560 17. МІСТА І РОЗВИТОК СУЧАСНОГО УРБАНІЗМУ
Можна подумати, що Лос-Анджелес якесь особливе місто. Може, в ньому більше насильства, люди нервовіші, ніж в інших містах. Крім того, місто стоїть на перехресті геологічних аномальних ліній; у лютому 1994 року великий землетрус викликав сцени, дуже подібні до описаних вище. І все-таки Лос-Анджелес має багато спільного з більшістю інших великих міст США, а також з великими містами Британії та інших країн світу. Місто є концентрованим та підси леним вираженням соціальних проблем, якими вражене американ ське суспільство в цілому.
Першою з таких проблем є бідність; другою — етнічний поділ та антагонізм, особливо між білими й чорношкірими; третьою — зло чинність; четвертою — проста незахищеність. Незахищеність і не впевненість випливають з перших трьох чинників, незалежно від їхнього безпосереднього впливу на конкретну людину.
Як і в Сполученому Королівстві, бідність у Сполучених Штатах набула більшого поширення з 1980-х років. Частка населення, що живе за офіційною межею бідності, у середині 1990-х років була най вищою за останні чверть століття. Бідність відокремлює великі сеґменти населення від ширших кіл суспільства, створюючи знедоле ні декласовані групи; багато найбідніших груп зосереджується в за непадаючих центральних районах міст або в нетрищах.
Етнічний поділ і класовий поділ накладаються один на одного. Протягом 1980-х років до США прибуло більше іммігрантів, ніж за будь-яке інше десятиліття з 1920-х років. Вони зазвичай оселялися в найбільших містах, побільшуючи чорно- і жовтошкіре населення, яке вже там проживало. В Атланті, Вашингтоні, Балтіморі, Чикаго, Детройті, Новому Орлеані та Окленді проживає понад 60 відсотків представників «меншин» (чи ж не меншини!). У Детройті проживає майже 80 відсотків «меншин»; це найбільш сегреговане з усіх амери канських міст. Більшість представників колишнього білого населен ня покинули місто протягом останніх 50 років, залишивши по собі багато недовіри й незадоволення.
Насильницькі злочини в містах набули масштабів епідемії. У в'язницях США перебуває більший відсоток населення, ніж у будьякій іншій країні. Щодня в американських містах гинуть десять мо лодих людей від куль чи ножа; тридцять дістають поранення. Водно час пропозиція житла в центральних кварталах є така обмежена, що багато міських бідняків змушені виділяти дві третини своїх доходів на оплату помешкання.
Як зауважує Чіснерос,
«усі ці труднощі й жорстоке насильство спостерігаються не тільки в Лос-Анджелесі, а всюди. Повільне руйнування сотень кварталів — це плоди недбайливості, самоусунення, небажання або неспроможності ін вестувати кошти в усіх нас... Навіть якщо ми й не проводимо багато часу в межах міста, його життєздатність істотно важлива для всієї краї ни, щоб генерувати продуктивність, створювати можливості та реалізу вати обіцянки кращого майбутнього» (1993).
17. МІСТА І РОЗВИТОК СУЧАСНОГО УРБАНІЗМУ |
561 |
Урбанізм у Британії
Субурбанізація та занепад центрів міст
Більшість моделей змін у містах повоєнної Америки повторюються у Британії. Протягом останніх тридцяти років населення усіх го ловних центральних районів міст Сполученого Королівства зменши лося, переважно завдяки пересуванню до навколишніх приміських зон і «спальних містечок» (містечка за межами міста, в яких за звичай живуть ті, що працюють у місті) та сіл. За період з 1970 по 1985 роки населення Великого Лондона зменшилося майже на півмільйона, тимчасом як у багатьох невеликих містах і містечках за цей же період воно зросло, наприклад, у Кембриджі, Іпсвічі, Норвічі, Оксфорді та Лестері. Центри великих міст зазнали проґресуючих збитків у сфері виробництва, особливо на півночі країни.
За деякими винятками, «переліт до передмістя» був не так чітко виражений, як у США, і наслідковий занепад центральних районів міст відбувся більш плавно. Однак деякі центри міст, наприклад у Ліверпулі, занедбані так само, як і більшість центральних кварталів американських міст. У звіті англіканської церкви від 1985 року «Віра в місто» центральні міські райони змальовано в похмурих тонах: «Сірі стіни, засмічені вулиці, забиті наглухо вікна, графіті, руїни й сміття — така похмура реальність районів і церковних при ходів, за які ми відповідаємо... помешкання у центральних районах є старішими, ніж десь-інде. Близько чверті будинків Англії було спо руджено до 1919 року, проте їхня частка у центральних кварталах становить 40—60 відсотків» (Church of England, 1985, p. 18).
Як і в Сполучених Штатах, нові промислові об'єкти значною мі рою створювалися подалі від центру міста, або по зовнішній межі міста, або в малих містечках. Цей процес почасти штучно підсилю вався розробкою проектів нових міст, таких як Мілтон Кейнс у Бекінґемширі. Прагнучи відродити життя в центральних районах, органи влади запровадили низку державних програм, які включали, наприклад, субсидії на реконструкцію власникам будинків або подат кові пільги для підприємців, однак ці заходи найчастіше не при носили успіху. У доповіді Скармена від 1982 року, де підсумову валися результати офіційного розслідування Брікстонських бунтів у Лондоні, що сталися роком раніше, вказувалося на відсутність ско ординованого підходу до вирішення проблем центральних районів міст (Scarman, 1982). У 1985 році бунти повторилися в кількох рай онах (включаючи знову-таки Брікстон та маєток Бродвотер Фарм у Тотенхемі, північний Лондон, де було вбито полісмена). Подальші міські заворушення відбулися в 1990 — 1991 pp. в Оксфорді, Брістолі та інших містах. Бунт стався в Брікстоні і в 1995 році.
Пол Гарісон, описуючи Хекні, одне з найбідніших лондонських містечок, змалював атмосферу відчаю:
«Перед силами поліції поставили практично нездійсненне завдання — утримати покришку на посудині з вибухонебезпечною сумішшю інгре дієнтів, які динаміка британського суспільства зібрала разом у центрі
562 |
17. МІСТА І РОЗВИТОК СУЧАСНОГО УРБАНІЗМУ |
міста. Ця суміш, підігріта економічним спадом та високим рівнем без робіття, неминуче спричинює високий рівень злочинності. Це, своєю чергою, вимагає присутності численних і всюдисущих сил поліції, більших, ніж у будь-якому іншому районі, що призводить до почасті шання неприємних контактів поліції з потенційно підозрілими людьми, а, отже, до збільшення ймовірності помилок і незаконних дій поліції» (Harrison, 1983, p. 369).
Виникає зачароване коло. Найупослідженіші не тільки більше страждають від злочинності, ніж інші групи, їм ще й доводиться миритися із присутністю значних сил поліції. Своєю чергою, більше число їх стають на шлях злочину, хоча за інших обставин цього б не зробили. Як застерігає Гарісон, у таких районах, як Хекні, відбу вається перехід до «суспільства барикад і самооборони», котре позна чене також «стійкою ерозією громадянських свобод».
Безробіття 1995 року в деяких лондонських кварталах становило понад 40 відсотків серед чоловіків віком до 25 років, а серед чорно шкірої молоді деколи сягало 60 відсотків. Бездомні стали в Лондоні такою ж проблемою, як і в Нью-Йорку: у Лондоні число бездомних осіб з початку 1980-х до початку 1990-х років зросло в 4—5 разів. У звіті урядової комісії від 1987 року про стан справ у центральних районах Лондона робився висновок, що незадовільне управління міс том, зокрема брак загальнодоступного сервісу, спричинив проблеми Нью-Йорка, і що Лондон йде тим самим шляхом.
Втім, в урядовій програмі «Допомога містам», прийнятій у 1988 році, увага приділялася не ролі держави, а заохоченню приватних інвестицій та вільного підприємництва, що мало б покращити ста новище. Незважаючи на це, Майкл Хезлтайн, відповідальний мі ністр, усе ж закликав до «партнерства», поєднання приватної ініці ативи та державних стимулів. До 1990 року, згідно з даними уряду, завдяки субсидуванню та допомозі з державного бюджету на потреби міст було виділено близько 900 мільйонів фунтів стерлінгів перероз поділених приватних коштів. І все-таки реакція з боку підприємців була значно слабшою, ніж це передбачалося.
Як показують результати досліджень, окрім цього випадкового розрекламованого проекту, створення стимулів і очікування від при ватного бізнесу виконання всієї роботи є неефективним способом ви рішення фундаментальних суспільних проблем, породжуваних цент ральними містами. У внутрішніх районах міст нагромадилося стільки гнітючих обставин, що процеси занепаду, вийшовши з-під контролю, неймовірно ускладнились. Однак без значних фінансових видатків держави, на які уряд навряд чи зважиться, перспективи радикального поліпшення становища дуже сумнівні (Macgregor and Pimlott, 1991).
Фінансова криза в британських містах
Фінансові кризи вражали багато центральних районів міст Британії. Закон про місцеву владу від 1972 року визначив шість нових «метропольних графств» — Мерсісайд, Великий Манчестер, Південний
17. МІСТА І РОЗВИТОК СУЧАСНОГО УРБАНІЗМУ |
563 |
Йоркшир, Вест Мідлендс, Західний Йоркшир, а також Тайн і Веар. Ради графств відповідали за загальне планування міських районів, а невеликі районні ради — за освіту, деякі соціальні послуги, бу дівництво житла та інші види послуг. У Лондоні існувала інша система. Протягом 21 року ним керувала Рада Великого Лондона (РВЛ), утворена в 1965 році. Близько половини надходжень, від
яких залежать метропольні графства, |
як залежала від них РВЛ до |
її розпуску в 1985 році, направляють |
центральні урядові джерела. |
З кінця 1970-х років на місцеві органи влади почали чинити тиск, вимагаючи обмежити видатки з бюджету та згорнути послуги на міс цевих рівнях, навіть у центральних міських районах, найбільш занепалих. Законопроект, проведений через парламент у 1980 році, пе редбачав покарання тих представників влади, котрі перевищили рів ні видатків, визначені національним урядом. Деякі ради найзанедбаніших центральних районів міст не змогли утриматися у встанов лених бюджетних рамках, що призвело до запеклих конфліктів між урядом та рядом метропольних рад, особливо контрольованих Лей бористською партією, наприклад у Ліверпулі або Шефілді. Дехто з самого початку відмовився дотримуватися будь-яких обмежень, ви значених у Вайтхолі, а 80 членів рад — у Ліверпулі або Шефілді. Дехто з самого початку відмовився дотримуватися будь-яких обме жень, визначених у Вайтхолі, а 80 членів рад у Ліверпулі й Ламбеті було оштрафовано за небажання співпрацювати.
Наприкінці 1980-х років місцеві фінансові відділи були уражені подушним податком (що офіційно називався «збором з громади»). Його запровадили з метою гарантії сплати кожним індивідом — за можним чи бідним, котрий може голосувати за збільшення видатків місцевих органів влади і одержувати від цього вигоди — податку, а не місцевого збору, котрим був податок на нерухомість. Незважаючи на всі модифікації, новий податок було важко збирати, і, хоча його врешті-решт стягли, наслідки виявилися показовими. Багато місь ких рад одержали меншу суму надходжень, ніж раніше, і були виму шені економити на тому, що всі вважали життєво важливими послу гами. Відсоток осіб, що відмовилися сплачувати податок, у централь ній частині був більший, ніж десь-інде, і, намагаючись уникнути сплати, багато найбідніших повикреслювали свої імена зі списків виборців і втратили право голосувати.
Від державного житла до приватного
Закон, прийнятий у 1980 році, надав наймачам державного житло фонду — орендованих помешкань, що їх надають місцеві органи влади, — право викуповувати ці будинки із знижкою до 60 відсот ків, залежно від тривалості періоду проживання в них. Така по літика здобула велику популярність, і багато людей скористалися наданою їм можливістю. 85 відсотків проданої нерухомості стано вили не квартири, а будинки, і це свідчило, що більшість проданих об'єктів — за межами центральних районів міст. На 1988 рік у
564 17. МІСТА І РОЗВИТОК СУЧАСНОГО УРБАНІЗМУ
країні налічувалося на 1,3 мільйони менше орендованих будинків, ніж вісьмома роками раніше.
Така ситуація виникла почасти через відсутність рівноцінної за міни державному житлу, пропонованому на продаж, а почасти внаслі док падіння попиту на оренду нерухомості. Приватний сектор оренди житла десятиліттями скорочувався, проте до певного часу це компен сувалося будівництвом нових державних будинків, що здавалися в оренду. Закон про житлобудівництво, прийнятий у 1988 році, дереґулював ринок оренди нерухомості, скасувавши попередньо існую чий контроль за рівнем оплати. Однак частка нерухомості, що здава лася в оренду, зросла дуже незначно.
Фонд державного житла невпинно розкуповували заможні меш канці. Так держава позбулася більшості своїх найкращих будинків. Постає небезпека руйнування решти державного житлофонду, і не зрозуміло, де проживатимуть люди, яким більше немає куди поді тися. У багатьох державних будинках процеси руйнації вже поча лися, певною мірою через фінансові обмеження, з якими зіткнулися більшість рад (Raynsford, 1991).
На фоні тривалого економічного спаду в Сполученому Королівстві кінця 1980-х — початку 1990-х років вартість житла різко зменши лася. Багато людей, включаючи тих, хто викупив державні будинки, заставили їх на великі суми у той час, коли, здавалося, вартість бу динків безмежно зростатиме і дасть їм, за умови продажу житла, великі прибутки. Сподіваних прибутків вони не одержали, тож число випадків відмови від власності тих осіб, які вже не могли сплачувати рахунки по заставних, значно зросло. В Сполученому Королівстві на багато більше людей мешкає у власних будинках, ніж у будь-якій іншій країні, і більшість людей воліють проживати не в орендованих помешканнях, а мати власний будинок, сплачуючи гроші будівельним компаніям. Водночас продаж державних будинків деякою мірою рико шетом ударив по тих, хто мав намір максимально від цього виграти.
Упорядкування або «оновлення міста»
Оновлення — реставрація старих будівель для їх подальшого ви користання — набула у великих містах значного поширення. Іноді такі спроби робилися в рамках запланованих програм, однак частіше це результат оновлення будівель у занедбаних міських кварталах і подальший їх продаж групам осіб з високими доходами, а також створення таких закладів обслуговування, як крамниці й ресторани для їхніх потреб.
Найперший приклад — реставрація району Доклендс у Лондоні. То що це — унікальна історія успішного відродження міста чи, так би мовити, цілковита поразка? У кожного з цих поглядів є свої при хильники, хоча всі згодні з тим фактом, що, оскільки економіка в стані спаду, оновлення Доклендса було не таким вдалим, як споді валися його прибічники. Площа Доклендса охоплює близько восьми з половиною квадратних миль території Східного Лондона, що при-