Материал: Словник режисера естради та масових свят

XIX ст. міщанська Д. в західноєвропейській літературі зазнала серйозних змін.

У ній переважає дидактичне начало, герої існують у тісному родинному мікросвіті. Поступово в міщанській Д. посилюються мелодраматичні елементи,

простежується зародження нового жанру – мелодрами. У літературі XIX ст.

домінувала реалістична Д. (О. Пушкін, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой,

А. Чехов). Поряд з реалістичною Д. (Р. Роллан, Дж. Прістлі, П. О’Кейсі,

А. Міллер, В. Гавел) важливу роль відіграє інтелектуальна Д., пов’язана з філософськими засадами екзистенціалізму (Ж.–П. Сартр, Ж. Ануй), а також

С. Писаревського). У всіх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкільної драми, вертепу, притаманні українській драматургії попередньої доби, а з

іншого–враховано досвід західноєвропейської Д. кін. XVIII ст. Ідейно-

тематичні горизонти згаданих творів обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як і в європейській Д., помітними були й кроки до реалістичного відображення дійсності. Згодом через обставини родинного

плану порушувалися важливі суспільні проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лімерівна» Панаса Мирного). З 80-х рр. ХІX ст. спостерігається

розширення ідейно-тематичних обріїв Д., з’являються твори з життя інтелігенції, мешканців міста, порушуються проблеми взаємин села і міста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зійде…» М. Кропивницькото, «Житейське море» І. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» І. Франка, «Нахмарило» Б. Грінчєнка). На рубежі XIX–XX стст. переважає соціально-

психологічна Д. Потім, як відгук на суспільно-політичну ситуацію початку

XX ст., виникає політична Д. Людські характери досліджуються драматургами в екстремальних умовах («Кассандра» Лесі Українки).

Дресура, дресировка (франц. dresser – виправляти, навчати) – методи впливу на тварин з метою відпрацювання та закріплення у них певних умовних рефлексів і навичок. Застосовують дресуру в службовому собаківництві, при

підготовці циркових тварин для демонстрації трюків та номерів. Естрадно-

цирковий жанр. Артист, який працює в жанрі дресури називається дресирувальник. Обов’язковими умовами дресировки є ретельне вивчення артистами характерів, звичок своїх тварин та пошук індивідуального підходу до кожної з них.

Другий план – 1) акторський – внутрішній духовний «багаж» героя,

персонажа, з якого складається вся сукупність життєвих вражень, усі обставини особистої долі, всі відчуття, думки та емоції героя; на естраді – внутрішній духовний «багаж» самого виконавця, артиста, це проявляється його особистим відношенням до того, що виконує, його внутрішній особистий діалог безпосередньо з глядачем; 2) сценічний – поперечна частина сценічної площадки, яка розташована між першим планом та третім планом; другий план дає можливість глядачу бачити артиста на весь зріст.

Е

Еквілібристика (лат. aequilibris – той, хто знаходиться у рівновазі) –

жанр естрадно-циркового мистецтва. Можливість артиста утримувати себе або партнерів у рівновазі при нестійкому положенні тіла. Поєднується з акробаткою та жонглюванням. Артист, який виконує такий номер, називається еквілібристом, а номер – еквілібр. Еквілібри можуть виконуватися на канаті,

сходах, дроті, столах, стільцях, кулях, велосипедах, моноциклах та ін. Рівновага утримується в положенні на руках, ногах або голові, у русі або статичному положенні. На естраді еквілібр виконується з елементами театралізації. Артисту потрібно одночасно бути зібраним при виконанні трюків і в той же час не виходити зі сценічного образу, бути органічним у сюжеті номера.

Еклектика (грец. ekiektikos – вибирає) – змішання, безпринципне з’єднання різнорідних елементів, поглядів, теорій, фарб. Формальне, механічне поєднання різних стилів. Несмак. Змішання жанрів, стилів і форм художнього твору.

Екран (франц. ёсгап – ширма, щит) – пристрій, поверхня, призначена для отримання зображення від променів проектора. Є частиною сцени. Широко використовуються при постановці театралізованих тематичних концертів,

тематичних вечорах, церемоніях нагородження, ювілейних концертах,

бенефісах, презентаціях. Може слугувати художнім фоном – «живий» екран або поліекран. Використовується при проведенні масових свят під відкритим небом, на стадіонах, парках культури та відпочинку, фольклорно-

етнографічних святах, концертах-мітингах.

Експансивність (франц. expansif – нестриманий) – бурхливо розвивається конфлікт зі стрімкою реакцією дійових осіб. Швидкість зміни відчуттів.

Експеримент (лат. experimentum – проба, досвід) – досягнутий практичним досвідом результат. Творчий експеримент – це метод проб і помилок, що створює в підсумку нову своєрідну манеру гри.

Експлікація («застільний період») – роз’яснення режисера постановочної групи режисерського задуму спектаклю і виклад постановочного плану.

Детальне обговорення образів, окремих актів, сцен, визначення завдань, розтин підтексту і т. д.

Експозиція (лат. expositio – виклад, опис, пояснення) – вихідна частина сюжету художнього твору, в якій стисло подається ситуація, що логічно випереджає зав’язку, хоча може в тексті передувати не тільки їй, а й подаватися після неї окремими деталями впродовж усього твору (затримана Е.) або ж наприкінці (зворотна Е.). Е. представляє час і місце події (дії); немовби експонує обставини (пейзажі, інтер’єри), в яких діятимуть персонажі, дає необхідні пояснення щодо них чи намірів оповідача (розповідача). Місце Е. в

тексті епічного чи драматичного твору зумовлюється задумом автора, її стислість чи розгорнутість залежить від жанру твору (новела, оповідання,

роман) і стилю письменника. Пряма Е. («Микола Джеря» І. Нечуя-Левицького),

затримана Е. («Сміх» М. Коцюбинського), зворотна Е, («Новина» В. Стефаника), по-різному збуджуючи уяву читача, підтримуючи його увагу,

допомагає глибше зрозуміти характер, причини колізії та конфлікту, які рухають сюжет твору. Від прологу Е. відрізняється більш органічним включенням в основну дію і розповідь автора. Початок твору та його Е.

відрізняють за функціями в розгортанні сюжету і розкритті (поясненні)

конфлікту, оскільки на початку твору можуть подаватися й інші елементи сюжету (зав’язка чи розв’язка).

Експресія (лат. expressio – вираз) – сила прояву почуттів, переживань.

Загострена виразність у мистецтві, для досягнення якої застосовуються особливі, незвичайні художні засоби.

Експромт (лат. exprom(p)tus – знаходиться в готовності; фр. іmpromptu;

англ. іmpromptu play, extempore play; нім. Slegreіfspіel; ісп. madrіgal

(іmpromptu) – художній твір створений без попередньої підготовки. Готовність виконавця до несподіваних ситуацій, які необхідно нейтралізувати за допомогою дотепного рішення сцени, діалогу, не передбачених драматургією і режисурою постановки.

Ексцентрика (лат. ех – префікс, що означає відокремлення, і centrum –

центр) – яскраво виражене комедійне, часто гротескне зображення нелогічних,

безглуздих дій героїв п’єси. Художній прийом загострено-комедійного зображення дійсності, заснований на навмисному порушенні логіки,

послідовності та взаємозв’язку вчинків, явищ.

Емоційність – душевні переживання, засновані на почутті, як результат психофізичної реакції на певні подразники.

Емоція (франц. emotion – хвилювання, збудження) – складний стан організму, що припускає тілесні зміни поширеного характеру.

Епатаж (франц. épatage – витівка) – незвичайна поведінка, скандальна витівка, порушення загальноприйнятих правил поведінки. Прийом у шоу-

бізнесі з метою залучення уваги глядачів.

Епізод (грец. epeisodion – випадок, подія; франц. episode; англ. episode;

нім. Episode; ісп. episodic) – у давньогрецькій трагедії – акти вистав, між якими виступав хор, у сучасній літературі – одна з подій, відносно самостійний

компонент сюжету в епічному, ліро-епічному та драматичному творі, органічна ланка в його загальній системі та композиції. Так, в оповіданні Ольги Кобилянської «У неділю рано зілля копала» трапляються Е. з життя циган, які пов’язані із загальною сюжетною лінією твору, з долею головного персонажа –

Тетяни.

Епілог (грец. epilogos – післяслово, підсумок), або Постпозиція –

в античній трагедії й комедії – звернення до глядача хору (чи актора) в кінці п’єси (в ексоді, тобто заключному епізоді), в якому пояснюється задум автора,

характер твору, значення подій, що відбулися; в драмі – епохи Відродження

(В. Шекспір, Д. Джонсон) – заключне звернення – монолог (інколи пісня), що витлумачує ідею твору; в епосі й драмі ХІХ–ХХ стст. – фінал, віддалений від основної дії тексту, підсумкова частина його, в якій коротко після завершення розв’язки і вичерпаного основного конфлікту повідомляється читачеві про долю героїв твору. Е. – компонент композиції, покликаний відтінити домінанту в характерах, додати нову інформацію, авторську оцінку зображуваної моделі життя («Гайдамаки» Т. Шевченка, «Похорон» І. Франка, «Гуляйпільський

батько» К. Поліщука, «Дворянське гніздо» І. Тургенева, «Три мушкетери»

О. Дюма, «Спартак» Р. Джованьйолі, «Огнем і мечем» Г. Сенкевича). У деяких авторів Е. відіграє концептуальну роль, окреслюючи повністю людський

«Кімната»). За формою Е. буває повідомленням від автора («Кармелюк» Марка Вовчка, «Венера Ілльська» П. Меріме), листом, діалогом, сценою («Консуело» Жорж Санд, «Сонячний промінь» Б. Грінченка, «Роман про людське призначення» Емми Андієвської), резюме, розділом або кількома розділами

(«Середземної ночі» Б. Грінченка, «Злочин і кара» Ф. Достоєвського, «Місячний камінь» В. Коллінза). Такі Е. називають розгорнутими, «подвійними». Вони відтворюють долю героїв і їх стосунки через певний проміжок часу після того, як події відбулися і завершилася дія («Гори