Стародавній Греції, котрі виконували відповідні дифірамби. Згодом з’явився і
трагічний X., ставши складником еллінського театру; складався з корифея
(керівника) – обов’язкової дійової особи, котра сюжетно пов’язувалася з акторами, а також хоревтів – учасників хору (в комедії – 24 особи, в трагедії – від 12 до 15 осіб). Останні втілювали певний реальний (жінка, дівчина, моряк та ін.) або фантастичний (боги, хмари, птахи тощо) образи. Організатором та
постановником X. був хоревт. Він спочатку виконував обов’язки вчителя
(дидаскала) та корифея. X. містився в орхестрі (круглий майданчик із вівтарем у середині), куди він прямував після пролога у наступній частині п’єси (пароді)
урочистим маршем у супроводі гри флейтиста, без масок (на відміну від акторів). Партії X. мали вигляд віршових строф, яким у діалозі відповідали антистрофи. Він не тільки співав, а й декламував тексти, брав участь у танцях.
Починаючи з VI ст. до н. е., X. поступово втрачав провідне місце в еллінській
драмі, коли Есхіл (525–456 до н. е.) ввів другого актора, а Софокл (496–
406 до н. е.) – третього. Згодом роль X. звелася до заповнення музичних вставок
(трагедії Еврипіда). Спроби відновити традицію античного X. спостерігалися у творчості Ф. Шіллера наприкінці XVIII ст. (драма «Мессинська наречена») та в
XX ст. (Б. Брехт, А. Адамов, М. Фріш та ін.). В українській драматургії XIX ст. X. став органічним її складником («Вечорниці» П. Ніщинського, «Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» М. Старицького та ін.), набувши національного колориту.
Хормейстер (нім. Chormeister – хоровий майстер) – керівник хорового колективу, диригент хору. До сер. ХІХ ст. цю функцію виконували головщик,
регент, кантор, капельмейстер, керівник капели. Поява Х. пов’язана з розвитком хорового виконавства як самостійної галузі музично-виконавської та музично-педагогічної діяльності.
Хоровод – досить поширений старовинний, слов’янський масовий народний танець, учасники якого ходять по колу з піснями, виконуючи певні рухи, підпорядковані драматичній символізованій дії; танок. Перші весняні хороводи розпочиналися за тиждень перед Великоднем і тривали до настання
хліборобської пори; другий цикл розпочинався від Зелених свят і закінчувався приходом зими; взірцевими весняними хороводами були «Подоляночка», «Жучок», «Шум», «Білозорчик», «Зайчик».
Хроніка (грец. chroniká – літопис, від chronikós – що відноситься до часу,
до літочислення, chrónos – час) – літературний жанр, що містить виклад історично пам’ятних подій в їх тимчасовій послідовності. У центрі хронічки – час як суб’єкт історичного процесу.
Хронологія – послідовність подій у часі.
Хронометраж – метод визначення тривалості вистави. Вивчення протікання процесу у часі, вимірювання часу. Без перерви вистава сприймається публікою, якщо його тривалість коливається в діапазоні 45–
90 хв.; при 2-х відділеннях: перше відділення – 60 хв., друге – 45 хв., разом
105–110 хв.
Хронотоп (грец. chrоnos – час, topos – місце) – взаємозв’язок часових і просторових характеристик зображених у художньому творі явищ. Час у художньому світі (творі) постає як багатовимірна категорія, в якій розрізняють фабульно-сюжетний час і оповідально-розповідний (нараційний)
час. У такий спосіб виявляють розбіжність між тим, коли згадані, описані події відбулися і коли про них повідомив оповідач або розповідач як свідок і учасник цих подій чи тільки інформатор, який певним чином довідався про них.
Художній час твору залежить від його наповненості важливими подіями та їх просторової осяжності. Художній простір у творі також не збігається з місцем розгортання подій чи перебування персонажів: локальний інтер’єр, пейзаж розмикаються у широкий світ засобами ретроспекції (згадки, спогади, сни,
марення). Характер і особливості X. залежать від родожанрової структури твору, невіддільні від його суб’єктивної системи і є важливим чинником стильової визначеності художнього твору.
Художній свист – складний різновид номерів музично-ексцентричного жанру. Артист повинен досконало оволодіти віртуозною технікою свисту для того, щоб майстерно виконати мелодію або цілий музичний твір. Такі номери
широко використовувалися в дивертисментних програмах, в садово-парковій культурі, концертах.
Художній фон – умовна назва специфічного засобу режисури спортивно-
масової вистави; живий екран, створений з маси учасників (від 3-х тисяч осіб і більше) на одній з трибун стадіону, на якому створюються різні картини.
Уперше в Росії він був застосований в 1946 р. під час проведення Всесоюзного параду фізкультурників на стадіоні «Динамо». 7000 осіб, тримали в руках кольорові планшети у вигляді розкривних книг. У побудові малюнків Х. ф.
закладений принцип дитячої гри «Мозаїка».
Ц
Цезура (лат. caesura – розріз) – особливий вид тривалої паузи у вірші.
Ритмічні паузи в тексті ролі актора.
Церемоніал – розпорядок, установлений для якогось обряду, церемонії:
церемоніал привітання, випускний церемоніал, церемоніал вручення нагород,
шлюбний церемоніал.
Церемонія (лат. caerimoma – благоговіння, культовий обряд) –
1) установлений урочистий обряд, порядок здійснення чогось: церемонія заручин, церемонія прийому посла, церемонія вручення нагород; 2) умовності в поводженні, властиві церемонній людині, її поведінка.
Цирк (лат. circus – коло) – кругла або овальна в плані споруда з ареною посередині і розташованими амфітеатром місцями для глядачів, що призначена для клоунських, акробатичних, гімнастичних та інших вистав, показу дресированих тварин. У Стародавньому Римі цирк був відкритим у вигляді арени з трибунами і спочатку являвся місцем для тріумфальних поступів полководців, пізніше – кінних змагань, кулачних боїв тощо.
Цілісність сприйняття – сукупність зорових, чуттєвих і емоційних відчуттів, що розвиваються згідно композиційної побудови видовищного
мистецтва.
Ч
Частівка (рос. – частушка) – коротка римована пісня (здебільшого чотиривірш) переважно жартівливого або сатиричного характеру. Вона може виконуватися під балалайку, гармошку, баян, групу народних інструментів.
Види частівок: сольні (чоловічі та жіночі), Ч. діалоги, групові, плясові (двох- і
чотири-рядкові), Ч. з приспівом, дворядкові «страждання», «Семенівна», «матаня» і т. д. Ч. може включати в себе і трагічний, і публіцистичний зміст.
Читець – актор, який виступає з читанням художніх і документальних текстів, іноді – ведучий, людина від театру, нарратор тощо.
Ш
Шаблон (нім. Schablone – зразок) – за яким виготовляються однорідні вироби, одноманітність. У мистецтві видовищ існує поняття «шаблон думки».
Означає банальність, стереотипність, штамп, схожість.
Шансонетка (франц. chansonnette) – 1) маленька, весела, бурлескна пісенька ігрового фривольного змісту; 2) виконавиця шансонеток у кафе-
шантанах, ресторанах. Такі пісеньки входили в програми французьких кафе-
шантанів, пізніше у вітчизняних і російських розважальних закладах. Великої популярності набули у кінці ХІХ ст. Усі розважальні заклади намагалися включити в програму виступи французьких співаків. На поч. ХХ ст. актриси-
шансонетки стали безправними у суспільстві. Виконавиці шансонеток повинні були розважати гостей, публіку до закриття ресторану. Із закриттям вар’єте на поч.. ХХ ст. термін «шансонетка» залишається в минулому.
Ширма (нім. Schirm – захист) – те, що загороджує. Використовується в театрі як система спеціальних ширм для організації на сцені композиції будь-
якої форми і будь-якого розміру.
Шкільна драма – жанр латиномовної релігійної драматургії, що виник на межі XV–XVI стст. в країнах Західної Європи. Походження Ш. д. пов’язане з статутом церковних та світських навчальних закладів, в яких сценічні вистави були обов’язковими для засвоєння латини. Особливого поширення набула завдяки єзуїтам, захопленим інтерпретацією біблійних і міфологічних сюжетів,
передовсім тих сакральних джерел, що стосувалися історії католицької церкви.
Ш. д. спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-
класичному напрямах. У ній вплив античної традиції (стислий виклад,
наявність епілогу тощо) поєднувався із середньовічною (відсутність єдності часу та місця, змішування трагічного й комічного і т. п.) та ренесансною. Часто Ш. д. складалася з п’яти актів, після кожного з яких виступав хор. Вистава організовувалася переважно до Різдва, Великодня тощо. В Україні Ш. д.
поширилася (через Польщу) у XVII–XVIII стст., створювалася викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалася проти експансії католицизму. Основна її віршова форма – силабічна, писана українською книжною мовою. З збережених Ш. д. найдавніша – «Олексій, Божий чоловік»
(1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія
«Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі,
та п’єса невідомого автора «Милість Божа, од неудоб носимих обид лядских чрез Богдана Зиновія Хмельницкого, преславного войск Запорозких,
свободившая…», поставлена 1728. До Ш. д. на біблійні сюжети додавалися інтермедії.
Шлягер (нім. schlager – цвях сезону, schlagen – бити) – 1) будь-який музичний твір, а також твори інших видів мистецтв, які користуються великою недовготривалою популярністю; легковажні за змістом; 2) розважальна естрадна пісня, звичайно на тему кохання.
Шоу (англ. talk show – показ, видовище) – сучасна естрадна вистава з великою кількістю спецефектів та, бажано, за участю досить відомих виконавців. Цей термін інколи додається до назв різноманітних видовищ для