Відповідно до пункту 6 статті 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" виключне право власника свідоцтва забороняти іншим особам використовувати без його згоди зареєстрований знак не поширюється на здійснення будь-якого права, що виникло до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, до дати пріоритету заявки. Такими правами, що виникли до дати подання власником свідоцтва заявки на реєстрацію знака, можуть бути права іншої особи на комерційне (фірмове) найменування, географічне зазначення чи промисловий зразок, а також використання іншою особою позначення, тотожного або схожого із зареєстрованим знаком, до дати подання заявки або, якщо було заявлено пріоритет, - до дати пріоритету заявки (право попереднього користування, передбачене статтею 500 Цивільного кодексу).
Відповідно до пункту 4 статті 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" зберігання товару з нанесеним знаком з метою пропонування його для продажу, продаж, імпорт (ввезення) та експорт (вивезення) визнаються використанням знака, тобто складають правомочності власника свідоцтва на знак. Таким чином, пропонування для першого продажу товару з нанесеним знаком, який використовується без дозволу його власника, є порушенням прав на знак. Зберігання ж продукції зі знаком, що використовується без дозволу його власника, визнається порушенням прав на знак, якщо воно здійснюється з метою введення такої продукції в господарський оборот.
Відповідно до пункту 7 статті 16 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" власник свідоцтва може передавати будь-якій особі право власності на знак повністю або відносно частини зазначених у свідоцтві товарів і послуг на підставі договору. Передача права власності на знак не допускається, якщо вона може стати причиною введення в оману споживача щодо товару і послуги або щодо особи, яка виготовляє товар чи надає послугу. Виготовлення продукції неналежної якості новим власником знака не є підставою для визнання недійсним договору про передачу права власності на знак, укладеного з первісним власником, оскільки умова щодо якості товару не є змістом договору про передачу прав, на відміну від ліцензійного договору.
Відповідачем у спорах про визнання свідоцтва на зареєстрований знак недійсним повинен залучатися Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України як орган, на який покладено повноваження щодо видачі свідоцтв на знаки для товарів і послуг. Тому у разі, якщо позивачем з таких справ у позовній заяві названий Департамент не зазначено як відповідача, суд має за клопотанням сторони або за своєю ініціативою залучити цей орган до участі у справі як іншого відповідача за правилами статті 24 ГПК.
За змістом статті 49 ГПК у разі задоволення позову про визнання свідоцтва на знак недійсним повністю або частково суд не має права покладати сплату державного мита та інших судових витрат на Державний департамент інтелектуальної власності, якщо останнього було залучено до участі у справі як одного з відповідачів, а видачу відповідного свідоцтва здійснено ним згідно з чинним законодавством.
У спорах про дострокове припинення дії свідоцтва на знак у зв'язку з невикористанням знака господарським судам необхідно з'ясовувати, з яких причин знак не використовувався власником, чи не обумовлено його невикористання незалежними від власника свідоцтва причинами, та даватися оцінка названим обставинам у разі посилання відповідача на наявність таких причин.
У зв'язку з цим господарським судам слід мати на увазі приписи пункту 4 статті 18 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", згідно з яким дія свідоцтва може бути припинена повністю або частково лише за умови, що власник свідоцтва не зазначить поважні причини такого невикористання. Такими поважними причинами, зокрема, є:
· обставини, що перешкоджають використанню знака незалежно від волі власника свідоцтва, як-от обмеження імпорту чи інші вимоги до товарів і послуг, встановлені законодавством;
· можливість введення в оману щодо особи, яка виробляє товари або надає послуги, під час використання знака особою, що звернулася до суду, чи іншою особою щодо товарів і послуг, відносно яких висунута вимога про припинення дії свідоцтва.
Крім того, використанням знака власником свідоцтва вважається також використання його іншою особою за умови контролю з боку власника свідоцтва.
У спорах про дострокове припинення дії міжнародної реєстрації знаків для товарів і послуг в Україні Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України повинен залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Відповідно до абзацу другого пункту 2 статті 20 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" власник свідоцтва може вимагати усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, або знищення виготовлених зображень знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати. Якщо усунення з товару, його упаковки незаконно використаного знака або позначення, схожого з ним настільки, що їх можна сплутати, неможливе без заподіяння істотної шкоди самому товару, суд згідно з пунктом 3 частини другої статті 432 Цивільного кодексу може прийняти рішення про вилучення товару з цивільного обороту.
Відповідно до пункту 1 статті 25 Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" знак визнається добре відомим на підставі рішення Апеляційної палати, яке може бути оскаржене у судовому порядку, а також за рішенням суду.
З дати, на яку за визначенням Апеляційної палати чи суду знак став добре відомим в Україні, йому надається правова охорона така сама, якби цей знак був заявлений на реєстрацію в Україні.
У спорах про визнання знака добре відомим Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України повинен залучатися до участі у справі як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору.
Для задоволення вимоги про захист прав на знак шляхом опублікування судового рішення в засобах масової інформації з метою відновлення ділової репутації суб'єкта підприємницької діяльності, права якого порушено, названа вимога повинна бути обґрунтованою.
У вирішенні відповідних спорів суди
мають виходити з принципів розумності та достатності, зобов'язуючи відповідача
опубліковувати судове рішення тільки в тому конкретному друкованому органі, в
якому відповідачем в будь-якій формі розміщувалася реклама продукції з
незаконним використанням знака, а не у ряді друкованих органів.
.4 Проблеми
судового розгляду справ у спорах,
пов’язаних
із захистом прав інтелектуальної власності
В Україні вже тривалий час зберігається тенденція до збільшення у господарських судах кількості справ у спорах, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності. Так, якщо у 2004 році надійшло 49 скарг то у 2011 - 196. Найбільша кількість розглянутих справ у сфері інтелектуальної власності, як і раніше, пов’язана з вимогами про визнання недійсними свідоцтв на торговельні марки (знаки для товарів і послуг) з підстав їхньої невідповідності умовам надання правової охорони.
Ця статистика переконує, що законодавство України та організаційні заходи щодо підвищення професійної підготовки суддів й узагальнення судової практики зі справ цієї категорії, здійснені Вищим господарським судом, вже дозволяють власникам знайти в господарських судах належний захист прав і законних інтересів.
Як вважають фахівці в сфері інтелектуальної власності, в загальному вигляді право на захист можна визначити як надану правомочній особі можливість застосування заходів правоохоронного характеру з метою відновлення порушеного права цієї особи або право, що оспорюється.
Іноземні підприємства та організації також мають право звертатися до господарських судів з огляду на встановлену підвідомчість і підсудність господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Вони мають процесуальні права і обов’язки нарівні з вітчизняними підприємствами і організаціями України.
Ефективний захист прав інтелектуальної власності завжди потребував наявності спеціалістів найвищої кваліфікації і, до того ж, не лише фахівців у сфері права, але й у інших галузях знань.
Свідчення тому - практика роботи касаційної інстанції, яка після перевірки застосування попередніми судовими інстанціями норм права, в тому числі й процесуального, вимушена внаслідок їх порушення скасовувати прийняті зі справи рішення та передавати їх на новий розгляд до судів першої чи апеляційної інстанції.
Безумовно, усі помилки в застосуванні норм процесуального права, які зустрічаються в судовій практиці, детально проаналізувати неможливо, але найбільш актуальні з них - необхідно.
Структурно їх можна розділити на дві основні групи:
помилки, пов’язані з недоліками підготовки до подання позову;
помилки, що трапляються безпосередньо під час судового розгляду спорів.
Найактуальніші помилки першої групи пов’язані з неналежним викладенням позивачем змісту позовних вимог, обранням невідповідного засобу захисту порушеного права, невизначеністю об’єкта захисту, меж та виду порушення.
На стадії судового розгляду характерними є помилки, пов’язані з просуванням справи, призначенням і проведенням судових експертиз, оцінкою висновків експертів. Щодо невизначеності позовних вимог та неналежного оформлення їх зміни, то наочним прикладом наслідків цього є спір, з приводу можливого порушення прав власника зареєстрованого знака для товарів і послуг (словесне позначення «Акваторія»).
Так, ТОВ «Б» реалізовувало питну столову газовану воду з зазначенням на етикетці словесного позначення «Акватория» без дозволу ЗАТ «І», яке є власником свідоцтва України на знак для товарів і послуг (словесне позначення «Акваторія») для товарів відповідного класу. ЗАТ «І» звернулося до господарського суду з позовом та просило заборонити ТОВ «Б» використовувати назву товару «Акватория» у виробництві води питної столової газованої. Після порушення провадження у справі ЗАТ «І» збільшило позовні вимоги, зазначені в позовній заяві, та вимагало(дослівно): - зобов’язати ТОВ «Б» вилучити з цивільного обороту питну столову воду «Акватория»; - зобов’язати ТОВ «Б» вилучити з виробництва та знищити «всю наявну етикетку» питної столової води «Акватория». Далі позивач подав клопотання, у якому «збільшив позовні вимоги та додатково до вимог, викладених у позовній заяві», просив: - винести рішення про знищення виготовлених етикеток з позначенням «Акваторія»; - зобов’язати відповідача вилучити з цивільного обороту питну столову воду «Акватория».
Після цього ЗАТ «І» письмово відмовилося від позовної вимоги щодо вилучення з цивільного обороту питної води «Акватория». Остаточно сформулювавши позовні вимоги, позивач подав до суду клопотання, в якому просив «додатково до позовних вимог, викладених у позовній заяві»: - заборонити ТОВ «Б» використання позначення «Акватория» для товарів 32 класу Міжнародної класифікації товарів і послуг (далі - МКТП); - винести рішення про знищення виготовлених етикеток з позначенням «Акваторія»; - зобов’язати відповідача усунути з товару, його упаковки незаконно використане позначення «Акватория». Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, позов задоволено частково.
Проте Вищий господарський суд України за результатами перегляду цієї справи в касаційному порядку вимушений був прийняті судові рішення скасувати, а справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції. При цьому суд касаційної інстанції, зокрема, виходив з того, що ЗАТ «І», керуючись статтею 22 ГПК України, до прийняття місцевим судом рішення зі справи неодноразово змінювало підстави та предмет позову. Проте, змінюючи предмет та (або) підстави позову, позивач мав дотримуватись приписів статей 54-57 ГПК України (щодо форми, змісту та порядку подання позовної заяви), а суду належало перевіряти відсутність порушення процесуальних прав відповідача, передбачених статтею 22 ГПК України, зокрема стосовно можливості подання доказів щодо нового предмета, підстав позову.
До того ж, з урахуванням особливостей даного спору господарським судам у кожному випадку належало з’ясувати, яке саме позначення («Акваторія» чи «Акватория») має намір застосувати ЗАТ «І», формулюючи позовні вимоги, а також, яких саме товарів (послуг) ці вимоги стосуються, оскільки 32 клас МКТП містить значно більший перелік товарів, ніж «води (напої), газовані води, напої безалкогольні».
Отже, ані судом першої інстанції, ані апеляційним судом приписи норм процесуального права в цій частині не виконано, межі позовних вимог ЗАТ «І» остаточно не визначено, що, своєю чергою, призвело і до порушення прав ТОВ «Б» як відповідача.
Дуже поширеною є практика оскарження сторонами ухвал суду, що не підлягають перегляду в апеляційному чи касаційному порядку. Інколи це є проявом активної позиції сторони, а інколи спрямоване на затягування судового розгляду спору.
Для спорів, пов’язаних із захистом прав інтелектуальної власності, найбільш актуальним є питання оскарження ухвал суду про призначення судової експертизи, ці ухвали не підлягають самостійному перегляду в апеляційному та касаційному порядку. Проте доводи з цього приводу можуть бути використані під час апеляційного чи касаційного оскарження рішень судів по суті спору, а процесуальні порушення, якщо вони мали місце при призначенні та проведенні судової експертизи, можуть бути підставою для втрати експертним висновком доказового значення і врешті-решт призвести до скасування прийнятого судом рішення зі справи.
Розглядаючи питання про судові експертизи, необхідно зазначити, що для судової практики, як і раніше, залишаються актуальними питання, пов’язані з призначенням і проведенням судових експертиз з дослідження об’єктів інтелектуальної власності.
У зв’язку з цим слід акцентувати увагу на двох аспектах, а саме: на недоліках у діяльності суддів та, окремо, на недоліках у проведенні судових експертиз судовими експертами.
Серед характерних недоліків призначення судових експертиз господарськими судами можна виділити:
) недоліки підготовки матеріалів для проведення експертизи;
) недоліки оформлення ухвал про призначення експертизи.
Основним недоліком підготовки матеріалів є їх неповнота, яка полягає в тому, що не всі необхідні і достатні для проведення експертизи матеріали надаються експерту. Зокрема, до цього часу трапляються випадки ненадання сторонами та не витребування судом документів (свідоцтв, патентів), що встановлюють право власності сторін на об’єкти інтелектуальної власності, засвідчених копій матеріалів відповідних заявок про реєстрацію, доказів фактичного вчинення відповідачем порушення прав позивача.
Недоліки оформлення ухвал про призначення експертизи пов’язані переважно з неправильним формулюванням питань, що пропонуються експерту. Не всі учасники судового процесу розуміють роль та призначення експертизи, яка на підставі повно встановлених фактичних обставин справи має дати роз’яснення щодо питань, від яких безпосередньо залежить вирішення спору по суті, що неможливо без спеціальних знань.
Призначаючи судову експертизу в справах, пов’язаних із захистом прав на об’єкти інтелектуальної власності, сторони іноді пропонують, а суди відтворюють для роз’яснення судовим експертом питання про відповідність об’єкта інтелектуальної власності умовам надання правової охорони, хоча за такої постановки питання спрямовується на з’ясування питання права, а не факту, що є прерогативою судді як відповідної посадової особи - носія спеціальних знань.