Материал: Gidens_Sotsiologiya2

ду, відкинувши як домінантні цінності, так і прийнятні засоби їх­ нього досягнення. Як приклад можна назвати членів самоврядної комуни. І, нарешті, бунтарі відкидають як усталені цінності, так і прийнятні засоби, проте активно прагнуть замінити їх новими й перебудувати соціальну систему. До цієї категорії належать члени ра­ дикальних політичних угруповань.

Пізніші дослідники поєднали Сьюзерлендове поняття диференційної асоціації (тобто ідею, що група людей, з якою пов'язані індивіди, накидає їм своє ставлення до злочину — «за» або «проти») з типоло­ гією Мертона. У своєму дослідженні злочинних підліткових банд Річард А. Кловерд і Лойд Е. Олін (Cloward and Ohlin, 1960) стверджу­ ють, що ці банди утворюються в субкультурних спільнотах, де шанси на досягнення легітимного успіху дуже низькі, скажімо, серед без­ правних етнічних меншин. Їхня праця слушно наголошує на зв'яз­ ках між конформізмом і девіантною поведінкою. Брак можливостей для успіху під поглядом ширшого суспільства є головним чинником диференціації між тими, хто вдається до злочинної поведінки, і ти­ ми, хто не вдається.

Ми повинні з обережністю поставитися до припущення, що люди з бідніших спільнот прагнуть до того самого рівня успіху, що й за­ можніші люди. Більшість намагаються узгодити свої прагнення з реальними обставинами певної ситуації. Але було б також помилкою припустити, що суперечність між прагненнями та можливостями обмежується середовищем людей менш привілейованих. В інших гру­ пах на індивіда також тисне спокуса вдатися до кримінальних дій, як то засвідчують поширені серед так званих «білих комірців» злочини привласнення чужих коштів, шахрайства та ухиляння від податків, які ми розглянемо пізніше.

Теорія ярликів

Один з найважливіших підходів до розуміння природи злочинності має назву теорія ярликів, хоча цей термін також можна вважати радше ярликом для цілої низки споріднених понять, аніж для єди­ ного погляду. Прихильники теорії ярликів тлумачать девіантну по­ ведінку не як набір рис, притаманних індивідам або групам, а як процес взаємодії між девіантами і не-девіантами. На їхню думку, ми повинні з'ясувати, чому деяким людям навішують ярлик девіанта, аби зрозуміти природу самої девіантної поведінки.

Такі ярлики навішують, як правило, люди, які репрезентують си­ ли закону та порядку або наділені повноваженнями накидати іншим точно визначені правила конвенційної моралі. Таким чином, ярлики, що позначають категорії девіації, є виявом структури влади в су­ спільстві. Загалом кажучи, правила, з погляду яких визначається де­ віація, формулюються багатими для бідних, чоловіками для жінок, людьми старшого віку для людей молодших та етнічними більшос­ тями для етнічних меншин. Наприклад, чимало дітей забираються в сусідські садки і крадуть там фрукти або прогулюють уроки. В за-

можніших кварталах такі вчинки батьки, вчителі та поліція можуть розглядати як безневинні дитячі витівки. У бідних кварталах вони часто розглядаються як перші ознаки злочинних нахилів.

Після того як на дитину наклеїли ярлик неповнолітнього право­ порушника, він або вона уже носять на собі тавро злочинця. До таких дітей і вчителі, і майбутні роботодавці починають ставитися з недові­ рою. Після цього індивідові залишається тільки ще глибше загруз­ нути в трясовині кримінальної поведінки, знехтувавши ортодоксаль­ ні суспільні конвенції. Едвін Лімерт (Lemert, 1972) називає перший акт переступу первинною девіацією. Вторинну девіацію ми спостері­ гаємо тоді, коли індивід приймає ярлик і починає дивитися на себе як на девіанта.

Ось, наприклад, Люк, який розбиває вітрину крамниці, гуляючи в суботню ніч по місту з друзями. Цей випадок, мабуть, можна було б визнати за неумисний результат хвалькуватої поведінки, яку моло­ дому хлопцеві можна й вибачити. Люк міг би обійтися суворою дога­ ною та невеликим штрафом. Якщо він із «респектабельного» сере­ довища, так воно, очевидно, й станеться. І розбита вітрина так і за­ лишиться на рівні первинної девіації, якщо на Люка подивляться як на непоганого хлопця, що цього разу необачно припустився хулі­ ганського вчинку. Якщо ж, навпаки, у справу втрутиться поліція, а суд ухвалить хлопцеві бодай умовний вирок і віддасть його під опіку служби соціального нагляду, цей інцидент може стати першим кро­ ком на шляху до вторинної девіації. «Засвоєння девіантної поведін­ ки» відбувається набагато швидше, якщо за діло беруться ті самі організації, які нібито мають за обов'язок її виправляти, — в'язниці та дитячі притулки.

Теорія ярликів має велике значення, оскільки будується на при­ пущенні, що жоден вчинок за своєю суттю не є злочинним. Визначен­ ня злочину формулюють можновладці, що видають закони, які потім тлумачаться поліцією, судами та виправними інституціями. Критики теорії ярликів іноді заперечують, що існують, мовляв, певні вчинки, заборонені фактично в усіх культурах, такі як убивство, зґвалтуван­ ня й крадіжка. Цей арґумент, безперечно, слід відкинути; навіть у нашій культурі убивство людини не завжди розглядається як кримі­ нальний злочин. Під час війни убивство ворога навіть схвалюється, і ще недавно британські закони не вважали за зґвалтування статевий акт, силоміць нав'язаний дружині її чоловіком.

Можна знайти набагато переконливіші аргументи для критики ярликів. По-перше, наголошуючи на активному процесі навішування ярликів, прихильники цієї теорії нехтують процеси, які призводять до вчинків, що визначаються як девіантні. Бо визнання певних дій девіантними не завжди відбувається цілком довільно; відмінності в соціальному становищі, поведінці та можливостях впливають на причини вчинків, що ймовірно будуть визнані девіантними. Наприк­ лад, діти з убогих верств населення з більшою імовірністю, аніж діти багатих, украдуть щось із крамниці. І, звичайно ж, на цю крадіжку

їх штовхає не так навішений на них ярлик, як середовище, з якого вони вийшли.

По-друге, не зовсім ясно, чи навішування ярликів справді підси­ лює спонуку до девіантної поведінки. Після ухвалення вироку право­ порушник справді котиться далі вниз, але чи є це результатом саме навішеного ярлика? Тут можуть діяти й інші чинники, такі як більш постійні контакти з іншими правопорушниками або знання про нові кримінальні можливості.

Теоретичні висновки

Які висновки можна зробити з цього огляду теорій злочинності? Спочатку ми повинні пригадати одну заувагу, вже висловлену рані­ ше: хоча злочинність — це тільки одна субкатегорія девіантної пове­ дінки в цілому, вона включає в себе таке розмаїття форм активнос­ ті — від поцупленої в крамниці плитки шоколаду до масової різа­ нини, — що навряд чи нам пощастить створити єдину теорію, яка пояснила б усі форми кримінальної поведінки.

Кожна з розглянутих вище теорій допомагає нам зрозуміти певні аспекти або види злочинності. Біологічний та психологічний підходи допомагають нам визначити персональні характеристики, які, за пев­ них обставин соціального досвіду, роблять окремих індивідів схиль­ ними до злочинних дій. Наприклад, люди, наділені певними влас­ тивостями, що їх ми називаємо психопатичними, як правило, часті­ ше зустрічаються серед певних категорій запеклих злочинців, аніж серед широкого загалу. З другого боку, вони ж таки, мабуть, станов­ лять чималу частину тих, хто здатний на вчинки найвищого героїзму і хто не боїться ризику.

Соціологічні теорії злочинності корисні в двох аспектах. По-пер­ ше, вони слушно наголошують на відсутності чітко означеної межо­ вої лінії між злочинною і «респектабельною» поведінкою. Контексти, в яких окремі види діяльності трактуються законом як кримінальні, бувають дуже різними. По-друге, всі вони сходяться в тому, що кон­ текст відіграє важливу роль у формуванні злочинної поведінки. Соці­ альне навчання та соціальне оточення надзвичайно впливають на оцінку діяльності індивіда з точки зору її злочинного чи «респекта­ бельного» характеру.

Попри свої вади, теорія ярликів, мабуть, найкраще пояснює суть злочинності та девіантної поведінки. Ця теорія допомагає нам з'ясу­ вати, в який спосіб певні види активності кваліфікуються законом як кримінальні, які саме владні структури формулюють такі визначення і за яких обставин той або той індивід підпадає під категорію право­ порушника.

А зараз погляньмо безпосередньо на ті види злочинної активності, що мають місце в сучасних суспільствах, приділивши особливу увагу злочинності в Сполученому Королівстві.

ЗЛОЧИННІСТЬ І СТАТИСТИКА ЗЛОЧИННОСТІ

Скільки злочинів насправді відбувається і які найузвичаєніші види кримінальних правопорушень? Щоб відповісти на ці запитання, нам треба переглянути дані офіційної статистики злочинності. Оскільки такі дані регулярно публікуються, то, здавалося б, дуже просто ви­ значити рівні злочинності, але це припущення хибне. Статистичні дані про злочинність та правопорушення — ці цифри чи не найменш сумнівні з усіх офіційних даних щодо соціальних питань.

Найголовнішим недоліком, який впливає на достовірність офіцій­ ної статистики, є те, що вона включає тільки злочини, зареєстровані поліцією. Між можливим злочином та його поліційною реєстрацією існує довгий ланцюг проблематичних рішень (див. мал. 8.1). Про біль­ шість злочинів і передусім про дрібні крадіжки люди ніколи не пові­ домляють до поліції. До того ж кожен громадянин має власний погляд на те, що вважати злочином і про що слід повідомляти в поліцію. Але й з тих злочинів, про котрі стало відомо поліції, не всі стають надбан­ ням статистики; наприклад, поліція може поставитися скептично до вірогідності одержаної інформації про скоєні злочини. Дослідження показують, що до поліції не надходять відомості принаймні про половину серйозних злочинів, включаючи зґвалтування, пограбуван­ ня та напади з метою завдати тяжкого тілесного ушкодження.

Бюро перепису населення в Сполучених Штатах із 1973 р. здійс­ нює вибіркове опитування 60 тисяч родин, щоб визначити кількість жертв певних злочинів, скоєних за попередні півроку. Це досліджен­ ня, яке дістало назву «Національне опитування з проблем злочин­ ства» (National Crime Survey), підтвердило, що багато серйозних зло­ чинів не фіксується. Найчастіше поліцію повідомляють про комер­ ційні пограбування (86 відсотків) і найрідше про домашні крадіжки вартістю менш як у 50 доларів (15 відсотків). До «Британських огля­ дів злочинності» (БОЗ), опублікованих у 1982—1984 pp., ми не мали офіційної оцінки незареєстрованих злочинів в Сполученому Королів­ стві. Зразки незареєстрованих злочинів у Британії, як то засвідчують дані БОЗ, майже тотожні результатам, одержаним в Америці.

Ми не можемо визначити істинний рівень злочинності, просто до­ давши до офіційного звіту поліції відсоток не повідомлених злочинів, бо різні місцеві відділки мають зазвичай повідомляти про це кожен по-своєму. Деякі з них фіксують значно менше злочинів, ніж інші, або через свою неефективність, або задля того, щоб їхні показники числа арештів не виглядали надто низькими. Британський уряд регу­ лярно публікує «Загальний огляд стану сімей» на основі вибірки сі­ мей у загальнонаціональному масштабі. Цей огляд містить резуль­ тати опитувань про домашні крадіжки 1972, 1973, 1979 і 1980 pp. Кожна опитувана сім'я мала пригадати всі домашні крадіжки, які сталися за попередні дванадцять місяців. Дані опитувань, опубліко­ вані 1981 p., засвідчили, що між 1972 і 1980 роками кількість краді­ жок була майже на стабільному рівні, але офіційна британська кри­ мінальна статистика, спираючись на підрахунок кількості злочинів,