АТМАН — дух, душа, активне свідоме начало в індійській ведичній традиції.
АТОМ — дослівно: неподільний, неруйнівний; найменша частинка речовини, яка не підлягає ніякім змінам; за Демокрітом, наявність такої частинки є запорукою незнищуваності світу.
АТРИБУТ (лат. аttributum — додане)— невід'ємна властивість речі, субстанції. За Декартом, А. матерії є протяжність, душі — мислення.
АТРИБУТИВНІ ВІДНОШЕННЯ — різновид змісту самосущого буття або субстанції в інтерпретації Арістотеля.
БЕЗКІНЕЧНЕ — протяжність, кінець якої безперервно віддаляється. Діалектичне пов'язане з конечним, складається з конечного.
БЕЗПЕРЕРВНІСТЬ — зв'язок, стирання граней між розрізненим, дискретним (роздільним), перервним.
БІБЛІЯ — священна книга християнства та іудаїзму, створена протягом І тис. до н. є. та IV ст. н. є. шляхом відбору, редагування та канонізації текстів, які іудейські, а пізніше християнські традиції вважали богонатхненними. Складається із двох частин — Старого Завіту, визнаного іудеями та християнами, та Нового Завіту, котрий визнається священним лише християнами. Мовами Біблії є давньоєврейська та арамейська у Старому Завіті та грецька (койне) у Новому. Містить сакралізовану історію світу та людства, наголошує на їх залежності від волі Бога — творця і мислителя. Основою людського життя, за Біблією, є правдиве боговшанування та богопоклоніння. За своєю суттю Біблія — одна-єдина книга, хоча й складена вона з багатьох книг, а тому характеризується величезною жанровою та тематичною різноманітністю: виклади міфологічних систем, історичні оповіді, релігійна публіцистика, філософсько-моралістичні твори, лірична поезія, зразки релігійної містики.
Історія Біблії в Україні розпочинається з часів появи на її землях перших християнських місіонерів, які, поширюючи християнство, принесли із собою і книги Святого Письма, що з часом перекладалися церковнослов'янською мовою. Найдавнішою в Україні книгою Святого Письма є Остромирове Євангеліє (1056-1057). Найціннішим із перекладів на народну тогочасну мову є Пересоп-ницьке Євангеліє (1556—1561), що вийшло з монастиря в Пересопниці (Волинська область). Дуже популярною в Україні книгою Старого Завіту був Псалтир, який вживався не тільки як богослужбова, а й як навчальна книга для домашнього читання. Популярними були книги Нового Завіту Четвероєвангеліє і Апостол. У 1581 р. побачила світ повна збірка книг Біблії церковнослов'янською мовою — Острозька Біблія, надрукована І. Федоровим у м. Острозі. Перший переклад Біблії живою народною літературною мовою здійснили П. Куліш, І. Пулюй та І. Нечуй-Левиць-кий (XIX ст.). Протягом XX ст. повний текст Біблії у перекладі українською мовою здійснили І. Огієнко (1912), І. Хоменко (1963).
БРАХМАН — світова душа, духовне абсолютне начало в індійській ведичній філософії.
БУДДИЗМ — одна з трьох світових релігій (поряд з християнством та ісламом). Виходячи з положення, що життя є страждання, в основі якого лежать бажання, буддизм пропонує свій шлях подолання страждань. Учить про перевтілення душі (сансара); про закон відплати за вчинені проступки (карма). Метою життя буддиста є досягнення нірвани — злиття з божественною першоосновою Всесвіту.
БУТТЯ — 1) найзагальніша визначеність речей, з якої розпочинається процес пізнання (Гегель). Перш ніж визначати, яка річ, відбувається констатація її буття; 2) найзагальніша властивість усього сущого (і матеріальні речі та ідеї, і цінності мають буття і об'єднуються людиною в єдиний світ); 3) буття як об'єктивне існування на противагу фантому, ілюзії.
ВЕЛИКІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ (мікросоціальні спільноти) — довготривалі, сталі спільноти людей, що існують у масштабах усього суспільства.
ВЕРИФІКАЦІЯ — у неопозитивізмі операція, за допомогою якої встановлюють осмисленість висловлювання. Полягає у зведенні висловлювань до чуттєвих фактів. Неопозитивісти дійшли висновку, що релігійні та філософські твердження, на відміну від наукових, не підлягають верифікації. Поппер розвинув принцип В. до фальсифікації.
ВІДКРИТІСТЬ — фундаментальна характеристика людини, її здатність унаслідок біологічної неспеціалізова-ності змінюватися, поставати незавершеною, відкритою різним вимірам культурно-історичного процесу та напрямам людської діяльності: відкритість також слід розуміти і в плані сенсу людського життя: поки людина живе і діє, сенс її життя постає невизначеним до кінця, бо вона може його суттєво трансформувати.
ВІДЧАЙ ЕКЗИСТЕНЦІАЛЬНИЙ (або тотальний) — за К'єркегором, стан, до якого людина може прийти внаслідок щирого самопізнання та самозаглиблення: шукаючи і не знаходячи ні в чому свого життєвого кореня, людина впадає у відчай — відчуття абсолютної самотності та відчуження від усього; це відчуття може привести людину до осмислення свого абсолютного відношення до абсолютного, тобто до Бога, в якому єдиному знаходить своє виправдання наша індивідуальність.
ВІДЧУЖЕННЯ — стан напруги, ворожості щодо суб'єктивного і об'єктивного, духовного і матеріального, розумного і стихійного, особистого і суспільного. У загальному значенні — це відношення між творцем і творінням, яке збунтувалося і живе власним життям, нав'язуючи свою логіку творцю; термін широко вживався в німецькій класичній філософії (Фіхте, Гегель, Фейєрбах) і марксизмі.
ВІДЧУТТЯ — відображення у свідомості людини певних сторін, якостей предметів, які безпосередньо діють на органи чуття.
ВІРА — не обґрунтоване розумом прийняття існування чогось (Бога, долі, моральних чеснот іншого, Атланти-ди, наукових об'єктів) за істину та дії, що відповідають цим прийняттям.
ВОЛЮНТАРИЗМ (лат. voluntas — залежність від волі) — течія в метафізиці (і психології), яка в основу світових процесів (і психологічного життя людини) ставить волю як ірраціональне, тобто несвідоме начало. Найвідоміші представники — Шопенгауер, Ніцше, які проголосили основою усіх явищ світу і людського життя волю.
ВОЛЯ — непояснюване, ірраціональне прагнення до самоздійснення, просте поривання до буття, що, на думку А.Шопенгауера та Ф.Ніцше, лежить в основі будь-якого існування.
ВУЛЬГАРНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ — течія в матеріалізмі XVIII-ХIХ ст. (Бюхнер, Фохт), яка спрощено зводила свідомість людини до фізіологічних процесів. Особливості мислення вони визначали залежно від клімату, їжі та ін.
ГЕДОНІЗМ (грец. hedono — насолода) — етичне вчення, яке проголошує метою життя людини насолоду (Епікур, просвітники та ін.).
ГЕЛІОЦЕНТРИЗМ — висунуте М. Коперніком положення, що доцільніше вважати не Землю, а Сонце (Геліос) центром світу (або планетної системи); за часів Коперніка та пізніше геліоцентризм розглядали як аргумент проти релігійних тверджень про особлизе становище людини в світі.
ГЕНЕТИЧНИЙ (грец. geneticos — походження) — метод дослідження явищ на основі аналізу їх розвитку.
ГЕРМЕНЕВТИКА (грец. hermenevein — пояснювати, тлумачити) — філософський метод тлумачення та розуміння феноменів культури, зокрема текстів, їх залежності від контексту культури, в якому він існував, і від культури суб'єкта, який здійснює інтерпретацію.
ГІЛЕМОРФІЗМ (з давньогрец. — гіле та морфе) — за Арістотелем, вихідні складові будь-якого сущого: матерія — невизначений пасивний матеріал; форма — активне впорядкування матерії.
ГІЛОЛОЗОІЗМ (грец. hile — тут, zoe — життя) — погляд, згідно з яким матерія наділена чуттєвістю, яка різною мірою властива неживим, живим тілам і людині (Бруно, Спіноза).
ГІПОТЕЗА — форма знання, основою якого є передбачення, сформульоване за допомогою певних фактів, але це знання є невизначеним і потребує доведення.
ГІПОТЕТИКО-ДЕДУКТИВНИЙ МЕТОД — спосіб теоретичного дослідження, який передбачає створення системи дедуктивно пов'язаних між собою гіпотез, з яких виводять твердження про емпіричні факти.
ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ — такі проблеми, що виникли внаслідок суттєвого зростання можливостей людського впливу на природу: у XX ст. масштаби людських дій стали дорівнювати масштабам планетних природних процесів, але ці дії досить часто руйнують природу, ставлячи під загрозу саме людське існування на планеті.
ГНОСЕОЛОГІЯ — теорія пізнання, одна з головних філософських дисциплін, яка досліджує закономірності процесу пізнання.
ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО — суспільство, в якому існує і постійно розширюється сфера вільного волевиявлення, яке сприяє розкриттю внутрішнього потенціалу людей і досягається через систему інституцій і відносин, покликаних забезпечити умови для самореалі-зації окремих індивідів та їхніх об'єднань.
ГУМАНІЗМ (лат. humanos — людяний) — 1) ідейний напрям у культурі Відродження, який обстоював право на існування незалежної від релігії світської культури; 2) риса світогляду, яка в розумінні людини виходить з «вічних цінностей, і природних прав». Г. долає національні, расові, релігійні та соціальні обмеженості у ставленні до людини.
ДАО — одне з основних понять китайської філософії, означає першопричину, що породжує речі, дорогу, долю, пустоту.
ДАОСИЗМ — філософське вчення, згідно з яким природа і життя людей підпорядковані не волі неба, а загальному божественному законові дао.
ДЕДУКЦІЯ (лат. deductio — виводжу) — метод пізнання, в основі якого рух думки від загального до одиничного.
ДЕЇЗМ (лат. deus — Бог) — філософське вчення, згідно з яким Бог створив світ, дав першопоштовх і надалі не втручається у справи.
ДЕКАДЕНТСТВО (франц. decadence, пізн. лат. decadencia — занепад) — загальна назва настроїв безнадії; несприйняття життя, індивідуалізму.
ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ — верховенство, незалежність, повнота, загальність і винятковість влади держави, що ґрунтується на принципі права.
ДЕТЕРМІНІЗМ (лат. determinans — той, що визначає, обмежує)— пояснення явищ на основі причинної зумовленості. Принцип Д. є провідним у науці та матеріалістичній філософії.
ДЕФІНІЦІЯ (лат. defenitio — визначаю) — визначення поняття через підведення під ширше (родове) поняття і вказівку видових особливостей. Наприклад, «береза — дерево з білою корою».
ДИЛЕМА (грец. dilemma— подвійний висновок) — судження за принципом або... або.
ДИСКРЕТНІСТЬ (лат. discretus — перервність) — роз-подільність, перервність.
ДІАЛЕКТИКА (грец. dialectike — мистецтво вести бесіду) — один з методів філософії, згідно з яким будь-яке явище перебуває в зміні, розвитку, в основі якого взаємодія (боротьба) протилежностей (Іеракліт, Гегель, Маркс). Основні ідеї Д. за Гегелем: перехід кількісних змін в якісні, взаємопроникнення протилежностей і заперечення заперечення.
ДІАЛЕКТИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ — термін, яким позначалася філософія К. Маркса в радянському марксизмі. Діалектика Гегеля була ідеалістичною, а матеріалізм Фейєрбаха був недіалектичним (метафізичним). Маркс поєднав матеріалізм і діалектику.
ДІАЛЕКТИЧНИЙ ТА ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ — назва основних філософських складових вчення марксизму, що прагнув бути системою тверджень про світ, як в основі своїй — матеріальний, ніким не створений, але динамічний і рухливий: соціальна історія тлумачилася як різновид матеріального процесу, тому її засади визначали процеси виробництва. Свідомість і мислення при цьому розглядалися як результат стихійних перехрещень природних взаємодій, як форма відображення одних матеріальних процесів у інших; відповідно свідомість не могла мати власного онтологічного статусу: буття є первинне, а свідомість — вторинна (відображення).
ДОСВІД — сукупність переживань людини. Виділяють зовнішній досвід, зумовлений відносинами з іншими людьми чи речами світу, і внутрішній, в основі якого — саморефлексія, роздуми.
ДУАЛІЗМ (лат. dualism — двоякий) — світогляд, який вихідними вважає два рівноправні та протилежні начала (матерію і дух, світле і темне).
ДУХ — ідеальне начало (принцип) на противагу природі як матеріальному началу. В людині розрізняють тіло (матеріальне), душу (сукупність психічних процесів) і дух — настанова на всезагальне — моральні, релігійні та правові цінності, естетичні ідеали, світоглядні істини.
ДУХОВНЕ ЖИТТЯ СУСПІЛЬСТВА — сукупність процесів, пов'язаних із продукуванням в суспільно-історичному процесі інтелектуальних образів, ідей, настроїв, стереотипів поведінки та ін.
ДУХОВНИЙ КАНОН ЖИТТЯ, або канонічне джерело — у межах деяких, переважно традиціоналістських цивілізацій — збірка найдавніших, освячених авторитетом, часом і традицією переказів, настанов на життя, міфів, розповідей про богів або божественні об'явлення, що виконує роль нормативу регулятора життєдіяльності людей в усіх сферах суспільного життя («Веди» — у Стародавній Індії, «П'ятикнижжя» — у Стародавньому Китаї, «Коран» — у мусульманських країнах).
ДУША — в середні віки — джерело і причина людського життя, результат укорінювання у людське тіло частки божественного духу; тому душа займає середнє положення між духом і тілом. Через зв'язок із духом душа постає безсмертною та розумною, через зв'язок із тілом — індивідуальною, чутливою, дієвою. І спрямовувати свої зусилля вона може або вгору, до духу, або вниз, до тілесного.
ЕВДЕМОНІЗМ — античний принцип життєрозуміння, пізніше в етиці — принцип тлумачення й обґрунтування моралі, за яким щастя (блаженство) є найвищою метою життя.
ЕВРИСТИКА (грец. hevristike— знаходжу) — наукова дисципліна, яка досліджує процес творчості й намагається віднайти його закономірності.
ЕГОЇЗМ (фр. egoisme — себелюбство) — спосіб мислення і поведінки, в якому вихідними є власні інтереси.
ЕКЗЕГЕТИКА — мистецтво тлумачення текстів Святого Письма, пояснення змісту та сенсу божественного об'явлення; середньовічні теологи-екзегети виділяли, як правило, 4 шари сенсів у місті Святого Письма, реальний, історичний, символічний та священний. ЕКЗИСТЕНЦІАЛ — характеристика людини (атрибут людського існування), поза якою немає людини як людини, та поза якою у світі не було б того, що в нього привносить людина.
ЕКЗИСТЕНЦІАЛІЗМ (лат. exestentia — існування) — суб'єктивістське вчення, в якому вихідні значення сущого (що таке річ, просторовість, часовість, інша людина та ін.) виводяться з існування (екзистенції) людини.
ЕКЗИСТЕНЦІЯ — з лат. — існування: цей термін С.К'єркегором був витлумачений у його початковому значенні — «вихід за межі встановленого, усталеного» — для позначення провідної особливості людського існування: відсутності надійних, однозначних коренів буття.
ЕКЛЕКТИКА — (грец. aklecticos — той, що вибирає) — поєднання в одному вченні несумісних, часто суперечливих елементів. Е. свідчить про кризу в духовному розвитку, відсутність довершеної системи, яка б подолала ці суперечності.
ЕЛЕАТИ — представники давньогрецької філософської школи VI-V ст. до н.е., яка протиставляла мислення чуттєвому сприйняттю, висунула вчення про ілюзорність всіх помітних змін і відмінностей між речами, про незмінну сутність справжнього буття. Виникла в м. Елеї.
ЕЛЕМЕНТ — прийнятий у певній системі найпростіший компонент (атом, слово, норма і т. ін.). Взаємозв'язок елементів називається структурою. В сучасній науці на зміну дослідженню одноканальних причинних зв'язків приходить багатоканальний (системний або системност-руктурний) метод, який допомагає найповніше відтворити всі зв'язки елементів.
ЕМАНАЦІЯ (грец. emanatio — витікання) — у вченні неоплатоніків «випромінювання» вищими формами буття нижчих.
ЕМПІРИЗМ — філософський напрям, який основою пізнання вважає чуттєвий досвід (емпірію).
ЕНЦИКЛОПЕДИСТИ — французькі мислителі-просвітителі (Дідро, Д’Аламбер, Монтеск'є, Вольтер, Руссо та ін.), які брали участь у виданні «Енциклопедії» — першого твору, що систематизував наукове знання того часу.
ЕПІСТЕМОЛОГІЯ (грец. epistomoligia — теорія пізнання) — частина філософії, що вивчає загальні риси процесу пізнання та результат знання: основи і межі; достовірність і недостовірність. Вживається переважно як вчення про наукове пізнання.
ЕСТЕТИКА (грец. esteticos— чуттєво сприймане) — філософське вчення про прекрасне, про художнє освоєння дійсності. Основні категорії Е.: «прекрасне», «трагічне», «комічне». Основна проблема — специфічне оцінне ставлення людини до дійсності.
ЕСХАТОЛОГІЯ (грец. eschatos — останній) — вчення про кінцеву долю людства і світу; складова частина будь-якої релігії.
ЕТАТИЗМ (франц. etestime, від etetisme, — держава) — активне втручання держави в економічну, політичну, духовну та інші сфери суспільства.
ЕТИКА (лат. etika — звичай, характер) — філософське вчення про мораль, походження і природу моральних норм, спосіб їх функціонування в суспільстві; теорія моралі.
ЖИТТЯ — за Ф.Ніцше, єдина справжня реальність, бо все у світі постає лише різними проявами життя: в основі життя лежить «воління до волі», тобто бажання проявити воління як таке.
ЗАКОН — об'єктивний, істотний, необхідний, сталий зв'язок або відношення між явищами.
ЗАПЕРЕЧЕННЯ — протиставлення твердженню (тезі) протилежного за змістом твердження (антитези). Наприклад, теза «Ця подія — випадкова»; антитеза «Ця подія — невипадкова».
ЗАПЕРЕЧЕННЯ ЗАПЕРЕЧЕННЯ — один з основних принципів діалектики Гегеля, який полягає в тому, що друге заперечення (синтез) знімає протилежності тези і антитези. (Ця подія і випадкова, і невипадкова.)
ЗМІСТ — категорія філософії; те, що підлягає «формуванню» — елементи (складові) певної системи (форми). В процесі пізнання відбувається формалізація змісту (переведення його в графіки, формули).
ЗНАК — предмет, який для людини заміщує інший предмет. Завдяки знакам отримується, зберігається і передається інформація.
ЗНАЧЕННЯ — зміст, пов'язаний з певними знаками, зокрема з мовними виразами.
ІДЕАЛ (фр. idea — поняття, уявлення) — взірець досконалості, який є орієнтиром діяльності людини.
ІДЕАЛІЗАЦІЯ — один з методів наукового пізнання, який полягає в абсолютизації певних властивостей предметів і перетворення їх в ідеальні об'єкти, наприклад, абсолютно чорне тіло тощо.
ІДЕАЛІЗМ — напрям у філософії, який первинним вважає ідеальне начало — Бога, дух, розум тощо. Згідно з І. духовна субстанція є творцем світу. Відрізняють об'єктивний (Платон, Гегель) і суб'єктивний (Берклі, Мах) ідеалізми.
ІДЕАЛЬНЕ — протилежне матеріальному. До сфери ідеального відносяться поняття, цінності, ідеї, Бог. Матеріальні речі характеризуються речовинністю, просторовістю, часовістю, причинністю; ідеальне позбавлене цих рис. Відношення між ідеальними предметами засноване на логічності.
ІДЕОЛОГІЯ — сукупність поглядів нації, класу, суспільної групи на їх місце в світі, на розвиток історії та ін. Ідеологія подібна світській релігії, вона цементує соціальну одиницю, підносить її у власних очах.
ІДЕЯ (або ЕЙДОС) — дослівно: вид, вигляд; основне поняття філософії Платона, що позначає внутрішню неподільну цілісність будь-чого, завершену, одвічну його сутність; за дещо модернізованим тлумаченням — сукупність необхідних та достатніх елементів будь-якого явища або його конструктивний принцип.
ІЄРАРХІЯ — структура світоустрою у християнському світобаченні: оскільки кожна річ має свою власну і унікальну міру причетності до абсолюту, світ постає складною багаторівневою будовою, замкненою на свій суттєвий та смисловий центр: тому ієрархія передбачає 2 типи зв'язків сущого: взаємоузгодженість та підпорядкування, тобто зв'язок порядку та цінності.
ІМАНЕНТНИЙ (лат. immanense — властивий, притаманний чомусь) — внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їх природи; напрям у філософії, який проголошує об'єктивний світ іманентним (внутрішнім) змістом свідомості суб'єкта.
ІНДЕТЕРМІНІЗМ (лат. in — не) — заперечення детермінізму, причинності.
ІНДИВІДУАЛІЗМ — тип світогляду, сутність якого є абсолютизація позиції окремого індивіда в його протиставленні суспільству.
ІНДИВІДУАЦІЯ — унікальна людська властивість належати до людського роду, але втілювати його в собі в неповторному вигляді, тобто здатність людини бути персоною, особистістю, мати своєрідний універсум свого життєвого самоздійснення.
ІНДУКЦІЯ (лат. inductio — наведення) — логічний умовивід від часткового, одиничного до загального.
ІНДУСТРІАЛЬНЕ СУСПІЛЬСТВО — суспільство, що базує свою життєдіяльність на засадах машинного виробництва.
ІНСТРУМЕНТАЛІЗМ — різновид прагматизму, прибічники якого вважають свідомість (за Дьюї, інтелект) одним із засобів пристосування до мінливих умов середовища, а тому логічні поняття, ідеї, наукові закони, теорії — лише інструменти (звідси й назва), знаряддя, «ключі до ситуації», «плани дії».
ІНТЕГРАЦІЯ (лат. integratio — відновлення) — момент розвитку, який полягає в поєднанні розрізненого в ціле.
ІНТЕНЦІЯ (лаг. intentio — стремління) — спрямованість акту свідомості на певний предмет. Наприклад, у сприйманні дерево, будинок, у міркуванні — числа, у фантазії — русалки і т. ін.
ІНТЕРСУБ'ЄКТИВНИЙ — такий, що існує лише в межах взаємодії суб'єктів. Інтерсуб'єктивними є, наприклад, моральні чи правові норми: вони не суб'єктивні і не об'єктивні.
ІНТРОСПЕКЦІЯ (лат. introspekto — дивитися в середину) — спостереження за перебігом власних психічних процесів. Один з допоміжних методів пізнання в психології.
ІНТУЇТИВІЗМ — течія у філософії, яка абсолютизує роль інтуїції в пізнанні (Шопенгауер, Бергсон).
ІНТУЇЦІЯ (лат. intueor — уважно дивлюся) — безпосереднє охоплення сутності предмета. В основі І. вроджена здатність (талановитість), тривалий досвід, які допомагають осягнути сутність явища, опускаючи опосередковані ланки.
ІРРАЦІОНАЛІЗМ — вчення, згідно з яким основою світу є щось нерозумне (воля, інстинкт), а джерелом пізнання інтуїція, почуття.
ІРРАЦІОНАЛЬНЕ — таке, що не підлягає розумінню, раціональному поясненню та тлумаченню.
ІСТИНА — адекватне відтворення дійсності в пізнанні, відповідність знання дійсному стану речей (див. конвенціоналізм і прагматизм). Гегель вважав, що І. є системою знання, яка постійно перебуває в розвитку. Звідси поняття абсолютної (повної) і відносної (неповної) істини. Інші філософи не сприймають цієї концепції істини.
ІСТОРИЗМ — принцип пізнання, згідно з яким будь-яке явище слід розглядати у розвитку. І. почав активно пробиватися в науку після Дарвіна.
ІСТОРИЧНИЙ МАТЕРІАЛІЗМ — соціальна концепція марксизму, згідно з якою історичний розвиток суспільства визначається економічними факторами. Взаємодія продуктивних сил і виробничих відносин, згідно з Марксом, визначає основні етапи (формації) історії людства — первісний лад, рабовласництво, феодалізм, капіталізм і майбутній комунізм. Претендує на роль єдино наукової теорії суспільства.
ІСТОРИЧНОГО КОЛОВОРОТУ ТЕОРІЯ — історичні концепції О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін., згідно з якими існують окремі ізольовані культури (єгипетська, вавилонська, китайська, індуська, греко-римська, західноєвропейська, російська та ін.), що розвиваються у циклі — дитинство, юність, зрілість, старість і занепад.