Материал: Gidens_Sotsiologiya2

в'язнів. Такі в'язниці використовували або щоб «охолодити» за ніч п'яничок, або для утримання людей в очікуванні суду. В найбіль­ ших містах Європи були й більші тюрми, але утримували там пере­ важно засуджених до страти злочинців. Ці інституції дуже відріз­ нялися від тих тюрем, які стали будуватися у великих кількостях, починаючи з дев'ятнадцятого сторіччя. Тюремна дисципліна була слабкою або й узагалі не існувала. Бувало так, що засуджених до страти кидали в підземелля, й до самої страти вони нікого, крім свого тюремника, не бачили, але частіше в'язнична атмосфера була навдивовижу вільною й легкою, якщо рівняти до сучасних стандар­ тів.

Джонатон Ейтол, історик злочинності, описав життя в Ньюґейті, одній із давніх лондонських в'язниць. То було гомінке, велелюдне місце, яке вирувало відвідувачами, що приходили сюди о будь-якій годині дня. В 1790 р. один із в'язнів влаштував у тюрмі бал, що, очевидно, траплялося нерідко: «Чай пили о четвертій пополудні під звуки скрипок і флейт, після чого товариство танцювало до восьмої вечора, коли було подано холодну вечерю. Гулянка закінчилася о дев'ятій годині, коли в'язницю зачиняли» (Atholl, 1954, p. 66). Най­ поширенішими методами покарання за злочини аж до дев'ят­ надцятого сторіччя було забиття людей у колодки, батоження, тавру­ вання розпеченим залізом або повішення. Ці покарання відбувалися здебільшого в громадських місцях, і дивитися на них приходило ба­ гато людей, чи не тисячі. Перед повішенням засудженим надавали слово, щоб вони могли виправдатись або заперечити свою вину. На­ товп або підбадьорював бідолаху схвальними вигуками, або кричав і свистів, залежно від того, як оцінював його промову.

Сучасні в'язниці ведуть свій родовід не від колишніх темниць і підземель, а від робітничих будинків. Робітничі будинки з'явилися в більшості європейських країн у сімнадцятому сторіччі, в той період, коли феодалізм доживав свої останні дні; багато селян утратили мож­ ливість працювати на землі й стали бурлакувати. В робітничих домах їм давали їсти, але примушували перебувати там більшість часу і тяжко працювати. Проте робітничі доми стали також притулками для людей, про яких ніхто не хотів дбати: недужих, старих, недоум­ куватих та душевнохворих.

Протягом вісімнадцятого сторіччя в'язниці, притулки та лікарні поступово стали дедалі більше відрізнятися. Реформатори почали скасовувати традиційні форми покарання, вважаючи, що позбавлен­ ня волі є ефективнішим засобом боротьби зі злочинністю. Убивство стали вважати найтяжчим злочином, мірою того як розвивалися пра­ ва на індивідуальну свободу в рамках ширшої політичної системи: адже вбивство людини — найбільше порушення прав індивіда. А що в'язниці почали вважати закладами, де злочинців можна перевихо­ вати і дисциплінувати, ідея привселюдного покарання стала поступо­ во відмирати.

228 8. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА І ЗЛОЧИННІСТЬ

В'язниці та підвищення морального рівня

Ув'язнення — це спосіб покарати зловмисників і захистити від них громадян. Але основоположний принцип системи в'язниць полягає в тому, що вони розглядаються як заклади, де індивідів «виправля­ ють», щоб вони навчилися пристосовувати свою поведінку до вимог суспільства і стали його корисними членами. Чи справді в'язниці впливають подібним чином на тих, хто потрапляє туди на певний час? Усі факти засвідчують, що цього не відбувається.

В'язнів більше не піддають фізичним тортурам, як то звичайно було раніше, хоча їх досі нерідко б'ють, навіть у жіночих тюрмах (як ми розповімо нижче). Проте в'язні дуже терплять від того, що їм багато чого бракує. їм бракує не тільки свободи, а й належного при­ бутку, товариства родичів та колишніх друзів, гетеросексуальних взаємин, одягу та інших особистих речей. Їм часто доводиться жити у великій тісноті й підкорятися суворим вимогам дисципліни, що регламентують їхній повсякденний побут.

Життя за таких умов радше вбиває клин між ув'язненими в тюр­ мах та зовнішнім суспільством, аніж пристосовує їхню поведінку до норм цього суспільства. В'язні мусять уживатися з оточенням, яке гранично відрізняється від «зовнішнього світу». Звички та поведін­ ка, які вони засвоюють у в'язниці, часто бувають цілком протилежні тим, що їх вони начебто мають набути. Наприклад, у них може роз­ винутися недоброзичливість до звичайних громадян, вони можуть звикнути сприймати насильство як нормальний спосіб спілкування, налагодити контакти з запеклими злочинцями, які збережуться й після ув'язнення, на волі, й набути кримінальних навичок, котрих раніше у них було обмаль. Тому не випадає дивуватися, що рівень рецидивізму — повторних правопорушень, скоєних тими, хто вже си­ дів у в'язниці, — тривожно високий. Понад шістдесят відсотків чоло­ віків, звільнених після відбуття термінів покарання у Сполученому Королівстві, знову опиняються під арештом протягом чотирьох років після вчинення свого першого злочину. Реальний відсоток повторних правопорушень, либонь, набагато вищий, бо, поза всяким сумнівом, не всі, хто повертається до злочинної діяльності, потрапляють до рук правосуддя.

Хоча в'язниці, як здається, і не досягають особливого успіху у виправленні злочинців, проте цілком можливо, що вони все-таки утримують людей від злочинних правопорушень. Хоч вони й не ви­ правляють тих, хто туди потрапляє, непринадний характер тюремно­ го життя, можливо, все-таки стримує інших. Існує майже нероз­ в'язна проблема для тих, хто прагне реформувати в'язниці. Погір­ шення умов перебування в них, мабуть, і справді допомагає стри­ мувати злочинні нахили потенційних правопорушників, але надзви­ чайно ускладнює проблему тюремного перевиховання. Та чим кра­ щими будуть умови життя у в'язницях, тим поменшуватиметься їхній ефект стримування.

починає з того, що визнає свою відповідальність за скоєний злочин, а відтак обмірковує, як залагодити свою провину. Ідея полягає в то­ му, щоб послабити в злочинця відчуття вини, зняти з нього тавро і розробити заходи позитивної реабілітації.

Існує й багато інших можливостей, наприклад: примусові громад­

лому — грішми або послугами; програми замирення між жертвою і правопорушником; терапевтичні товариства і тимчасові відпуст­ ки, які дають в'язням змогу проводити певний час на волі. Висловлю­ ються й такі думки, що всі в'язниці треба позакривати. З історичного погляду, як ми вже згадували, це зовсім недавній винахід, і він ні­ коли ефективно не працював на досягнення головної мети. Як здаєть­ ся, на даний час імовірніше, що більшість країн збережуть покаран­ ня ув'язненням, але комбінуватимуть його з усілякими іншими захо­ дами (Vass, 1990).

Смертна кара

Відтоді як ув'язнення перетворилося на головний засіб криміналь­ ного покарання, смертний вирок зазнає дедалі більшої критики. Страчувати людей за вчинені ними злочини здавалося варварством більшості реформаторів. Більше того, здійснення смертного вироку унеможливлює виправлення судової помилки, якщо раптом з'явля­ ться докази, що людину звинуватили несправедливо.

Сполучені Штати залишилися чи не єдиною західною країною, в якій смертний вирок ще застосовується. Власне, він був уже скасо­ ваний Верховним Судом у 1972 p., але 1976 року поновлений. У ба­ гатьох штатах знову почали страчувати засуджених. Число людей, яким ухвалюється смертний вирок, зростає з кожним роком, але апе­ ляції та інші чинники поки що сприяють зменшенню числа дійсно страчених.

У багатьох інших країнах громадськість вимагає поновити смерт­ ну кару, принаймні за деякі найтяжчі злочини (такі як тероризм або вбивство поліцая). Опитування громадської думки у Великій Брита­ нії повсякчас засвідчують, що більшість населення хотіла б поновити смертну кару. Чимало громадян щиро вірять у те, що страх смерті стримуватиме потенційних убивць, та хоча подібні суперечки три­ вають, існує мало або й взагалі немає жодних доказів на підтверд­ ження цієї думки. У країнах, де смертну кару скасовано, не спостері­ гається помітного зростання кількості вбивств. Хоча Сполучені Шта­ ти смертної кари не скасували, рівень убивств там зберігається ви­ щим, аніж у будь-якій іншій країні індустріалізованого світу.

Звичайно, наполегливість громадської думки з цього питання, на­ певно, більше віддзеркалює її емоційне ставлення до вбивць, аніж переконаність, що смертна кара може слугувати засобом стримуван­

а саме, що суспільство не має морального права карати своїх грома­ дян смертю хоч би за які злочини. Саме цей, другий, погляд разом із відсутністю ефекту стримування і визначив поведінку більшості західних законодавців.

ГЕНДЕР І ЗЛОЧИННІСТЬ

Як і інші галузі соціології, кримінологічні дослідження спершу тра­ диційно нехтували половиною населення. В багатьох підручниках із кримінології досі фактично нічого не сказано про жінок, окрім роз­ ділів, присвячених зґвалтуванню та проституції, а більшість теорій девіації також майже повністю іґнорують жінок. Візьмімо, напри­ клад, Мертонову концепцію соціальної структури та аномії. Праг­ нення «домогтися успіху», як вважають, притаманне фактично кож­ ному в сучасних суспільствах. Отже, цілком логічно припустити, що жінки мають кількісно переважати чоловіків у різних визначених Мертоном категоріях девіації, включаючи й злочинність, оскільки для жінок існує набагато менше можливостей «вийти в люди», аніж для чоловіків. А проте рівень злочинності серед жінок надзвичайно низький або ж таким здається. Та навіть коли жінки з якоїсь при­ чини менш схильні до девіантної поведінки, це аж ніяк не є підста­ вою для того, щоб оминути їх увагою.

Рівні злочинності серед чоловіків і жінок

Статистичні дані про злочинність з погляду статі вражають. Напри­ клад, існує величезний дисбаланс у співвідношенні пропорцій чоло­ віків і жінок, що сидять у в'язницях, і то не тільки у Британії, а й у всіх індустріалізованих країнах. Жінки складають лише три від­ сотки від ув'язнених у британських тюрмах. Існує також контраст між видами злочинів, скоєних чоловіками та жінками, принаймні за даними офіційної статистики (див. таблицю 8.2). Жіночі правопо­ рушення майже ніколи не включають акти насильства і чи не завж­ ди незначні. Дрібні крадіжки, як то крамничні, і порушення гро­ мадського порядку, такі як поява на людях у нетверезому стані або проституція, — ось найпоширеніші жіночі злочини (Flowers, 1987).

Звичайно, може бути, що реальна різниця в рівнях злочинності між статями менша, аніж показує офіційна статистика. Наприклад, поліція та інші представники влади можуть дивитися на жінок-пра- вопорушниць як на менш небезпечних, ніж чоловіки, й нехтувати їхню поведінку, за яку чоловіки були б заарештовані. Статистика по­ терпілих дозволяє перевірити це припущення. В одному з дослід­ жень, проведеному в Сполучених Штатах, матеріали «Національного огляду злочинності» за 1976 р. порівнювалися зі статистикою ФБР, аби з'ясувати, чи є між ними якась різниця щодо частки жінок, які брали участь у злочинній діяльності (Hindelang et al., 1978). Щодо скоєних жінками серйозних злочинів різниці майже не було, ста-