Відродження, Просвітництва, заперечуючи копіювання дійсності. Реалісти
XIX ст. говорили про творче наслідування, розробляли вчення про художню типізацію. На принципах творчого наслідування дійсності ґрунтується теорія відображення. Усі мистецькі напрями (передусім реалізм), які більшою чи меншою мірою дотримуються ізоморфізму у творенні художнього світу,
називаються узагальнено міметичними. Їм протистоять літературно-мистецькі течії модернізму, які знаходять альтернативні шляхи художнього відображення.
Від Т. н. слід відрізняти літературне наслідування, яке часто призводить до епігонства.
Техніка актора – сукупність задатків, здібностей, а також сформованих на цій основі навичок і вмінь, за допомогою яких актор може створювати умови для природної й органічної дії на сцені – тобто сценічної творчості. До елементів внутрішньої техніки, за Станіславським, належать: увага (об’єм,
концентрацiя, розподiл, переключення); дiя (органiчнiсть i продуктивнiсть);
уява; почуття віри і правди; вiра в запропонованi обставини (творча уява);
емоціональна пам’ять; темпоритм (рухливiсть основних нервових процесiв);
сприйняття (вибiрковiсть); спілкування; пам’ять фізичних дій та відчуттів. До елементів зовнішньої техніки належать: релаксацiя; голос (звук, дихання);
дикцiя, координація рухiв; вiдчуття ритму; вiдчуття часу; пластика; пам’ять фiзичних дiй і вiдчуттiв.
Тип – літературний образ, в якому узагальнюються окремі риси зовнішності чи характеру персонажа, його соціальної, національної та професійної приналежності.
Тіло актора (М. Чехов) – це його інструмент. Це мова пластики, жесту.
Актор, який не володіє своїм тілом приречений на мізерність виразних засобів.
Не можна виходити на сцену без розминки «туалету актора» (мова,
психофізика, готовність). Якщо внутрішнє життя актора скуте негнучким тілом,
то це є проблемою, болісною боротьбою зі своїм же власним тілом.
Травесті (франц. – переодягнена) – акторське амплуа: актриса, яка виконуює ролі підлітків, хлопчиків, дівчаток, а також ролі, які по ходу дії вимагають переодягання в чоловічий костюм.
Травестія (італ. travestire – переодягання; франц. travestissement, англ. travesty, нім. Travestie, ісп. disfraz) – різновид жартівливої, бурлескної поезії,
коли твір із серйозним чи героїчним змістом та відповідною формою переробляється, «перелицьовується» у твір комічного характеру з використанням панібратських, жаргонних зворотів. Першим явищем Т.
вважається «Батрахоміомахія» – Т. на «Іліаду» Гомера, здійснена в античну добу Пігретом. Т. як жанр з’явилася в Італії (XVII ст.). Найвідоміший майстер цієї форми – французький поет П. Скаррон, автор поеми «Вергілій навиворіт».
Зверталися до Т. і в російській літературі: В. Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М. Осипов, «Вергілієва Енеїда, вивернута навспак».
Найоригінальніший варіант Т., що став подією не лише українського письменства, була «Енеїда!» І. Котляревського, який взяв із поеми Вергілія лише сюжетний стрижень та імена персонажів, перевдягнувши в українські строї та переселивши їх в національне середовище XVIІІ ст. Твори такого ґатунку називаються «ірої-комічною поемою». Однак Т. не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повістю, як-от «Рекреації» Ю. Андруховича. Т. відмінна від пародії, в котрій сатиричний зміст зберігає серйозну форму, витриману в манері пародійованого твору.
Трагедія (грец. tragoedіa – пісня цапів, франц. tragedіe, англ. tragedy, нім.
Tragödіe, ісп. tragedіa) – драматичний твір, який ґрунтується на гострому,
непримиренному конфлікті особистості, що прагне максимально втілити свої творчі потенції, з об’єктивною неможливістю їх реалізації. Конфлікт Т. має глибокий філософський зміст, є надзвичайно актуальним у політичному,
соціальному, духовному планах, відзначається високою напругою психологічних переживань героя. Т. майже завжди закінчується загибеллю головного героя. Кожна історична доба давала своє розуміння трагічного і трагедійних конфліктів. На думку стародавніх греків, у їх основі лежало
втручання фатуму в долю окремих людей, оскільки наявний світопорядок й долі людей цілковито залежали від нього. Такий погляд яскраво виявляється в античній Т. наприклад, у творі Софокла «Едіп-цар» головний герой Едіп як не прагнув, щоб не справдилося лиховісне попередження Оракула, однак так і не зміг уникнути вбивства батька й одруження з власною матір’ю. Серію вбивств змальовує Есхіл («Агамемнон»): у гніві за те, що цар Агамемнон, рятуючи флот у Авліді, приніс у жертву богам свою доньку Іфігенію, його дружина без будь-
яких вагань убиває чоловіка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської війни. Орест, убиваючи матір, виконує акт помсти за батька.
Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справі тої винуватицею є».
Ідейно-художній зміст античної Т. зумовлювався міфологічним світосприйманням навколишньої дійсності греками. Драматургія пізніших епох втратила міфологічне бачення світу. Конфлікти Т. того часу здебільшого крилися у суспільному ладі. Вже не фатум, не воля богів, а реальні соціальні обставини визначали долю персонажів. У трагедіях В. Шекспіра («Ромео і Джульетта», «Король Лір», «Отелло», «Гамлет») герої є борцями проти старих усталених звичаїв і традицій. Події з життя шекспірівських героїв мотивуються внутрішнім розвитком їх характерів, що виявляються у відповідних обставинах.
Джульетта, Отелло, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, які сповідують протилежні, пов’язані з минулими часами, погляди на життя, й
гинуть, ставши жертвою суспільства, що відмирає. Т. класицизму базувалася на культі античності та розуму. Конфлікт у творах П. Корнеля («Сід», «Горацій»),
Ж. Расіна («Федра») виник між почуттями героїв і їх обов’язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої.
Пізніше, в епоху Просвітництва, конфлікт у Т. змінюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвітницькі ідеї,
борючись з прибічниками соціального та національного гніту, фанатизму у вірі.
В українській літературі зародження Т. припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають «Трагедію о смерті посліднього царя сербського Уроша V і о паденії Сербського царства» М. Козачинського. XIX ст, дало кілька
зразків Т. («Переяславська ніч», «Кремуній Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» І. Карпенка-Карого, «Оборона Буші» М. Старицького). Література
XX ст. помітно розширила обрії української Т. 1918 р. з’являється твір
В. Пачовського «Роман Великий», події якого розгортаються у XIII ст.
Трагік – сценічне амплуа актора, який виконує трагічні ролі.
Трагікомедія (лат. tragico-comoedia, франц. tragicomédie) – драматичний
твір, що поєднує ознаки трагедії і комедії. Світовідчування, яке лежить в основі Т., пов’язане з відчуттям відносності існуючих критеріїв життя і проявляє себе в драмі під впливом духовної кризи переломних епох. Трагікомічний початок зароджується в Евріпіда, посилюється в драматургії кінця середньовіччя і Відродження і знайшов відображення на рубежі ХVI–ХVIІ стст.
Трактовка – особисте розуміння чогось, свій варіант.
Трансформація (лат. transforniatio – перетворення) – в театрі, цирку і на
естраді оригінальний сценічний прийом, заснований на вмінні артиста швидко змінювати зовнішність за допомогою гриму, перуки, костюма. У святах зміна ігрових майданчиків та їх світлового, декоративного оформлення з метою досягнення нового образного вирішення постановки театралізованого дійства.
«Тренінг і муштра» (К. С. Станіславський) – навчально-виховна робота з вироблення професійних навичок актора і режисера, в основі якої лежать
закони акторської майстерності та методика навчання за системою
К. С. Станіславського («звільнення м’язів», «сценічна увага», «уява і фантазія»,
«емоційна пам’ять», «спілкування», «дія», «запропоновані обставини»,
«почуття правди, логіка і послідовність», ін. елементи акторської майстерності).
Трупа (франц. – натовп, компанія, ватага) – акторський склад театру.
Колектив акторів, задіяних у театральних постановках, які працюють у стаціонарному, пересувному театрах під керівництвом головного режисера.
Термін з’явився в кінці XVIII ст. Дане поняття виражалося словосполученням – артіль комедіантів. Театр може вважатися існуючим не тоді, коли споруджено будівлю але, головним чином, коли в ній є трупа артистів.
Трюк (франц. truc – прийом, витівка) – спритний, ефектний прийом,
спритна витівка, хитрощі, вправний складний маневр. Художньо-виразний засіб головним чином циркового і естрадного мистецтва. Використовується в акробатиці, мистецтві ілюзіону, жонглюванні, незвичайно коротка дія, вправна та ефектна, на естраді та цирку – основний структурний елемент видовища,
його структурна одиниця.
У
Узагальнення – висновки і висновки, зроблені в результаті перегляду вистави, концерту, фільму і т. д.
Уява – властивість психіки людини. Запас життєвих вражень. Творчий метод відтворення в образи подій і фактів, що мали місце в дійсності, за допомогою комбінування в новому порядку пережитого в різний час,
групування їх у нове ціле. Один з основних елементів акторської майстерності.
Ф
Фабула (лат. fabula – байка, розповідь, переказ, казка, історія) – один із невід’ємних чинників сюжету, його ядро, що визначає межі руху сюжету в часі й просторі; розповідь про події, змальовані в епічних, драматичних, ліро-
епічних творах, на відміну від самих подій – сюжету твору. Ф. виникає в конкретному сюжеті як продукт творчості митця. Основу її становлять події,
історії, почерпнуті письменником із реального життя, історії людства,
міфології, інших творів мистецтва. Подія – це одиниця Ф. Письменники,
звертаючись у різні епохи до тих самих подій, подієвого кістяка, створюють на тій же подієвій канві новий художній світ, в якому відома Ф. звучить по-новому
(біблійні легенди; «Камінний господар», «Ізольда Білорука» Лесі Українки; «Антигона» Ж. Ануя, трагедія Ж.-П. Сартра «Мухи», фабула якої сягає
«Орестеї» Есхіла). Термін «Ф.» ввів Аристотель, який тлумачив його як