі епічні форми складалися шляхом об’єднання окремих сюжетів, епізодів тощо довкола центрального героя: так виникли повість і роман. Уже в давній літературі прозові категорії (казка,
новела, притча, повість, роман) відрізнялися від віршових категорій Е. (байка,
ідилія, поема). Останні поширилися в добу класицизму та романтизму («Дон
Жуан» Дж. Байрона, «Євгеній Онєгін» |
О. Пушкіна, «Пан Тадеуш» |
А. Міцкевича, «Гайдамаки» Т. Шевченка |
та ін.). Історичний розвиток Е. |
зумовив виникнення трьох структурних жанрових форм – малої (анекдот,
байка, притча, казка, легенда, новела, оповідання), середньої (поема, повість),
великої (роман, епопея).
Епічний образ – об’єктивно змальований образ у розповідному художньому творі (романі, епопеї, повісті, оповіданні, поемі, новелі, нарисі,
притчі тощо). Від обраного письменником жанру залежить глибина описової докладності та обсервації певних подій, міра достовірності людських характерів та еволюції персонажів (див. Епос). Термін «епічний» вживається і в значенні
«панорамний», «безпристрасний», «статечний».
Ескізи (франц. esquisse – попередні начерки) – малюнки, на яких у всіх подробицях зображено майбутнє оформлення вистави і костюмів.
Естрада (франц. estrade – підлога, настил) – 1) Підмостки для концертних виступів; 2) Вид сценічного мистецтва, який поєднує різні форми виконавства в естрадні концерти.
Естрадне мистецтво – вид сценічного мистецтва, який об’єднує малі форми драматичного, вокального мистецтва, музики, хореографії, цирку.
Концертно-видовищні виступи.
Естрадний монолог – роздуми, іноді мова дійової особи (персонажа, на відміну від фейлетону естрадного), звернена до самого себе чи глядачів, він дозволяє розкрити душевне життя персонажа, виявити його характер. Багато літературних і музичних творів на естраді можуть виконуватися як внутрішні монологи або як монологи, що народжуються в конкретних запропонованих обставинах, коли слова виникають «тут, сьогодні, і зараз». Монолог – сценічна форма, в якій перевтілення повинно особливо щільно змикатися з виявленням справжнього внутрішнього життя людини, а слідом за цим і виразом особистості художника. Тому виконавцю небезпечно занадто навантажувати себе рисами зовнішньої характерності.
Естрадний фейлетон (франц. feuilleton, від feuille – лист, аркуш) –
самостійний номер розмовного жанру, який виконується одним актором, в
якому він (актор) розкриває своє ставлення до явищ життя, свій світогляд: це сатирико-публіцистичний огляд на злобу дня. У Е. ф. факти і явища сучасності викладаються від особи, імпровізуючого оповідача на відміну від естрадного монологу.
Еталон (франц. étalon – зразок) – зразок високохудожнього твору,
професійного відношення до спеціальності або до роботи.
Етапи роботи над виставою, роллю:
1.Підготовчий період – робота з п’єсою з використанням методу дієвого аналізу п’єси і ролі. Домашня робота.
2.Репетіціонний період – «застільний період» – розвідка розумом з переходом на розвідку дією (мізансценування). Робота з акторами з використанням методу фізичної дії.
3.Організаційний період – процес «збирання» спектаклю в єдине ціле
(світло, музика, декорація, костюми, грим і т. д.). Тут необхідні організаторські здібності, режисерська воля, професіоналізм для завершення розпочатого.
Етика – вчення про моральність. Виробляє правильні моральні підвалини, які допомагають оберігати людську душу від розтління і регулює взаємини окремих людей між собою. Артистична етика вузькопрофесійна і пристосована до умов театрального мистецтва. Перша і основна умова – колективна творчість. Кожен артист і режисер зобов’язані сприяти успіху і гармонії колективної творчості. Важлива творча дисципліна, заснована на повазі до чужої творчості, підтримки товариського духу в загальній роботі,
оберігати свою і чужу свободу творчості. Етика і дисципліна мають бути зразковими. Сценічна індивідуальність – це духовна індивідуальність насамперед.
Етюд (франц. etude – вивчення) – в малярстві, графіці, скульптурі – твір,
що має на меті глибше освоєння митцем зображуваної натури. У літературі – невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твір настроєвого характеру
(«Цвіт яблуні», «Невідомий» М. Коцюбинського, «Дорога» В. Стефаника, «Три зозулі з поклоном» Гр. Тютюнника та ін.). Поряд з поняттям Е. вживаються його термінологічні синоніми – студія, образок, шкіц (ескіз), що вказують на свідому незавершеність твору, на оте «ледь-ледь», що робить його привабливим. Е. використовується також у драматургії («Кам’яна душа» І. Франка) та, зважаючи на його ліричні характеристики, – в поезії:
найактивніше до цього жанру звертається І. Драч.
Етюд сценічний – вправа, спрямована на розвиток і вдосконалення акторської техніки; складається з різних сценічних дій, імпровізованих або заздалегідь підготовлених режисером. Окрім навчальних, існують також етюди,
спрямовані на опанування запропонованих обставин у процесі роботи режисера й акторів над виставою.
Ефекти сценічні (від лат. effectus – виконання) – ілюзії польотів, пожеж,
вибухів тощо, яких досягають за допомогою спеціальних пристроїв. Сценічні ефекти відомі вже в античному театрі; згодом вони широко застосовувалися у театрі містерій, у придворному театрі, у постановці феєрій тощо. Особливе значення сценічним ефектам надавалося у театрі автоматів, машинній трагедії та ін. Сценічні ефекти поділяються на звукові, світлові і механічні. Починаючи з кінця ХІХ ст. психологічний театр оголошує анафему сценічним ефектам, що врешті спричинює втрату відповідної традиції: створення ефекту – у театрі та готовності до його сприйняття – у глядача.
Є
Єдність часу, місця і дії – термін класицистичної драматургії, власне,
закон «трьох єдностей», який вимагав від драматурга дотримання таких принципів: розгортання подій у п’єсах має відбуватися впродовж нетривалого часу – не більше однієї доби (єдність часу), зосереджуватися в одному місці
(єдність місця), охоплювати єдиний драматичний конфлікт (єдність дії). Суворі вимоги Є. ч., м. і. д. були сформульовані італійцем Л. Кастельветро (1570),
котрий виходив з практики античного театру. Їх підтримав та узаконив Н. Буало у трактаті «Мистецтво поетичне». У Німеччині закон «трьох єдностей» розробляв І. Готшед, у Росії – О. Сумароков, в Україні, де досить сильними були барокові тенденції, він не прищепився, хоч до нього виявляв інтерес Ф. Прокопович, котрий припускав і відхилення від класицистичного канону. Деякі митці досить іронічно ставилися до такої регламентації мистецтва, яка деформує художню творчість (Лопе де Вега), або повністю заперечували її як безперспективну та догматичну (Г.-Е. Лессінг та ін.,
особливо романтики).
Ж
Жанр (від лат. gеn, genus – ґен; франц. gеnrе; англ. tуре оf drаmа; нім.
Drаmеngаttung) – рід або вид, історично усталена форма композиційної організації художнього твору, що виникає й розвивається залежно від багатогранності дійсності, що її віддзеркалює мистецтво. Уперше термін
«жанр» у значенні, наближеному до сучасного, зафіксовано у французькій мові у XVI ст. В англійській мові для визначення родів і видів уживаються лексеми tуре, gеnrе, stуlе.
Жарт – 1) вислів, витівка, дотеп, комічна дія тощо, які викликають сміх і служать для розваги. Експресії словесного жарту нерідко сприяють римоване мовлення, діалог, каламбур, алогізми тощо; 2) невеличкий комічний літературний твір, переважно п’єса гумористичного чи сатиричного змісту.
Жанрове визначення таких творів часто дають самі автори, наприклад, у
В. Самійленка: «Драма без горілки (Жарт в одній дії)», «Химерний батько
(Жарт у двох діях)».
Жест (лат. gestus – від gero, gerere – здійснювати, поводитися) – рухи тіла, особливо рухи руками, супроводжують мову для посилення її виразності або замінюють її. Мова жесту розкриває для глядача характер, душевний стан,
соціальне походження, освіту персонажа.