Діалог (грец. dialogos – розмова, бесіда) – один із типів організації усного мовлення (поряд з монологом), який за своєю формою є розмовою двох або декількох (полілог) осіб. Кількість осіб у Д. – питання неістотне, бо діалогічність мовлення закладена у самій природі мови як засобу спілкування.
Д. може вести одна особа (т. зв. внутрішній Д. – розмова з самим собою) або більше двох осіб. Головною метою виникнення Д. має бути усвідомлення опозиції «Я – ТИ» на тлі «інших». З такого погляду репліка кожного учасника Д. – витвір усіх учасників діалогової ситуації як реакція на попередні репліки і на присутніх мовчазних свідків розмови. У художній літературі увиразнюються, типізуються особливості побутового, ситуативного діалогічного мовлення. Характер, своєрідність Д. залежить від таких чинників як суспільна ситуація, тематика, ідеологічні позиції учасників розмови, їх ставлення один до одного, до «інших», явно чи неявно присутніх при розмові.
Тому кожна діалогічна репліка залежить від інших реплік, зумовлюється ними,
а її зміст, «пластика» визначаються контекстом епізоду чи цілого твору, а не тільки наміром мовця. Д. модифікується залежно від родо-жанрових особливостей твору. Найбільш напруженим є Д. у драматичних творах.
В епічних Д. персонажів доповнюються не тільки їх монологами, а й авторською розповіддю, яка конкретизує позалінгвістичні засоби вираження Д. (інтонація, жести, міміка персонажів, оповідача). Дуже стисло виявляються Д. і
в ліриці.
Діонісове дійство – культове святкування в Давній Греції на честь бога виноградарства Діоніса, пов’язане зі збором та переробкою винограду для виготовлення вина. Структурно дійство складалося з трьох частин: культової,
театрально-хороводних ігор і театральної вистави. Обов’язково звучали дифірамби – пісні-гімни на честь Діоніса. Виконувався дифірамб хором, який одночасно зі співом виконував танок навколо алтаря. Паралельно дифірамбам відбувалася церемонія жертвоприношення козла, після чого хоревти виконували «пісню козла».
Дія (франц. action; англ. action; нім. Handlung; ісп. accion – дія) – акт драматичного твору, перебіг подій у художньому творі, через які розкривається конфлікт, сюжетні колізії, риси характеру певного персонажа, дійової особи чи ліричного героя. Представники різних стилів по-різному ставляться до Д.,
особливо її абсолютизують класицисти, які, спираючись на своє тлумачення аристотелівської вимоги єдності Д. у творі, тобто внутрішньої взаємозумовленості та взаємозв’язку зображуваних подій, канонізували її.
Документ (лат. documentum – доказ, свідоцтво) – 1) матеріальний носій даних (папір, кіно- і фотоплівка, магнітна стрічка і т. п.) із записаною на ньому інформацією, призначеною для її передачі в часі і просторі. Д. можуть містити тексти, зображення, звуки і т. д.; 2) у драматургії та режисурі театралізованих форм є джерелом, вихідним матеріалом для художньо-образного осмислення подій, створення на його основі художнього твору – номерів.
Документація режисерська – обґрунтування режисерського задуму та його втілення на папері. До режисерської документації відносяться:
режисерський план постановки, режисерський монтажний лист, ескізи оформлення сцени, залу, костюмів, мізансценування, музична та світлова партитури, сценарний план кіноматеріалів і діапроекцій, робоча схема
(концерту, вистави, маніфестації – план-дислокація, схема зв’язку, схема транспорту і техніки, схема охорони порядку та забезпечення техніки безпеки),
кошторис витрат на художньо-постановочну частину, репетиційний план.
Розробляється документація безпосередньо самим режисером-постановником.
Сценарій є основою режисерських документів.
Драма (грец. drama – дія) – один з літературних родів, який змальовує світ у формі дії, здебільшого призначений для сценічного втілення. Теорія Д. в
її історичному розвитку неодмінно відбивала всі зміни в літературній і сценічній творчості, які відбувалися протягом тисячоліть. Аристотель у своїй праці «Поетика» розробив теорію трагедії, визначення якої як наслідування важливої і завершеної дії, що має певний обсяг, реалізується через дію, а не через розповідь і викликає через співчуття і жах очищення (катарсис), на багато
століть сформулювало підходи до Д. Н. Буало, Ф. Шіллер, Г.-В.-Ф. Гегель,
Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцій Д, ставили дію. Однак підходи у кожного з них були різні. Теорія доби класицизму відзначалася нормативністю. Окремі поради, які давав, наприклад, Н. Буало
(«Мистецтво поетичне») містили вимоги, що суттєво обмежували творчу активність письменника (єдність дії, місця і часу). Універсальні нормативи класицизму зазнали ревізії в добу Просвітництва: відбулася демократизація Д.
та її мови. На початку XIX ст. оригінальну драматургійну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллі, В. Гюго). Протягом останніх століть Д. стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценічної дії у мистецтво художнього слова.. Теоретики літератури відзначають два жанрових типи Д.
Перший – «аристотелівська», або «закрита» Д. Вона розкриває характери персонажів через їх вчинки. Для такої Д. притаманна фабульна побудова з необхідними для цього атрибутами – зав’язкою, розвитком дії, кульмінацією та розв’язкою. У ній зберігається хронологія подій і вчинків дійових осіб на відносно обмеженому просторі. Генетичні витоки такої Д. криються у творчості античних письменників (Еврипіда, Софокла). Свого піку вона досягла в добу
класицизму |
(П. Корнель, |
Ж. Расін), не |
зникла в епоху Просвітництва |
|
(Ф. Шіллер, |
Г.-Е. Лессінг), |
розвивалася |
у літературі |
XIX ст. (В. Гюго, |
Дж. Байрон, |
І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко, |
О. Островський, |
||
І. Карпенко-Карий, І. Франко). Існує вона й у сучасній драматургії. Іншим жанровим типом є «неаристотелівська» або «відкрита» Д. В її основі лежить синтетичне художнє мислення, внаслідок чого до драматичного роду активно проникають епічні та ліричні елементи, створюючи враження міжродової дифузії. Це характерно як для драматургії минулого (театри Кабукі і Но в Японії, музична драма в Китаї, «Обітниця Яугандхараяти» в Індії, «Перси» Есхіла у Греції), так і для сучасної драматичної творчості (Б. Брехт, Н. Хікмет,
М. Куліш, Е. Іонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типі домінують епічні елементи, то така Д. називається епічною.
Притаманними їй елементами можуть бути умовність, інтелектуалізація змісту,
активне втручання письменника в дію. Епічна Д. яскраво представлена у творчості Б. Брехта, Н. Хікмета, М. Куліша, І. Кочерги. У центрі зображення ліричної Д. – внутрішній світ героїв. У ній значно посилюються естетичні функції умовності, деформуються часові та просторові параметри, складнішою стає композиція, домінують асоціативні зв’язки («Чарівний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесі Українки, «Соловейко-Сольвейг» І. Драча).
Д. є специфічним видом мистецтва, який одночасно належить як літературі, так і театру. Лише у колективній творчості письменника, режисера, художника,
композитора й акторів вона може стати помітним явищем літературно-
мистецького життя. Відповідно до змісту та форми, характеру конфлікту драматичні твори поділяються на окремі види і жанри (драма, трагедія, комедія,
фарс, водевіль, мелодрама, трагікомедія). У минулому побутували містерії,
міраклі, мораліте, шкільні драми, інтермедії та ін.
Драма абсурду – сукупність явищ авангардистської драматургії в європейському театрі XX ст., узмістовлених філософією екзистенціалізму, в
якій проблема абсурду буття – одна із центральних. Д. а. виникла після паризьких прем’єр п’єс Е. Іонеско «Голомоза співачка» (1950) та С. Беккета
«Чекаючи на Годо» (1952). У них простежувалися основні риси такої драми:
гротескно-комічний прояв оманливості форм, зокрема мовних, у повсякденні пересічної людини, якими вона відмежовується від безвихідної трагічності свого існування, метафорична інтерпретація шокового стану, пережитого нею під час усвідомлення ілюзорності буття перед силою ірраціональних стихій.
Серед представників Д. а. – Ж. Жене, Б. Віан, С.-Ж. Перс, почасти А. Адамов у Франції, Д. Буццаті, Е. д’Ерріко в Італії, Г. Пінтер в Англії та ін.
Драматизм – напруженість, серйозність дії, властива драмі, крайня напруженість конфлікту. Насиченість дії.
Драматична поема – невеликий за обсягом віршований твір, в якому поєднуються жанрові форми драми та ліро-епічної поеми. В основу Д. п.
закладається внутрішній динамічний сюжет – власне, конфлікт світоглядних і моральних принципів за відсутності панорамного тла зовнішніх подій, перевазі
ліричних чинників над епічними та драматичними. У світовій літературі Д. п.
відома з творів Й.-В. Гете «Фауст», Дж. Байрона «Манфред». Д. п. розвивалася і в українській поезії («Переяславська ніч» М. Костомарова, «Сон князя Святослава» І. Франка, «В катакомбах», «У пущі» Лесі Українки, «По дорозі в казку» О. Олеся, «Свіччне весілля» І. Кочерги, «Дума про трьох братів Неазовських» Ліни Костенко та ін.).
Драматург (грец. dramaturgos – автор п’єси; франц. dramaturge; англ. playwright, literary director, dramaturg; нім. Dramatiker, Dramaturg,
ісп. dramaturgista, dramaturgo) – традиційне значення – автор драм (комедій чи трагедій).
Драматургія (грец. dramaturgia – драматургія) – сукупність драматичних творів. Термін Д. вживається і для означення сюжетно-образної концепції театральної вистави, здійсненої режисером, чи кіносценарію.
Драматургія масового свята (дії) – драматичний твір, в якому закладено принципи і умови реального спілкування людей (організаторів і виконавців з глядачами і активними учасниками свята), а також виразні засоби, що розкривають зміст і покликані створити духовну атмосферу святкової життєвої події.
Драма як жанр – п’єса соціального чи побутового характеру з гострим конфліктом, який розвивається в постійній напрузі. Герої – переважно звичайні,
рядові люди. Автор прагне розкрити їх психологію, дослідити еволюцію характерів, мотивацію вчинків і дій. Її зародження можна помітити в драматургії античності («Іон» Еврипіда). Частина літературознавців вважає, що Д. як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками Д. стали Д. Дідро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессінг які обґрунтували її специфіку та значення для розвитку літератури і театру. Вони ж і першими втілювали в життя теоретичні положення, давши світові т. з. міщанську драму (Д. Дідро –
«Позашлюбний син», «Батько родини»; Л.-С. Мерсьє – «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессінг – «Міс Сара Сампсон», «Емілія Галотті»).
В основі цих творів лежали сімейно-родинні конфлікти. На рубежі XVIII–