ІСТОРІЯ — процеси дійсності, що виникають та розбиваються як частина космічних процесів, але частина особлива — пов'язана зі свідомою діяльністю людини та зі свідомими фіксаціями сукупності подій, що супроводжують; через це історія розвивається прискореними темпами, весь час розширює сферу своїх проявів та можливостей, і, отже, постає як простір творення та реалізації людиною
своєї свободи.
ІСТОРІЯ ФІЛОСОФІЇ — галузь філософських знань, предметом яких є закономірності та особливості пізнання відношення людини і світу на різних етапах розвитку філософії.
КАРМА — в буддизмі, джайнізмі та індуїзмі означає закон відплати за моральні вчинки в минулому, який діє при перевтіленні після смерті людини в іншу істоту.
КАРТЕЗІАНСТВО — напрям у філософії у ХVII-ХVIII ст., теоретичною основою якого було вчення Декарта (латинізоване ім'я — Картезіус), що обстоювало раціоналізм у теорії пізнання та механістичний матеріалізм у поясненні
явищ природи.
КАТЕГОРИЧНИЙ ІМПЕРАТИВ — безумовний моральний обов'язок, веління. Термін, запроваджений Кантом. Суть його Кант формулював так: поводься так, щоб правила твоєї поведінки могли стати законом для діяльності всіх людей.
КАТЕГОРІЇ — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ; загальні форми мислення.
КАУЗАЛЬНІСТЬ (лат. causa — причина) — те, що і причинність.
КІЛЬКІСТЬ — число, величина, чисельна визначеність; відмінність речей однієї якості (вага, довжина) або міра сукупності речей однієї якості. Згідно з Гегелем, К. на певному етапі переростає в якість.
КОНВЕНЦІОНАЛІЗМ — філософський напрям, згідно з яким наукові теорії та поняття є наслідком довільної угоди (конвенції) між ученими, укладеної за принципом «зручності», «економії мислення».
КОНЕЧНЕ — філософська категорія, яка характеризує обмеженість речей і процесів; протяжність, яка почалася і закінчилася. Конечне діалектично пов'язане з безкінечним: містить безкінечність (його можна ділити до безкінечності) і, навпаки, безкінечне складається з конечного.
КОНФУЦІАНСТВО — філософське вчення, яке у відношеннях людини і світу проголошує верховенство добра, захищає непорушність установлених небом суспільних понять.
КОСМОПОЛІТИЗМ — вчення, в основу якого покладено заклик відмовитися від національного суверенітету, національних традицій і культури задля абстрактного поняття вселюдської культури і традицій.
КОСМОС (з давньогрец. — порядок, краса, влаштування, оздоблення) — розуміння Всесвіту як розумного та закономірно впорядкованого.
КРЕАЦІОНІЗМ (лат. creatio — творення) — вчення, що пояснює походження і різноманітність світу божественним творчим актом.
КУЛЬТУРА — увесь, за винятком природи, мовно та символічно відтворений і «репрезентований» (штучний, позаприродний) світ, що охоплює різноманітність видів, засобів і результатів активної творчої діяльності людини, спрямованої на освоєння, пізнання і зміну навколишньої реальності та самої себе.
ЛІБЕРАЛІЗМ (лат. liberalis — вільний) — вільнодумство', переконання, що виступають проти традицій, звичаїв і догм. У політиці Л. протистоїть консерватизму, в економіці виступає за вільну конкуренцію проти втручання держави. Підкреслює цінність особистості.
ЛІНГВІСТИЧНА ФІЛОСОФІЯ — напрям у сучасній філософії, який вважає головним завданням аналіз буденної мови (Райл, Остін, пізній Вітгенштейн).
ЛОГІКА — наука про закони та форми людського мислення. Арістотель відкрив основні її закони: закон тотожності; закон несуперечності; закон виключеного третього. Дотримання законів і правил Л. є запорукою істинного мислення.
ЛОГОС — у давньогрецькій філософії — світовий розум, закон (Геракліт); у неоплатоніків і гностиків — думка і слово Бога.
МАКРОКОСМ ТА МІКРОКОСМ поняття, що позначають фундаментальні орієнтири європейського побачення доби Відродження: макрокосм — великий світ, мікрокосм — малий світ, або людина. Ці поняття співвідносні: мікросвіт є концентрацією та виявленням властивостей великого світу, а останній перебуває у спорідненості із якостями людини.
МАЛІ СОЦІАЛЬНІ ГРУПИ (мікросоціальні спільноти) — спільноти, які об'єднують незначну кількість людей (до кількох десятків) на основі безпосередніх тісних контактів, стійкого спілкування, певних цінностей і норм
поведінки.
МАРКСИЗМ — ідеологічна течія, яка охоплює філософію, політичну економію і «теорію» революційного перетворення буржуазного суспільства в соціалістичне і комуністичне (так зв. науковий соціалізм).
МАТЕРІАЛІЗМ — напрям в історичному розвитку філософії, який вважає матерію першоосновою всього сущого, намагається пояснити всі явища і процеси через матеріальні причини. Протистоїть ідеалізму і релігії. М. був притаманний давньогрецьким філософам (Демокріт), Просвітництву ХVII-ХVIII ст. (Дідро, Ламетрі), Марксу.
МАТЕРІЯ — філософська категорія, протилежна ідеї, ідеальному. Матеріальність речей чи процесів визначається їх речовинністю, просторово-часовим буттям, причинними зв'язками з іншими речами і процесами. В деяких філософських системах М. як неживе протиставляється живому.
МАШИНА — інженерний вид техніки, результат матеріалізації наукових знань; традиційна машина складалася із трьох елементів: робоче знаряддя (що діє на предмет праці); передаточний механізм та силова установка; науково-технічна революція додала до них четвертий елемент — кібернетичний інформаційний пристрій, внаслідок чого машина перетворилася на саморегульований комплекс.
МЕТАФІЗИКА — умоглядне вчення про найзагальніші види буття — світ, Бога й душу.
МЕТОД — сукупність правил дії (наприклад, набір і послідовність певних операцій), спосіб, знаряддя, які сприяють розв'язанню теоретичних чи практичних проблем.
МЕХАНІЦИЗМ — спрощений підхід до складних біологічних і соціальних явищ, який намагається зрозуміти їх на основі законів механіки. Властивий мислителям ХVП-ХVIII ст.
МИСЛЕННЯ — активний процес узагальнення й опосередкованого відображення дійсності, який забезпечує розгортання на основі чуттєвих даних закономірних зв'язків цієї дійсності та вираження їх у системах понять.
МІРА — філософська категорія, яка відображає співвідношення, гармонію кількісних і якісних ознак предмета. М. — це протяжність (інтервал) кількісних змін, в межах якої якість залишається незмінною. Бути в мірі означає не виходити за межу, не переходити в іншу якість.
МІСТИЦИЗМ (грец. містика — таємні обряди, таїнство) — релігійно-філософський світогляд, який вважає можливим осягнення божественного (трансцендентного, надприродного) буття шляхом відходу, відсвіту і занурення в глибини власної свідомості, віра в можливість безпосереднього спілкування з Богом через злиття з ним власної свідомості. Характерний для багатьох релігійних культів, філософських вчень (Бьоме, Сведенборг та ін.).
МІФ (грец. міфіоз — сказання, легенда) — світогляд родового і ранньокласового суспільства, в якому одухотворені й персоніфіковані природні сили та соціальні явища. Міфологічне відтворення дійсності зумовлене низьким рівнем розвитку матеріального виробництва. В М. синтетично злиті зачатки науки, релігії, філософії, моралі, мистецтва. М. — засіб духовного контролю роду над індивідом.
МОВА — спеціалізована, інформаційно-знакова діяльність із вираження думки, мислення, свідомості.
МОКША — стан вічного щастя і блаженства, якого можуть досягнути ті душі, які у своїх життєвих втіленнях запобігли зла, чинили лише благодіяння.
«МОРФОЛОГІЯ КУЛЬТУРИ» — поняття, що виражає серцевину культурологічної концепції О.Шпенглера: культура — це явище принципово єдине, тому вся культура певного народу пронизана єдиним початком або єдиною вихідною формою; дослідити та зрозуміти культуру можна лише шляхом виділення цієї форми та відстеження її видозмін.
НАРОДНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ — концентрована єдність повноважень і правочинності, сили і права, які поширюються на все населення, всю країну і визначають зміст законів та порядок суспільного буття.
НАТУРАЛІЗМ — філософський напрям, який вважає природу універсальним принципом усього сущого.
НАУКА — спеціалізований та спеціально культивований вид пізнавальної діяльності, спрямований на продукування достовірних перевірених знань; у реальному житті суспільства наука постає у трьох виявленнях: як сукупність знань; як спеціальна пізнавальна діяльність; як сукупність соціальних організацій та інститутів, що забезпечують виконання такої діяльності.
НАЦІЯ — духовно-соціальний різновид стійкої людської спільності, що склалася історично на певній території і характеризується глибоким внутрішнім відчуттям, самоусвідомленням власної належності до певної етнічної групи та спільністю мови, культури, побуту і звичаїв, історичних переживань, психічного складу, антропологічних особливостей, економічних інтересів у творенні матеріальних цінностей, території («життєвого простору»).
НЕБО І ЗЕМЛЯ — у давньокитайських уявленнях про світ — універсальні сутності, що виконують оцінні та орієнтовні функції: небо — це сфера чистих, ідеальних, правильних, вічних рухів та явищ, земля — сфера змішаних, часткових, кінцевих, неправильних рухів та явищ. Життя людини відбувається у проміжку між Небом та Землею, тому людина розглядається причетною як до ідеального, так і до хаотичного. Сама назва Стародавнього Китаю — «Піднебесна країна».
НЕОПЛАТОНІЗМ — напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття.
НЕОПОЗИТИВІЗМ — один із основних напрямів філософії XX ст., сучасна форма позитивізму.
НЕСВІДОМЕ — приховані глибинні шари людської психіки, результат проявів у ній дії найглибших інстинктів життя (а за твердженнями деяких дослідників і набутих людськими поколіннями навичок культурної поведінки): несвідоме відчутно впливає на процеси свідомості, особливо — на творчість, уявлення про цінності, життєвий вибір, мотивацію дій.
НОМІНАЛІЗМ — філософське вчення, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що універсали існують не в дійсності, а тільки в мисленні.
НООС (або нус) (з давньогрец. — розсудок, розум, мудрість) — у давньогрецькій філософії — Світовий розум, розпорядник та упорядник усього сущого у світі.
ОБ'ЄКТ — те, що пізнається (природа, суспільство, людина тощо).
ОБ'ЄКТИВНИЙ ІДЕАЛІЗМ — філософська система, згідно з якою першоосновою світу є духовна субстанція. Ця субстанція існує об'єктивно, незалежно від суб'єкта. Представниками О.і. є Платон, Гегель, неотомісти.
ОБ'ЄКТИВНІСТЬ — відтворення об'єкта за його власною мірою (вимірювання твердості, теплоти об'єкта тощо за певними еталонами). Характеризує відношення суб'єкта до об'єкта.
ОНТОЛОГІЧНИЙ СТАТУС СВІДОМОСТІ — здатність людської свідомості мати у своєму змісті те, чого без свідомості або поза свідомістю не існує й існувати не може; йдеться, насамперед, про предметність, цілеспрямованість, саморефлексію.
ОНТОЛОГІЯ — вчення про першооснови буття. ОПЕРАЦІОНАЛІЗМ — вчення, згідно з яким значення понять зводяться до сукупності операцій, за допомогою яких воно було сформоване. Автор його професор Гарвардського університету Персі Вільям Бріджмен.
ОПИС — етап наукового пізнання, який полягає у фіксації даних експерименту, спостереження мовою науки. Розрізняють емпіричне й теоретичне (наприклад математичне) описування явищ.
«ОТВІР У БУТТІ» — характеристика людини у фундаментальній онтології М.Хайдеггера: лише через людину буття проявляє себе як буття, оскільки окрім людини ніхто не усвідомлює себе у своєму відношенні до дійсності; із названої характеристики людини випливають також: «при-бутті-перебування», «вартовий буття».
ОЦІНКА — ставлення людини (суспільства) до суспільних норм і цінностей, яке полягає у схваленні чи осуді їх, а також в субординації їх за важливістю.
ОЧЕВИДНІСТЬ — вихідний принцип деяких філософських систем (Декарт, Гуссерль), який полягає в прийнятті певних істин за безумовні та безсумнівні, побудові на них усієї системи філософії. За Гегелем, будь-яке знання є безпосереднім (очевидним) і опосередкованим.
ПАНЛОГІЗМ — філософський принцип, за яким дійсність тлумачиться як логічне вираження ідеї, саморозкриття спекулятивного поняття, як мисляча себе субстанція, «сам себе пізнаючий розум» (Г. Гегель).
ПАНПСИХІЗМ — поліція, яка наділяє усі явища світу душею, оскільки саме світова душа постає джерелом життя та активності космосу: через це зірки, планети, мінерали розглядалися як одухотворені істоти.
ПАНТЕЇЗМ — філософське і релігійне вчення про присутність Бога у єстві самої природи, ототожнення Бога з природою, розчинення Бога в природі або, навпаки, природи у Богові.
ПАРАДИГМА — з давньогрецької — взірець, у філософії та наукознавстві усталений взірець (еталон) мислення або науково виправданих міркувань, що повинні приводити до достовірних результатів у науковому пошуку.
ПАРАДОКС — в широкому розумінні — неочевидне висловлювання, істинність якого встановлюється досить важко; в такому смислі парадоксальними вважають будь-які неочікувані висловлювання, особливо коли неочіку-ваність їх смислу виражена в дотепній формі. В логіці парадоксом називають висловлювання, які в точному сенсі слова суперечать логічним законам.
ПАТРИСТИКА (лат. раіег — батько) — сукупність філософських доктрин християнських мислителів («отців церкви») II-VII ст.
ПЕРВИННІ — згідно з вченням матеріалістів XVII-XVIII ст. (Гоббса, Локка) — якості, притаманні самим речам і можуть бути описані механікою (протяжність, величина, фігура).
ПЕРЕРВНІСТЬ (дискретність) — категорія діалектики, що характеризує квантовість, дробність, порційність просторово-часових параметрів речей, фізичних сил.
ПЕРИПАТЕТИКИ — учні та послідовники Арістоте-ля. Назва походить від звички мислителя викладати своє вчення під час прогулянки в саду.
ПЕРСОНАЛІЗМ — релігійно-філософська течія, яка вищою реальністю і цінністю вважає персону — людину, Бога (американське відгалуження Хокінг, французьке — Муньє, Лакруа). Світ — сукупність духовних персон (на зразок монад Лейбніца).
ПІДСВІДОМЕ — одне з основних понять психоаналізу Фрейда, яким позначають психічні процеси, що виникають і протікають поза свідомим контролем. Проявляється в снах, обмовках та ін.
ПІЗНАННЯ — процес цілеспрямованого відтворення дійсності в абстрактних образах (поняттях, теоріях) людиною. Пов'язане з практичною діяльністю і зумовлене суспільним буттям людини.
ПІФАГОРИЗМ — напрям у давньогрецькій філософії, який абсолютизував та обожнював поняття числа і проголошував його першоосновою світу та сутністю речей.
ПЛЮРАЛІЗМ (лат. pluralis — множинний) — філософські вчення, які визнають множинність субстанцій (Демокріт, Лейбніц); вчення, які визнають множинність поглядів на світ, істин.
Характерний для соціологічних течій Заходу.
ПОЗИТИВІЗМ (франц. positivisme — умовний, позитивний, побудований на думці) — філософський напрям, який єдиним джерелом істинного знання проголошує емпіричний досвід, заперечуючи пізнавальну цінність філософських знань, теоретичного мислення.
ПОЗИТИВНЕ — основне поняття філософських міркувань О.Конта: ясне, реальне, спостережуване, корисне, — те, що повинна вивчати наука, відкидаючи примарне, непевне, непотрібне людині та суспільству.
ПОНЯТТЯ — форма мислення, яка відображає загальні історичні зв'язки, сутнісні ознаки явищ, поданих у їх визначеннях.
ПОСТУЛАТ (лат. postulatum— вимога) — вихідне твердження, яке при побудові теорії приймається без доведення. Те ж, що й аксіома.
ПРАВОВА ДЕРЖАВА — держава, в якій панує право, метою якої є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин (взаємних прав і обов'язків) між публічною владою та підвладними структурами як суб'єктами права, визнання і надійне гарантування формальної рівності та свободи всіх індивідів, прав і свобод людини і громадянина.
ПРАВОВА РІВНІСТЬ — рівність вільних і незалежних суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормою та рівною мірою.
ПРАВОВИЙ ЗАКОН — адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності й конкретності.
ПРАВОСВІДОМІСТЬ — міра усвідомлення особою правових норм, правил, що діють у конкретному суспільному середовищі.
ПРАГМАТИЗМ (грец. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка зводить суть понять, ідей, теорій до практичних операцій підкорення навколишнього середовища і розглядає практичну ефективність ідей як критерій їх істинності.
ПРАКСЕОЛОГІЯ — наукова дисципліна, що вивчає умови і методи ефективної практичної діяльності.
ПРАКТИКА — цілеспрямована предметна діяльність людини щодо перетворення світу. Практична діяльність — спосіб існування людини.
ПРЕДМЕТ (мислення і пізнання) — частина об'єкта, яка виділена, помічена та відмічена людиною через віднесення її до певних еталонних систем відліку та визначеності; через це той же самий об'єкт може поставати у визначеннях різних предметів для різних галузей пізнання.
ПРЕДМЕТНІСТЬ — здатність людської свідомості вибудовувати свій зміст із опорою на ідеальні системи визначень (чи відліку), внаслідок цього цей зміст не збігається із наочно спостережуваним; завдяки такій здатності людина може бачити в речах світу не лише чуттєво надане, а й приховане, потенційне, належне; в цілому предметність — це сприйняття людською свідомістю дійсності у вимірах людської інтелектуальної та матеріальної діяльності.
ПРИЧЕТНІСТЬ — у середньовічному світобаченні — основний спосіб утвердження будь-чого в бутті через певну, індивідуальну міру участі в абсолютному бутті.
ПРИЧИННІСТЬ (каузальність) — взаємовідношення речей і процесів матеріального світу, за якого одні (причини) породжують інші (наслідок). Причинність, основний принцип наукового пояснення світу, протистоїть диву (в релігії) — явищу, яке не має природних причин. В історії філософії Юм і Кант, а також неопозитивісти заперечують об'єктивність П., зводять її до суб'єктивної форми упорядкування досвіду.
ПРОБЛЕМА — форма знання, змістом якої є те, що не пізнане людиною, але потребує свого пізнання.
ПРОВІДЕНЦІАЛІЗМ — тлумачення історії як вияву волі зовнішніх сил, Божого провидіння, остаточної перемоги добра над злом.
ПРОГРЕС — зміни явищ у природі чи суспільстві від нижчого до вищого, від простого до складного.
ПРОЕКТ — у філософії екзистенціалізму (Ж.-П.Сартр) спосіб реалізації людиною своєї свободи: постійне і неминуче здійснення вибору, що, врешті, постає не лише вибором дій, а вибором життєвої долі.
ПРОСВІТНИЦТВО — ідеологія молодої буржуазії XVIII ст., яка продовжувала гуманістичні традиції Відродження. Представники Локк, Вольтер, Монтеск'є, Дідро, Руссо та ін.
ПРОСТІР — одна з основних ознак матеріальності речей; форми існування матерії, що фіксує їх протяжність і порядок розташування. Субстанційна концепція простору і часу (Ньютон) визнає можливість існування їх без матерії, реляційна (Лейбніц, Ейнштейн) вважає, що простір і час є характеристиками матерії, які без неї не існують. Простір взаємопов'язаний з часом, визначається через час і навпаки. Якісно відмінним структурним рівням матерії притаманні якісно відмінні просторово-часові характеристики.
ПРОТИЛЕЖНІСТЬ — поняття, що відображає такі відношення між сторонами взаємодії, за яких вони взає-мозумовлюють і взаємовиключають одна одну. Наприклад, полюси в електриці.
ПСИХОАНАЛІЗ — один із методів психотерапії та психологічне вчення, в основі якого лежить визнання домінуючої ролі підсвідомого в житті людини.
РАЦІОНАЛІЗМ (лат. rationalis — розумний; — філософський напрям, який визнає центральну роль в аналізі розуму, мислення.
РЕАЛІЗМ (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям, згідно з яким загальні поняття (універсали) існують реально як сутності речей.
РЕДУКЦІЯ (лат. reductio — відсування назад, повернення до колишнього стану) — процеси, які призводять до спрощення структури будь-якого об'єкта.
РЕЛІГІЙНА СВІДОМІСТЬ — система (сукупність) релігійних ідей, понять, принципів, міркувань, аргументацій, концепцій, сенсом і значенням яких є здебільшого віра в надприродне.
РЕЛІГІЙНИЙ КУЛЬТ (лат. cultus — поклоніння) — один із основних елементів релігійного комплексу, система дій і засобів впливу на надприродне.
РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ — об'єднання послідовників певного віросповідання, цілісність і єдність якого забезпечується змістом віровчення та культу, системою організаційних принципів, правил і ролей.
РЕЛЯТИВІЗМ (лат. relativus— відносини) — підхід, який абсолютизує мінливість, суб'єктивність істини. Притаманний суб'єктивістським напрямам філософії (софісти, сенсуалісти, суб'єктивісти).
РЕФЛЕКСІЯ (лат. геflехіо — вигин, відображення) — акт пізнання, предметом якого є пізнавальна діяльність свідомості, «Я». Пізнання можна досліджувати через результати — зміну наукових ідей, теорій — об'єктивний метод або через аналіз суб'єктивної діяльності пізнання — рефлексія. В цьому розумінні використовується Декар-том, Локком, Гуссерлем.
РОЗВИТОК — за Гегелем, такий тип зв'язку, який резюмує, підсумовує усі можливі зв'язки та взаємодії дійсності, тобто це є «зв'язок усіх зв'язків»; тому лінія розвитку багатша за змістом від будь-яких інших типів зв'язку, а тому пізнання розвитку ущільнює пізнання, робить його більш насиченим та ефективним.
РОЗСУДОК — початковий рівень мислення, де оперування абстракціями відбувається в межах певної незмінної, наперед заданої схеми.
РОЗУМ — вищий рівень раціонального пізнання, якому властиві творче оперування абстракціями та рефлексією, спрямованість на усвідомлення власних форм та передумов, самопізнання.
РОМАНТИЗМ — філософська течія, представники якої розглядали природу як художній витвір духу, проповідували культ генія, відводили провідну роль у пізнанні мистецтву, інтуїції.
«САМІСТЬ» — термін німецької класичної філософії, який набув поширення у філософських та психологічних концепціях XX ст., де він позначає внутрішній центр людської особистості, концентрацію особистих якостей людини.
САМОСВІДОМІСТЬ — здатність людини поглянути на себе збоку, тобто дистанціюватися від себе, побачити себе очима інших.
САНСАРА — зафіксовані в текстах «Вед» давньоіндійські уявлення про переселення душі з тіла в інше при його смерті; душа, на відміну від тіла, вважається безсмертною. Подальше для душі втілення може підносити або знижувати статус попереднього життя залежно від добрих або поганих вчинків людини. Вже в давні часи сансара була усвідомлена швидше в негативних оцінках, ніж позитивних: нескінченне блукання душі поставало як лише накопичення страждань. Тому в середині І тисячоліття до Р.Х. у Стародавній Індії виникли духовні течії (або рухи), що шукали шляхів подолання сансари.
СВІДОМІСТЬ — відображення дійсності у формах, пов'язаних (прямо чи опосередковано) з практичною діяльністю. Можлива лише як суспільне явище, існує на основі мови. Феноменологія розглядає С. як потік актів (сприймання, пригадування, міркування та ін.), спрямовані на певні предмети (інтенціональність) і певним чином організовані часовим потоком свідомості.